|
| Написано: |
2020 року |
|
| Розділ: |
Історична |
|
| Додав: |
balik2
|
|
| Твір додано: |
04.12.2020 |
|
| Твір змінено: |
07.12.2020 |
|
| Завантажити: |
Файли вилучено з бібліотеки на запит власника авторських прав. |
|
| Опис: |
Смирнов А. І. Церковно-інституційні трансформації українського
православ’я в роки Другої світової війни. – Кваліфікаційна наукова праця
на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за
спеціальністю 07.00.01 «Історія України». – Національний університет
«Острозька академія» Міністерства освіти і науки України, Острог, 2020.
Дисертація присвячена церковно-інституційним трансформаціям
українського православ’я впродовж 1939–1944 рр. Актуальність дослідження
обумовлена не тільки академічним інтересом, а й реаліями сучасного стану
українського православ’я, яке залишається розділеним на дві юрисдикції – ПЦУ
й УПЦ в єдності з Московським Патріархатом. Комплексне історико-
релігієзнавче осмислення суспільно-політичних й еклезіальних обставин
виникнення, перебігу та наслідків інституційного розколу українського
православ’я в роки Другої світової війни володіє потенціалом з’ясування
витоків сучасного міжправославного протистояння, а також виявити адекватні
шляхи й засоби його подолання.
У межах здійсненого дослідження було одержано результати й
сформульовано узагальнені положення, які мають наукову новизну.
Уперше:
у контексті компаративного переосмислення напрацювань як
вітчизняних, так і закордонних учених з’ясовано стан розробки теми,
окреслено основні історіографічні напрями її вивчення; виявлено й
інтерпретовано досі невідомі та маловідомі архівні матеріали; проведено
аналіз джерельної бази й окреслено методологію дослідження;
аргументовано, що масштабна реорганізація Православної Церкви в
Генерал-губернаторстві, яка полягала, зокрема в усуненні гітлерівцями
митрополита Діонісія Валединського від обов’язків її предстоятеля,
відбулася внаслідок інтриг і лобіювань із боку як проросійських, так і
деяких проукраїнських угруповань, репрезентанти яких іще в міжвоєнний
3
період були його латентними опонентами в національно-церковному
питанні;
доведено, що ситуативне сприяння німецької влади національним
інтенціям православних українців на Холмщині й Підляшші було виявом
геополітичних розрахунків нацистів, а не якоїсь особливої прихильності
до них. Нацистські керманичі прагнули не тільки послабити польські та
російські впливи в регіоні, а й підживити міжетнічне й міжконфесійне
протистояння, яке відчутно загострилося під час ревіндикаційних акцій
1937–1939 рр.
обґрунтовано, що холмська церковна програма владики Іларіона Огієнка,
значущими ланками якої були виважене використання української мови в
богослужінні, динамічна розбудова парафіяльної мережі та підготовка
плеяди національно свідомих священнослужителів, мала на меті
конституювання на окупованих нацистами територіях автокефальної
УПЦ із патріаршим устроєм;
доповнено тезу, що радянізація західноукраїнських земель виявлялася,
зокрема, в інтенсивній різноплановій агітаційно-пропагандистській
роботі, репресивних заходах проти духовенства, а також неканонічній
інкорпорації православних єпархій колишньої ПАПЦ до складу
контрольованої РПЦ шляхом примусового індивідуального приєднання
єпископів й об’єднання цих єпархій в екзархат Західних України та
Білорусі;
доведено, що учасники Почаївського Собору серпня – листопада 1941 р.,
що поклав початок інституційного розколу українського православ’я в
роки війни, виявили готовність приймати колишніх клириків УАПЦ
В. Липківського через нове рукоположення в разі відсутності в них
канонічних перешкод. Водночас священники, які отримали канонічну
хіротонію до 1921 р., приєднувалися до АПЦ через покаяння без
пересвяти. Автономісти вирішили зберігати юрисдикційний зв’язок із
4
РПЦ, однак він розглядався ними переважно як формальність тактичного
характеру задля уникнення звинувачень у неканонічності;
з’ясовано, що головними чинниками прихильнішого ставлення німецької
влади до АПЦ, у середовищі клиру якої зрештою мали місце як
москвофільські, так й українофільські національно-політичні орієнтації,
були підкреслена лояльність, керованість й антирадянська позиція її
