Родіон Поляков » Інститут банкрутства (неспроможності) в Україні та Німеччині: порівняльно-правове дослідження
[додати інший файл чи обкладинку цього твору] [додати цей твір до вибраного]

Інститут банкрутства (неспроможності) в Україні та Німеччині: порівняльно-правове дослідження

Дисертація
Написано: 2022 року
Розділ: Наукова
Додав: balik2
Твір додано: 07.08.2022
Твір змінено: 07.08.2022
Завантажити: pdf див. (9.6 МБ)
Опис: Поляков Р. Б. Інститут банкрутства (неспроможності) в Україні та
Німеччині: порівняльно-правове дослідження. – Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за
спеціальністю 081 «Право». – Запорізький національний університет,
Запоріжжя, 2022.
Проведено порівняльно-правове дослідження інституту банкрутства
(неспроможності) в Україні та Німеччині, зокрема генезису конкурсного
процесу, окремих елементів сучасної процедури банкрутства
(неспроможності), особливостей провадження у справах про
неплатоспроможність фізичних осіб.
У дисертації розроблено нові теоретичні положення щодо генезису
інституту банкрутства (неспроможності) в Україні та його сучасного
реформування, а також підготовлено на цій основі пропозиції стосовно
удосконалення чинного Кодексу України з процедур банкрутства. Для
досягнення вказаної мети в дисертаційній роботі поставлено й вирішено такі
основні задачі: охарактеризувати зародження конкурсного процесу, його
історичний розвиток і сучасний стан в Україні та Німеччині; провести
порівняльний аналіз правового статусу основних учасників процедури
банкрутства (неспроможності) за українським та німецьким законодавством;
з’ясувати підстави відкриття провадження у справі про банкрутство
(неспроможність) юридичних осіб в Україні та Німеччині; охарактеризувати
порядок реалізації майна боржника у процедурі банкрутства (неспроможності)
та задоволення вимог кредиторів за національним і німецьким
законодавством; розкрити особливості відкриття провадження у справі про
неплатоспроможність фізичних осіб за правом України та Німеччини;
з’ясувати підстави закриття провадження у справі про банкрутство


3
(неспроможність) юридичних осіб в Україні та Німеччині; розкрити зміст
правового статусу боржника – фізичної особи за українським та німецьким
законодавством; визначити сутність судових процедур, що застосовуються до
боржника – фізичної особи у справі про неплатоспроможність в Україні та
Німеччині; з’ясувати підстави закриття провадження у справі про
неплатоспроможність фізичних осіб за правом України та Німеччини;
сформулювати пропозиції щодо удосконалення національного законодавства
про банкрутство (неплатоспроможність) та обґрунтувати можливість
врахування досвіду Німеччини у цій сфері.
Обґрунтовано, що виникненням конкурсного процесу в Стародавньому
Римі слід вважати Закони ХІІ таблиць (451–450 роки до н. е.), оскільки саме
на підставі цього акта задоволення вимог кредитора набувало майнового
характеру, незважаючи на існування відповідальності власною особою
боржника.
Встановлено ознаки процедури погашення боргів неплатоспроможної
фізичної особи за Законами ХІІ таблиць: наявність безспірної грошової
вимоги; відсутність у боржника майна на оплату боргу; наявність судового
акта про початок процедури; можливість укладення мирової угоди;
можливість залучення у процедуру третьої особи з метою погашення боргу;
настання, виключно за рішенням суду, несприятливих правових наслідків для
боржника у випадку неврегулювання боргового зобов’язання; централізоване
(державне) правове регулювання процедури погашення боргів.
Доведено, що «Руська правда» Київської Русі включала норми
конкурсного процесу, які регулювали торгову та неторгову неспроможність.
При цьому неторгова неспроможність диференціювалася залежно від
соціального статусу фізичної особи (вільна особа, холоп, смерд тощо) та
передбачала перехід боржника у залежний від кредитора стан. Наявність
у «Руській правді» норм конкурсного процесу свідчить про високий рівень
товарно-грошових відносин у Київській Русі. Правовий механізм вирішення
проблем торгової та неторгової неспроможності Київської Русі впродовж


