|
| Написано: |
2022 року |
|
| Розділ: |
Історична |
|
| Твір додано: |
14.04.2024 |
|
| Твір змінено: |
14.04.2024 |
|
| Завантажити: |
pdf
див.
(1.8 МБ)
|
|
| Опис: |
Стеценко В. І. Діяльність цензурних органів в українських губерніях
(1905-1917 рр.). – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії з галузі знань 03
Гуманітарні науки за спеціальністю 032 «Історія та археологія». – Університет
Григорія Сковороди в Переяславі, Прикарпатський національний університет
імені Василя Стефаника МОН України, Переяслав, 2022.
У Російській імперії цензура була засобом формування громадської
думки, утвердження єдиної ідеології й захисту імперських інтересів. З огляду
на різні суспільно-політичні, соціокультурні особливості українських земель
у складі імперії цензурна політика та діяльність відповідних інституцій мала
свої специфічні риси, особливі функціональні завдання. Серед них
центральним було вплинути на розвиток національної культури, загальмувати
розгортання українського національно-визвольного руху, контролювати
робітничий рух, охороняти суспільну мораль. Перша Російська революція
1905-1907 рр. обумовила значні зміни у правовій базі та механізмах
функціонування цензури, дещо трансформувала політичний лад у державі,
послабила антиукраїнський репресивний тиск. Вивчення роботи органів
царської цензури в українських губерніях протягом 1905−1917 рр., проведене
у запропонованому дисертаційному дослідженні, дозволило з’ясувати
сутність інформаційної політики імперського уряду у складні і переломні
періоди в історії Російської імперії (в умовах Першої російської революції,
післяреволюційної реакції та Першої світової війни), істотно розширити
наукові знання щодо діяльності поліційно-охоронних установ самодержавства
в українських губерніях, доповнити загальну картину розвитку національного
руху, його видавничих зусиль, з’ясувати вплив спеціальних обмежувальних
заходів в інформаційний сфері на суспільно-політичну ситуацію в регіонах
підросійської України.
3
У першому розділі роботи з’ясований стан наукового вивчення
обраної тематики, охарактеризовано джерельну базу і методологію
дослідження. У відповідному підрозділі було виділено та охарактеризовано
три групи робіт: методологічні, контекстуальні та спеціальні історичні. Аналіз
праць, присвячених проблемі цензури, інформаційній політиці в Російській
імперії, засвідчив, що в дорадянський та радянський періоди розвитку
історичної науки в силу різних обставин не було здійснено комплексного
висвітлення роботи цензурних органів в українських губерніях Російської
імперії. Українські історики дорадянського періоду (Б. Грінченко,
М. Грушевський, С. Єфремов, С. Петлюра) були зосереджені на висвітленні
проявів антиукраїнської цензурної політики, російські історики (К. Асреньєв,
М. Лемке, В. Дерюжинський, М. Ольминський, Е. Валле-де-Барр) хоч і
висвітлювали загальні аспекти функціонування цензури, аналізували зміни
відповідного законодавства, не брали до уваги практику його виконання на
місцях і, зокрема, на території сучасної України. Попри те, що в радянський
період не було створено узагальнюючого дослідження з історії цензури, а сама
вона вивчалася як частина історії літератури та журналістики з відповідними
ідеологічними засудженнями, ми все ж виділили ряд важливих наукових
досягнень, внесених у загальний науковий дискурс радянськими істориками:
детальна характеристика бюрократичного апарату, визначення загальних рис
цензурного режиму після 1905 року, виявлення взаємозалежності друкарської
активності та послаблення цензурного тиску.
