Степан Томашівський

Томашівський Степан (1875-1930) – український історик, громадський та політичний діяч наукового товариства імені Шевченка (з 1899). Народився у с. Купновичах Рудківського повіту (тепер Самбірського р-ну Львівської обл.). Середню освіту здобув у Самбірскій гімназії. Навчався у Львівському ун-ті, який закінчив зі ступенем доктора філософії. Вчителював у гімназіях у Перемишлі, Бережанах і у Львові. У 1912-14 – доцент австрійської історії у Львівському ун-ті. Активний учасник суспільно-політичного життя, урядуючий голова (в.о. голови) НТШ у Львові(1913-14), діяч Української національно-демократичної партії, організатор стрілецького руху, член Бойової управи УСС та загальної української ради у Відні. Від березня 1919 по червень 1921 – на українській дипломатичній службі: радник делегації УНР та керівник делегації ЗУНР у Лондоні на мирній конференції у Парижі, представник уряду ЗУНР у Лондоні. У 1921- 25 жив у Берліні: співпрацював у газеті «Українське слово», був редактором тижневика «Літопис політики, письменства і мистецтва». Після повернення до Львова (1925) редагував часопис» Політика», учителював у гімназії. У 1928-30 – доцент історії України Краківського ун-ту. У повоєнний час Тю став однією з чільних постатей українського консервативного табору, був членом головної управи Української християнської організації, співтворцем ідеології і тактики Української католицької народної партії.
В галузі історичної науки Т. – один з основоположників т.зв. державницької школи; предмет його наукового зацікавлення – історія України від початків Київської держави до повоєнного десятиліття.
Упродовж тривалого часу Т. займався вивченням історії козацтва, зосереджуючи увагу передусім на її найяскравішій сторінці – повстанні під проводом Б.Хмельницького. його перу належать наукові студії, присвячені окремим моментам Хмельниччини, зокрема воєнно- поличним поліям осені 1648 та літа 1649. Але найбільше зусиль Т. віддав дослідженню відгомону козацького повстання в Галичині. Вже одна з п перших його праць – «Народні рухи в Галицькій Русі 1648 р.» - стала справжнім відкриттям в історії Хмельниччини. Найважливішим наслідком активного наукового пошуку було видання Т. збірок наукових матеріалів до теми. Він опублікував три томи документів («Джерела до історії України-Руси», т. IV-VI), в яких подана широка картина впливів Хмельниччини на населення західних земель України. У 1919 вийшла друком частина ватиканських матеріалів, що стосуються козацького повстання. Однак воєнне лихоліття не дозволило Т. належно упорядкувати видання і завершити розпочату працю.
Паралельно Т. досліджував історію Гетьманщини періоду правління І.Мазепи. У своїх судіях на цю тему з’ясовував, зокрема, питання про місце і значення української проблеми в європейських політичних відносинах поч. 18 ст.
Результатом багаторічної праці стало написання історії Галичини (2 томи), рукопис якої втрачений у роки Перщої світової війни. У 1915 опублікував нарис німецькою мовою під заголовком «Світово-політичне значення Галичини» та україномовний варіант цієї праці – «Галичина. Політико-історичний нарис з приводу світової війни» (1915). Т. студіював також історію Закарпатської України, зокрема її етнографічні відносини та становище українців. Опублікував низку ґрунтовних розвідок на тему історії української церкви. У 1928 розпочав працю над великою історією церкви (планувалося 4 томи). У «Записках ЧСВВ» надруковано вступ до «Історії церкви в Україні».