очільників, дистанціювання від самостійницького руху, переважно
негативна реакція на спробу об’єднання Церков;
аргументовано висновок, що Пінський Собор 7–10 лютого 1942 р. заклав
канонічні підстави для існування нової православної ієрархії у
співпричасті з Варшавською Митрополією. Його постанова про
прийняття «липківського» духовенства в «сущому сані» стосувалася
тільки священників, яких приєднували через спеціальний чин доповнення
сумнівних хіротоній, і водночас не поширювалася на ієрархів УАПЦ
формації 1921 р. Саме її реалізація уможливила залучення патріотично
налаштованого духовенства до автокефального руху й поширення впливу
Адміністратури УАПЦ на Сході України;
доведено, що під час другої фази українського автокефального руху на
підставі Патріаршого й Синодального Томосу 1924 р. було
конституйовано Адміністратуру УАПЦ, яка на правах широкої автономії
входила до складу Православної Церкви в Генерал-губернаторстві;
спростовано стереотипні уявлення про неканонічність ієрархії УАПЦ
формації 1942 р., оскільки всі тогочасні хіротонії в ній звершувалися з
дотриманням апостольських правил і були затверджені митрополитом
Варшавським Діонісієм, через якого зберігалася канонічна єдність
Адміністратури зі світовим православ’ям;
обґрунтовано, що контраверсійні концепції творення автокефальної
Церкви, особисті амбіції ієрархів, нові літургійні практики УАПЦ, а
також прийняття нею клириків «липківської» висвяти на тлі прагматичної
і цинічної релігійної політики нацистів призвели до інституційного
5
розколу українського православ’я, який виправдано розцінювати як вияв
складного багатофакторного цивілізаційного конфлікту національно-
еклезіальних ідентичностей, в основі якого лежали модернізаційні
трансформації, пов’язані з формуванням сучасної української політичної
нації;
доведено, що обидві юрисдикції вимушено співпрацювали з нацистським
режимом, поминаючи німецьку владу під час богослужінь, публікуючи
звернення пронімецького характеру, а також агітуючи українську молодь
добровільно виїжджати на роботу до Німеччини.
У період Другої світової війни на території Холмщини й Підляшшя
відбулося українське національно-культурне й духовне відродження, значущою
складовою якого став національно-церковний рух за українізацію /
розмосковлення Православної Церкви. Радянізація західноукраїнських областей
супроводжувалася інтенсивною різноплановою агітаційно-пропагандистською
роботою та водночас репресивними заходами проти духовенства. У цей час
було перервано процес українізації та демократизації православ’я на Волині, де
радянське керівництво започаткувало апробацію принципово нової моделі
взаємовідносин влади й Церкви.
Лейтмотивом німецької церковної політики, спертої на імперський
принцип «розділяй та володарюй», була налаштованість на розкол українського
православ’я та нейтралізація національно-церковного руху. Православна
Волинь, що зберегла значний кадровий ресурс клиру, стала своєрідним
церковним П’ємонтом у процесі відродження релігійного життя на Сході.
Головними чинниками прихильнішого ставлення німецької влади до АПЦ
були підкреслена лояльність, керованість й антирадянська позиція її очільників,
чітке й послідовне дистанціювання від будь-якої політичної діяльності й
національного руху, переважно негативна реакція на спробу об’єднання
Церков. Загалом у 1943 р. за приблизними підрахунками АПЦ налічувала понад
2 500 парафій. Вона заперечувала право Варшавського митрополита втручатися
в українські церковні справи й очікувала визнання автокефалії від РПЦ та
6
інших помісних Церков.
Прихильники й промотори церковно-самостійницької візії сподівалися на
підтримку автокефальної ідеї масою православних вірян, однак реалії
окупаційного життя виявилися далекими від їхніх намірів. УАПЦ можна
трактувати як самодостатній еклезіальний організм зі своїм Собором єпископів
і адміністратором владикою Полікарпом. Збереження зв’язку з Варшавським
митрополитом уможливлювало збереження через нього канонічного
спілкування зі світовим православ’ям. Автокефалія Української Церкви, що так
і не була офіційно проголошена, розглядалася лідерами національно-
церковного руху як інструмент деімперіалізації та духовного визволення
українського народу.