4
багатьох століть використовувався не тільки судами Московії та Речі
Посполитої, а й у законодавстві цих держав.
Аргументовано, що в Російській імперії у Статуті судочинства торгового
(глава 3) в редакції 1832 року отримав свій розвиток інститут досудової
санації, який називався адміністрацією у справах торгових, як вид
попередження неспроможності боржника у вигляді приватної угоди між
боржником і кредиторами. Процедура управління, або адміністрації над
торговими справами боржника мала величезне значення для розвитку
правового регулювання досудових процедур неспроможності.
Обґрунтовано, що у ХІХ столітті в Австрійській імперії відбулося
зародження сучасного інституту транскордонного банкрутства, зокрема
положеннями Конкурсного статуту 1868 року запроваджено класичні основи
міжнародної співпраці у процедурі банкрутства (неспроможності) на підставі
принципу взаємності національних судових установ з іноземними установами
шляхом надання останнім судової допомоги у переданні майна боржника та
навпаки.
Встановлено, що радянський конкурсний процес був різновидом
виконавчого провадження, характерними особливостями якого були:
недосконале правове регулювання та максимальне втручання держави
в процедуру неспроможності; відсутність левової частки принципів та
основних інститутів конкурсного процесу; ліквідаційна направленість
судового процесу; неврегулювання боргових зобов’язань після завершення
справи про неспроможність; мінімальна роль кредиторів у конкурсному
процесі та інше.
З’ясовано, що Закон про банкрутство в редакції 2011 року вивів
конкурсний процес на вищий рівень і максимально наблизився до
кодифікованого нормативного акта. У ньому містилися не тільки прогресивні
положення та напрацювання судової практики, а й досягнення технічного
прогресу в області інтернету.


5
Встановлено, що Баварський статут неспроможності 1616 року є
першим нормативним актом у Баварії, положення якого були наближеними до
класичного конкурсного процесу й закріплювали інститут jus delendi –
задоволення вимог кредиторів у разі нестачі майна боржника, що передбачав
надання всього майна боржника кредитору з найменшими вимогами, коли
останній, своєю чергою, мав задовольнити майнові вимоги всіх інших
кредиторів боржника. Якщо цей кредитор відмовлявся від такої участі, то він
втрачав право вимоги до боржника, і в такому випадку майно останнього
передавалося на тих самих умовах наступному кредитору з найменшими
вимогами.
Наголошено на негативних наслідках застосування інституту jus delendi,
зокрема: в разі банкрутства кредитора, який отримав у власність все майно
боржника, існувала вірогідність, що решта кредиторів, які стали похідними
кредиторами відносно нового боржника (кредитора, який отримав актив
і пасив), взагалі будуть позбавлені можливості отримання задоволення своїх
вимог. Крім того, вказано, що аналогічних результатів, як і при jus delendi, без
описаного вище ризику можна досягти шляхом задоволення вимог кредиторів,
починаючи з найбільших, допоки вистачає активів.
Встановлено основну мету Insolvenzordnung 1994 року – здійснення
реновації застарілого законодавства, а також те, що конкурсний процес
у Німеччині отримав назву «процедура неспроможності». Наголошено на
суперечності положень § 1 Insolvenzordnung, який встановлює можливість
добросовісного боржника звільнитися від зобов’язань, що залишились
непогашеними, та норми ч. 1 § 201, яка надає право конкурсним кредиторам,
чиї вимоги не були повністю погашені в результаті процедури
неспроможності, на безперешкодне висунення власних вимог після закінчення
провадження у справі про неспроможність.
Запропоновано внести зміни до КзПБ, а саме відійти від «прив’язки»
прийняття рішень зборами та комітетом кредиторів до кількості голосів.
Вказано на необхідність поєднати кількість голосів із кількістю кредиторів, які


6
голосують (принаймні для прийняття рішення комітетом кредиторів з огляду
на можливу численність кредиторів у зборах кредиторів), щодо прийняття
рішень із важливих питань, перелік яких потрібно затвердити на
законодавчому рівні. Зокрема, до такого переліку слід віднести питання про
звернення до суду з метою призначення або звільнення з посади арбітражного
керуючого, а також надання згоди на продаж майна боржника та погодження
умов такого продажу. Так само запропоновано закріпити на законодавчому
рівні положення про недійсність рішення комітету кредиторів у разі
неповідомлення всіх його членів належним чином про проведення засідання.
Виявлено, що на відміну від КзПБ в Insolvenzordnung закріплене обрання
членами комітету кредиторів осіб, які не є кредиторами. Для них передбачені
можливість отримання заробітної плати, звільнення та притягнення до
відповідальності. Зазначено, що такі положення надають змогу зборам
кредиторів призначати членами комітету кредиторів осіб, які володіють
певними професійними навичками, за винагороду.
Запропоновано удосконалити регулювання правового статусу
арбітражного керуючого, зокрема: 1) змінити порядок відсторонення
арбітражного керуючого з ініціативи комітету кредиторів без наявності
підстав, передбачивши необхідність аналізу судом рівня професійних
і ділових якостей арбітражного керуючого; 2) змінити умови оплати шляхом
установлення заборони на виплату арбітражному керуючому основної
винагороди та понесених витрат за рахунок кредиторів.
Виявлено, що законодавство Німеччини передбачає два види
конкурсних керуючих: конкурсний керуючий та тимчасовий конкурсний
керуючий. Аргументовано, що німецький законодавець стимулює
конкурсного керуючого до якісної, оперативної та сумлінної роботи шляхом
встановлення окладу конкурсного керуючого і гарантування державою його
отримання у випадках, якщо боржникові було надане відстрочення у виплаті
судових витрат та штрафу, а також обов’язку відшкодувати збитки, які були


