Олександра Шевлюга » Розвиток українського іконостаса Х–ХVІ ст.
[додати інший файл чи обкладинку цього твору] [додати цей твір до вибраного]

Розвиток українського іконостаса Х–ХVІ ст.

Дисертація
Написано: 2019 року
Розділ: Наукова
Твір додано: 15.12.2024
Твір змінено: 15.12.2024
Завантажити: pdf див. (1.4 МБ)
Опис: Шевлюга О. А. Розвиток українського іконостаса Х–ХVІ ст. –
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства
за спеціальністю 17.00.05 – образотворче мистецтво. – Національна академія
образотворчого мистецтва і архітектури, Київ, 2019.
У дисертації простежено поступове перетворення візантійського
темплона часів Київської Русі у своєрідний, типово український, спочатку
низький, а згодом високий іконостас. Генеза українського іконостаса
висвітлювалася науковцями протягом майже століття, але саме обраному нами
часу приділялося чи не найменше уваги. Особливо формування іконостаса не
було розглянуто в аспекті тяглості процесу еволюції від першоджерела, тобто
передвівтарної огорожі. Іn situ в Україні не збереглося передвівтарних огорож,
є тільки рештки цих конструкцій та деякі фрагменти їхніх частин. Жодний
іконостас ХІV–ХVІ ст. також іn situ не зберігся, а залишки мурованих частин
іконостасів Волині й Галичини засвідчують синхронність еволюції
українського іконостаса з іконостасами Греції та Балкан. Дослідження
ускладнювалося браком іконописних пам’яток ХІV–ХVІ ст., які збереглися
лише на терені Галичини й Волині. Мета дослідження полягала у виявленні
основних етапів еволюції українського іконостаса, його складових компонентів
та структурних елементів.
Передвівтарна огорожа з’явилася в храмах Київської Русі під впливом
Візантії. Первісно це був темплон у вигляді портика з колонами, архітравом,
парапетами та іноді з царськими вратами. Матеріалом для такого типу
темплонів слугували мармур, шифер, дерево, траплялося і поєднання цих
матеріалів в одній передвівтарній огорожі. Однак найчастіше
використовувалося дерево як найбільш дешевий і зручний матеріал, надалі
дерево домінує, оскільки більшість церков була дерев’яною. Темплони
прикрашалися різьбленням. Переважно темплони розміщували перед 3
центральною апсидою, хоча зрідка вони перетинали весь передвівтарний
простір церкви. На західних поверхнях передвівтарних стовпів, обабіч
темплона, первісно розташовувалися образи святих (ікони, фреска), прототип
намісного ряду. Вже в кінці ХІ ст., за повідомленням Києво-Печерського
патерика, крім двох намісних ікон Христа та Богородиці, відмічено появу
деісісного ряду з п’яти ікон у дерев’яній церкві на київському Подолі, у цьому
можна вбачати початковий крок у генезі українського іконостаса. Відповідно,
передвівтарна огорожа домонгольської доби мала два чини-ряди – намісний, до
якого входили ікони Христа, Богородиці або храмова ікона та деісісний. Серед
іконографічних типів цієї доби побутували «Христос на престолі», «Богородиця
Знамення», «Богородиця на престолі», «Богородиця Одигітрія» та інші, а також
ікони деісісного чину. Вірогідне існування ікон із зображенням святих
Климента, Миколи (Десятинна церква, Софійський собор), хоча їхня
іконографія невідома. Є підстави вважати, що першоджерелом мініатюри
«Богородиця на престолі» з відомого Кодексу Гертруди 1078–1086 рр. була не
чудотворна намісна Печерська Богородиця, а привезений княгинею Гертрудою
у 1040-х роках на Русь взірець, який шанувала Римська церква. Уперше таку
ікону (можливо, намісну) замовила Гертруда, дружина Київського князя
Ізяслава, для Дмитрівського собору родинного Дмитрівського монастиря.
Можна припускати, що збережена ікона «Св. Георгій-воїн» першої половини
ХІ ст., ймовірно, була намісною для Георгіївського собору, замовником якого
був Ярослав Мудрий, а «Ярославська Оранта» початку ХІІ ст. містилася у
намісному ряді одного з київських храмів. Київські ікони ХІІ ст. «Деісіс з
архангелами», «Деісіс з Богоматір’ю та Іоанном Предтечею», «Ангел Золоте
