Ірина Стешенко

Народилась Ірина Іванівна 5 липня 1898 р. в Києві. З дев'яти місяців почала вже розмовляти, з раннього дитинства вивчала іноземні мови. 3 трьох років життя мала німкеню-гувернантку, з п’яти — француженку. Коли закінчила гімназію, крім рідної, володіла вільно російською, німецькою, французькою, англійською мовами. Усе життя була імпульсивна і, водночас, самозаглиблена, із багатим внутрішнім життям.

Виховувалася в літературній атмосфері, де дорожили народними традиціями, звичаями. Спогади дитинства зігрівали пані Орисю (любила вона таке звертання) ціле її життя. „В нас дома — колись! — писала Ірина Іванівна до мене в листі за 26 грудня 1971 р. — ще за життя Старицьких, Лисенків, Стешенків etc. усе робилося за усіма найдетальнішими традиціями. Були, між іншим, завше три куті (як три царі!): чорна (пшенична з медом), сіра (яшна з маковим молоком) і біла (з рижу з мигдалевим молоком) — і риба, і пісний борщ (з грибами і яблуками), і всілякі пісні пиріжки до нього і тому подібне... А після вечері, вже за німецьким звичаєм, засвічувалася ялинка!... І під серветками на столі (під час вечері) обов'язково лежали подарунки (теж за німецьким звичаєм). Хоч дрібничку, хоч коштовну річ — а мусив кожен кожному щось подарувати”.

1918 р. закінчила філологічний факультет Вищих жіночих курсів у Києві, 1920 — Вищий драматичний інститут імені М.Лисенка і відтоді ввійшла в коло діячів Мельпомени. До 1949 р. була артисткою, та найдорожчий їй період — з 1923 по 1933 рік, коли грала в „Березолі”. До речі, свої листи пані Орися зазвичай закінчувала реченням: „Бажаю Вам усього найкращого, а найперше — доброї роботи (як колись віталось у нас в „Березолі”)”.

Як найдорожчі реліквії зберігала Ірина Іванівна програмки, афіші виступів, сотні світлин вистав „Березолю”. Загалом господа пані Орисі була надзвичайна — як і її господиня. Принаймні, я інших таких домівок не бачила. Крім багатющої книгозбірні, де можна було знайти, наприклад, повний комплект „Літературно-наукового вісника” (1898—1917), була там шафа з рукописами Михайла Старицького, Людмили Черняхівської та багатьма іншими меморіальними матеріалами. Портрети, копії яких стали хрестоматійними, — тут в оригіналі: М.Старицький в останніх роках життя — дві роботи Фотія Красицького, М.Старицький на смертному одрі — робота Івана Бурячка, портрет Вероніки Черняхівської роботи Олександра Мурашка, екслібриси Ярослава Стешенка, роботи Олени Кульчицької, екслібриси Олега Ковжуна, картини Василя Кричевського, Григорія Логвина, графіка Ярослави Музики... Ось письмовий стіл, за яким працювала Людмила Черняхівська, ось улюблене крісло Лесі Українки, ось мисник, виконаний у 1909 р. на Полтавщині на замовлення Миколи Лисенка та Івана Стешенка, а в ньому — понад столітні тарілки з Баранівки та Міжгір’я, а ось порцелянові вироби із заводу Міклашевського, що був у селі Волокитіне на Чернігівщині, зокрема кумедна постать Наполеона — поета географії... А з вікна однієї з кімнат видно було вершечок дзвіниці Софійського собору. Оце помешкання сьогодні на вул. Пушкінській, 20, (п’ятий поверх, кв.31) мало б стати відділом Національного літературного музею — на жаль, його окупувала якась фірма.

Та повертаймось до діяльності Ірини Стешенко. „Джіммі Гіггінс”, „Гайдамаки”, „Жакерія”, „Макбет”, „Секретар профспілки”, „Пролог”, „Плацдарм”, „Мина Мазайло”, „Змова Фієска”, „Диктатура”, „Мікадо”, „Сава Чалий”, „За двома зайцями”, „Містечко Ладеню”, „Народний Малахій” — ось далеко не повний перелік вистав, у яких основні або значні ролі грала Ірина Іванівна, створюючи прекрасні образи, що захоплювали глядача.

У чорні дні сталінщини доля якось вберегла саму Ірину Іванівну. Одначе горя вона зазнала чимало: у північних таборах загинув її брат Ярослав; коли вже розпочалася війна з фашистами, заарештували матір та тітку Людмилу Черняхівську і разом з А.Кримським повезли до Казахстану. Та бідні страдниці туди не доїхали, померли в дорозі — і могилок не залишилося...

