| Опис: |
Українознавство, № 4(73) (2019)
У статті окреслено головні положення псевдонаукових гіпотез походження українців та наведено їх критичний аналіз, відображений у працях сучасних вітчизняних дослідників. Виявлено, що після відновлення української державності в кінці ХХ ст. посилився інтерес громадськості до етногенетичної проблематики та з’явилося безліч теорій щодо походження українців. З’ясовано, що, за Ю. Шиловим, українська етногенетична модель має такий вигляд: араттійці – трипільці – арійці – слов’яни – руси – українці; згідно з поглядами Ю. Канигіна, українці – прямі нащадки аріїв, «народ Божий», про яких написано у Біблії і яким належить особлива месіанська роль; за концепцією І. Каганця, український народ має три окремих етноси, які послідовно змінювали один одного, а саме – етноси антів, русичів і козаків (до якого відносяться всі сучасні українці); згідно з поглядами П. Кононенка, працивілізацією українців була трипільська, а праукраїнський етнос остаточно сформувався у процесі синтезу слов’янської матриці та ядранських, арменоїдних, нордичних домішок на ґрунті антсько-склавинських державних об’єднань; відповідно до концепції С. Плачинди, українська нація (народ) зародилася у палеоліті, остаточно сформувалася вже в енеоліті, а далі активно опанувала майже всю Євразію, за В. Бебиком, ланцюг становлення і трансформації українського етносу виглядає таким чином: теукри – скіфи – арії – українці. Показано, що сучасних представників квазітеорій доісторичного походження українців об’єднує ідея про винятковість українського етногенезу та месіанство українського народу. Доведено, що переважна більшість цих дослідників нехтує науковим обґрунтуванням власних концепцій, цим самим вводячи в оману не лише пересічних українців, а й цілковито дискредитуючи українську науку як у європейському, так і у світовому науковому дискурсі. |
