Олена Вощенко » Контрдискурс у літературі українського соцреалізму 1950–1970-х років
[додати інший файл чи обкладинку цього твору] [додати цей твір до вибраного]

Контрдискурс у літературі українського соцреалізму 1950–1970-х років

Дисертація
Написано: 202 року
Розділ: Наукова
Додав: balik2
Твір додано: 17.01.2022
Твір змінено: 17.01.2022
Завантажити: pdf див. (1.3 МБ)
Опис: Вощенко О.І. Контрдискурс у літературі українського соцреалізму 1950–1970-х років. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.



Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю
035 Філологія. – Київський університет імені Бориса Грінченка, Київ,
2021.
У дослідженні проаналізовано тенденції українського літературного процесу
1950–1970-х в аспекті офіційного соцреалістичного дискурсу та національного
контрдискурсу. Доведено, що це період становлення та функціонування
усвідомленого та системного опору соцреалістичній доктрині в українських
письменницьких практиках. Широко залучено контекст 1930-х – поч. 1980-х років
для реконструкції причинно-наслідкових зв’язків у літературному процесі та
формування в ньому контрдискурсу.
Уперше в українських студіях соцреалізму апробовано дискурсивно-
контрдискурсивний підхід. Як інструментарій аналізу значного масиву текстів
1930-х – поч. 1980-х років, він дозволив вибудувати цілісну візію української
літератури радянського періоду. Це дає підстави вважати залучення дискурсивно-
контрдискурсивного підходу до студій соцреалізму продуктивним, відтак вартим
подальшого застосування в парадигмі сучасного літературознавства.
На основі цього підходу запропоновано концепцію української літератури
радянського періоду як тотальної (завдяки державному регулюванню) домінанти
соцреалістичного поля, яке мало ядровий (офіційний соцреалістичний дискурс) і
периферійний (контрдискурс) сегменти, що перебували у зв’язках протистояння,
заперечення, діалогу, запозичення художніх прийомів, взаємопереходу окремих
явищ на різних історичних етапах існування тощо. Виявлено, що диференційні
ознаки офіційного дискурсу полягали в абсолютизованому дотриманні приписів
соцреалістичної доктрини – політичної та ідеологічної заангажованості,
дидактизму, доступності текстів широкому колу реципієнтів. На рівні наративних


2 

 

стратегій ці принципи втілювалися в охудожненні ідеологем, моделюванні
реальності в заданому ракурсі, концепції зразкового радянського героя та системі
позитивних і негативних персонажів, перевазі змісту над формою, ігноруванні
формально-стилістичних шукань й особливо експериментів, орієнтації на поетику
масової літератури. Контрдискурс розвивався на периферії соцреалістичної
доктрини, прагнучи уникати заангажованості в радянсько-імперську ідеологію та
нівеляції естетичного критерію літератури політичним. Наративні стратегії
контрдискурсу були дистанційовані від охудожнення ідеологем (або пропонували
національні контрідеологеми, які, проте, не руйнували художньої природи тексту)
і зорієнтовані на аналіз екзистенційної глибини буття-як-воно-є та
багатовимірності людини в ньому, що закономірно скеровувало їх (наративні
стратегії) у русло психологізму, інтелектуалізму, елітарності, а поетику – на
постійний формально-стилістичний експеримент для пошуку адекватних засобів
словесного втілення цих стратегій.
Окремим дискурсом української літератури радянського періоду доцільно
вважати тексти, що долали межі соцреалістичного поля й через це були вилучені /
недопущені до публічної рецепції та функціонування в літературному процесі
свого часу. Варто говорити не тільки про видані за кордоном збірки Василя Стуса,
творчість Ігоря Калинця та інших дисидентів, пізні, не друковані в Радянському
Союзі філософсько-економічні тексти Миколи Руденка та ін., а й про «витіснене
покоління» та прозу Валерія Шевчука, поезію Ліни Костенко, написані в так званій
внутрішній еміграції й опубліковані після здобуття Україною незалежності, і
подібні явища. Примусове вилучення таких текстів із широкого публічного
доступу дає підстави розглядати їх як окремий дискурс, тоді як найлогічнішим
підтвердженням зв’язку контрдискурсивних текстів із соцреалістичним полем є
проходження ними цензури (хоч найчастіше і в спотвореному вигляді, про що
свідчать насамперед мемуари авторів таких текстів) та оприлюднення державними
органами друку. Ця робота спрямована на аналіз специфіки національного
контрдискурсу в літературі українського соцреалізму, що не тотожно


3 

 