Ірина Іванівна перебула війну в Казахстані. Після війни повернулась до рідних місць — і тут знайшла пошматовані, порвані рукописи: їх також не пощадила ворожа рука. З усією енергією, не жалкуючи сил, кинулась збирати все, що уціліло. Розглядала ж бо всі оці речі, що належали її славним предкам, як власність народу, що породив цих орачів рідних перелогів, які жили на світі дітьми отчої землі.

Активний учасник літературно-театрального процесу впродовж півстоліття, вона була близько знайома з багатьма діячами української культури. З особливою теплотою згадувала А.Кримського, І.Мар'яненка, М.Грушевського, його доньку Колюню — Катрю. Коли тільки розпочинала свій літературний шлях, А. Кримський — цей всесвітньо відомий учений-орієнталіст, знавець понад п'ятдесяти мов — дав їй свій літературний заповіт „Кілька заповідів стилістики для людей, що вивчають українську мову”. Для Ірини Іванівни він став дороговказом у мовотворчості.

Початок перекладацької діяльності Ірини Стешенко був щільно пов’язаний з іменем П.Тичини, який, працюючи завлітом театру імені Тараса Шевченка в 20-і роки, попросив Ірину Іванівну перекласти для театру комедії Ж.-Б.Мольєра „Скапен-штукар”, „Міщанин-шляхтич”, „Хворий та й годі” і сам їх редагував. Ці п’єси часто ставилися в українських театрах. Згодом художньому перекладові Ірина Іванівна почала присвячувати все дедалі більше уваги, а з 1949 р. віддалась йому повністю. 1954 р. вона стала членом Спілки письменників СРСР (як звучала тоді офіційна назва).

З самого початку Стешенко-перекладач поставила до себе дуже суворі вимоги. Переклад, на її думку, — це творча одержимість перекладуваним твором і його автором, а не холоднокровне „перекладування” іншою мовою, хай навіть і на високому професійному рівні. Іншомовний твір повинен звучати в перекладі на іншу мову так, начебто він і був написаний цією мовою: лише стилістична своєрідність, особливості мислення й деталі побуту повинні говорити про те, що перед тобою — твір письменника іншої країни, іншого народу.

В перекладацькому доробку Ірини Стешенко — „Єгор Буличов та інші” Максима Горького, „Вовки й вівці” О.Островського, „Егмонт” Й.-В.Гете, „Дон Карлос, інфант іспанський” Ф.Шіллера, комедії К.Гольдоні. Коли в 1958 році вийшов однотомник Ж.-Б.Мольєра — найповніша з його українських добірок, то виявилося, що з десяти перекладених там п'єс шість належить перу Ірини Стешенко.

Зокрема, помітні позиції перекладачки на українській карті засвоєння літературних перлин англомовного світу. Дж.Флетчер та Ф.Мессінджер, В.Шекспір, Марк Твен, Джек Лондон, Г.Лоусон; XVI сторіччя поруч з XX; драми з життя королів та новели про австралійських волоцюг — широкий діапазон. І все ж завдяки Ірині Стешенко всі вони заговорили живою українською мовою, зоставшись одночасно власністю народів, що їх породили.

Серед сучасних українських інтерпретаторів В.Шекспіра Ірина Стешенко — найпродуктивніша. Вона переклала шість його п'єс: „Венеціанський купець” (1950), „Отелло” (1950), „Ромео і Джульєтта” (1952), „Багато галасу даремно” (1952), „Комедія помилок” (1954), „Двоє синьйорів з Верони” (1963, перший український переклад; у шеститомнику — „Два веронці”).

1966 р. вийшов з друку переклад „Пригод Гекльберрі Фінна” І.Стешенко. Цей твір, що приніс у світову літературу справжню, живу Америку, з її соціальними й расовими проблемами, з її людьми, — вершина творчості Марка Твена. Надзвичайно складне було завдання перекладачки: знайти в українській мові рівновідповідне просторічним та діалектним елементам мови героїв Марка Твена. В попередніх перекладах ці елементи прийнято було просто „списувати” як неперекладні. І.Стешенко вдалося знайти для цих елементів українські відповідники, бо вона обіруч почерпує з неосяжних масивів української народномовної стихії, не оглядаючись на можливі застережні стилістичні позначки до багатьох слів і зворотів.

В 1970 р. Ірина Іванівна подарувала українському читачеві добірку з двадцяти новел найвизначнішого письменника Австралії кінця XIX — початку XX сторіч Г.Лоусона, що вийшла сьомою книжкою серії „Зарубіжна література” у видавництві „Дніпро”. Характерні риси живої розповіді, властиві більшості новел Лоусона, у перекладі дуже живо передані засобами української народної оповідної манери (інверсії, нестягнені форми прикметників і займенників тощо). Для відтворення стилістичних функцій просторіччя, діалектизмів і вульгаризмів І.Стешенко широко використовує архаїчну, діалектну і просторічну лексику.

