Володимир Старка » Повсякденне життя західноукраїнського села в умовах тоталітарних режимів 1939–1953 рр.
[додати інший файл чи обкладинку цього твору] [додати цей твір до вибраного]

Повсякденне життя західноукраїнського села в умовах тоталітарних режимів 1939–1953 рр.

Дисертація
Написано: 2019 року
Розділ: Історична
Додав: balik2
Твір додано: 07.12.2019
Твір змінено: 14.12.2024
Завантажити: pdf див. (3.2 МБ)
Опис: Старка В.В. Повсякденне життя західноукраїнського села в умовах тоталітарних режимів 1939–1953 рр. − Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01 – історія України. – Державний вищий навчальний заклад «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди» Міністерства освіти і науки України, Переяслав-Хмельницький, 2019.


Подолання рудиментів тоталітарних режимів минулого у сучасному повсякденні українського суспільства зумовлює потребу більш детального вивчення методів та засобів їх впровадження, а головне, глибшого осмислення адаптації простих людей до життя у складних суспільно-політичних умовах.

Західноукраїнське село середини ХХ ст. отримало унікальну життєву практику пристосування повсякденного життя до умов радянського та нацистського тоталітарних режимів. Врахування цих особливостей на сучасному етапі українського державотворення дозволить не лише по-новому оцінити складні суспільно-політичні процеси минулого, але і дозволить уникнути багатьох помилок у прийдешньому.

Аналіз попередніх напрацювань дослідників з історії західноукраїнського регіону дозволяє зробити висновок про відсутність комплексного дослідження з історії повсякденного життя сільських мешканців краю. Більшість історичних досліджень присвячено висвітленню проблематики суспільно-політичних та соціально-економічних перетворень. Радянська історична наука не оперувала поняттям «історія повсякденності», а тому опис трансформації життя селянства краю відбувався у руслі концепції позитивного впливу радянських суспільно-політичних перетворень на побутове життя. У наукових публікаціях радянського періоду домінує класовий підхід до викладення матеріалу, який характеризується гіперболізованим возвеличенням усього радянського та нещадною критикою ворогів радянської влади. Працям істориків української еміграції цього періоду, навпаки, притаманна надмірна критика здобутків радянської влади із одночасним гіперболізованим викладом досягнень українського національно-визвольного руху.

Із проголошенням незалежності української держави 24 серпня 1991 р. історики отримали змогу досліджувати історію з позиції нових методологічних підходів. На початку 2000-х років в українській історіографії з’являються перші праці, присвячені проблемам повсякденного життя українського народу.

Реконструкція повсякденного життя вимагає від дослідника залучення не лише класичних джерел, як архівні документальні матеріали чи періодичні видання того часу, але і доволі специфічних: спогадів очевидців, усного народного фольклору, чуток, речей особового походження тощо.

В основу дослідження покладено загальнонаукові принципи історичної достовірності, системності, об’єктивності, науковості. Під час підготовки дисертаційного дослідження використовувалися загальнонаукові, трансдисциплінарні та історичні методи наукового пізнання.

Приєднання території Західної України до складу УРСР у вересні 1939 р. зумовило початок глибинних трансформації суспільно-політичного, соціально-економічного та культурно-освітнього життя мешканців регіону, для означення яких сучасні історики використовують поняття «радянізація». В умовах радянської тоталітарної системи кінця 1930-х років радянізація повсякденного життя означала встановлення тотального контролю радянської управлінської системи над всіма сферами життя простих громадян.

Прийшовши у села західноукраїнського регіону під демократичними гаслами рівності та братерства, радянська влада у доволі стислі строки встановила однопартійну диктатуру, а сформовані за посередництва «демократичних» виборів органи місцевого самоврядування виступали не виразниками інтересів широких селянських мас, а сліпими виконавцями волі вищого керівництва ВКП(б) та інструментом гострої класової боротьби.

Нацистська окупаційна адміністрація, яка змінила радянську владу у червні 1941 р., як і їх попередники, намагалася контролювати усі сфери громадського життя села, вимагаючи від місцевих мешканців абсолютного послуху та виконання усіх розпоряджень.

Повернення радянської влади у села регіону навесні-влітку 1944 р. продовжило практику централізованого формування органів сільського самоврядування. Сільські ради, фактично, стали ретрансляторами розпоряджень районних та обласних комітетів КП(б)У.

Одночасно із встановленням у західноукраїнському селі радянської та нацистської управлінської моделі структурами українського національно-визвольного руху розпочато будівництво власної адміністративної мережі. У другій половині 1940-х років у селах регіону за свідченням очевидців фактично панувало двовладдя, коли вдень діяла радянська влада, а у ночі вся влада у селі належала українським повстанцям.

Встановлено, що боротьба українського національно-визвольного руху із радянською та нацистською тоталітарними системами у 1939–1953 роках призвела до значної кількості жертв з обох сторін.

Доведено, що соціально-економічні перетворення радянської влади у західноукраїнському селі привели до радикальної зміни форм ведення господарства. Більшовики ліквідували систему приватного землеволодіння та торгівлі. Систему сільськогосподарської кооперації замінили радянські заготівельні організації, котрі скуповували у селян сільськогосподарську продукцію не за ринковими цінами, а державними, які в рази були нижчими від економічно обґрунтованих, що привело до масового зубожіння селянських родин.

Економічними заходами радянська влада намагалася добровільно змусити селян вступати у колгоспи, а коли селяни стали чинити відвертий спротив колективізації краю, влада вдалася до грубого адміністрування та репресій.

