| Опис: |
Український історичний журнал. – 2013. – Вип. 3 (№510). – 240 с.
Анотація
У статті професора Гарвардського університету Сергія Плохія аналізуються шляхи трансформації українського історичного наративу від класичної національної моделі до новітніх транснаціональних підходів. Автор розглядає, як традиційна схема історії, сформована на межі ХІХ–ХХ століть, допомогла нації «прокинутися», але водночас створила обмеження, ігноруючи багатоетнічність та складні ідентичності. На прикладі праць Павла-Роберта Маґочія Плохій демонструє переваги та ризики територіального підходу, який включає меншини, проте може призвести до створення нових ізольованих етнічних міфів. Центральною ідеєю твору є пропозиція розглядати Україну як цивілізаційний «кордон» — зону контакту між Сходом і Заходом, лісом і степом, ісламом і християнством. Такий підхід дозволяє вийти за межі етноцентризму та повноцінно інтегрувати українську минувшину в європейський і світовий контекст. Лише через деміфологізацію та визнання багатоманітності життєвого досвіду людей, що населяли ці землі, можна створити правдиву історію сучасної України.
### Основні ідеї твору
1. Засадничою умовою формування націй у ХІХ ст. було часто «хибне сприйняття історії», яке сучасні історики намагаються подолати.
2. Традиційний український наратив створювався як противага російському, обґрунтовуючи давність українців та їхнє право на спадщину Київської Русі.
3. Михайло Грушевський пов’язав історію православних земель у Російській імперії з історією греко-католицьких земель Австро-Угорщини в єдиний національний сюжет.
4. Національна парадигма часто замінювала загальну історію суспільства історією окремих груп, наприклад, козацтва або визвольного руху.
5. Поза межами традиційної історії опинилися видатні етнічні українці (М. Гоголь, І. Рєпін), які не вписувалися в канони національного проекту.
6. Етнічні меншини в національних текстах часто зображувалися лише як «інші» — агресори або експлуататори.
7. Писати сьогодні виключно національну історію означає посилювати ізоляціонізм і провінційність, успадковані від радянських часів.
8. Павло-Роберт Маґочій здійснив першу масштабну спробу написати територіальну, багатоетнічну історію України.
9. Маґочій додав до українського контексту постаті єврейського (Баал Шем Тов), кримськотатарського (І. Гаспринський) та польського відроджень.
10. Багатоетнічний підхід сам по собі не виводить історію за межі етнонаціональної парадигми, а лише диверсифікує її.
11. Існує небезпека використання історії для конструювання нових відокремлених міфів, як-от «четвертої слов’янської нації» карпаторусинів.
12. Сучасна наука має на меті не просто урізноманітнити національний підхід, а повністю вийти за його межі.
13. Україна є ідеальним об’єктом для транснаціональної історії через своє розташування на перехресті цивілізацій.
14. Концепція «рухливого кордону» (фронтиру) дозволяє краще зрозуміти взаємодію осілих поселенців і кочівників степу.
15. Україна історично була межею між візантійським та латинським християнством.
16. Феномен козацтва слід розглядати як продукт культури прикордоння, що руйнував бар’єри між християнством та ісламом.
17. Вивчення України як імперської периферії дозволяє порівнювати її досвід з іншими неросійськими групами в складі імперій Романових чи Габсбургів.
18. Історію України необхідно переосмислити, щоб подолати обмеження, накладені імперською та радянською ідеологіями.
19. Майбутнє України — в Європі, але її минуле вже відбувалося там, у багатоманітності світів та імперських кордонів.
20. Нова історія України має збагатити загальноєвропейський наратив, зробивши його повнішим і правдивішим.
|
