Ольга Сидоренко » Мілітарний дискурс української прози початку ХХІ сторіччя
[додати інший файл чи обкладинку цього твору] [додати цей твір до вибраного]

Мілітарний дискурс української прози початку ХХІ сторіччя

Дисертація
Написано: 2024 року
Розділ: Наукова
Твір додано: 07.03.2024
Твір змінено: 07.03.2024
Завантажити: pdf див. (1.5 МБ)
Опис: Сидоренко О.Ю. Мілітарний дискурс української прози початку ХХІ сторіччя. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії зі спеціальності 035
Філологія. – Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара,
Дніпро, 2024.
Посилена увага до сучасної української мілітарної прози як
самостійного явища, а не тимчасової реакції на болісні суспільно-історичні й
ментально-ціннісні розломи національно-культурного моноліту сприяє її
демаргіналізації та потрактуванню як окремого самобутнього типу дискурсу –
мілітарного. Потреба комплексного дослідження на предмет ідейно-
концептуальної трансформації письменницьких практик і стратегій
вербалізації травматичної дійсності, а також систематизація художньої
рефлексії всіх фаз сучасної колективної травми суверенної української
держави (Майдан 2004 року, Революція Гідності 2013 – 2014 рр., період
АТО/ООС і нинішнє повномасштабне збройне російсько-українське
протистояння), що дотепер не ставало окремим предметом дослідження,
визначають актуальність дисертаційної роботи. Мета роботи полягає у
виокремленні та дослідженні провідних художньо-текстових стратегій
вітчизняної прози мілітарної тематики періодів гібридної російсько-
української війни (2014–2022 рр.) та після повномасштабного вторгнення рф у
лютому 2022 року з урахуванням історико-літературного та соціального
контексту вітчизняної прози початку ХХІ сторіччя.
Предмет дослідження – художньо-текстові стратегії сучасної
мілітарної прози, що становлять особливий тип дискурсу української
літератури початку ХХІ сторіччя.
Об’єкт дослідження – показові та найбільш репрезентативні для аналізу
текстових стратегій художні прозові тексти української літератури початку


4







2000-х – кінця 2023 року, зокрема ті, з яких почалося формування
повноцінного мілітарного дискурсу, які висвітлюють досвід АТО/ООС (тексти
на мілітарну тематику), а також події повномасштабної російсько-української
війни після лютого 2022 року.
Джерельну базу дослідження сформували повість «Марта з вулиці
Святого Миколая» Дзвінки Матіяш (2015), оповідання «Червоні на чорному
сліди» Ірини Цілик (2015), романи «Санітар з Інститутської» О. Нікітіна
(2016), «Сліди на дорозі» Валерія (Ананьєва) Маркуса (2018), «Доця»
Тамари Горіха Зерня (2019); концептуальні антології періоду після лютого
2022 року, зокрема «Ода до України» (упорядник Еммануель Рубен, 2022) та
«Воєнний стан» (упорядники – Андрій Любка та Євгенія Лопата, 2023); дитяча
проза на мілітарну тематику, передусім роман «Цуцик» Віталія Запеки (2019),
повість «Абрикоси зацвітають уночі» Ольги Русіної (2021), казка «Котик,
Півник, Шафка» Олександра Михеда (2022) та близько п’ятдесяти художніх
книг, що забезпечують системність і панорамність дослідження.
Запорукою комплексного підходу до вивчення сучасної української
мілітарної прози як окремого типу дискурсу вважаємо залучення
соціологічних, історичних (новий історизм) літературознавчих методів,
здобутків наративного аналізу та рецептивної естетики, що зміщують акцент
із потрактування літературного тексту не суто як результату людської
діяльності, а передусім як дітища конкретної епохи через окреслення
часопростору, структури, побудови, рольової діяльності автора, наратора й
аудиторії, чинник адресата конкретного художнього тексту, панівних і
показових художньо-текстових стратегій як осердя дискурсивної практики.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в першості
трактування явища майданної літератури як невід’ємної
складової мілітарного дискурсу української прози та системного дослідження
мілітарної прози періоду після лютого 2022 року (станом на кінець 2023 року),
її зіставленні з текстами періоду АТО/ООС, окресленні провідних художніх