Завершення колективізації у 1950 р. привело до радикальної зміни повсякденного життя селянства, оскільки зруйнувало кількасотлітній усталений спосіб життя. Обґрунтовано, що зміна способу сільськогосподарського виробництва істотно вплинула на трансформацію свідомості сільських мешканців, оскільки в менталітеті галицьких селян здавна закладена повага до приватної власності, а відтак – розуміння, чим більшими земельними наділами ти володієш, тим поважніше місце в громаді можеш обійняти. Відповідно до тих, хто не вмів працювати на землі, застосовувався громадський осуд.

Встановлено, що стосовно тих осіб, які намагалися чинити спротив становленню тоталітарних режимів, влада застосовувала репресивні заходи. На початковому етапі становлення радянської влади у західноукраїнському регіоні із сіл виселили польських колоністів та представників адміністрації, а також частину українських родин, що характеризувалися як «ненадійний елемент». В час нацистської окупації краю частину населення вивезено до Німеччини для примусових робіт на промислових та сільськогосподарських підприємствах. Із поверненням радянської влади практика виселення «ненадійного елементу» у віддалені райони СРСР продовжилася. До цієї категорії потрапляли не лише учасники українського національно-визвольного руху та члени їх сімей, але і ті, хто в різний спосіб негативно висловлювався про дії радянської влади. Загалом у регіоні з 1944 до 1953 рр. радянською державою репресовано до 500 тис. осіб.

Встановлено, що в ході радянізації західних областей УРСР значні зміни відбулися в культурно-освітньому житті краю. У вересні 1939 р. радянська влада докорінно змінила освітню систему. Навчання проголошувалося безкоштовним і
обов’язковим для дітей шкільного віку. Водночас заборонено діяльність приватних та релігійних навчальних закладів, а також церкву відлучено від навчального процесу. Чимало зусиль радянська влада докладала для ліквідації неписемності серед дорослого населення. У роки нацистської окупації краю німецька адміністрація дозволила роботу сільських початкових шкіл та незначної кількості фахових ремісничих училищ для підготовки низько кваліфікованих працівників для задоволення потреб у робочій силі промисловості та сільського господарства. Із поверненням радянської влади у 1944 р. радянські освітні перетворення продовжилися. За посередництва освітніх установ радянська тоталітарна система намагалася нав’язати західноукраїнському селянству нові принципи життя.

На основі опрацювання джерел встановлено, що у західноукраїнському селі охорона здоров’я досліджуваного періоду перебувала у вкрай незадовільному стані. В селах панували епідемії черевного та висипного тифу, чимало людей хворіло туберкульозом та венеричними захворюваннями. Радянська влада відкривала сільські амбулаторії, проте через брак кваліфікованих працівників та неналежне матеріально-технічне забезпечення лікарі в селах регіону не могли надавати кваліфікованої медичної допомоги. Міста і надалі залишалися центрами отримання якісних медичних послуг. Зважаючи на те, що селяни не мали достатніх коштів, щоб поїхати у міста для лікування, в західноукраїнських селах продовжували користуватися популярністю різного роду знахарі та травники.

Більшість сільського населення продовжувала займатися самолікуванням, використовувати засоби народної медицини.
Дозвілля сільського населення Західної України істотно залежало від виробничого сільськогосподарського календаря. Традиційно люди святкували різдвяні та великодні свята. У сільських клубах діяли аматорські хорові та драматичні колективи, які систематично давали концерти та ставили вистави. З приходом радянської влади в селах з‘являється кіно. Однак варто наголосити, що доволі швидко інтерес до відвідування кіносеансів пропав, оскільки західноукраїнські селяни не розуміли суті радянських агітаційних фільмів. Ще менше людей намагалося відвідувати пропагандистські лекцій, які час від часу намагалися організувати у сільських клубах місцеві партійні осередки.

У досліджені розкрито особливості релігійного життя західноукраїнського села. Зазначено, що греко-католицька церква займала особливе місце в житті кожної селянської родини Східної Галичини. Парафіяльний священик був не лише духовною особою, але і моральним авторитетом, до думки якого люди завжди прислухалися. Відтак, конфіскація церковних земель, економічне та політичне переслідування церковних діячів з боку радянської влади викликали сильне невдоволення жителів сіл.

Заборона греко-католицької церкви у березні 1946 р. та об‘єднання парафій з структурами російської православної церкви дещо зменшили відвідуваність храмів, проте частина греко-католицького духовенства за підтримки парафіян продовжували таємно виконувати пастирські обов‘язки. Уповноважені у справах релігійних культів західних областей УРСР у своїх звітах констатували, що на початку 1950-х років у селах регіону спостерігається пожвавлення релігійного життя і храми відвідують не лише літні люди, але і представники середнього покоління та молодь.

Проаналізований у дисертаційному дослідженні матеріал дозволяє стверджувати, що хоч повсякденне життя західноукраїнського селянства зазнало трансформацій в умовах радянського та нацистського тоталітарних режимів, проте людям вдалося зберегти основні риси української національної ідентичності.


Ключові слова: Західна Україна, Східна Галичина, селянство, повсякденне життя, тоталітаризм, суспільно-політичні трансформації, соціально-економічне життя, культурно-освітня політика, духовність, побут, дозвілля.
Зміст: [натисніть, щоб розгорнути]
 
Відгуки читачів:
 
Поки не додано жодних відгуків до цього твору.
 
Тільки зареєстровані читачі можуть залишати відгуки. Будь ласка, увійдіть або зареєструйтесь спочатку.