Максим Вакуленко » Сучасна українська термінологія: методологія, кодифікація, лексикографічна практика
[додати інший файл чи обкладинку цього твору] [додати цей твір до вибраного]

Сучасна українська термінологія: методологія, кодифікація, лексикографічна практика

Дисертація
Написано: 2023 року
Розділ: Наукова
Додав: balik2
Твір додано: 18.06.2023
Твір змінено: 22.08.2023
Завантажити: pdf див. (4.8 МБ)
Опис: Вакуленко М.О. Сучасна українська термінологія: методологія, кодифікація, лексикографічна практика. Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальністю 10.02.01 – “Українська мова”. – Український мовно-інформаційний фонд НАН України, Національна академія наук України, Київ, 2023.


Дисертація присвячена встановленню передумов і особливостей постання, функціонування та системної організації природничих термінів і терміноелементів на різних мовних рівнях – фонетичному, морфологічному, словотвірному, лексико-семантичному.

У дисертації вперше подано, обґрунтовано та розвинуто комплексний пiдxiд до вживання і творення українських тeрмiнiв, який базується на використанні мовознавчих і природничих підходів і органічно поєднує дескриптивний і прескриптивний аспекти дослідження. Такий підхід створює передумови для того, щоб розглядати термінологію не лише як розділ лексики, сукупність термінів і вчення про них, а насамперед як самостійну науку про утворення, розвиток і функціонування термінів.

На основі аналізу наявних трактувань терміна запропоновано власну дефініцію: термін (від грец. τέρμα ‘кінець, межа’) – це одиниця лексичного рівня (слово або словосполучення), яка позначає певне поняття у відповідній галузi людської дiяльностi, утворює функціонально-тематичний клас галузевої лексики і є органічним (системним чи позасистемним) елементом термінологічного фонду.

Таке трактування узагальнює попередні уявлення про термін і більшою мірою відповідає його природі.

Безперервне поповнення лексичного пласта мови новими термінами, формування ними специфічної підсистеми лексичного рівня та необхідність опрацювання й систематизації відповідних одиниць яскраво демонструє потребу в окремій науці, об’єктом вивчення якої були б саме терміни. Нині більшість фахівців розглядають термінологію як самостійну науку про терміни (Л.А.Васенко, В.В.Дубічинський, О.М.Кримець; А.С.Д’яков, Т.Р.Кияк, З.Б.Куделько; М.Ф.Алефіренко; Н.Овчаренко; А.Кондаміне; К. Варбертон).

Міжнародний стандарт “Terminology work – Vocabulary – Part 1: Theory and application” (definition 3.5.2) також трактує термінологію як науку, що вивчає структуру, утворення, розвиток і вживання галузевих термінологій, а також керування ними. Термінологія має чітко окреслений предмет дослідження і більш-менш успішне втілення своїх теоретичних положень у межах навчальних курсів [Кочан 2018]. Натомість відповідних наукових методів термінології (разом із принципами й особливостями їх застосування) до недавнього часу вироблено не було – і це не давало змоги розглядати термінологію як повноцінну науку.

Кожна розвинена наука має два основні методи дослідження, які взаємно доповнюють один одного. Наприклад, фізика користується експериментальним і теоретичним методами. Суто мовознавчі методи також можна розділити на експериментальні й теоретичні. На дихотомічність наукового підходу у вивченні мовних явищ звертали увагу чимало відомих дослідників: Юрій Шевельов, А.Й.Багмут, Л.З.Сова та інші. Подібним чином можна виділити два основні методи дослідження і в термінології, які включають і суто мовознавчі методи, і методи інших наук. Отже, термінологія як наука вивчає правила і закономірності утворення, розвитку та функціонування термінів у певній галузi людської дiяльностi, і користується вона статистичним (у симптоматичному сенсі) та аналітичним методами дослідження. Перший визначає звичні (вживані), але не обов’язково правильні мовні явища чи форми. Натомість аналітичний метод допомагає виявити правильні, але не завжди звичні явища / форми, а також визначити формування або наявність певних тенденцiй чи законів. Поєднане, системне застосування цих методів, ураховуючи природні особливості об’єктів дослідження – зокрема, сучасні обсяги термінолексиконів і динаміку їх розвитку, – окреслює термінологію як повноцінну науку і дозволяє адаптувати процес термінологічних досліджень до машинного навчання.

