| Опис: |
Висвітлюється питання феномену нації, зокрема панівні в сучасній юридичній науці дефініції вказаного поняття. Висловлено думку, що вони зводяться до декількох найбільш поширених його значень як тотожне поняттю населення держави; як етносоціальної спільноти, що характеризується нерозривною єдністю соціально-економічних і культурних властивостей; як усіх громадян держави, незалежно від їх (національного чи соціального) походження, мови та / чи релігії.
Наголошено, що попри умовність поділу націй на політичні та етнічні, такий підхід – яскраве відображення націоґенезу будь-якого народу, себто історичного процесу його еволюції як етносу, який, на відміну від етногенезу, тісно пов'язується з політичним самоусвідомленням цього народу. Поняття «націоґенез» співвіднесене з поняттями «національне державотворення» та «національна державність». Останню, зокрема, визначено як історично мінливий, проте завжди комплексний процес формування суспільних інституцій, що співставний (і в історичній ретроспективі паралельний) з націоґенезом.
Акцентовано, що безпосереднім і найбільш зовнішньо помітним виявом націоґенезу виступають явища національної самосвідомості (самоусвідомлення), національної ідентичності та національної свідомості. Підкреслено, що в основі самосвідомості нації лежить національна ідентичність (національна само-ідентифікація), своєрідне суб'єктивне відчуття тотожності національної спільноти. Наголошено, що національна ідентичність сутнісно – багатовимірна субстанція, яку не можна звести до одного знаменника. Національна ідентичність не відміняє інші ідентичності – етнічну, релігійну, професійну тощо, а навпаки, охоплює й доповнює їх. Обґрунтовано тезу про те, що основною ознакою, яка відрізняє одну націю від іншої, є сукупна (колективна) ідентичність.
|