7
завдані кредиторам та боржнику в разі неналежного виконання конкурсним
керуючим покладених на нього обов’язків.
Встановлено, що визначення неплатоспроможності як за німецьким, так
і за українським законодавством є нечітким. Однак на відміну від вітчизняного
законодавства в законодавстві Німеччини для ініціювання конкурсного
процесу необхідна наявність стійкої неплатоспроможності.
Констатовано, що визнавати недійсними правочини боржника
у процедурі банкрутства необхідно як у випадку наявності умислу приховати
кошти, так і в разі їх збитковості чи квазі-делікту. Запропоновано встановити
строк «недовіри», диференціювавши його залежно від ситуації, зокрема:
тривалістю в один рік – для оскарження збиткових правочинів, вчинених без
злого умислу боржника; три роки – в разі наявності квазі-делікту; від десяти
до п’ятнадцяти років – у випадку, якщо в боржника був умисел приховати свої
активи. Визначено, що якщо до початку періоду «недовіри» у боржника були
ознаки неплатоспроможності, то початком перебігу цього періоду варто
вважати саме момент їх настання.
Встановлено, що на відміну від України в Німеччині реалізація майна
боржника на аукціоні вважається збитковою та невиправдано довготривалою
процедурою. Запропоновано скористатися досвідом німецької правової
регламентації та відійти від обов’язкової реалізації майна банкрута на аукціоні
та уповноважити представницькі органи кредиторів реалізовувати майно
у приватноправовому порядку.
Обґрунтовано необхідність визначення переліку суб’єктів оскарження
результатів аукціону та встановлення місячного присічного строку для
оскарження його результатів із метою забезпечення швидкоплинності
процедури банкрутства, дотримання встановлених законодавцем строків
ліквідаційної процедури, а також захисту прав подальших добросовісних
власників майна, яке свого часу було реалізоване на аукціоні.
Доведено доцільність диференціювати підстави для закриття справи про
банкрутство юридичної особи, які закріплені у ст. 90 КзПБ, на дві групи:


8
1) підстави, які перешкоджають руху справи про банкрутство; 2) підстави, які
є результатом вирішення проблем неплатоспроможності боржника.
Запропоновано виокремити два види мирової угоди: 1) загальна –
мирова угода, яка укладається за правилами ГПК України; 2) спеціальна –
мирова угода у справах про банкрутство. Наголошено, що в подальшому така
диференціація була відображена Верховним Судом у постанові Великої
Палати від 19 січня 2021 року у справі № 916/661/20. Аргументовано, що
загальна мирова угода належить до договірного виду угод, тоді як спеціальна –
поєднує у собі процесуальний документ із договором. Виявлено відмінності
між загальною та спеціальною мировими угодами, зокрема: на укладення
загальної мирової угоди за наявності більше ніж одного кредитора має надати
згоду кожен кредитор, тоді як рішення кредиторів про укладення спеціальної
мирової угоди приймається більшістю голосів, і лише за наявності
забезпечених кредиторів необхідна згода кожного з них; загальна мирова
угода укладається з метою врегулювання спору шляхом взаємних поступок,
а у випадку укладення спеціальної – поступки роблять лише кредитори
боржника; у спеціальній мировій угоді можлива участь третіх осіб, які не є
учасниками справи та мають намір виконати зобов’язання боржника.
Обґрунтовано необхідність повернення у КзПБ інституту спеціальної
мирової угоди, зокрема розділу V, який містився у Законі про банкрутство,
вилучивши з нього норми про розірвання, визнання недійсною мирової угоди
та поновлення у зв’язку із цим провадження у справі про банкрутство і
надавши ухвалі суду про затвердження мирової угоди сили виконавчого
документа, як у позовному провадженні.
Висловлено пропозицію поширення на громадян-боржників положень
ч. 6 ст. 34 КзПБ, які стосуються юридичних осіб, щодо обов’язкової наявності
у боржників майна, необхідного для покриття судових витрат при ініціюванні
ними процедур неплатоспроможності.
Аргументовано необхідність встановлення судового збору за подання
заяви про відкриття справи про неплатоспроможність фізичної особи,