Підсумувавши ознаки вдалого терміна за критерієм важливості, отримаємо таку їх послідовність: 1) точнiсть, 2) суттєвість (охоплення важливих ознак поняття, відсутність хибних семантичних асоціацій), 3) зрозумiлiсть, 4) гнучкiсть (здатнiсть легко творити похiднi слова), 5) доброзвучнiсть, 6) системність відображення в назві належності до певного класу понять), 7) органічність (відповідність нормам правопису і тенденціям розвитку мови), 8) сполучуваність (здатність поєднуватися в термінологічні словосполучення), 9) однозначнiсть (на противагу багатозначності), 10) номінативність (на противагу описовості), 11) стислiсть. Що більше відповідає термін цим ознакам, то краще він виконує свої функції.

Термін є семантично ускладненою одиницею лексичного рівня, що зазнає впливу різносистемних чинників. Розвиток термінолексикону тісно пов’язаний і з об’єктами позамовної дійсності, в тому числі специфікою їхньої системної організації та функціонування, і з особливостями системи мови, зокрема, структурою її лексичного рівня. Тому відбувається активна взаємодія загальновживаної та галузевої лексики, яка втілюється, головним чином, у процесах термінологізації і детермінологізації; тоді як взаємодія різних галузевих термінолексиконів уможливлює процеси транстермінологізації і ретермінологізації. Термінологічний неологізм можна і слід утворювати, спираючись на питомий лексичний пласт.

Для термінолексикону характерні такі загальнолексичні явища, як полісемія, омонімія, паронімія, синонімія, тобто термінам так само притаманне розрізнення одиниць за значенням і творення відповідних лексичних категорій.

Через лексико-семантичні відношення проявляється системність мови, оскільки вони відображають семантичні кореляції між різними мовними (термінологічними) одиницями, зумовлені взаємодією їх лексичного та граматичного аспектів. Тому дослідження цих відношень посідає важливе місце в інтегрованому лінгвістичному описі мовної системи, який поєднує лексичний і граматичний компоненти.

Терміни-синоніми є свідченням двоїстості семантичної природи системи термінів, а їх наявність у терміносистемі, як і у мові загалом, зумовлена об’єктивною здатністю мови називати те саме поняття по-різному (А.В.Крижанівська, Л.О.Симоненко). Явище синонімії в термінології досліджували зарубіжні та вітчизняні мовознавці: В.П.Даниленко, І.М.Кочан, В.М.Лесин, О.А.Мартиняк, О.С.Пулинець, О.І.Радченко, В.В.Турчин та багато інших. В.П.Даниленко зазначає, що навіть у стандартах, де ставлення до синонімії категорично заперечне, з’являються “замасковані” синоніми. Ірина Кочан зауважує, що варіативність є характерною ознакою термінології, а Н.Рибак, Т.Рибак і Н.Хомик вважають, що синонімія властива різним галузям науково-технічної термінології на всіх етапах їх розвитку і що наявність синонімічних і варіантних термінів, а також боротьба між ними за місце в термінолексиконі є показниками його постійного розвитку. Значна кількість західних авторів сприймають термінологічну варіантність як умотивоване, корисне та важливе явище (Л.Боукер), відзначаючи її наявність у текстових корпусах (А.Піктон; А.Кондаміне). З одного боку, в терміносистемах наявна так звана формальна синонімія, що є наслідком різноманітності та розвиненості мовних засобів. Вона може бути граматичною, яка базується на зіставленні морфологічних і синтаксичних категорій, і лексичною, яка виходить зі значення слова. З іншого боку, має місце так звана змістова синонімія, що відображає різні аспекти об’єкта дослідження чи різні підходи до його вивчення. Синоніми в термінолексиконі не лише природні, а й виконують низку необхідних функцій, зокрема: 1) уточнення та розмежування понять (це стосується насамперед граматичної синонімії); 2) збагачення наукової мови; 3) утворення деяких похідних термінів; 4) створення перспективного лексичного запасу для подальшого розвитку термiнологiї; 5) тлумачення незрозумілого (переважано іншомовного) термiна; 6) формування терміносистеми. Важливим досягненням у дослідженні синонімії є викладений у цій роботі метричний підхід до визначення ступеня близькості значень будь-яких двох лексичних одиниць (слів і словосполучень). Відповідну семантичну відстань можна чисельно виміряти за допомогою узагальненої теореми Піфагора, розглядаючи семи слів як їхні координати в багатовимірному значеннєвому просторі.

