Юлія Резніченко » Наративні моделі української повісті 2010-х років
[додати інший файл чи обкладинку цього твору] [додати цей твір до вибраного]

Наративні моделі української повісті 2010-х років

Дисертація
Написано: 2022 року
Розділ: Наукова
Додав: balik2
Твір додано: 13.07.2022
Твір змінено: 13.07.2022
Завантажити: pdf див. (2.2 МБ)
Опис: Резніченко Ю. О. Наративні моделі української повісті 2010-х років. –
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії зі спеціальності
035 Філологія. – Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара,
Дніпро, 2022.
Актуальність дослідження наративних моделей сучасної української повісті
обґрунтована потребою ширшого, ніж зафіксовано сьогодні, літературознавчого
осмислення викладової (наративної) специфіки художнього твору як одного з
його принципових поетикальних (формально-змістових) елементів на матеріалі
жанру повісті, а також побіжним науковим прочитанням наративної організації
повісті 2010-х років (водночас повість як жанр показова в аспекті збереження
своїх непроминальних прикмет і помірно сприймає віяння жанрової плинності).
Іманентно властива повісті в різні періоди її розвитку відчутність голосу
розповідача підтверджує доцільність наратологічного аналізу як домінантної
методологійної стратегії. У роботі задля системності дослідження залучені
напрацювання науковців із герменевтики й рецептивної естетики (для внаочнення
реалізації тріади «автор – текст – реципієнт», інтерпретаційних можливостей
твору), використано зіставний, історико-типологічний методи (щоб висвітлити
динаміку повісті в зіставленні з текстами попередніх періодів розвитку) та
психоаналітичний, гендерний, деконструктивістський підходи (за їх допомогою
удокладнено вплив постмодерного й метамодерного світоглядів на
конструювання художнього тексту) тощо.
Із метою з‟ясувати специфіку розгортання наративу в українській повісті
2010-х років та систематизувати художні тексти за реалізованими в них
наративними моделями в роботі запропоновано дві групи наративних моделей,
продуктивних для жанру повісті обраного періоду, висвітлено результати
вивчення специфіки художньої репрезентації людини й світу в межах виявлених
наративних моделей. У дисертації вперше в українському літературознавстві на


3



основі аналізу магістральних чинників продукування оповіді / розповіді
систематизовано обрані тексти названого періоду за домінантними наративними
моделями. Поняття наративної моделі в роботі витлумачено як відтворюваний
зразок розгортання нарації в тексті, реалізований у взаємодії референтної
й комунікативної подій, які слід розглядати і з погляду явних та прихованих
компонентів наративної структури (тип нарації, фокалізація, авторська інтенція
тощо), і з урахуванням тріади «автор – текст – реципієнт» (із усіма її варіаціями).
Ця дефініція конкретизує запропоновані раніше варіанти трактування зазначеного
терміна в студіях Л. Деркач, О. Капленко, В. Качмар, М. Рябченко, В. Сірук,
О. Стогній, М. Ткачука та інших.
Задля вияскравлення поетикальної самобутності аналізованого жанру на
матеріалі сучасних текстів у роботі увиразнено жанрову еволюцію повісті
в аспекті організації наративу. Простежено динаміку жанрових параметрів повісті
від «давнього» (києворуського) функціонування поняття «повість» (ХІ–ХVII
(ХVIIІ) століття) до актуалізації жанру в новому розумінні (від ХІХ століття) та
його трансформації в сучасному літературознавстві (з 1990-х років відносно сталі
прикмети замінюють плинні). Києворуський термін, як відомо, не репрезентував
цілісного жанру, а був зорієнований на об‟єктивне (В. Кожинов) епічне
відтворення реальних подій, які вже минули (І. Єрьомін, С. Кормілов,
В. Синенко), нерідко мав риси агіографічної прози (П. Білоус, К. Марчук).
Повість у новому розумінні розвиває авторську суб‟єктивність, ліричність
(О. Кузьмін), розмірено (І. Сивкова) фіксує закономірності буття, вона
моногеройна (А. Гурбанська), збагачена різними тематичними варіантами
й сюжетами (ситуація випробування, притчовість – В. Тюпа). Плинність жанрових
ознак повісті в літературі кінця ХХ – початку ХХІ сторіч оприявнено
в послідовному змішуванні з параметрами інших жанрів, наративній поліфонії,
натомість значущість «події розповіді» органічно підтверджує збереження
повістевої стихії.
У роботі визначено й аргументовано, що в сучасній українській повісті
(2010-ті роки) рушієм розгортання наративу постає спогад, варіативно


