| Опис: |
Розділ із монографії: Василенко В. Слід Антея. Українська еміграційна література другої половини ХХ століття: ідеї, тексти, постаті. Київ: Дух і літера, 2024. С. 202-244.
Недооцінення поезії Михайла Ореста, якщо не сказати-його фактична відсутність в українському літературному процесі (попри загальне визнання того факту, що М. Орест-один із найкращих українських поетів ХХ ст., - частина значно складнішої проблеми. Вона пов'язана з переосмисленням українського неокласицизму як явища, що, за словами сучасної дослідниці, сприймається «як діагноз стану вітчизняної культури», а також зі з'ясуванням місця М. Ореста всередині неокласичного (одного з найбільш значущих для національних літератури і традиції) канону. Те, що М. Орест займає в цьому каноні значно менше місця, ніж його брат Микола Зеров і, зрештою, все «ґроно п'ятірне», указує, зокрема, й на те, що він є кимось іншим, а його поезія промовляє інакше, виражаючи його духовну сутність-особливий лад внутрішнього світу і спосіб поетичного мислення. Про себе як поета М. Орест заявив досить пізно, в роки війни; більшість поезій, написаних у 1920-1930-х роках, він, як зізнавався, у 1940-х відтворив із пам'яті; збірки його поезій, за винятком першої, «Луни літ», виданої 1944 р. у Львові, з'явилися на еміграції (остання, «Пізні вруна», упорядкована Ігорем Качуровським і з його передмовою, посмертно). Отже, на час появи першої книги М. Орест уже мав поетичний і перекладацький досвіди, сформовану естетичну систему й художній світогляд. |