Висока словотвірна здатність українських дієслів є джерелом утворення чималої кількості іменників, які доволі легко термінологізуються і стають важливими елементами терміносистем. Для правильного вживання термінів, утворених від дієслів, необхідно належно їх класифікувати, розрізняючи явище та дії різної тривалості та повторюваності: відхил (явище) – відхилення (разова дія) – відхиляння (тривала дія) – відхилювання (повторювана дія). Оскільки значна кількість питомих українських дієслів доконаного виду не має похідних іменників, а іменники, утворені від доконаної та недоконаної форм того самого дієслова, іноді дуже розходяться у своїх основних значеннях і втрачають такі виразні формальні ознаки виду, які мали вихідні дієслова, то можна зробити висновок, що притаманне дієсловам видове протиставлення в утворених від них іменниках зникає.

Одним із необхідних критеріїв придатності терміна є його нормативність.

Разом з тим, на сучасному етапі ставлення фахівців до українського правопису є далеко не однозначним. Лексикографічний різнобій спостерігається навіть в академічних словниках. І розв’язання цієї проблеми слід шукати саме на фонетико-фонологічному рівні, який дає можливість усвідомити безсторонні наукові принципи та об’єктивні закономірності, що діють у ланцюжку “звук мовлення” – “фонема” – “графема”. Крім того, сучасні лінгвістичні технології опрацювання текстів широко використовують фонетичні дані для розпізнавання та синтезу мовлення.

На основі сформульованого здобувачем методу акустичних інваріантів досліджено акустичні характеристики звуків української (а також англійської) мови, знайдено їх інваріантні акустичні параметри, проаналізовано особливості та ефекти міжзвукової взаємодії.

Взаємнооднозначна транслітерація українських термінів українською латиницею (УЛ) потрібна для їх використання в багатомовних банках даних, які базуються на латинському письмі. Це насамперед терміни-епоніми з ономастичном компонентом (лампа Пулюя, метод Боголюбова – Парасюка, комета Чурюмова тощо), терміни-українізми (україніт, вернадськіт, василівський граніт і под.). УЛ повинна слугувати основою, вихідною точкою для засвоєння світовою спільнотою українських назв.

Необхідність упровадження української латиниці зумовлюється європейськими перспективами України та інтенсифікацією її міжнародних контактів, які потребують адекватного мовного оформлення багатомовних / різноалфавітних текстів і банків даних. Еквівалентність кириличного і латиничного мовного обличчя України є необхідною умовою її успішної інтеграції в світовий мовно-інформаційний і економічний простір.

Ключові слова: фахова термінологія, наука термінологія, науковий метод, науковий термін, природничі терміни, лексико-семантичні відношення, синонімія термінів, віддієслівні іменники, звуки мовлення, акустичний інваріант, акустичні характеристики, запозичені терміни, взаємнооднозначна транслітерація.
Зміст: [натисніть, щоб розгорнути]
 
Відгуки читачів:
 
Поки не додано жодних відгуків до цього твору.
 
Тільки зареєстровані читачі можуть залишати відгуки. Будь ласка, увійдіть або зареєструйтесь спочатку.