5







стратегій показових текстів, що формують мілітарний дискурс української
прози початку ХХІ сторіччя.
У вступі подано обґрунтування актуальності та наукової новизни
обраної теми дослідження, окреслено мету та завдання, зазначено об’єкт і
предмет дисертаційної роботи, зазначено методологійне підґрунтя, практичне
значення наукової розвідки, подано повний перелік наукових публікацій, що
репрезентують основні результати дослідження, а також зазначено всі
необхідні дані апробації наукових пошуків.
У першому розділі окреслено основні підходи до трактування
інтердисциплінарного терміну дискурс, визначено основоположне розуміння
дискурсу як літературознавчої категорії; проаналізовано загальний стан
критичного осмислення мілітарної літератури в сучасному літературознавстві,
а також обґрунтовано доцільність обраних соціологічного, культурно-
історичного, рецептивного та наративного ракурсів дослідження.
У другому розділі висновковуємо, що тексти-попередники мілітарного
дискурсу, під якими розуміємо майданну прозу, позначені художньо-
текстовими стратегіями розвінчання міфу про безкровність революції 2004
року, моделювання ідеологічного й ментального розколу всередині України,
недостатня увага до якого може вважатися однією із причин подальшої
революції 2013–2014 років; рефлексії втрачених ілюзій, нереалізованих цілей
першого Майдану; увіковічнення індивідуальних історій учасників
Помаранчевої революції; переосмислення досвіду Революції на граніті 1990-х
років, руху спротиву шістдесятників і дисидентів (збірки есеїв «Let my people
go» О. Забужко, повісті «Лускунчик-2004» О. Ірванця та «От я вся – я свято,
або Віхолалохів» С. Бондаренка, роман «Записки українського самашедшого»
Л. Костенко).
Художнє осмислення чергового травматичного досвіду періоду
незалежної України – Революції Гідності вирізняється розмаїтішим жанрово-
стилістичним багатством художніх форм і моделей письма: поетичні антології,


6







есеїстика, публіцистика із залученням прийомів документалістики
(щоденники, книги репортажів, розслідувань, інтерв’ю). Усі вони з огляду на
первинну утилітарну мету позначені стратегією фіксації та акумулювання
різних пластів суб’єктивного раціонального та ірраціонального сприйняття
революції як явища та формування колективної пам’яті про Євромайдан.
Наративні стратегії творів цього періоду, реалізованих переважно в
традиційних жанрах новели, оповідання, повісті та роману, підпорядковані
показу суб’єктивного сприйняття Майдану через наратора-очевидця подій
(В. Івченка «Стоїмо!», «2014») або через фокалізоване явище – впізнаваний
атрибут-символ, артефакт зими 2013–2014 років (наприклад, бруківка в новелі
«Я – камінь» Н. Дев’ятко). Особливим новаторством позначена стратегія
увиразнення процесу деінфантилізації покоління інфантильних дорослих
(роман «Санітар з Інститутської» О. Нікітіна) чи українського суспільства
загалом (повість «Марта з вулиці Святого Миколая» Дзвінки Матіяш,
оповідання «Червоні на чорному сліди» І. Цілик), що була неодноразово
застосована надалі письменниками-творцями мілітарного дискурсу
української прози ХХІ сторіччя.
На основі спостереження за тенденціями, провідними векторами
розвитку мілітарної сучасної прози, а також унаслідок зіставлення її явищ з
воєнною прозою минулого сторіччя реферуємо такі її (сучасної мілітарної
прози) самобутні ознаки: спосіб формування наративу через панівну
тенденцію ревізії загальних національних, суспільних, особистісних цінностей
без патетики, романтизації, цензури, табу; миттєве реагування на сучасні
суспільно-політичні події завдяки сприятливим технологічним умовам;
урахування запитів більшості соціальних груп, поколінь, пошук оптимальних,
відповідних загальному суспільному настрою жанрових наративів через
змішування репортажистики, есеїстики, документалістики та власне художніх
жанрових форм; чільне місце в суспільному дискурсі, про що свідчить


