Катерина Сільман » Есей як жанр на перетині літератури та журналістики
[додати інший файл чи обкладинку цього твору] [додати цей твір до вибраного]

Есей як жанр на перетині літератури та журналістики

Дисертація
Написано: 2019 року
Розділ: Наукова
Твір додано: 26.04.2025
Твір змінено: 26.04.2025
Завантажити: pdf див. (1.3 МБ)
Опис: АНОТАЦІЯ
Сільман К. В. Есей як жанр на перетині літератури та
журналістики. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних
наук за спеціальністю 10.01.06 «Теорія літератури». – Чорноморський
національний університет імені Петра Могили. – Миколаїв, 2019.
У дисертації здійснено спробу комплексного вивчення есею як
принципово межового жанру. Дослідження є однією з перших теоретичних
робіт, присвячених вивченню особливостей функціонування сучасної
есеїстики за умов цифрової комунікації. У роботі розкривається історія й
еволюція жанру есею в європейських національних літературах,
узагальнюються теоретичні підходи до визначення жанротвірних ознак есею
та розкриваються особливості функціонування есею в художній і мас-
медійній комунікаціях. На матеріалі есеїв, опублікованих у різних видах ЗМІ
(газетах «День», «Галицький кореспондент»; журналах «Новое время»,
«Український тиждень», «Критика», «Ї»; інтернет-виданнях «Збруч», «Радіо
Свобода», «Обозреватель», «Українська правда», «Zaxid.net»;
інформаційному сайті tsn.ua) та збірках («Тут похований Фантомас»
Ю. Андруховича, «І тим, що в гробах» А. Бондаря, «Феномен міста»
Т. Возняка, «Хроніки від Фортінбраса» О. Забужко, «Саудаде» А. Любки,
«Одної і тої самої» Т. Прохаська, «Постколоніальний синдром.
Спостереження» М. Рябчука), досліджується роль жанру есею у вирішенні
складних інтелектуальних завдань, зокрема проблем української
національної ідентичності.
Жанрова модель есею в європейській та українській літературі є
продуктом модернізму, за якого філософія проникла в літературу. Період
постмодернізму відкрив нові можливості для розвитку есею завдяки таким
домінантним рисам літературної свідомості, як словесна гра, іронія,


3







емоційність, парадоксальне мислення, відкритість форми,
інтертекстуальність та апеляція до читача як співавтора тексту.
Дисертація узагальнює теоретичні підходи до жанру есею. Учені
визначають есей як публіцистичний жанр, художньо-публіцистичний жанр,
позародову форму, позажанрове та наджанрове роздумування-писання тощо.
В українському науковому дискурсі есей розглядають у площині літератури
та журналістики. Дискусійним питанням є і визначення стрижневої риси
есею. Так, ядром жанру науковці визнають нелінійність думки, критико-
гіпотетичну настанову, пошукову спрямованісь, самообґрунтування
авторської індивідуальності, релятивістську основу світогляду есеїста,
невизначеність, інтелектуальне й духовне переживання, суб’єктивацію явищ
культури, внутрішнє переживання автора, прямолінійність вираження
авторської інтенції, інтимність і голос, звернений до уявної аудиторії.
Проаналізувавши різні підходи до розуміння жанру та визначення есею
зарубіжними й українськими дослідниками, авторка дисертації пропонує
розглядати есей як небелетристичний жанр, якому властиві як художні, так і
публіцистичні риси і який вирізняється вільною композицією, яскравим
вираженням авторської індивідуальності та актуальністю обговорюваної
теми. Залежно від сфери функціонування есею, він може змінювати набір
домінантних і периферійних ознак та набувати нових.
Для поглибленого вивчення визначених вище рис жанру здійснено
аналіз побутування есею на сторінках друкованої преси й у цифровому
середовищі. Зокрема в дисертації проналізовано, як есей залежно від умов
комунікації та авторської прагматичної настанови втілює на практиці базові
семантичні й структурні категорії цілісності, зв’язності, членованості,
інформативності, проспекції / ретроспекції, завершеності, модальності,
інтерсуб’єктивності й інтертекстуальності. Також охарактеризовано яскраво
виражені в есеї медійні категорії модальності, інтерсуб’єктивності,