9
диференціювавши його розмір залежно від того, чи має фізична особа –
боржник статус суб’єкта підприємницької діяльності.
Обґрунтовано, що норма КзПБ, яка передбачає право боржників самим
надавати суду кандидатуру керуючого реструктуризацією, закладає
потенційний конфлікт інтересів між боржником та арбітражним керуючим.
У зв’язку із цим пропонується виключити з п. 21 Прикінцевих та перехідних
положень КзПБ положення, які стосуються права фізичної особи – боржника
надавати суду кандидатуру керуючого реструктуризацією.
Констатовано, що в доплановій реструктуризації дієздатність
боржника – фізичної особи, якої бракує в частині користування та
розпорядження майном, повинна доповнюватися керуючим
реструктуризацією у вигляді згоди на вчинення низки правочинів, як це
передбачено щодо юридичних осіб. Встановлено, що обмежена дієздатність
боржника – фізичної особи у період планової реструктуризації діє до закриття
провадження у справі про неплатоспроможність у зв’язку з виконанням плану
реструктуризації. Якщо мало місце невиконання плану, то тоді відбувається
перехід у процедуру погашення боргів і, відповідно, продовжують діяти
обмеження дієздатності боржника, але за іншими нормами КзПБ. Виявлено,
що у процедурі погашення боргів боржник – фізична особа обмежується лише
у праві розпорядження своїм майном, яке включене до ліквідаційної маси. Що
стосується інших обмежень, то у процедурі погашення боргів на відміну від
планової реструктуризації вони не передбачені.
Сформульовано поняття принципу добросовісної поведінки боржника,
суть якого полягає в тому, що стосовно боржника, який належним чином
виконує свої обов’язки та не зловживає своїми правами, застосовується
механізм прощення боргів. Цей принцип застосовується при виконанні плану
реструктуризації або закінченні процедури погашення боргів. До
недобросовісних боржників, навпаки, застосовується механізм закриття справ
про неплатоспроможність фізичних осіб. У зв’язку із цим пропонується
закріпити в розділі IV Книги 4 КзПБ положення про закриття провадження


10
у справі про неплатоспроможність фізичної особи у зв’язку з неправомірною
поведінкою боржника у процедурі погашення боргів.
Обґрунтовано необхідність закриття справи про неплатоспроможність
фізичної особи як на стадії реструктуризації, так і на стадії погашення боргів,
якщо боржник вчиняв дії, спрямовані на виведення свого майна з ліквідаційної
маси з метою ухилення від виконання грошових зобов’язань перед
кредиторами.
Встановлено, що процедура реструктуризації боргів фізичної особи є
комплексом двох судових процедур, які застосовуються щодо юридичної
особи: розпорядження майном і санації, та складається із двох частин –
підготовчої й основної.
Доведено доцільність встановлення в КзПБ граничного строку
процедури погашення боргів фізичної особи з обмеженням його шістьма
місяцями.
Запропоновано врахувати досвід Німеччини в частині встановлення
презумпції згоди кредиторів із планом реструктуризації, якщо впродовж
місяця від них не надходять заперечення щодо цього плану.
Обґрунтовано необхідність встановити правові наслідки для громадян,
визнаних банкрутами, у вигляді заборони на укладання договорів позики,
кредиту, поруки та застави протягом п’яти років після закриття справи про
неплатоспроможність.
Ключові слова: арбітражний керуючий, банкрутство, боржник,
кредитор, неплатоспроможність, неспроможність, провадження у справі про
банкрутство (неплатоспроможність), судові процедури.
Зміст: [натисніть, щоб розгорнути]
 
Відгуки читачів:
 
Поки не додано жодних відгуків до цього твору.
 
Тільки зареєстровані читачі можуть залишати відгуки. Будь ласка, увійдіть або зареєструйтесь спочатку.