7







активність реакції громадян і посилена взаємодія тріади автор–критик–
читач.
У третьому розділі роботи демонструє, що найбільш закономірна та
відповідна травматичній дійсності первинна стратегія
реалістичного/натуралістичного відтворення хронології подій перших
місяців збройного протистояння (проза С. Лойка, А. Чеха, М. Бутченка,
А. Цаплієнка) постала як спроба спішного конструювання в екстремально-
екзистенційних несприятливих умовах нових патернів для зміцнення позицій
української колективної свідомості в інформаційно-гібридній війні з рф та як
акт фіксації/документування військових і антилюдяних злочинів.
Надалі українську прозу періоду АТО/ООС можна схематично
згрупувати за такими чільними художньо-текстовими стратегіями:
патріотичний вимір осмислення сучасної війни (художня реставрація
табуйованої, цензурованої національної історії, її найсуперечливіших сторінок
із наступною легітимізацією в загальному історично-соціальному дискурсі – у
творах «Чорне Сонце» В. Шкляра, «Укри» Б. Жолдака); онтологічно-
національний (розкриття сутності механізмів гібридної війни через
моделювання ситуації драматизму онтологічного вибору пересічної людини-
пацифіста, що проєктується на вибір усієї нації, у романах «Інтернат»
С. Жадана та «Східний синдром» Ю. Ілюхи); філософсько-екзистенційний
(простеження етапу дорослішання громадянського суспільства, що почало
ставити питання і шукати пояснення циклічності вітчизняної історії,
причини/наслідки рецидивів війни – у книгах «Довгі часи» В. Рафєєнка,
«Земля Загублених, або Маленькі страшні казки» К. Калитко). На прикладі
останніх двох текстів простежено складні жанрові трансформації наративу
через залучення на жанровому та стилістично-художньому рівнях ознак казки
(ігрове начало, превалювання художньої вигадки, фантасмагорія, поляризація
героїв, традиційна перемога добра над злом тощо).


8







Особливу роль у формуванні мілітарного дискурсу української прози
відіграли дебютні книги непрофесійних письменників – романи «Доця»
волонтерки-перекладачки Тамари Горіха Зерня та «Сліди на дорозі»
військового-блогера Валерія Маркуса (Ананьєва). Перший є репрезентантом
художньо-текстової стратегії бунту-протесту жінки в маскулінному просторі
війни проти зумовлених фізіологією та стереотипами патріархального
суспільства моделей поведінки представниць слабкої статі. На текстовому
рівні успішність обраної письменницею стратегії простежуємо через
умотивованість використання першоособової форми оповіді (апелювання до
сенситивної спроможності читача), опертя на власний життєвий
волонтерський досвід (документальний фактаж), прийомах контрасту
(зіставлення буднів волонтерів та «ситих» кварталів окупованого Донецька).
У другому романі увагу читача сфокусовано на репрезентації зовнішньої та
внутрішньої еволюції чоловіка від ескапічної поведінкової моделі як реакції на
абсурд і травматизм новочасся аж до повного екзистенційного переродження.
Домінантами успішної реалізації обраної стратегії визнаємо автобіографічний
складник, посилений інтерактивністю книги, майстерно відтворене соціально-
політичне та економічне тло 1990-х – першої декади 2000-х років із його
слабкою функціональністю чоловічих інститутів соціалізації, деконструкція
образу хрестоматійного солдата через проговорення табуйованих тем і
проблем, що тригеровані війною, екзистенційна проблематика (категорії
вибору, самотності, ціннісної дезорієнтації, смерті, людської кінечності).
У четвертому розділі констатовано, що вихід художніх антологій «Війна
2022: щоденники, есеї, поезія», «Ода до України», «Воєнний стан», «ЙБН БЛД
РСН» та активізація видання прози для дітей (книги «Полінка» В. Запеки,
«Мої вимушені канікули» К. Єгорушкіної, «Котик, Півник, Шафка»
О. Михеда, «З любов’ю – тато» В. Пузіка, «Абрикоси зацвітають уночі»
О. Русіної, «Залізницею додому» М. Савки та інших) – основні маркери
чергового етапу формування мілітарного дискурсу, розширення меж якого


9







було спровоковано повномасштабним вторгненням рф на терени України в
лютому 2022 року. У них відбито значущість літератури як соціального
проєкту, що консолідує різних людей у їхньому прагненні фіксації, омовлення
спільного травматичного досвіду та пошуків ефективного подолання
колективної травми.
Узявши на озброєння дієві стратегії дискурсу мілітарної прози до 2022
року, письменники вдалися до пошуку принципово нових, ще ефективніших
та виграшних у тривалій історичній перспективі. Зокрема, концептуальна
антологія «Ода до України» осмислює не лише географічний вимір України, а
передусім її ментально-ціннісний, що внаслідок непростого екзистенційного
досвіду запускає процес трансформації сакральних для менталітету
українського народу архетипів. Один із них – дім, що реалізований як тілесна
категорія (Л. Якимчук, В. Рафєєнко), як мікропростір дачі (Т. Золотковська,
А. Курков), особливий ландшафт (карпатський у Т. Прохаська та І. Карпи чи
кримський в А. Левкової, знакові топоси Бакоти в К. Бабкіної і Трахтемирова
в Любка Дереша), має конотаційні нашарування щасливого майбутнього або
самого факту можливості цього майбутнього (П. Яценко, О. Михед). Факт
зрушення в семантиці архетипу дім відбиває трансґресію цього поняття з
утилітарно-фізичного рівня в метафізичне явище, що навіть в умовах
найсильнішої екзистенційної загрози гарантуватиме змогу особистісної та
колективної реінкарнації.
Друга концептуальна антологія «Воєнний стан», окрім репрезентації
процесу видозміни традиційного архетипу дім (оповідання та есеї І. Цілик,
Т. Гундорової, Т. Горіха Зерня, О. Коцарева), постає як текстова реалізація
спільного соціального дискурсу, основними маркерами якого стають травма
невимовності (тексти Любка Дереша, С. Жадана, М. Кідрука, О. Михеда.
К. Москальця), потреба загальної мобілізації інтелектуальної еліти (есеї
С. Андрухович, В. Портникова, Е. Соловей, Л. Таран), погляд на самих себе
через світову перцепцію українського досвіду (П. Залмаєв, Ю. Макарів,