4



репрезентований у більшості проаналізованих текстів. Обрані для дослідження
твори І. Байдака, В. Вознюка, А. Дністрового, М. Гримич, В. Даниленка,
Л. Денисенко, О. Забужко, Т. Зарівної, С. Йовенко, Є. Кононенко, Г. Максимів,
М. Матіос, Я. Мельника, О. Михеда, Г. Пагутяк, Л. Пономаренко, С. Процюка та
ін. відображають типові тенденції в новітньому повістярстві, відбивають його
магістральні й периферійні художні якості, суттєве й тимчасове в «житті» жанру.
Окрім того, в дисертації принагідно з ілюстративною метою залучено низку
повістей попередніх етапів літературного розвитку, зокрема для внаочнення
цілісності проблемно-тематичного й наративного спектра жанру.
На підставі вивчення жанрової динаміки повісті й застосування основних
понять наратології (наратив, наративність, нарація, наратор, наративна типологія,
нарататор, фокалізація тощо – М. Бал, Ж. Женетт, М. Флудернік, В. Шмід;
Т. Бовсунівська, Л. Мацевко-Бекерська, І. Папуша, М. і О. Ткачуки); рецептивної
естетики (В. Ізер, Г. Р. Яусс); постструктуралізму (Р. Барт, Ф. Гваттарі, Ж. Дельоз,
Ж. Дерріда, Ж.-Ф. Ліотар), психоаналізу (Ж. Лакан, З. Фройд, К. Г. Юнг; Х. Дойч,
К. Хорні) тощо тексти української повісті 2010-х років систематизовано за двома
групами наративних моделей: традиційною (лінійно-ретроспективна й лінійно-
проспективна наративні моделі) і нетрадиційною (ризомна й дисперсна наративні
моделі).
Традиційна (лінійна, послідовна) група наративних моделей об‟єднує
тексти, для яких базові повістеві координати засадничі. У творах цієї групи
відтворено здебільшого узвичаєний плин життя героя, посилено реалізовано
посутність «події розповіді», яка деталізує (нерідко) суб‟єктивну позицію героя і /
або наратора. Важливою для виділеної групи є співзвучність з «автентизмом»
(В. Агеєва, Л. Пізнюк, Я. Поліщук, Г. Улюра) як новою ознакою сучасної прози,
а своєрідність його реалізації в повісті полягає в помітному зменшенні
автобіографічних акцентів. В основі названої групи – лінійно-ретроспективна
й лінійно-проспективна наративні моделі.
Лінійно-ретроспективна (спогадова) наративна модель – це викладовий
зразок, який артикулює принциповість «озвучення» споминів протагоністів (і /