Власну концепцію історії України Т. виклав у праці «Українська історія» (1919), перша і єдина опублікована частина якої охоплювала період до 1569. Процеси історичного розвитку України Т. зводив до трьох основних визначальних ідей, о випливали з її географічного положення: боротьба з супрематією (гегемонією) Московщини, в основі якої лежить політико-господарський контраст Півночі і Півдня. Важливими етапами на шляху цього поступального розвитку були: здобування землі, відокремлення від «руськості», витворення окремої національно-культурної індивідуальності та здобуття політичної самостійності. Т. особливо високо цінував державу; переломний момент у процесі творення української нації вбачав у досягненні українським народом власної державності. Першою справді українською національною державою вважав Галицько-Волинське князівство. Однією з характерних рис Т. як дослідника і громадського діяча було вміння екстраполювати досвід історичного аналізу та синтезу на сучасні суспільно - політичні явища і процеси.
Серед найважливіших праць Т.: «Матеріали до історії Хмельниччини» (1896), «Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р.» (1898), «Матеріали до історії Галичини. Т. ІІ. Акти з р. 1649-1651» (19020, «Київська козаччина 1855 р.» (1902), «Угорщина і Польща на початку XVIII ст.» (1909), «Причинки до історії Мазепинщини» (1910), «Один момент під Зборовом 1649 р.» (1913), «Матеріали до історії Галичини. Т. ІІІ» (1913), «Ватиканські матеріали до історії України. Т. І. донесення римських нунціїв про Україну 1648-1657» (1919), «До історії перелому Хмельниччини» (Київ).
В часи комуністичного режиму на ім’я Степана Томашівського було накладене повне табу, з усіма викликаними цим наслідками.
Що стосується приватного життя С.Томашівського – доля не була надто прихильна до нього. Йому судилося бути одруженим двічі. В молодому віці він був одружений з Оленою з роду Федоровських невідомо коли це відбулося і де шлюб був зареєстрований, звідки родом дружина історика. В подружжя було двоє дітей: дочка Марія – 26.09.1904 р.н., син Степан – 11.05.1911 р.н.
В літку 1914р. С. Томашівський пережив особисту трагедію. У віці 29 років померла його дружина. Коли це сталося і де вона похована невідомо. Життєві плани історика зазнали радикальних змін. Та все ж він продовжує наполегливо працювати як науковець історик та продовжує активну громадсько-політичну діяльність.
В кінці 1914р. С. Томашівський перевозить дітей через Карпати, спочатку в Угорщину, а відтак до Відня. Так спочатку залишає їх в знайомого інженера Паслера а після дочку віддає на виховання в монастир сестер Сіону. Це останнє відоме нам місце перебування його дітей.
В берлінський період життя 1921-1925рр. С. Томашівський одружується з Марією з роду Заячківських (липень 1922р.) Дітей в подружжя не було. Дочці на той час було 17-21 рік а сину 10-14 років. Мабуть проживали разом з ним, по скільки мусили навчатися в школі і потребували батьківської опіки.
З часу смерті історика (1930р.) і до 1945р. про життя дітей та Марії Томашівської нічого не відомо.
Знаємо, що з 1947р. доля закинула Марію Томашівську в Мюнхен(Німеччина), вона була одним із засновників Українського Вільного Університету (УВУ) і працювала там до 1962р. викладачем латини. В 1965р. Марія померла похована на українському цвинтарі в Waldfriedhoff.(там поховані Степан Бандера та Ярослав Стецько).
Не хочеться вірити, що пані Марія не спілкувалася з дітьми історика протягом свого життя, де б вони не жили. На жаль вона не залишила ніяких спогадів після себе.
Є усна інформація, що син історика Степан в 1938(1939)р. приїжджав в Галичину до родичів на короткий час. Відомо, що по життю мав стосунок до музики, переписувався з моїм батьком (вони двоюрідні брати) до 1947р. Але після репресій щодо нашої сім’ї зв'язок обірвався.
Щодо долі дочки Марії, існує дві версії: перша, вона вийшла заміж (коли і за кого невідомо) і при родах померла в молодому віці(чи залишилася дитина живою невідомо); друга, вона прожила довге життя та працювала в Українському Католицькому університеті в Римі.
Хочемо, все ж дізнатися яка насправді доля дітей історика, та знайти (якщо були) їхніх нащадків в цьому наш борг перед Степаном Томашівським – великим борцем за Соборну Україну!