Павло Олександрович Ткачук » Воєнні конфлікти у Кавказькому регіоні в українській суспільно-політичній думці (1989–2020)
[додати інший файл чи обкладинку цього твору] [додати цей твір до вибраного]

Воєнні конфлікти у Кавказькому регіоні в українській суспільно-політичній думці (1989–2020)

Дисертація
Написано: 2023 року
Розділ: Історична
Додав: balik2
Твір додано: 06.08.2023
Твір змінено: 21.04.2024
Завантажити: pdf див. (2.3 МБ)
Опис: Ткачук П.О. Воєнні конфлікти у Кавказькому регіоні в українській суспільно-політичній думці (1989–2020). – Кваліфікаційна праця на правах рукопису.

Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 032 – історія та археологія. – Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. – Львів, 2023.


У дисертаційній роботі проведено комплексний аналіз воєнних конфліктів у Кавказькому регіоні наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. крізь призму української суспільно-політичної думки.

Актуальність дослідження зумовлена необхідністю всебічного аналізу сучасних збройних конфліктів, зокрема у Кавказькому регіоні, для вироблення рекомендацій для центральних органів влади з метою відновлення територіальної цілісності України, протидії загрозам сепаратизму та відцентрових тенденцій, яким сприяють проросійські політичні сили.

Уперше в українській історіографії: всебічно проаналізовано українську суспільно-політичну думку в контексті військово-політичних процесів у Кавказькому регіоні 1989–2020 рр.; визначено ставлення українського політикуму до збройної агресії Російської Федерації на територіях Республіки Ічкерія та Грузії; охарактеризовано рівень підтримки українським суспільством військових дій Азербайджану під час кампаній у Нагірному Карабасі.

Практичне значення отриманих результатів визначається тим, що фактологічний матеріал, який може бути використаний в лекційних курсах із воєнної історії ХХ–ХХІ ст., політології, геополітики, узагальнюючих працях з новітньої історії України та держав пострадянського простору, підручниках, наукових / науково-популярних статтях, а також при підготовці спецкурсів для студентів гуманітарних факультетів закладів вищої освіти (ЗВО) України та курсантів вищих військових закладів (ВВЗ).

Проаналізовано стан наукового вивчення проблеми. Констатовано, що основу історіографії становлять: узагальнюючі наукові праці, розвідки, які присвячуються геополітичним процесам на пострадянському просторі, т.зв. «замороженим конфліктам»; наукові студії, які присвячувалися азербайджано-вірменським війнам; наукові роботи, які стосуються російсько-чеченських війн; наукові дослідження, які відображають особливості російсько-грузинської війни. Джерельну базу дисертації становлять: офіційні документи центральних та місцевих органів влади, в т.ч. стенограми Верховної Ради України; документи політичних партій та неурядових організацій; експертно-аналітичні висновки аналітичних центрів; мемуарна література; періодична преса, інтернет-ЗМІ, телепередачі (політичні ток-шоу); соціологічні опитування.

Відзначено, що азербайджано-вірменська війна, яка сягає коренями в останні роки існування СРСР, на жаль, залишається актуальною й сьогодні. Якщо радянські компартійні органи влади на зламі 80-х – 90-х рр. ХХ ст. намагалися не загострювати увагу суспільства до наростаючого збройного конфлікту, то опозиційні (т.зв. «неформальні») ЗМІ акцентували увагу на недоліках радянської національної політики, критикували Комуністичну партію Радянського Союзу (КПРС) за бездіяльність. Незалежні громадсько-політичні організації пропагували тезу про необхідність створення національних Збройних Сил та заборони відбування строкової військової служби громадянами Української РСР за межами республіки, особливо в «гарячих точках» – районах Нагірного Карабаху. Новий виток азербайджано-вірменського збройний конфлікт (2020 р.) розділили українські політичні партії на прихильників Азербайджану (електорат – проєвропейськи настроєні громадяни України) та сторонників Вірменії (електорат – проросійськи налаштовані жителі нашої держави). Президент України, уряд, Верховна Рада України (не)формально підтримували Азербайджан зважаючи на проросійську зовнішню політику Вірменії.

Зазначено, що воєнно-політичні процеси у Кавказькому регіоні, зокрема азербайджано-вірменський збройний конфлікт, не залишилися без уваги українських журналістів, експертів, аналітиків, науковці, блогерів та загалом лідерів громадської думки. Починаючи з 1989 р. тема трагедії Нагірного Карабаху поширювалася українськими ЗМІ. Зважаючи на тісні україно-азербайджанські контакти, в експертно-медійному середовищі України, за невеликим винятком, домінувала тенденція до підтримки відновлення територіальної цілісності Азербайджану. На основі звітів військових, офіційних заяв урядових представників, а також свідчень очевидців, українські мас-медіа різних форматів, таких як телевізійні канали, газети, радіостанції та онлайн-видання, активно висвітлювали події в Нагірному Карабасі, надавали аналітичні матеріали, коментарі та експертні думки та, загалом, намагалися забезпечити об’єктивну та достовірну інформацію своїй аудиторії. Водночас Індивідуальні думки розходитися, зважаючи на політичні переконання, етнічні корені, пропагандистський вплив мас-медіа тощо.

