|
| Написано: |
2006 року |
|
| Розділ: |
Художня |
|
| Твір додано: |
15.04.2012 |
|
| Твір змінено: |
30.05.2024 |
|
| Завантажити: |
pdf
див.
(1.6 МБ)
|
|
| Опис: |
Василь Портяк написав дві книги – 1984 «Крислачі» і 2006 «У снігах», відстань між ними – більше 20 років. При цьому друга книжка складається всього з 8 новел які можна прочитати за годинку.
За цю книгу Портяка також висували на Шевченківську премію. Були свої причини, чому він її не отримав, проте його місце в каноні нової української малої прози вже менш-більш оформлене хоча б тому, що його новели потрапили в досить авторитетну антологію української малої прози ХХ століття (Факт, 2007).
Василь Портяк знаний також як кіносценарист ("Меланхолійний вальс", "Вишневі ночі"). Народився в селі Кривопілля – одному з найвищих сіл Карпат. Це село цікаве тим, що тут Параджанов знімав «Тіні», коли Портяку було 11–12 років. Також звідси було багато бійців УПА, один з яких – батько письменника – був убитий енкаведистами два місяці по народженню сина, і ще два дядьки – приблизно в той же час: один убитий чекістами в Карпатах, другий – розстріляний у Києві.
Ця тема є центральною у книжці «У снігах». Перша новела – «Гуцульський рік» – це короткі записи, які веде сільський дяк на полях календаря. Він ні за своїх, ні за чужих, проте змушений переховувати матір упівського командира. Їх викривають енкаведисти, а тому він знаходиться між 2 вогнів: «вночі одні (бандерівці), а вдень інші. Ці – «продав!», а ті – «банду прячеш?» (запис на Благовіщення). У передостанньому записі йому нема чого записати крім як «коли дуже йойкатись, то б’ють легше». Герой все ж зберігає людяність і не впадає до інстинктивного страху перед фізіологічним болем. Останній його запис – це напутнє слово дітям – не грішити.
Останній запис у новелі – сина дяка Дмитрика. Він чекає батька, який не відомо куди пішов. Він пише про те, як вони крадьки носять свічку на могилу баби, яку переховували, а також про сестру: "Дєдику, я цей календар потихоньки сховав та й тепер ховаю, аж доки ви прийдете. Ви прийдете? Бо я в мами питаю, а вона лиш уводно плаче, а сьогодні сварила нас із Михайликом, що ми носили свічечку на зарінок, де баба загребена. А Настуню приймали в піонери, то вона сказала, що баба була бандитка, а ви слуга опіуму і ще всякі слова. Я мамі розказав, а мама знову плакала і сказала, що добре зробила, і я тепер нічого не розумію. Вертайтеся, дєдику, скоріше. Дмитрик".
Дія іншої новели – «У неділю рано» – відбувається у криївці. Там двоє чоловіків і дві жінки чекають на весну, щоб їх вже не могли вислідити за слідами на снігу. І коли їх вистежують і хочуть кинути всередину гранату, одну з жінок щось насторожує, її коханий чоловік, який розуміє неминучість смерті тільки промовляє: «Не бійся, Доцьку, дай мені руку».
Насправді, коли казав, що треба небагато часу, щоб прочитати цю книжку, трохи спростив ситуацію, адже і новели є внутрішньо ємкими, а тому вимагають значних емоційний потуг від реципієнта. Це нагадує манеру письма Стефаника, яку Горький означив: «Коротко, страшно і сильно».
Якщо якось братися до аналізу трагічного у Портяка, то тут перш за все варто пам’ятати про те, що для нього не існує таких умовностей як територіальна солідарність, ситуативні особисті преференції, питання мовної, релігійної, етнічної сумісності. Попри це – ця проза індивідуальна, а в деяких моментах інтимна. Портяк пише, що не може сісти за чергову річ, не дочекавшись отого «священного трепету».
Стильова особливість лаконізм зумовлена «нестерпною багатослівністю речень». Тобто редукція думки веде до філігранності і чистоти кожного окремого висловлювання, образу. Також кіноприйоми монтажу, те, що ми називаємо відеорядом, характерне у його прозі.
В "Інших днях Анни" Прохасько сказав, що Августина треба читати маленькими ковтками – як дорогу каву. Так от, письмо Портяка – справді дуже дорога кава. |
|
| Зміст: |
[натисніть, щоб розгорнути]
ГУЦУЛЬСЬКИЙ РІК (На берегах старого календаря)
У НЕДІЛЮ РАНО
ПЕРЕД КОСОВИЦЕЮ
«ХОВАНЕЦЬ»
У СНІГАХ
ЦВІТЕ ЯСНИЙ...
ОХОРОНИТЕЛІ ДІВИ
ІСХОД
В.Герасим’юк. ВІСІМ НОВЕЛ
|
|
|