Відповідно до мети і предмету сучасних студій з історії цензури ми
виділили сім груп праць, у яких досліджуються: 1) загальна історія діяльності
цензурних установ та цензурна політика імперської влади; 2) діяльність
цензурних установ в окремих регіонах Російської імперії, у т.ч. у національних
окраїнах; 3) становлення та розвиток цензурного законодавства; 4)
джерелознавчі аспекти діяльності цензурних органів; 5) повсякдення
цензурної діяльності, взаємини цензурних органів з окремими літераторами та
публіцистами; 6) персона цензора, його соціально-правове становище;
4
7) історія журналістики та видавничої справи. Аналіз праць зарубіжних та
вітчизняних істориків дав підстави стверджувати, що наразі відсутні
комплексні дослідження по діяльності цензурних органів в українських
губерніях у добу революційних трансформацій (1905–1907 рр.) та
післяреволюційного реформування (1907–1917 рр.) самодержавної моделі
влади у Російській імперії.
При виконанні дослідження в якості джерел використано:
1) законодавчі та підзаконні акти; 2) ділову документацію відповідних
державних установ; 3) матеріали тогочасних періодичних видань; 4) джерела
особистого походження (епістолярій, мемуари та спогади); 5) опубліковану
статистичну, довідково-біографічну, бібліографічну інформацію. Основний
масив неопублікованих актових документів було взято у фондах Центрального
державного історичного архіву України м. Києва (ф. 295, 442, 1680),
Державного архіву м. Києва (155, 287), Державного архіву Одеської області
(ф. 10-13).
У другому розділі дисертації охарактеризовано організаційно-правові
та кадрові аспекти функціонування органів цензури в українських губерніях
Російської імперії. Зокрема, охарактеризовано трансформації цензурного
законодавства, відтворено цілісну систему органів цензури, що діяли в імперії
загалом та українських губерніях зокрема, доповнено соціопрофесійний
портрет цензора як імперського чиновника, встановлений поіменний список
цензорів, які працювали у досліджуваний період в українських губерніях,
проаналізовані їх життєві і кар’єрні траєкторії.
Значне місце у розділі відведено висвітленню специфіки правової бази
інституту цензури, характеристиці розвитку цензурного законодавства,
особливостям внесених до нього змін тимчасовими правилами 1905-1907 рр.
У відповідному підрозділі подолано стереотип радянської історіографії про те,
що лише під тиском робітничо-революційних мас в умовах наростаючої
революції у січні-жовтні 1905 р. царизм пішов на пом’якшення цензурного
законодавства. Аналіз владних заходів у цій сфері на початку ХХ ст. засвідчує
5
про розуміння правлячим режимом необхідності удосконалення цензурного
законодавства. Реформування у сфері цензури було викликане ще до подій
революції 1905−1907 рр. і пов’язане з активізацією діяльності земськоліберальної опозиції та громадською небайдужістю. Нами також зроблено
переоцінку імператорського Маніфесту «Про удосконалення державного
устрою» від 17 жовтня 1905 р. у частині дарування свободи слова, а також
надано характеристику «періоду безцензурності» - з 19 жовтня по 24
листопада 1905 р. Так, на нашу думку, це була не розгубленість і не слабкість
влади, а тактика, застосована й апробована раніше. Ситуація з так званою
«стихійною гласністю» в журналістиці й літературі, яка існувала впродовж
1855–1862 рр., показала, що це ніщо інше, як спосіб «випуску пари» з
самодержавного механізму, вивільнення громадського запалу. Ручний
механізм управління цензурою, хоч був і не ефективним, часто імпульсивним,
проте, дозволяв реагувати на суспільну температуру, відкриваючи і
закриваючи «клапани» свободи слова. Таким чином, у «період
безцензурності» влада дозволила випустити пар, а вже 24 листопада 1905 р.
було оприлюднено «Тимчасові правила про періодичні видання», які
відміняли попередню цензуру, але не прибрали владний контроль за
поширюваною інформацією. Вже починаючи з 1906 р., влада відновлює дію
заборонних цензурних норм, вносячи зміни до основного кодифікованого
нормативно-правового акту, що врегульовував загальні правові питання
діяльності цензурних органів у Російській імперії, зокрема, до «Статуту про
цензуру та друк» (1890 р.), значно посилюючи їх. Окрім посилення цензурного
законодавства, влада застосовувала норми раніше впроваджених законів «Про
посилену охорону», «Про воєнний стан» тощо. І хоча протягом подальших
післяреволюційних років ми спостерігали перманентне посилення контролю
за інформаційним простором, повернутись до колишніх форм цензурного
контролю імперська влада не спромоглася. Лише упродовж 1914-1917 рр.
