Ірина Верховцева » Селянське самоврядування в Російській імперії (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)
[додати інший файл чи обкладинку цього твору] [додати цей твір до вибраного]

Селянське самоврядування в Російській імперії (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)

Дисертація
Написано: 2018 року
Розділ: Історична
Твір додано: 05.05.2019
Твір змінено: 05.05.2019
Завантажити: pdf див. (4,5 МБ)
Опис: Верховцева І. Г. Селянське самоврядування в Російській імперії (друга
половина ХІХ – початок ХХ ст.). Кваліфікаційна наукова праця на правах
рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за
спеціальністю 07.00.02 – всесвітня історія. Черкаський національний університет
імені Богдана Хмельницького. Черкаси, 2018.

Розбудова ефективного місцевого самоврядування передбачає урахування
самоврядного досвіду регіональних соціумів. Складником цієї досвідної практики
є селянське самоврядування в Російській імперії другої половини ХІХ – початку
ХХ ст.
У дисертації досліджено його масштабне оновлення епохою Великих
реформ, етапізовано діяльність, визначено ключові проблеми, охарактеризовано
основні регіональні моделі.
З᾽ясовано, що поширення селянського самоврядування на європейському
просторі країни було продовженням реформаторських традицій першої половини
ХІХ ст., спрямованих на соціальне та управлінське впорядкування села. Одним з
інструментів реалізації цих завдань була суперечлива інтеграція традиційних
самоврядних практик сільських соціумів до місцевого управління губерній.
Структури самоврядування селян було перетворено на реалізаторів важливих для
держави фіскальних і господарських завдань, а також базу розбудови на «одній
шостій суходолу» місцевого самоврядування, її соціально-політичного
оновлення.
Встановлено, що ідейними та організаційними чинниками реформаторського
пошуку 1850-х – початку 1860-х рр. стали продуковані західноєвропейськими
суспільствознавцями тези щодо використання самоврядного потенціалу
традиційних соціумів у розбудові нового соціального ладу – державного
соціалізму. Чимала роль у цьому відводилася селянину як потенційному
«ідеальному громадянину» та місцевому самоврядуванню як засобу 3

територіальної організації країни. Абсолютизуючи природне право місцевих
співтовариств («вільних громад») на захист своїх інтересів і високо оцінюючи
потенціал соціальної самопомочі у великоросійських традиційних громадах
(общинах / мирах), слов᾽янофільське крило реформаторів відстояло підтримку
егалітарних самоврядних практик цих громад. Їх тяглові принципи розподілу
повинностей із використанням механізмів колективної відповідальності засобом
кругової поруки визначили принципи організації самоврядування посткріпаків:
на засадах колективізму та корпоративності. Однак загострення фінансової кризи
по закінченню Східної (Кримської) війни 1853 – 1856 рр. і провал банківської
реформи 1857 р. не дозволили приступити до розробки й реалізації
інфраструктурного супроводу Великої реформи 1861 р. Втручання бюрократії у
самоврядування селян суттєво обмежили. Зворотнім боком новацій стало
закладення потенціалу опозиційності по відношенню до держави в
законсервовані урядом селянські корпорації (сільські громади) – суб᾽єкт-об᾽єкти
самоврядування низового рівня.
Упорядкування села не передбачало безпосередньої участі в управлінні ним
дворян. Це дозволило поширити на всю селянську Росію розроблену в 1861 р.
модель самоврядування. У 1861 – 1871 рр. у губерніях, що управлялися за
«Загальним установленням губернським», самоврядування селян було
уніфіковано за взірцем посткріпосного села і включено до місцевого управління в
якості нижчої, базової, ланки. Унаслідок цього в імперії Романових було
здійснено Велику реформу 1861 – 1871 рр. Цю самоврядну модель автор називає
бессарабсько-мирською, оскільки в її основу було покладено схему, розроблену
реформаторами в 1834 р. для бессарабського цараністського села, а також
мирські традиції великоросійських губерній. Суб᾽єкт-об᾽єктами самоврядної
діяльності стали територіальні спільноти – сільські й волосні громади. Ця модель
містила як традиційне, характерне для попереднього часу, так і новаторське, яке
свідчило про спробу ліберальної бюрократії реалізувати в своїй країні
західноєвропейські новації в сфері місцевого самоврядування (зокрема його
господарську та державницьку моделі). Натомість у важливих для держави й 4

