Дмитро Павличко

Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 р. в селi Стопчатiв, тепер Косiвського району Iвано-Франкiвської областi, в селянськiй родинi. З першого класу навчався в Яблунiвськiй польськiй школi, потiм – у Коломийськiй гiмназiї (1941–1943). У квiтнi–червнi 1945 р. – стрiлець УПА в сотнi Спартана. Iз вересня 1945 до червня 1946 р. – ув’язнений органами НКВС за звинуваченням у перебуваннi в «дитячiй сотнi УПА», якої насправдi не було. 1948 р. закiнчує Яблунiвську середню школу, а 1953 р. – фiлологiчний факультет Львiвського унiверситету iм. I. Франка. У 1953–1955 рр. – аспiрант кафедри української лiтератури Львiвського унiверситету. 1955 р. виключений з аспiрантури з формулюванням «за неуспiшнiсть», а насправдi – за виступи проти зросiйщення України.
1953 р. вийшла перша книжка вiршiв «Любов i ненависть». З 1954 р. – член Спiлки письменникiв України. Деякий час завiдував вiддiлом поезiї в журналi «Жовтень». Одружився 1957 р. Дочка Соломiя (1958–1999) була видатним лiтературознавцем, перекладачем. З 1963 р. живе у Києвi. Працює сценаристом на кiностудiї iменi О. Довженка. Пише сценарiї до фiльмiв «Сон» (1965, співавтор В. Денисенко) i «Захар Беркут» (1970). У 1971–1978 рр. – головний редактор журналу «Всесвiт». Невдоволений «iдейно шкiдливими» публiкацiями в журналi, ЦК КПУ змусив Павличка подати заяву про звiльнення з посади редактора «Всесвiту».
У 80-тi роки XX ст. Д. Павличко як секретар Спiлки письменникiв СРСР i Спiлки письменникiв України активно боровся за надання українськiй мовi статусу державної. 9 березня 1990 р. поет написав заяву про вихiд із КПРС. У 1989–1991 рр. вiн – народний депутат СРСР, у 1990–1994, 1998–1999, 2005–2006 – народний депутат України. Один iз засновникiв Товариства української мови iменi Т. Шевченка, Народного Руху України, один з авторiв Акта проголошення незалежностi України 24 серпня 1991 р. У 1995–1998 рр. – Надзвичайний i Повноважний Посол України у Словацькiй Республiцi, 1999–2002 рр. – у Республiцi Польща. У 2006–2011 рр. – голова Української Всесвiтньої Координацiйної Ради. Iз 2010 р. – голова Народного комiтету захисту України.
Найважливiшi видання поетичних творiв – «Правда кличе!» (1958), «Гранослов» (1968), «Золоторогий олень» (1970), «Сонети» (1978), «Таємниця твого обличчя» (1979), «Вогнище» (1979), «Плесо» (1984), «Пригоди кота Мартина» (1986), «Твори» (т. 1–3, 1989), «Покаяннi псалми» (1994), «Ностальгiя» (1998), «Золоте ябко» (1998), «Засвiдчую життя» (2000), «Наперсток» (2000, 2002), «Рубаї» (2000, 2003), «Пам’ять» (2004), «Сонети. Свiтовий сонет» (2004), «Ялiвець» (2004), «За нас» (1995, 2004), «Задивлений в будущину» (2005), «Не зрадь!» (2005), «Три строфи» (2007), «Аутодафе» (2008), «Вибрані твори» (у 2 т., 2009), «Потоп» (2010), «Мова» (2012), «Символ віри» (2013), «Вірші з Майдану» (2014) «Пора перемагати!»; перекладiв – «Поезiї» Христо Ботева (1977), «Поезiї» Хосе Мартi (1977, 2001), «Пiснi про людину» Николи Вапцарова (1981), «Кривавi сонети» Гвєздослава (1986), «Поезiї» Шарля Бодлера (1989), «Сонети» Вiльяма Шекспiра (1998, 2001), антологiя «Свiтовий сонет» (1983), «Антологiя словацької поезiї XX ст.» (1997), «50 польських поетiв» (2001), «Антологiя болгарської поезiї» (2006), «Ода вольностi» (мала антологiя росiйської поезiї), «Мала антологiя хорватської поезiї» (2008); лiтературно-критичних та полiтичних статей та есе – «Магiстралями слова» (1977), «Над глибинами» (1983), «Бiля мужнього слова» (1988), «Українська нацiональна iдея» (2004), «Лiтературознавство. Критика» (т. 1–2, 2007), «Голоси мого життя» (кн. 1–2, 2013), «Амбасадор» (2014), «Спогади» (т. 1, 2015).
Окрiм потужної перекладацької дiяльностi, протягом останнiх десятилiть поет опублiкував понад півтори тисячі власних поетичних творiв. Один з найулюбленiших жанрiв – сонет. Його авторська збiрка i водночас авторська перекладацька антологiя «Сонет. Свiтовий сонет» репрезентує читачевi водночас близько тисячi оригiнальних та перекладних творiв цього жанру, даючи читачевi унiкальну добiрку перлин свiтової лiрики у вишуканому перекладi видатного поета.
На слова Д. Павличка О. Бiлаш та iншi композитори створили десятки пiсень. Найвiдомiшi з них: «Два кольори», «Пісня про Україну», «Явiр i яворина», «Долиною туман тече».
Твори поета публiкувалися в багатьох країнах свiту; окремі видання його поезії виходили друком англiйською, білоруською, болгарською, грузинською, естонською, єврейською (івритом), іспанською, нiмецькою, польською, португальською, росiйською, румунською, сербською, словацькою, угорською, французькою мовами.
Д. Павличко – Герой України (2004), лауреат Нацiональної премiї України iменi Тараса Шевченка (1977), мiжнародних премiй iменi Христо Ботева (Болгарiя, 1986), iменi Гвєздослава (Словаччина, 1982) та Фундацiї Антоновичiв (2004), почесний доктор Львiвського (2000), Варшавського (2002) i Прикарпатського (2006) унiверситетiв, почесний професор Нацiонального унiверситету «Києво-Могилянська академiя» (2002), Нацiонального педагогiчного унiверситету iменi М. П. Драгоманова (2012) та Київського нацiонального унiверситету культури (2013).
Дж.: Павличко Д. Гранослов: Вибрані твори / автор передм. і ред.  Дмитро Пилипчук; уклад. Роксолана Павличко. – К.: Укр. письменник, 2015. – С. 869–871. – (Бібліотека Шевченківського комітету).