5



або нараторів), тому зорієнтований на приватність, індивідуальність оприявненої
історії. Залежно від зв‟язку наратора з подіями (за типологією Ж. Женетта) у цій
моделі домінують дві субмоделі: а) з інтимізованим фокусом (гомодієгетична
нарація); б) з гетеродієгетичним наративом. Субмодель з інтимізованим фокусом
розгорнена в повісті як процес відтінення життєвих подій (різних за обсягом) «Я»-
наратора («Альбіна» Є. Кононенко, «Нехворощ» Л. Пономаренко, «Нова стара
баба» Л. Денисенко, «Новий рік у Стамбулі» Г. Пагутяк, «Сповідь джури
Самойловича» В. Даниленка). Повісті цієї субмоделі насичені ностальгійністю
оповіді, сповідальністю (ознаки ліризму), посиленою увагою до засвідчення
в слові життєвої історії близької людини. Про відповідність творів питомим рисам
повісті свідчить наявність одного головного героя, неквапливість викладу, увага
до повсякдення тощо. Лише в деяких текстах синтезовано параметри кількох
жанрів (повісті В. Даниленка, Г. Пагутяк).
Текстам другої субмоделі (з гетеродієгетичним наративом) властиве
звучання голосу дистанційованого наратора, який найчастіше декларує свою
позицію й «усезнайство» («Армагедон уже відбувся» М. Матіос, «Київ, вставай!»
С. Йовенко, «Піранья, або Вона забирає своє» В. Вознюка). «Усевідність»
розповідача помітна для нарататора в хронотопічних зсувах, поглибленій
внутрішній фокалізації, інтертекстуальності (твори М. Матіос, С. Йовенко), що
забезпечує потужність моральної й загальнонаціональної проблематики повістей.
На основі згаданих особливостей констатовано, що спогадова наративна модель
(у різних її виявах) – домінанта повістевого жанрового моделювання сьогодення.
У творах лінійно-проспективної наративної моделі артикульовано
послідовну узгодженість подій, яка корелює з типовими повістевими рисами
(«Вулє ву чайок, мсьє?» М. Гримич, «Записи на подолку» Т. Зарівної, «Сніданок
на снігу» А. Дністрового, «Сонечко моє, чорне й волохате» В. Даниленка).
Оповідь / розповідь тут здебільшого некваплива (повісті А. Дністрового,
Т. Зарівної), відтворює певний життєвий етап героя, сфокусована на його
переживаннях (завдяки внутрішній фокалізації). Наявність прикмет інших жанрів
(формульних) візуалізує певні нюанси «осучаснення» повісті (здебільшого


6



в напрямі зниження серйозності позиції героя, окрім твору Т. Зарівної)
у розв‟язанні традиційних проблем (вибору, кохання, батьків і дітей тощо).
Другій групі наративних моделей – нетрадиційній (нелінійній) – на
противагу першій притаманна насамперед роз‟єднаність відтвореної світобудови,
фрагментарність наративу, ще виразніша дезорієнтованість героя, для якого
іманентна невпинність пошуку власного «Я». Спостерігаємо тут синтез
параметрів постмодерної (хоча майже не актуальні ігрові ознаки кітчовості, стебу
та ін.) і постпостомдерної (гіпертекстовість, віртуалізація) технік письма.
Ризомна наративна модель і дисперсна наративна модель – провідні для
названої групи. У першій з означених моделей текстові «порожнини» й «розлами»
(М. Фуко, Ж. Дерріда) концептуальні, а наратор відкрито «грає» з ідентичністю,
змістом, реальністю, хронотопом і нарататором («Д-р Металевий Кулак проти
Вітязя» О. Михеда, «Книга амазонок» Г. Максимів, «Телефонуй мені, говори зі
мною» Я. Мельника, «Чоловік з моїм іменем» І. Байдака). Герой (зрідка
автобіографічний) апробовує різні варіанти самоусвідомлення.
Дисперсна наративна модель подібна до психотерапевтичного сеансу з його
першорядністю несвідомого (Воно – З. Фройд) над свідомим. Така оповідь /
розповідь сфокусована на (пере)осмисленні тих чи тих життєвих (найчастіше
травматичних) досвідів, тому не передбачає лінійної подієвості («Бийся головою
до стіни» С. Процюка, «Після третього дзвінка вхід до зали забороняється»
О. Забужко, «Тіні в маєтку Тарновських» В. Даниленка, «Сміттєпровід»
Я. Мельника).
Оприявнюючи своєрідні ракурси в експонуванні проблеми людського
самоусвідомлення, ці дві наративні моделі (ризомна і дисперсна) засвідчують
змішування ознак різних жанрів, у якому часом утрачена цілісність повістевих
параметрів. У всіх окреслених вище наративних моделях простежуємо
акцентування неперехідних життєвих цінностей у вимірах посутньої для повісті
комунікативної події, що демонструє тяглість розвитку жанру (з його
модифікаціями). Отже, схарактеризовані наративні моделі реконструюють


7



найприкметніші викладові «сценарії» в повісті 2010-х років, а їхній перелік може
бути суттєво розширений.
Ключові слова: жанр, наратив, наративна модель, наратор, нарататор,
нарація, оповідь / розповідь, українська повість, українська проза.

Зміст: [натисніть, щоб розгорнути]
 
Відгуки читачів:
 
Поки не додано жодних відгуків до цього твору.
 
Тільки зареєстровані читачі можуть залишати відгуки. Будь ласка, увійдіть або зареєструйтесь спочатку.