10







М. Рябчук), проговорення суб’єктивних досвідів зустрічі з війною митців-
військових (В. Пузік, А. Чех, А. Чапай), націєцентрична місія еліти в тилу
(А. Алієв, С. Асєєв, Л. Денисенко, Т. Прохасько, В. Рафєєнко, М. Савка та ін.).
Саме ця антологія вперше відбиває звернення письменників до
стратегії фіксації реверсивних практик війни (зміна рольових моделей
дорослого-дитини як захисний механізм травмованої психіки, реакція на
воєнний досвід), що реалізована через моделі заперечення (А. Бондар), стани
розгубленості, дезорієнтації (Ю. Мусаковська), відчуття тотального
руйнування світу (М. Барчук), іграшковості/несправжності всіх інших
квазіпацифістських досвідів (К. Калитко).
Стратегії деінфантилізації та реверсивних практик у комплексі з
потребою пошуку оптимальних засобів і способів проговорення з дітьми
травматичного воєнного досвіду дають підстави говорити про виокремлення
дитячого дискурсу в межах мілітарного. Провідну художньо-текстову
стратегію дефамілізаризації через залучення неантропологічних нараторів-
спостерігачів подій (анімалістичних, фантастичних чи навіть нараторів-
предметів, серед яких цуцик (В. Запека), безпілотник (О. Русіна), символи
незламності – котик, майоліковий півник та кухонна шафка (О.Михед)
розцінюємо як спробу повернути дитячу довіру до скомпрометованого образу
всесильного дорослого, який виявився безпорадним у хаосі воєнного часу, чия
недалекоглядність почасти є причиною циклічності вітчизняної історії,
низького показника культурної опірності гібридним засобам впливу.
Усі окреслені закономірності та виявлені художньо-текстові стратегії
дають підстави говорити про виокремлення повноцінного мілітарного
дискурсу української прози ХХІ сторіччя, межі якого з огляду на активну фазу
збройного протистояння розширюватимуться як у кількісному, так і в
якісному вимірах. Перспективою майбутніх досліджень вважаємо
спостереження над художньо-текстовими стратегіями та жанровими
наративними модифікаціями прийдешньої прози, впорядкування


11







термінологічно-категорійного апарату на позначення текстів на мілітарну
тематику, а також каталогізування і систематизація всього масиву (не лише
художніх) прозових текстів, що формують український мілітарний дискурс
ХХІ сторіччя.
Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості їх
залучення для вивчення історії української літератури; підготовки спецкурсів
і спецсемінарів із проблем сучасної української літератури. Результати
дослідження можуть бути використані під час написання курсових,
кваліфікаційних (бакалаврських, магістерських) робіт, при укладанні
підручників, посібників, довідників. Дисертація може стати підґрунтям для
студій, сфокусованих на дослідженні мілітарного дискурсу у вітчизняній
літературі, зокрема для виявлення й зіставлення текстових стратегій мілітарної
прози, що в найближчі десятиліття прогнозовано посяде панівне місце в
загальному дискурсі новітньої української літератури.
Ключові слова: дискурс, українська проза, мілітарна проза, українська
література, Майдан, Революція Гідності, російсько-українська війна, художній
дискурс, художньо-текстові стратегії, стратегії художнього мислення,
деінфантилізація, дефаміліаризація, фемінінні/маскулінні стратегії, стратегія
інтерпретації, концепція, символ, топос, жанр.

Зміст: [натисніть, щоб розгорнути]
 
Відгуки читачів:
 
Поки не додано жодних відгуків до цього твору.
 
Тільки зареєстровані читачі можуть залишати відгуки. Будь ласка, увійдіть або зареєструйтесь спочатку.