сільського соціуму питаннях земельних відносин і судівництва перевагу було
надано місцевим звичаям. В управлінській сфері реформа фактично стала
псевдооновленням села.
Упродовж 1864 – 1866 рр. на базі бессарабсько-мирської моделі було
розроблено і запроваджено інші регіональні моделі – тифліську, польську,
остзейську. У підросійській Польщі та Остзейському краї селяни були
індивідуальними власниками землі. На відміну від інших регіонів, установи їх
самоврядування не мали деяких функцій з місцевого управління, зокрема
фіскальних. Натомість ефективне функціонування цього інституту на більшості
європейського простору країни, де функціонувала бессарабсько-мирська модель,
потребувало адміністративного впорядкування села, насамперед врегулювання
питань селянської землевласності, скасування традиційного поземельно-
громадівського землеволодіння.
Запровадження селянського самоврядування в Царстві Польському та
прибалтийських губерніях відбувалося в контексті їх соціальної реорганізації і
слугувало завданням управлінської уніфікації цих сегментів імперського
простору з іншими його частинами, підвищенню ефективності управління
країною загалом, збереженню її цілісності. Одним із засобів стало штучне
конструювання в цих регіонах лояльного імперській владі стану селян, поєднаних
у самоврядні громади. Це мало скласти противагу сепаратистськи налаштованому
місцевому нобілітету, «зшити» країну своєрідними становими «скріпами». Також
ці заходи пов᾽язувалися із всесвітньоісторичною «місією» Російської імперії:
оновивши засобом селянського самоврядування свої устрій і судочинство, вона
ніби-то мала поширювати подібний «грубий соціалізм» в інших країнах світу,
сприяти в них «злиттю станів».
З 1878 р., по поверненню під владу Романових Ізмаїльщини (південна
частина Бессарабії), зафункціонувала п’ята модель селянського самоврядування –
комунальна ізмаїльська. Формально комуни мали всестановий характер, але в
сільській місцевості цього аграрного краю, де вони складалися з одного чи
декількох селищ, за своєю сутністю комунальне самоврядування було 5

селянським. Повноваження його структур наближалися до відповідних установ,
що функціонували за бессарабсько-мирською моделлю.
Через брак у селян необхідного досвіду, низький рівень освіти їх
самоврядування пореформеним часом стало чинником господарського занепаду
регіонів. Разом із тим, воно сприяло згуртуванню селян в їх опорі владі. Не
останньою мірою через це на початку 1870-х рр. організаційний потенціал
селянського самоврядування спробували використати для досягнення своїх цілей
опозиційні угруповання ліворадикального спрямування – народники.
У 1886 – 1893 рр. з метою встановлення ефективного контролю над селом та
піднесення якості керування ресурсом волостей і фіску влада вдалася до
масованої інтервенції в село. Однак реформи мали вкрай суперечливий характер,
оскільки сприяли ретрадиціоналізації самоврядної діяльності селян і посиленню
корпоративних зв᾽язків у сільських громадах, завдяки чому ці громади
перетворилися на самодостатні в господарському, соціальному та управлінському
відношенні структури й стали колективними суб’єктами аграрних відносин. Це
сприяло злагодженості селянських колективів у їх опорі владі. Додатковий
імпульс цьому було дано в 1899 р. легалізацією селищних сходів –
представницьких установ селищних громад, які входили до складу сільських
громад. На рубежі ХІХ – ХХ ст. сільські й селищні громади стали ударним
загоном селянського протесту. Натомість бюрократизм у функціонуванні
волосних структур посилився. Селянська бюрократія перетворилася на касту
недоторканих, яка маніпулювала свідомістю односельців і, зловживаючи владою,
отримувала особистий зиск. Безкарності цього сприяли поліцейські
повноваження очільників сільських і волосних громад – сільських старост,
волосних старшин.
Замість соціальної та управлінської модернізації селянської Росії на початку
ХХ ст. в імперії Романових мав місце ренесанс середньовічних традицій
сільських соціумів з їх могаричами, клановими змовами, масовим пияцтвом на
сходах і зневажанням будь-яких правових норм при вирішенні питань на них,
корумпованими селянськими функціонерами, правовим вакуумом у рамках 6