завдяки переплетенню надзвичайного воєнно-управлінського та військовоцензурного законодавства, і то лише в окремих регіонах, вдалося повернути
6
попередню цензуру і тим самим поновити жорсткий цензурний контроль за
інформаційною сферою життя суспільства.
Шляхом порівняльно-історичного аналізу встановлено, що в
українських губерніях мережа органів, залучених до виконання цензурних
функцій, була найбільш щільно розміщена у географічному плані та
розгалужена по функціоналу. Так, упродовж 1905−1917 рр. в українських
губерніях Російської імперії працювали тимчасові комітети у справах друку у
Києві та Одесі, окремий Комітет іноземної цензури працював в Одесі,
продовжили свою роботу у Харкові та Катеринославі канцелярії інспекторів у
справах друку. Велика кількість закладів книжкової торгівлі та видавництв
обумовлювали необхідність утримання в Києві та Одесі таких інституцій як
інспектор у справах друкарень, літографій та книжкової торгівлі. Свою
утаємничену діяльність здійснювали й органи поштової цензури при
київській, одеській та харківській поштово-телеграфних конторах.
Вивчення кадрових аспектів діяльності цензурних установ дало змогу
встановити, що професійних цензорів на всю імперію, як для такої важливої
справи державної безпеки, було досить мало. Серйозними були підходи до
кандидатур цензорів центральних органів, а також місцевих підрозділів у
Києві та Одесі. Абсолютна більшість службовців цих органів мали високий
освітній рівень, досвід роботи та займали свої посади досить тривалий термін.
Київські цензори зазвичай поєднували свої професійні обов’язки з активною
громадською роботою у монархічному русі, були відомими публіцистами,
прийшли у цензурну справу з освітньої сфери. Цензори Одеси були у більшій
мірі класичними бюрократами, знали по декілька іноземних мов та в
основному збудували кар’єру по відомству міністерства внутрішніх справ.
У цензурних органах Харкова та Катеринослава у кадровому підборі був
повний безлад та формалізм. Службовці цих органів постійно змінювалися,
мали низьку кваліфікацію та розцінювали свою роботу як тимчасовий
проміжний етап до виходу на пенсію або переведення на більш спокійну
роботу.
7
У третьому розділі ми розглянули особливості діяльності відповідних
органів у межах визначених цензурних районів. При цьому ми вказали, що
мережа цензурних органів не мала прямої прив’язки до губерніального поділу
в Російській імперії, не зв’язана вона була і з поділами на освітні чи судові
округи. Так би мовити, цензурні райони або зони обслуговування того чи
іншого цензурного органу були абсолютно умовними. Так, території, які
включали Правобережну Україну (або Південно-Західний край) та
Лівобережжя, обслуговувалися відкритими у Києві цензурними органами.
Південь України (або умовна назва Новоросійський край) обслуговувався
одеськими цензурними органами. Середнє Подніпров’я та Слобожанщина –
відповідними інспекторами у справах друку Харкова та Катеринослава. У
дисертації відзначено, що повсякденна діяльність кожного цензурного органу
мала багато відмінностей, але в загальному можна виокремити наступні
періоди в їх діяльності: 1905-1906 рр. – розгубленість та відсутність дієвого
контролю за друкованими виданнями; 1907 – 1909 рр. – повернення
цензурного контролю та посилення адміністративного тиску на місцеву пресу;
1910-1914 рр. – стабільне здійснення цензурного контролю змішаними
методами (у межах звичайного цензурного законодавства та в умовах
періодичних надзвичайних станів); 1914-1917 рр. – втрата реального впливу
на інфопростір та допоміжні функції органам військової цензури.