І.Стешенко зробила свій внесок і в українську Лондоніану. Її започатковано 1913 р., коли в січневих випусках київського тижневика „Вісник культури і життя” (числа 2, 3, 4) було опубліковано оповідання „Батар”. Протягом 1969—72 рр. у видавництві „Дніпро” вийшов дванадцятитомник творів Джека Лондона. Одним із членів редакційної комісії, до речі, був М.Лукаш. У цьому виданні знаходимо перекладені І.Стешенко оповідання: „Нерозв'язна загадка”, „Віра в людину”, „За того, хто в дорозі”; „На берегах Сакраменто” (з циклу „Голландська мужність”), „Волоцюга і фея” ( зі збірки „Тезменові черепахи”), п'єсу „Крадіжка” та роман „Місячна долина” в давньому перекладі В. Черняхівської, зредагованому І.Стешенко.

Попри поважний вік, І.Стешенко була сповнена творчих планів та задумів, яким, на жаль, не суджено було здійснитися. 13 березня 1973 р. у газеті „Радянська Україна” було опубліковано статтю „Турист за дорученням”. У ній ішлося начебто головно про родину Горбачів з Німеччини (яка, до речі, зробила великий внесок в українську культуру), але своїм вістрям стаття була скерована проти Г.Кочура та І.Стешенко. Їх названо було „літераторами похилого віку”, що мають буцімто зв’язки з українськими буржуазними націоналістами за кордоном. Г.Кочура звинувачували в тому, що він дав студентові Франкфуртського університету Маркові Горбачу „папірець з планом підходу до якогось будинку”. Насправді йшлося про помешкання Михайлини Коцюбинської. Ірину Іванівну звинувачено в тому, що вона одержує „подачки з-за кордону” та що двері її квартири гостинно відчиняються для сумнівних відвідувачів також з-за кордону. Серед них було названо й Віру Вовк-Селянську з Бразилії, яку пані Орися запросила до свого дому на прохання правління Спілки письменників України. Статтю передрукувала тоді „Вільна Україна” у Львові 16 березня 1973 р.

Це був вирок — дуже суворий в епоху наступу маланчукізму. Жорстокого удару було завдано найкращим представникам українського художнього перекладу. Незабаром Григорія Порфировича виключили зі Спілки письменників. Під іншим приводом виключили також М.Лукаша. Ірину Іванівну зі Спілки не виключили. З розрахунку: навіщо, мовляв, перетворювати Ірину Іванівну на жертву, що, як правило, часто викликає співчуття? Доречніше виявити до неї так званий „пролетарський гуманізм" (бодай же його нікому не звідувати!).

А Ірині Іванівні тоді йшов 75-й рік. Упродовж багатьох років жила вона самотньо, серед, як вона часто висловлювалася по-німецькому, „Schatten der vergessen Ahnen” („тіней забутих предків”). Попри перекладання, єдине її задоволення було в спілкуванні з друзями за фахом та в листуванні. По вівторках і п’ятницях, як закон, приїжджав до неї Григорій Кочур. Часто заходили також інші перекладознавці та перекладачі. Що ж до листування, то найважливішим для Ірини Іванівни був постійний обмін листами із наймолодшою сестрою Лесі Українки — Ізидорою та із колишнім березільцем Йосипом Гірняком (їх обох доля закинула на американський континент). А відтоді листування з друзями з-за кордону Ірина Іванівна була змушена припинити.

Цензурні обмеження спадали дуже повільно. Після великої і складної перерви, наприкінці 1979 року пані Орися дістала замовлення на новелу С.Цвайга для томика його вибраних творів. У 1981 р. її переклади п’єс Ж.-Б.Мольєра було перевидано в однотомникові драматурга. У 1985 р. вийшло друге видання роману Марка Твена „Пригоди Гекльберрі Фінна” у перекладі І.Стешенко. Коли в 1984-1986 роках видавництво „Дніпро” опублікувало вперше українською мовою повне зібрання творів В.Шекспіра, без перекладів Ірини Іванівни обійтись було неможливо. Таким чином, ім'я опальної перекладачки поверталося в літературу.

В останні роки життя Ірина Іванівна не раз поривалася до свого улюбленого Шекспіра. Але перекласти вже нічого не вдалося...

30 грудня 1987 р. Ірини Іванівни не стало. Згідно з її бажанням поклали їй під голову у труні портрет Леся Курбаса й поховали на Байковому цвинтарі поряд з могилою батька — Івана Стешенка. Недалеко звідси й до могили дідуні — Михайла Старицького, де у надгробок укарбовано його ж слова: „Хай Україна у славі буя — в тім нагорода й радість моя”. У цих словах — і суть усього життя Ірини Іванівни.

Роксолана ЗОРІВЧАК,
професор Львівського Національного університету імені Івана Франка.