4







ефективності та впливу, яких текст есею набуває під час публікації в засобах
масової інформації.
Комунікативний простір есею розширюється за допомогою
інтертекстуальних і гіпертекстових посилань, мультимедіа та формату
засобів масової інформації, в яких він публікується. Це відбувається тому, що
письменникам доводиться враховувати тематичні уподобання й
інформаційну політику видавців. Інтертекстуальність і гіпертекстуальність
сучасних есеїв руйнують принципи лінійного сприйняття тексту та
пропонують широкий спектр варіантів читання. Найпоширенішими
інтертекстуальними зв’язками в сучасних есеях є згадки попередніх творів
автора та їхніх персонажів, нагадування про відомі тексти й персонажі та
натяки на твори попередників.
У контексті засобів масової інформації есей стає своєрідним
медіатекстом, який діє в позалінгвістичних умовах та набуває таких суттєвих
мас-медійних ознак, як динамічний характер та потоковий режим подання
змісту, одноразовість і невідтворюваність інформації. У той же час есей є
глибоко інтегрованим в інформаційний простір та інформаційну політику
власників і редколегії ЗМІ. Перевидаючи свої есеї в цифровому середовищі,
автори перекодовують друковані тексти, адаптуючи їх до нових
комунікативних умов. Однак письменники використовують не всі переваги,
які відкривають перед ними цифрові носії інформації. Вони перетворюють
тексти лише на поверхневому рівні й обмежуються грою з паратекстом,
механічно зменшуючи або збільшуючи розмір публікацій, змінюючи
заголовки тощо.
Активне використання інтертекстуальності, метафоричного стилю та
структурної гнучкості робить есей лабораторією вирішення найактуальніших
інтелектуальних проблем людства. Дисертаційне дослідження демонструє
потенціал сучасних українських есеїв у подоланні кризи української
національної ідентичності. Зокрема у своїх есеях письменники намагаються


5







переоцінити історичний досвід і знайти нові цінності, які можуть слугувати
орієнтирами для нації.
Провідними в есеях українських письменників є дискурси
постколоніалізму та європеїзму. Письменники критично переглядають
колоніальну спадщину українського суспільства й зосереджуються на
національних травмах, успадкованих унаслідок перебування українських
земель у складі Російської імперії та Радянського Союзу. Для того, щоб
змусити українців повірити, що вони є нацією зі своєю мовою, культурою та
традиціями, автори есеїв використовують низку антиколоніальних стратегій,
таких як самокритика, протиставлення іншій нації та демонізація Іншого.
Дискурс європеїзму в сучасних українських есеях ґрунтується на
австро-угорському міфу Галичини та є меланхолійним і ностальгійним за
своєю суттю. Він реалізується в згадках повсякденного життя й архітектури в
період розквіту західноукраїнських міст, коли вони входили до Австро-
Угорської імперії тощо. Ще одним проявом конструювання ідеї європеїзму є
апеляція до сучасних європейських цінностей і стандартів життя, тобто
своєрідний національний ідеал, якого мають досягти українці.
Вагомою складовою національної ідентичності в сучасних українських
есеях є дискурс етнічності, складовими якого є мова, звичаї, релігія та
культура. У письменницьких есеях чітко простежується регіональна
самоідентифікація авторів, підкреслюється опозиція «ми» – «вони» на
регіональному й мовному рівнях та використовуються стратегії, спрямовані
на загострення конфліктів і приниження Іншого.
Ключові слова: есей, художня комунікація, мас-медійна комунікація,
національна ідентичність, дискурс постколоніалізму, європейський дискурс,
етнічність.

Зміст: [натисніть, щоб розгорнути]
 
Відгуки читачів:
 
Поки не додано жодних відгуків до цього твору.
 
Тільки зареєстровані читачі можуть залишати відгуки. Будь ласка, увійдіть або зареєструйтесь спочатку.