З кризових для цензури 1905-1907 рр. відповідні органи України
виходили по-різному, але спільним була діяльність губернської влади, яка
адміністративними методами допомагала упокорити опозиційну пресу.
Для всіх органів першочерговим було все ж контролювати періодичні
видання, не допустити поширення соціалістичних учень та критики на місцеву
і верховну владу. Головним механізмом покарання журналістів і видавців
стало все ж не судове переслідування, як це було прописано у цензурному
статуті, а адміністративні штрафи, накладення яких було обумовлено
запровадженням або військового стану, або стану посиленої охорони.
8
У відповідному підрозділі доведено, що найбільш масштабна була
діяльність української інтелігенції у Києві, а тому саме «київська цензура»
розглядала найбільшу кількість україномовних періодичних та неперіодичних
видань, намагаючись боротися з нею як адміністративними, так й іншими
методами.
У роки «столипінської реакції» робота цензурних інституцій була
позбавлена імпульсивності, а характеризувалася плановістю заходів на
знищення опозиційної преси, охорону суспільної моралі, вилучення
літератури, виданої безконтрольно у революційні роки.
Найбільш неефективною була діяльність Катеринославського
інспектора у справах друку, дещо хибувало функціонування цензурного
органу Харкова (особливо у період 1905-1907 рр.). Натомість цензурні органи
Києва та Одеси у повній мірі виконували поставлені завдання та намагалися
відстоювати інтереси самодержавства не тільки на державній службі, а і у
громадсько-політичному житті, теоретичній гуманітаристиці.
У загальному констатовано, що з початком Першої світової війни усі
цивільні органи цензури були змушені поступитися монополією на охорону
інформаційного простору українських губерній Російської імперії та
задовольнятися із консультативними функціями. Повний контроль над
інформаційним простором, приватним спілкуванням підданими імперії взяли
на себе органи військової цензури, що у свою чергу запозичили кадри та
інституційний досвід відповідних цивільних органів.
Ключові слова: цензура, цензурний режим, цензурне законодавство,
цензор, Головне управління у справах друку, кадрове забезпечення органів
цензури, поштова цензура, «чорний кабінет», перлюстрація, Київський
тимчасовий комітет у справах друку, Одеський комітету у справах друку,
Одеський комітет цензури іноземної, Харківський інспектор у справах друку,
Катеринославський інспектор у справах друку, інспектор друкарень,
літографій та книжкової торгівлі, революція 1905-1907 рр., тимчасові правила,
цензурний статут. |
|
| Зміст: |
[натисніть, щоб розгорнути]
ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ………………………….. 18
ВСТУП……………………………………………………………… 19
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛА ТА МЕТОДИ
ДОСЛІДЖЕННЯ…………………………………………………………. 24
1.1. Стан наукової розробки теми…………………………………. 24
1.2. Характеристика джерел………………………………………... 48
1.3. Методологія дослідження……………………………………... 58
РОЗДІЛ 2. ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ
ФУНКЦІОНУВАННЯ ІНСТИТУТУ ЦЕНЗУРИ…………………….. 66
2.1. Цензурне законодавство 1905−1917 рр. ……………………... 66
2.2. Загальна система цензурних органів Російської імперії та
особливість їх устрою в українських губерніях.………………………… 84
2.3. Кадрове забезпечення інституту царської цензури в
українських губерніях…………………………………………………….. 100
РОЗДІЛ 3. ДІЯЛЬНІСТЬ ЦЕНЗУРНИХ ОРГАНІВ В
УКРАЇНСЬКИХ ГУБЕРНІЯХ………………………………………….. 119
3.1. Діяльність «київської цензури»……………………………….. 120
3.2. Цензурні органи Новоросійського краю……………………... 138
3.3. Катеринославській та Харківський інспектори у справах
друку………………………………………………………………………... 159
3.4. Поштова цензура в українських губерніях: діяльність
Київської поштової контори……………………………………………… 168
ВИСНОВКИ………………………………………………………... 179
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………..… 187
ДОДАТКИ…………………………………………………………... 241
|
|
|
