| Опис: |
Український археографічний щорічник. Нова серія. Випуск 23-24 (2020)
Стаття Мирона Кордуби "Мих. Грушевський як дослідник князівської доби історії України" аналізує внесок Михайла Грушевського в українську історіографію, зокрема його підхід до вивчення князівської доби історії України. Автор підкреслює, що Грушевський, попри вже наявні дослідження його попередників та російських істориків, зміг принести багато нового та оригінального, спираючись на безпосередній аналіз джерел.
Основні моменти, розглянуті у статті:
Значення Грушевського для української історіографії: Автор стверджує, що Михайло Грушевський займає провідне місце в українській історіографії, оскільки він першим надав українському народу "заснований на критично провірених фактах і по вимогам новочасної науки зладжений образ його минулого". Це заклало міцні підвалини для національної свідомості українців.
Оцінка Грушевського іноземними вченими: У статті наводяться висловлювання відомих іноземних вчених, таких як польський слов'янознавець професор Олександр Брікнер та професор історії Східної Європи на Берлінському університеті Отон Геч. Вони високо оцінювали масштаби, ерудицію та всебічність досліджень Грушевського, визнаючи його внесок у формування національної ідеології та свідомості українців.
Спростовування критики: Кордуба спростовує закиди деяких "земляків українців", які звинувачували Грушевського у "шкідництві" та "науковій мізерності". Він наводить як аргументи організацію та 20-річне керівництво Грушевським Науковим Товариством ім. Шевченка у Львові, яке визнаний слов'янознавець Ватрослав Ягич прирівняв до Академії Наук. Також спростовується твердження, що праці Грушевського були недоступні для російської критики, оскільки перші його праці були опубліковані російською мовою в Києві, а окремі томи "Історії України-Руси" виходили в російському перекладі.
Концепція Грушевського щодо розвитку східного слов'янства: Грушевський рішуче виступив проти офіційної концепції історіографії царської Росії, яка переносила осередок історично-культурного життя східного слов'янства після занепаду Київської Русі до Москви, а потім до Петербурга, підриваючи самобутність українського та білоруського народів. Натомість Грушевський органічно пов'язав історію Київської Русі з історією Галицько-Волинської держави, а відтак із життям українських земель під владою Литви та Польщі, а також з розвитком козаччини. Він науково обґрунтував цю схему, показавши, що форми устрою та культурне життя литовсько-польської Русі виросли з київського ґрунту.
Позиція щодо виникнення Русі та Київської держави: Грушевський зайняв оригінальну позицію у питанні виникнення Русі та Київської держави, виступаючи проти норманської теорії завоювання. Він стверджував, що Київська держава виникла і розвинулася з ініціативи місцевого населення, а саме придніпрянських полян.
Спростовування теорії про спустошення Подніпров'я: Грушевський зайняв різко негативне ставлення до історії про нібито цілковите спустошення Подніпров'я внаслідок монгольської навали Батия. Він надав переконливі докази, що про спустошення Придніпрянщини в XIII-XIV століттях не може бути й мови, остаточно спростувавши цю тезу та пов'язані з нею концепції.
Критика та доповнення до Грушевського: Автор також вказує на те, що твори Грушевського не є "непомильним об'явленням", і що за 40 років після появи перших томів "Історії України-Руси" українська історіографія зуміла справити деякі факти, вияснити їх іншим способом, додати щось нове. Зокрема, Кордуба вважає, що Грушевський "перетягнув палицю надто далеко", стверджуючи, що з Київської держави виросла лише українська галузь, ігноруючи російську та білоруську. Автор наголошує, що Київська держава була спільним надбанням трьох східнослов'янських націй: української, російської та білоруської, подібно до імперії Карла Великого, з якої виникли французька, німецька та італійська нації.
Відсутність згадки про феодалізм: Кордуба також зазначає, що у третьому томі "Історії" Грушевський не згадує про феодалізм на давній Русі, хоча праця Павлова-Сильванського "Феодальные отношения в Удельной Руси" мала бути йому відомою. Автор стверджує, що феодалізм існував у Київській державі, спираючись на такі ознаки, як панування натурального господарства, наділення продуцента засобами виробництва (землею), особиста залежність селянина від поміщика та низький рівень виробничої техніки. |