волосся», «Спас Нерукотворний» розташовувалися на архітраві темплона або
над царськими вратами.
Попри те, що з другої половини ХІІІ – ХІV ст. дійшло істотно менше
археологічних решток передвівтарних конструкцій, вони засвідчують суттєві
зміни в еволюції передвівтарної огорожі в іконостас, оскільки перший
відкритий ряд заповнюється іконами, хоча зображення на західних гранях 4
передвівтарних стовпів залишаються, це збільшує кількість ікон у намісному
ряді. Подібний приклад подає іконостас другої половини ХІІІ – початку ХІV ст.
з церкви Іоанна Богослова в Луцьку. Ще одним зразком нового типу є
передвівтарна мурована стінка Миколаївської церкви кінця ХІІІ ст. в
Збручанському, з півфігурним намісним зображенням св. Миколая. Поява
українського суцільного іконостаса хронологічно співзвучна еволюції темплона
країн візантійського ареалу та є найранішим прикладом на всьому терені
колишньої Київської Русі. Серед намісних ікон цієї – «Богородиця Одигітрія»,
«Христос Учитель», святі Параскеви та Миколай, «Св. Георгій-Змієборець»,
«Архангел Михаїл у діяннях», «Преображення», «Собор св. Іоакима і Ганни».
Образи «Христа Учителя», «Богородиці Одигітрії» успадковані ще з мистецтва
Київської Русі (металопластика, ювелірні вироби, мініатюри тощо). Деісісний
ряд другої половини ХІІІ – ХІV ст. (ікони з Дальови та Тур’є) продовжує свій
розвиток від старокиївських деісісних композицій (металопластика, ювелірні
вироби, мініатюри, гаптування тощо), в яких, крім Пентаморфона, наявні
апостоли Петро й Павло, святі Борис, Гліб, Василій Великий, Миколай,
Дмитрій та інші, та вже у ХІІ–ХІІІ ст. з’являються образи чотирьох
євангелістів. Останнє дає змогу припускати наявність постатей євангелістів і в
молитовних рядах іконостасів ХІІІ–ХІV ст. Центральна постать у молитовних
чинах – «Спас на престолі» або «Спас Учитель» – є продовженням
візантійсько-київських традицій. Застосування царських врат у цю добу цілком
вірогідне, як і використання завіс-катапетасм. На розташування ікони «Спас
Нерукотворний» над царськими вратами ймовірно вплинули приклади
оформлення передвівтарних огорож Греції. Іконостаси могли завершуватися
«Розп’яттям» уже в цю добу.
У наступному ХV ст. започатковані раніше зміни в іконостасах мали
продовження (Чесники, Пациків, монастир у Верхньому Висоцькому). З
намісного ряду дійшли ікони «Спас на престолі», «Спас Учитель» (із
Триморфоном), які простежуються в українському мистецтві з часів Київської
Русі, а деякі нові особливості іконографії «Спас у Славі» підтверджують теорію 5
патріарха Дмитрія про формування її на терені Києва протягом ХІV ст. Поява
іконографічного типу поясного «Спаса Пантократора – Деісіс» з апостолами
найраніше зафіксована в Києві наприкінці ХІV ст. (Київський Псалтир). Серед
богородичних ікон, крім «Одигітрії», з’являються «Звеселення Немовляти»,
«Милування», «Богородиця на престолі з архангелами», до яких на полях
додаються апостоли або пророки, піснетворці, що поглиблює семантику
образів. Свято «Похвали Богородиці» відоме на Русі із середини ХІІ ст., як і
богородичні ікони з пророками. Від часів Київської Русі також зберігається
образ «Оранти-Втілення» (Жидачів). Унікальною є «Богородиця в мандорлі»
(Фльоринка). Богословська програма намісного ряду поглиблюється
есхатологічною й деісісною ідеями та ідеєю Втілення. Серед намісних
храмових ікон є нові – «Воздвиження Чесного Хреста», «Покров Богородиці».
До ікон святих (найпопулярніші Миколай та Параскева Великомучениця)
додається нова свята – Параскева Сербинка, впровадженням культу якої
займався митрополит Григорій Цамблак. Деісісний ряд – це композиція з
різними чинами святих (апостоли, євангелісти, святі отці, пророки, відлюдники,
ченці, воїни). Характерні ознаки ряду – багатофігурність та повнофігурність,
мали місце ще в старокиївську добу. Центральна постать ряду – «Спас на
престолі» й зрідка «Спас у Славі» (Тилич). Ряд складається з однієї довгої