Показано, що російсько-чеченські війни 1994–1996 рр. та 1999–2009 рр. знайшли відображення в українській політичній думці. Під час першої війни центральні органи влади закликали сторони до мирного врегулювання конфлікту, забезпечення прав людини. Україна відкривала гуманітарні коридори для евакуації цивільного населення та надавала допомогу постраждалим. Під час другої війни, що почалася у 1999 р., реакція української влади була зваженішою через зміну геополітичної ситуації. Обидва Президенти (Л.Кучма, В.Ющенко), де факто, підтримували (були змушені підтримувати) територіальну цілісність Росії на тлі висловлення занепокоєння щодо порушення прав людини та гуманітарної ситуації в Чечні. Водночас українська держава пропонувала свою посередницьку місію для мирного вирішення конфлікту. Узагальнюючи можна стверджувати, що, реакція української влади на російсько-чеченські війни включала (а) заклики до миру, (б) гуманітарну допомогу та (в) засудження порушень прав людини. Водночас реакція політичних партій на війну була діаметрально протилежною – у 1990-х рр. ліві політичні сили підтримали Російську Федерацію та закликали українську владу займатися більш важливими внутрішніми справами, право та право-радикальні політичні партії виступили з рішучим осудом збройної агресії Росії. Друга чеченська війна зберегла домінуючі серед політичних партій у 1990-х рр. тенденції.

Констатовано, що реакція українців на події російсько-чеченських війн була різноманітною і залежала від багатьох факторів, включаючи політичні та етнічні. Чимало із них вважали, що чеченці боряться за свою незалежність та національну самобутність, і підтримували право цього народу на самовизначення. Проте з часом, особливо після терактів у Москві (1999 р.) погляди громадськості на конфлікт під впливом проросійських ЗМІ почали змінюватися. Українська преса активно висвітлювала воєнні конфлікти – надавала інформацію про перебіг бойових дій, порушення прав людини, гуманітарні кризи та інші аспекти війни. Мас-медіа нерідко звертали увагу громадськості на вплив російсько-чеченських війн на регіональну безпеку та стабільність, висвітлювали можливі наслідки конфлікту для України та сусідніх держав. Традиційно, українські ЗМІ виробили різні підходи до оцінки другої російсько-чеченської війни. Ті із них, які перебували під впливом національно-демократичних сил, критично ставилися до російської воєнної операції та порушень прав людини, звертали увагу міжнародної спільноти на жорстокість і зловживання правами людини, що супроводжували військові дії. Натомість мас-медіа, які мали прокремлівську орієнтацію, були схильні були до підтримки російських дій у Чечні та підкреслювали потребу у «боротьбі з тероризмом».

Значну увагу сконцентровано на візії української суспільно-політичної думки на російсько-грузинську війну (2008 р.). Українська влада, передусім зусиллями Президента України В.Ющенка, демонструвала підтримку Грузії (офіційно засуджено російську агресію та незаконне використання Збройних Сил проти незалежної держави). Однак, українська влада також зіткнулася з політичною реальністю власної країни – політична система була розбалансована, а президент та прем’єр-міністр знаходилися у стані політичної конфронтації, що ускладнило їх здатність до єдиної та послідовної реакції на ситуацію в Грузії. Провідним політичним партіям України була властива різновекторність у питанні ставлення до російсько-грузинської війни. Якщо «Наша Україна», «Батьківщина», націоналістичні політичні партії засуджували втручання Росії у внутрішні справи Грузії, висловлювали їй підтримку, закликали міжнародне співтовариство вжити ефективних заходів для припинення війни, то Партія Регіонів, Комуністична партія України, практично без жодного винятку партії лівого політичного спектру, висловлювали розуміння до дій Росії в Грузії і вважали, що вона спровокувала «конфлікт», а Російська Федерація вправі захищати свої інтереси.

Зазначено, що зацікавленість українських друкованих та інтернет-ЗМІ до подій російсько-української війни також було значним. українське телебачення активно висвітлювало події російсько-грузинської війни – провідні телеканали інформували глядачів про хід конфлікту, аналізували причини та наслідки вторгнення Росії до Грузії. Телеканали «1+1», «Інтер», «ІCTV», «СТБ» здійснювали трансляцію з місця подій, показували глядачам зруйновані будівлі, інформували втрати серед цивільного населення, аналізували пересування військ, розмірковували про можливі переговори на міжнародному рівні тощо. Також на телебаченні транслювали інтерв’ю з експертами, політиками та журналістами, які давали коментарі, які стосувалися подій російсько-грузинської війни. Оцінки та підходи до подій варіювали залежно від політичної орієнтації окремих ЗМІ: одні мас-медіа підтримували Грузію, вважаючи її жертвою агресії Росії, активно засуджували дії російської армії, інші, – для того щоб посилити в українському суспільстві проросійські настрої у розпал російсько-грузинської війни, намагалися (а) показати вплив на рішення Грузії розпочати воєнну операцію на території Південної Осетії представників Сполучених Штатів Америки (США) та Північноатлантичного Альянсу (НАТО), а також (б) представити Президента Грузії М.Саакашвілі як «маріонетку Заходу».
Зміст: [натисніть, щоб розгорнути]
 
Відгуки читачів:
 
Поки не додано жодних відгуків до цього твору.
 
Тільки зареєстровані читачі можуть залишати відгуки. Будь ласка, увійдіть або зареєструйтесь спочатку.