| Опис: |
Повість «Справа про опіку» вперше надруковано в газеті «Паризька хроніка» (31 грудня - 18 лютого 1836 р.). В тому ж 1836 р. її включено до другого тому «Філософських етюдів», а у виданнях 1839 і 1844 рр.— до другого тому «Сцен паризького життя». В наступних виданнях «Людської комедії» за бажанням Бальзака повість перенесено до «Сцен приватного життя».
Над «Справою про опіку» Бальзак працював водночас з написанням роману «Музей старожитностей», робота над яким тривала з 1834 до 1838 року. Ці твори різні за сюжетом, але між ними існує певна спорідненість. У них Бальзак знову звертається до проблеми пошуку позитивного героя. Саме в «Передмові до «Музею старожитностей» письменник декларує необхідність створення поряд з «персонажами реальними» образів героїв, які мають стати втіленням благородних почуттів і поривань. Ця проблема була однією з провідних у творчості Бальзака до 1834 р. Позитивними героями виступають командир загону Юло, виразник високих ідей революції 1789-1794 рр. («Шуани»), колишній наполеонівський офіцер Шабер («Полковник Шабер») та інші.
Спостерігаючи життя в країні за часів Липневої монархії, Бальзак усе категоричніше засуджує політику французької буржуазії. Зростання антибуржуазних настроїв позначилось і на специфіці пошуків письменником позитивного героя. В низці творів Бальзак створює образи благородних аристократів, які позбавлені жадоби збагачення. Таким є маркіз д'Егріньйон з «Музею старожитностей», який намагається зберегти вірність ідеалам уже не існуючого дворянського суспільства. Таким є і головний герой повісті «Справа про опіку» маркіз д'Еспар, можливо, найвиразніший серед персонажів цього ряду.
Маркіз д'Еспар — втілення багатьох чеснот, яких не мало реальне французьке дворянство. Непохитний у своїх моральних принципах, вірний кодексу честі маркіз є персонажем принципово відмінним від тих дворянських героїв Бальзака, які подібно де Траю, де Марсе, Растіньяку засвоїли закони буржуазного суспільства. Елемент ідеалізації, притаманний цьому образу, не є художнім прорахунком письменника. Бальзак свідомо звеличує свого героя. Безкорисливість, вірність обов'язку, висока культура — всі ці риси маркіза д'Еспара працюють на створення узагальненого портрета французької аристократії, якою вона мала б бути, щоб справдити свою високу суспільну місію, в яку вірив письменник.
Легітимістські ілюзії, однак, не заважають Бальзаку дати тверезу оцінку реальному аристократичному середовищу, в якому діє герой. Благородний маркіз стикається з аморальністю і жорстокістю людей. Ситуація, в яку потрапляє герой, нагадує аналогічний сюжетний мотив з «Полковника Шабера». Щоб не втратити багатства, дружина полковника відмовляється признати свого чоловіка і тим прирікає його на життя жебрака, позбавленого притулку. Заради грошей маркіза д'Еспар оголошує чоловіка божевільним і домагається, щоб його позбавили прав на маєтність.
Проти абсолютизації легітимістських настроїв Бальзака свідчить і факт наявності в повісті ще одного позитивного героя. Це — чесний і порядний слідчий Попіно, міщанин за походженням. Між цими образами існує певна спорідненість. Попіно не лише співчуває д'Еспару, а й вважає своїм обов'язком допомагати йому, так само як маркіз вважає своїм обов'язком повернути нащадкам купця Жанрено капітал їхнього прадіда.
Введення в твір образу Попіно дає письменникові привід звернутися також до зображення життя міської бідноти. Хоч ця тема і не є провідною в «Людській комедії», інтерес до життя знедолених відтворено в багатьох творах Бальзака. Так, у «Фачіно Кане» з'являється образ робітника, в «Банкірському домі Нусінгена» митець із співчуттям згадує про ліонських ткачів тощо.