комплексному аналізу української літератури радянського періоду. Тому її
позасоцреалістичний дискурс закономірно лишився поза дослідницьким фокусом.
У дисертаційній праці свідомо уникнено поняття канону як методологічного
орієнтиру й замінено його поняттям тенденції. Канон передбачає певну
всеохопність аналізу літературних явищ, тенденція – виокремлення їхніх
репрезентавивних рис. Оскільки це лише перший етап осмислення соцреалістичної
спадщини в аспекті дискурсивно-контрдискурсивного підходу, ця праця
сфокусована на науковій реконструкції картини тогочасного літературного
процесу, з’ясуванні динаміки офіційного соцреалістичного дискурсу та
національного контрдискурсу, принципів модифікації їхніх текстотворчих
стратегій протягом усього періоду існування. Таке дослідницьке завдання
передбачає підхід до значного масиву текстів (ідеться про п’ять десятиліть
розвитку української літератури) як до матеріалу для виокремлення найбільш
репрезентативних типологічно подібних рис.
Специфіка добору літературних явищ та текстів і їхній подекуди
концептуальний, а не детальний розгляд зумовлені пріоритетністю ілюстрування
тенденцій над фронтальним літературознавчим аналізом. Зразком такого наукового
ракурсу організації великих обсягів матеріалу стала праця Джорджа Луцького
“Ukrainian Literature in the Twentieth century. Readers Guide” та сьомий том
авторської «Історії української літератури» Юрія Коваліва, якому також належить
узагальнення практик, опірних до українського соцреалізму, терміном
контрдискурс.
Це дослідження спрямоване на системність, проте закономірно не претендує
на вичерпний аналіз соцреалістичного поля української літератури радянського
періоду. У ньому охоплено найпоказовіші (з погляду авторки) явища як
прозописьма, так і поезії. Зважаючи на різні закони жанру та історію розвитку, а
також на додатковий обсяг матеріалу, поза аналізом лишився театральний текст,
який потребує окремого дослідження. Перелік сюжетів контрдискурсивності також
лишається відкритим, оскільки його неможливо вичерпати в одній праці.


4 

 

Підставою для формулювання концепції української літератури радянського
періоду в руслі дискурсивно-контрдискурсивного підходу став системний аналіз
літературних та суспільно-історичних фактів 1930-х – поч. 1980-х років.
Генезу соціалістичного реалізму простежено в руслі поглядів
Дмитра Наливайка, Тамари Гундорової та Олексія Сінченка про постання
соцреалістичного проєкту з елементів інших літературних напрямів – натуралізму,
авангардизму та пролетарської літератури відповідно, а також концепціїї
Сергія Сухих про методологічну хибність ототожнення соцреалістичної доктрини
та соцреалістичних письменницьких практик.
Розокремлено висвітлення генези соцреалістичної доктрини та механізмів
становлення письменницьких практик. Простежено теоретичні засновки більшості
положень соцреалістичної доктрини в західноєвропейській, зокрема німецькій
філософії, які стали підґрунтям концепції соцреалізму, запропонованої одним з її
чільних розробників Максимом Горьким. Шляхом аналізу теоретичних міркувань
другого чільного розробника концепції соцреалізму, Анатолія Луначарського, та
офіційних програмних матеріалів соцреалістичного проєкту доведено, що він
(проєкт) мислився як еклектичне метастильове утворення з переважанням змісту
над формою та відсутністю визначених правил нової поетики, вироблення якої
спочатку покладалося на письменницькі практики. Усе це дає підстави вважати
поширену у студіях соцреалізму тезу про штучність, лабораторність соцреалізму
дискусійною.
Формування письменницьких практик українського соцреалізму простежено в
контексті його визначальних механізмів. Факти свідчать, що найбільш впливовим
з них на всіх етапах розвитку соцреалістичного проєкту варто вважати тотальну
цензуру друкованої продукції, а також так звану офіційну критику (ту, яка
дотримувалася засад ідеологоцентричності, а не текстоцентричності), пряме
втручання високих (як-от Йосипа Сталіна у творчу долю Олександра Довженка) та
іншої ланки партфункціонерів і державних структур (у тому числі репресивних),
соціальне замовлення тощо. Постійний тиск цих факторів сформував специфічні


5 

 

риси українських соцреалістичних практик – викреслення цілих літературних
поколінь, нівеляцію традиції, самоцензуру, перманентний конфлікт між реальністю
і художнім текстом, між змістом і формою, тяжіння до масової літератури –
«формульність» сюжетів, схематичність характерів, повторюваність формально-
стилістичних рішень, мінімальна інтенсивність творчого пошуку.
Життєтворчість Вадима Собка як «ультраконформного» (за
Гелієм Снєгірьовим) представника української літератури радянського періоду та
прийоми ідеологічного самомоделювання і моделювання його біографії розглянуто
як репрезентативний зразок українського соцреалістичного проєкту.
У праці простежено динаміку офіційного соцреалістичного дискурсу 1930-х –
поч. 1980-х років, доведено її пряму залежність від соціально-політичного
контексту й на основі цього розроблено відповідну періодизацію.
Різні за інтенсивністю, консолідованістю та текстуальними стратегіями вияви
опірності літературних практик національних письменницьких еліт протегованому
імперською владою соцреалістичному проєкту узагальнено поняттям
контрдискурс. Представлено періодизацію явища, загалом тотожну періодизації
офіційного соцреалістичного дискурсу – на підставі такої самої залежності від
соціально-історичного клімату Радянського Союзу.
На основі зіставлення з офіційним соцреалістичним дискурсом виділено
критерії контрдискурсивності творів у координатах ідеологічності, відображення /
моделювання реальності та новаторства / закостенілості поетики.
Простежено динаміку контрдискурсу та еволюцію його наративних стратегій
на основі творів Олеся Гончара, Євгена Гуцала, Олександра Довженка, Анатолія
Дімарова, Володимира Дрозда, Павла Загребельного, Леоніда Первомайського,
Івана Сенченка, Григорія Тютюнника, Григора Тютюнника, Валерія Шевчука,
Юрія Яновського та ін., написаних у різні періоди.
На основі мемуарної спадщини учасників тодішнього літературного процесу
проілюстровано контекст епохи, персоналізоване сприйняття творчими
особистостями державної гуманітарної політики, від якої вони так чи інакше