Переломним моментом у розвитку Православної Церкви як на Волині, так
і на теренах окупованої України стала смерть О. Громадського, після якої
активізувався перехід низки автономних парафій до Рівненсько-Кременецької
єпархії УАПЦ, що невдовзі стала налічувати понад 200 парафій. Водночас
боротьба між православними юрисдикціями перейшла в латентну фазу й
тривала на нижчому, тобто парафіяльному рівні. Варто зауважити, що частина
духовенства обох течій намагалась уникати виконання розпоряджень
окупаційної влади, брала участь у порятунку єврейського населення,
виконувала капеланські обов’язки при відділах УПА.
Варшавський Собор єпископів УАПЦ березня – квітня 1944 р. відклав
урегулювання її канонічного статусу до завершення війни. Частина соборян
вдалася до спроби надання титулу почесного патріарха митрополиту Діонісію,
однак цьому перешкодили німецькі окупанти.
Канонічно-юрисдикційна залежність двох православних течій від
закордонних центрів – Варшави й Москви – сприяла ускладненню церковного
життя в Україні, створила одну зі значних перешкод на шляху до їх поєднання,
завадила появі авторитетного духовного лідера, який би зміг очолити об’єднану
Церкву. Відновлення радянської влади в Україні призвело до знищення УАПЦ
й АПЦ та інкорпорації їх інституційних структур Московським Патріархатом.
7
Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що
основні положення дисертації, нагромаджений у ній фактичний і теоретичний
матеріал можуть бути використані як при написанні узагальнювальних праць із
новітньої історії України та Православної Церкви, так і стати істотним
доповненням під час підготовки лекційних курсів, навчально-методичних
посібників і рекомендацій у системі освіти на базі досвіду їх упровадження в
навчально-виховний процес Національного університету «Острозька академія».
Ключові слова: церковно-інституційні трансформації, Православна Церква,
окупація, автокефалія, Собор, хіротонія, канонічність, ієрархія, єпархія. |
|
| Зміст: |
[натисніть, щоб розгорнути]
Перелік умовних скорочень………………………………………………….…… 18
ВСТУП……………………………………….……………………………………. 20
РОЗДІЛ 1. Історіографія, джерела та методологія дослідження………..…. 29
1.1 Стан наукової розробки проблеми…………………………………………… 29
1.2 Джерельна база………………………………………………………...……… 54
1.3 Теоретико-методологічні засади……………………………………………... 65
РОЗДІЛ 2. Український національно-церковний рух у Генерал-
губернаторстві впродовж 1939–1944 рр……………………………………..… 77
2.1 Реорганізація Православної Церкви та висвята єпископів-українців……... 77
2.2 Тенденції розвитку Холмсько-Підляської єпархії…………………………. 118
РОЗДІЛ 3. Російська Православна Церква в Україні напередодні та в роки
німецько-радянської війни……………………………………………………. 162
3.1 Юрисдикційні трансформації православ’я на Волині в 1939–1941 рр…... 162
3.2 Інституалізація Автономної Православної Церкви в контексті ухвал
Почаївського Собору 1941 р.……………………………………………………. 177
3.3 Волинська єпархія АПЦ в умовах нацистського окупаційного режиму… 192
3.4 Розбудова АПЦ упродовж 1942–1944 рр. ……………………………….… 209
РОЗДІЛ 4. Становлення та діяльність Української Автокефальної
Православної Церкви формації 1942 р…………………………………...….. 230
4.1 Організація Адміністратури Варшавської Митрополії в окупованій Україні
(1941–1942)……………………………………………………………………….. 230
4.2 Розвиток УАПЦ у Центрі та на Сході України…………………………..... 254
4.3 Інституційний розкол православ’я та міжцерковні відносини в роки
нацистської окупації…………………………………………………………...… 296
4.4 Варшавський Собор УАПЦ 1944 р. та його наслідки……………………... 326
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………....... 350
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………..……….... 362
ДОДАТКИ…...………………………………………………………………....... 396
|
|
|