Сюжетний мотив судового процесу зумовив включення до повісті теми буржуазного правосуддя. Чесність Попіно є таким же винятком у цій сфері, як і благородство маркіза серед розбещених аристократів. Слідчого усувають від ведення справи, яку доручають Камюзо. Зрозуміти значення цього сюжетного мотиву неможливо без урахування принципу повторення персонажів у творах Бальзака. Камюзо — один із тих служителів правосуддя, які заради багатства і почестей здатні на будь-який безчесний вчинок. Початок його кар'єри зображено в «Темній справі». Він знову з'являється в романах «Музей старожитностей» та «Пишнота і злиденність куртизанок». Саме після допиту Камюзо покінчив життя самогубством Люсьєн де Рюбампре. До речі, з цього роману читач дізнається про остаточне завершення процесу маркіза д'Еспара. Люсьєн де Рюбампре розповів історію маркіза, яку почув від Б'яншона, в салоні пані де Серізі. Побоюючись скандалу, канцлер змінив своє рішення на користь маркіза. Про блискучий фінал кар'єри Камюзо дізнаємося з романів «Кузен Понс» і «Департаментська муза».
Інакше складається доля Жана Жюля Попіно, дядька Opaca Б'яншона, дійової особи таких творів Бальзака, як «Стара панна», «Сезар Біротто», «Пишнота і злиденність куртизанок» та ін. Слідчий-правдолюбець до кінця свого життя залишається муніципальним радником.
На сторінках повісті зібрано чимало персонажів, імена яких постійно зустрічаються в «Людській комедії». До найпопулярніших серед них належать, наприклад, Орас Б'яншон та Ежен Растіньяк (див. коментарі до «Меси безвірника»). Передісторія Ежена Растіньяка розповідається в романі «Батько Горіо». Виходець із збіднілої дворянської родини з околиць Ангулема приїздить до Парижа сповнений честолюбних планів. У пансіоні Воке він знайомиться зі студентом-медиком Орасом Б'яншоном. Спочатку Растіньяк мріє домогтися багатства і становища у суспільстві працею і талантом. Але під впливом своєї кузини віконтеси де Босеан та збіглого каторжника Вотрена, як і завдяки власному негативному досвіду, герой починає сповідувати філософію життєвого успіху за будь-яку ціну. Зламний момент у переродженні Растіньяка зображено в епізоді розмови Opaca Б'яншона з героєм, про яку згадується в «Справі про опіку». Растіньяк запитує Б'яншона, що той вчинив би, якби міг, не виїжджаючи з Парижа, однією своєю думкою вбити старого мандарина в Китаї і завдяки тому стати багатим. Сам герой вагається у виборі відповіді.
Про блискучу кар'єру Растіньяка дізнаємося з інших творів «Людської комедії». Герой допомагає чоловікові своєї коханки Дельфіни в різних махінаціях («Банкірський дім Нусінгена»). Згодом він стає зятем Нусінгена, одружившися з дочкою Дельфіни Августою («Кузина Бетта»). Розпочинає Растіньяк і політичну діяльність («Депутат із Арсі»). Він стає відомим політичним діячем, пером Франції і міністром Липневого уряду («Комедіанти, які самі того не знають»).
До того ж великосвітського товариства належить і маркіза д'Еспар (Бламон-Шоврі). Корислива і цинічна красуня — одна з найвідоміших жінок аристократичного Парижа. Її кузиною є покровителька Люсьєна де Рюбампре Луїза де Баржетон. У ложі маркізи д'Еспар відбувається перше зіткнення Люсьєна з великосвітським середовищем («Втрачені ілюзії»). Після розлучення з чоловіком вона знов одружується («Сезар Біротто»), її коханцем стає де Марсе («Темна справа»). Салон маркізи д'Еспар відвідують де Марсе, Максим де Трай, Ванденеси, де Ронкероль та інші. Честолюбна аристократка, що мріє про політичний вплив, приймає у себе придворних сановників («Пишнота і злиденність куртизанок»). Разом із Максимом де Трайєм вона бере участь у змові проти Беатриси де Рошфід («Беатриса»). Це — жіночий варіант образу шанолюбця.
Про судовий процес маркіза д'Еспара згадується в «Пишноті і злиденності куртизанок», «Кузені Понсі». З останнього роману ми довідуємось, наприклад, про роль пані Камюзо в організації процесу.
|