6 

 

залежали, а також оприявнення ними громадянської позиції, яку неможливо було
висловити у творах. Звернення до мемуарного жанру дозволяє підтвердити
усвідомленість їхнього опору соцреалістичнній ідеології та доктрині (щоденникові
записи О. Довженка, Ірини Жиленко, О. Гончара як документ епохи, спогади
А. Дімарова, В. Дрозда, М. Руденка).
Доведено, що системності та консолідованості контрдискурсивні літературні
практики набули у творчості покоління шістдесятників, проте вони мали
ідеологічне та поетикальне підґрунтя в текстах А. Дімарова середини 1950-х,
романі «Вир» Г. Тютюнника та ін.
Ситуація загроженої культури протягом кінця 1960-х – початку 1980-х змусила
адаптовуватися щойно сформований національний дискурс опору до нового типу
комунікації з офіційним соцреалістичним (і державно-імперським) дискурсом,
оскільки стратегія діалогу перестала бути можливою. Частина письменників
виразного контрдискурсивного спрямування скерували творчі практики в русло
соцреалістичної доктрини – В. Дрозд звернувся до жанру біографічного роману
(про революціонерів), П. Загребельний – історичного, який репрезентував
імперські патерни осмислення києворуської доби. Власне контрдискурсивні
стратегії модифікувалися до реалістичної (Григір Тютюнник, Є. Гуцало, з 1979
року – Вал. Шевчук), умовної (фантастично-міфологічний роман Юрія Щербака
«Хроніка міста Ярополя», 1968, химерна проза, представлена Олександром
Ільченком, Василем Земляком, В. Дроздом, П. Загребельним, пізніше Є. Гуцалом)
та аполітично-медитативної («тиха» лірика). Виявлено, що спільним знаменником
цих явищ став підтекст та езопова мова.
Феномен химерної прози визначено найбільш репрезентативним виявом
контрдискурсивності на підставі системного підриву офіційного соцреалістичного
дискурсу. Досліджено, що жанрова домінанта химерного твору – синтез умовності
та комічності – реалізується в текстотворчих стратегіях карнавальності,
пародійності, гротеску, які за допомогою висміювання декодують патерни


7 

 

офіційного соцреалістичного дискурсу, адже семантика контрдискурсивності
передбачає деконструкцію домінантної кодової системи.
Якщо період відлиги сприяв моделі паритетної (новела О. Гончара «Двоє
вночі») і навіть наступальної комунікації (громадянська лірика Василя Симоненка,
Миколи Вінграновського) з офіційним дискурсом, то маркером комунікації
періоду так званого застою став амбівалентний образ блазня, який змушений
доносити свою позицію у гротескно-комічній формі.
Початки суспільно-політичної перебудови та зменшення тиску на гуманітарну
сферу оприявнили відкриту деконструкцію певних аспектів імперського дискурсу,
зокрема ідеологічного (роман П. Загребельного «Південний комфорт», 1984 про
стагнацію радянського судочинства на прикладі прокуратури) та соцреалістичного
(роман В. Дрозда «Спектакль», 1985, який препарує механізми формування
конформно-меркантильного радянського письменника без пом’якшення засобами
умовності та підтексту).
Розпад Радянського Союзу і вихід гуманітарної сфери незалежної України з-
під прямого імперського адміністрування ознаменувався згортанням
соцреалістичного проєкту і заміщенням його національним контрдискурсом у
статусі одного з офіційних дискурсів.
Ключові слова: радянський, соцреалізм, ідеологія, реінтерпретація,
охудожнення ідеологеми, офіційний соцреалістичний дискурс, масова література,
моделювання дійсності, контрдискурс, деідеологізація, інтелектуалізм, пам’ять,
химерна проза.
Зміст: [натисніть, щоб розгорнути]
 
Відгуки читачів:
 
Поки не додано жодних відгуків до цього твору.
 
Тільки зареєстровані читачі можуть залишати відгуки. Будь ласка, увійдіть або зареєструйтесь спочатку.