ікони-епістилія або з окремих ікон. Аналогії таким особливостям українських
ікон, як зелене або червоне тло та уквітчаність позему, віднайдено в мистецтві
стародавнього Києва (Софійський собор, Кодекс Гертруди). Гіпотетично можна
припускати формування празникового ряду із середини XV ст. Ікони
празникового ряду могли первісно міститись обабіч ікон деісісного ряду, у
другому ярусі іконостаса. Перші українські царські врата збереглися з кінця
XV ст. (Балутянка). На пам’ятці змальовано «Благовіщення» вгорі й чотири
євангелісти нижче – найпоширеніша надалі схема. Однак кількість врат в
іконостасах цієї доби важко визначити. Ікона «Спас Нерукотворний» завжди
горизонтального формату, має усталені іконографічні особливості (ангели, які
тримають убрус, зображені на повний зріст або у півпостаті), займає усталене 6
місце над царськими вратами. Завершувався іконостас «Розп’яттям із
пристоячими».
У XVІ ст. чітко проявляється структура високого іконостаса. Уже з
початку століття з’являються ікони празникових рядів із різних іконостасів, які
складалися здебільшого з чотирьох богородичних та вісьмох господських
празників, часом додаються ікони страсного або пасхального циклів. У
намісному ряді побутують іконографічні типи, відомі з попередніх століть, але
домінувати починає найпоширеніша пара – «Спас у Славі» та «Богородиця з
похвалою». Серед нових іконографічних образів варто згадати «Богородицю
Єрусалимську», «Собор Богородиці», «Собор архангела Михаїла» та інші.
Суттєвих змін зазнає деісісний ряд, де вже з першої половини століття
поступово зображення різних чинів святих замінюється на постаті дванадцяти
апостолів, що остаточно утвердиться в іконостасі з другої половини століття. У
центральній частині деісісного ряду – Пентаморфоні – порушується усталений
порядок розташування постатей, і архангели стають перед Богородицею та
Іоанном Хрестителем, обабіч трону Христа. Образ «Нерукотворний Спас»,
який містився в середині празникового ряду, над царськими вратами,
поступається місцем «Таємній вечері», а сам переміщується нижче або в
навершя царських врат. До деяких ікон «Нерукотворного Спаса» вводяться
клейма із сюжетами його явлення, що є унікальною особливістю українських
ікон цього типу. Серед сюжетів на царських вратах, крім найпоширенішої
схеми, існують варіанти з «Благовіщенням» угорі й Василієм Великим та
Іоанном Златоустом на стулках дверей або з «Євхаристією» та чотирма
євангелістами (Домажир) чи самими євангелістами. З другої половини століття
можна говорити про додавання останнього пророчого ярусу. Завершенням
іконостаса було найчастіше «Розп’яття з пристоячими», хоча є й два рідкісних
приклади з глибоким богословським змістом – «Софія – Премудрість Божа»
(Бусовисько) та ікона «Трійці» XVІ ст. з музею Народового в Кракові, яка має
зображення старозаповітної, новозаповітної «Трійці» та «Деісіс». Дисертаційне дослідження довело, що джерела іконографії пам’яток
ХІV– ХVІ ст. сягають мистецтва Київської Русі. Мистецтво Київської Русі
(особливо самого Києва) переконливо стає підґрунттям для формування
іконостасів ХІV–ХVІ ст. Саме старокиївська спадщина передумовила й риси
самобутності українського іконостаса. Автором відтворено богословський зміст
як окремих типів ікон, так і намісних рядів та іконостасів загалом. Таким чином
відтворено ансамбль ікон і загальний вигляд іконостасної композиції ХІV–
ХV ст. Завдяки цьому історичний процес розвитку іконостасної стіни в церквах
ХVІ ст. набуває чітких рис, а еволюція низького іконостаса у високий стає
більш логічною і переконливою.
Ключові слова: передвівтарна огорожа, темплон, іконостас, епістилій,
намісний ряд, деісісний (молитовний) ряд (чин), празниковий ряд, царські
врата, іконографія.
Зміст: [натисніть, щоб розгорнути]
 
Відгуки читачів:
 
Поки не додано жодних відгуків до цього твору.
 
Тільки зареєстровані читачі можуть залишати відгуки. Будь ласка, увійдіть або зареєструйтесь спочатку.