Тетяна Пишнюк

Тетяна Пишнюк народилася 24 серпня 1962 року в селі Івановичі Червоноармійського району на Житомирщині.
Член Спілки письменників України з 2001 року. Автор збірок поезій – «Поволі вмирає ніч», «Музика самотньої печалі», «Сунична оскомина» та  романів – «Дорога з вибоїнами», «Озирнутися вперед», «Кацапочка», «Гра в королеву», «Едігна».

Впадати в спогади – це впадати в дитинство…
(замість біографії)

Мої спогади про бабуню Настю особливі. Вони такі теплі, як її вуста, які часто притулялися до мого чола. Вона першою відкрила для мене світ слова, образу, рими. Лише в свідомому віці, коли сама почала писати вірші, зрозуміла, що ті казки, які розповідала мені бабуся (а ми разом до них підбирали риму), вона вигадувала сама. Бо ніколи й ні від кого подібного не чула. Вона, крім мене, більше нікому їх не розповідала – вважала незручним. Бо сумна доля вдови, яка ростила трьох доньок, та ще й мала прокляте прізвисько «бандерівка», ніяк не тулилася до літератури.

То ж ранніми досвітками бабуся прокидалася, коли ще й сонце спало, розтоплювала піч, ставила банячки й горшки з харчами й підкидала у вогонь кострицю, яку мама з цьоцьою Антонінкою приносили з тіпальні. Я любила випурхнути зі свого теплого кубелечка, вскочити у вовняні валянці, накинути теплю камізельку й спостерігати як з під бабусиних рук вилітали вогняні птахи, коли вона підкидала чергову пригорщу костриці. Це було дивовижне, магічне дійство – баняки булькотіли, шипіли від доторків вогню, а по стінах і стелі скакали великі тіні від пузатих гладишок і кухликів, що стояли на миснику й відбивалися, підсвічені полум’ям із печі. Наче ще ненаписані мною образи прилітали в бабусину хату, аби увійти в мою дитячу пам'ять і залишитися навічно найсолодшими спогадами.

Пам’ятаю зимові вечори, коли в бабусиній хаті збиралися сусідки-бабусі, майже всі вдови. Кожна приносила з собою якусь роботу: латали, в’язали, вишивали, пряли. Так чітко й досі в пам’яті ритмічний стук прядки, велика гребінка, якою вичісували пряжу. Їхні розмови: то притишено-сумні, коли украдьки витирали кінчиком хустки, чи фартуха набіглі сльози; то весело-галасливі, коли також доводилося гамувати сльози, але вже від сміху. Їхній настрій так швидко й часто мінявся, як і життя, в якому завжди впритул і радощі й смутки.

Мої милі односельці… Вони вже давно за Білим обрієм, як і мої рідні – бабусі, дідусі, тітки і, навіть, татусь. Він залишився на світлинах і в пам’яті навічно. Його пісні в серці ношу. З дитинства люблю їх. Вони – найсокровенніший скарб, який мені передав тато. Його голос, як натягнута через високе Небо літня сонячна струна, ніколи не фальшивив. 

І навіть тепер, коли я маю дуже дорослого сина і кількох літературних дітей, у рідному домі – найсвятішому місці – почуваюся маленькою дівчинкою. Бо там живе моя мама зі своєю особливою філософією, яку видобувала десятиліттями, своїм злиденним сирітським дитинством, своїм чистим коханням, своєю великою материнською любов’ю, своїм прагненням справедливості і вічною жіночою роботою, яку ще ніхто не переробив.

Там пройшло моє дитинство і моїх найкращих у світі сестричок Іриски й Оленки. Там я пізнала дружбу, перше почуття кохання і розчарування. То все чистий досвід, який здобуває кожен своїми помилками й болями.

На сільському цвинтарі могилки моїх рідних. На поліському граніті, закарбовані дати їхнього народження і смерті. Їхні застиглі погляди дивляться глибоко в душу. Перед ними не злукавиш. Там найчесніше місце сповіді. Туди ведуть усі дороги. Не треба цього боятися. І не варто туди поспішати. Бо життя на землі, то найяскравіша мить кожної смертної Душі.