фіктивного волосного судівництва та як наслідок – правовим нігілізмом
селянського загалу. У цьому контексті фатальним для країни було розгортання в
ній селянської революції, імпульс чому дали значне погіршення економічного
становища села та агітація опозиційних політичних сил. Масштабний опір села
розпочався виступами селян Полтавщини й Харківщини в 1902 р. Мережа
уніфікованих самоврядних структур сільських і селищних громад відіграла роль
територіально-організуючого каркасу виступів. Основними напрямами
опозиційної діяльності селянського самоврядування в умовах революції були
господарський, культурно-освітній, політичний. Форми боротьби носили
погромницький, бунтарський, мирний характер. Під час революції сталася
політизація самоврядування селян, кульмінаційним явищем чого в 1905 р. було
створення на його організаційній основі чисельних селянських республік у
селищах, сільських громадах, Сумському повіті Харківщини.
Оскільки селянське самоврядування підросійської Польщі, Грузії,
Прибалтики чималою мірою було ідентичним тому, що функціонувало за
бессарабсько-мирською відповідною моделлю, у 1902 – 1907 рр. опозиційна
діяльність його структур в цих регіонах стала складником загальнореволюційного
протесту. Рівень активності місцевих громад був пов᾽язаний з їх безземеллям і
функціонуванням у них кругової поруки при сплаті податків та відбуванні
повинностей.
У 1905 – 1907 рр. установи самоврядування селян взяли участь у формуванні
Державної думи. Чималу роль у цьому відігравали їх представницькі структури –
сільські та волосні сходи. Це сприяло утвердженню селянства як колективного
суб᾽єкта політичних відносин.
Суперечливий характер мали зміни в діяльності селянського самоврядування
під час реалізації реформ 1906 – 1911 рр., коли влада взяла курс на посилення
територіальних аспектів самоврядування на селі. З’явилися нові сільські громади
відрубників, хуторян, власників землі, які придбали її за посередництва
Селянського поземельного банку. Сільським і селищним громадам було надано
право виходу, відповідно, зі складу волості чи сільської громади та самостійно 7

розпоряджатися своїми землею і надрами. Загалом це слугувало становленню
місцевого самоврядування, доланню станово-корпоративної обмеженості
селянської Росії. Однак зменшення структур самоврядування на селі, разом із
скасуванням кругової поруки та змінами кордонів сільських і волосних громад,
зумовили адміністративну деструкцію села, руйнацію податкової сфери,
базованої на самоврядуванні його мешканців. Спостерігалася суцільна
бюрократизація волосних структур. Провідниками реформ стали корумпована
селянська бюрократія і скомпроментовані попередніми часами волосні суди, які
отримали право свідчити щодо селянської землевласності. Сільські громади
чинили опір урядовим новаціям, організовуючись на сходах.
Напередодні Першої світової війни, за умов реалізації нового аграрного
курсу та покарання селян на сходах через їх виступи 1902 – 1907 рр., мало місце
соціальне протистояння всередині громад, що супроводжувалося активізацією
опозиційної діяльності селянського самоврядування. Кризовими часами війни
адміністративні та поліцейські повноваження очільників його установ
збільшилися. Їх відносини з державними, земськими, поліцейськими,
військовими структурами набули виразного командно-адміністративного
характеру, в яких сільський істеблішмент виконував роль агентів влади на селі.
Адресовані сільським громадам заклики уряду надати допомогу родинам
мобілізованих на війну дали імпульс поширенню в громадах самопомочі й
зміцненню корпоративних самоврядних практик селян. Піднесення активності
ліворадикальних політичних сил, які пропагували ідеї соціальної революції,
підсилило селянську активність. На фоні реквізицій продовольства, фуражу,
тяглової сили продовження землеулаштування і виділення землі відрубникам та
хуторянам тоді, коли понад 40% чоловіків країни перебували на фронті, а земля
пересічно «нарізалася» чоловікам-домогосподарям, це спровокувало
радикалізацію сходів. Додатковий імпульс їй дала участь у сходах жінок-
солдаток і молоді. Усе загострило соціальне становище села й зумовило
революціонізацію представницьких структур селянського самоврядування.
Відтак напередодні Лютневої революції 1917 р. в самоврядуванні селян стався розкол і спостерігалося протистояння представницьких структур із сільським
істеблішментом. Декларація Тимчасового уряду від 3.03.1917. щодо
демократизації місцевого самоврядування і скасування в країні становості, а
також реорганізація управління окраїнними регіонами, підвели остаточну рису
під 56-річним функціонуванням у Російській імперії самоврядування селян,
запровадженого добою Великих реформ.
Ключові слова: Російська імперія, селянське самоврядування, громадське
управління селом, волосний схід, волосний старшина, волосне правління, волосний
суд, сільська громада, сільський схід, сільський староста, сільський суд, селищний
схід, комуна, примар.
Зміст: [натисніть, щоб розгорнути]
 
Відгуки читачів:
 
Поки не додано жодних відгуків до цього твору.
 
Тільки зареєстровані читачі можуть залишати відгуки. Будь ласка, увійдіть або зареєструйтесь спочатку.