|
| Написано: |
2023 року |
|
| Розділ: |
Історична |
|
| Твір додано: |
26.12.2023 |
|
| Твір змінено: |
26.12.2023 |
|
| Завантажити: |
pdf
див.
(1.8 МБ)
|
|
| Опис: |
Офіцинський Ю.Р. Російсько-українська війна 2014–2018 рр. (за матеріалами
газети The New York Times). – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю
032 «Історія та археологія» (03 – Гуманітарні науки). – Державний вищий
навчальний заклад «Ужгородський національний університет», Міністерство
освіти і науки України, Ужгород, 2022.
Російсько-українська війна в 2014–2018 рр. розглядалася впливовими
міжнародними організаціями, союзами і клубами (ООН, ПАРЄ, ЄС, НАТО,
Велика сімка), як некласична, або гібридна. Відповідно, автократичну Російську
Федерацію трактували не тільки однією з військово-політичних сторін, а й
вважали її відповідальною за провокування й початок цієї війни, пряму участь у
боях на території України. Натомість Москва офіційно це заперечувала.
Щодо історіографічних здобутків із проблематики російсько-української
війни, то домінують міждисциплінарні підходи. Українські вчені вивчали
передумови і причини російсько-української війни, питання її періодизації,
принципи ведення Росією гібридної війни проти України, її впливу на економіку
цих країн, на військову політику та політику безпеки в Європі. Також
досліджували бойовий шлях окремих українських військових підрозділів і
волонтерський рух. Дослідження координувалися державними інституціями з
колективами кваліфікованих фахівців, зокрема, Інститутом історії України
Національної академії наук України, Національним інститутом стратегічних
досліджень.
У зарубіжній історіографії серед західних науковців простежуємо два
наративи, які умовно позначимо як проукраїнський та проросійський. У працях із
проукраїнським наративом методологічне підґрунтя базоване на сучасних
цінностях західної цивілізації, зокрема міжнародно-правових, підкреслюються
спроби Москви поширити концепт «русскій мір» на сусідні держави. Публікації з
3
проросійським наративом виправдовують повернення до геополітичного
інструментарію минулого, включно зі «зонами впливу».
На наш погляд, у російській історіографії з проблеми, що вивчається, так
само наявні два напрями: великодержавний і антиімперіалістичний. До першого
відносимо праці з традиційними постулатами російського шовінізму:
антизахідництво (протиставлення західній цивілізації), «збирання російських
земель» тощо. Представники другого заперечили офіційну версію щодо
«внутрішнього конфлікту» і «громадянської війни» в Україні, звернули увагу на
риси гібридної агресії Росії.
У свою чергу тематичні історико-теоретичні дослідження сфокусовані
головним чином на смислових чи аксіологічних питаннях: обґрунтування певної
парадигми, оптимальних концептів і моделей, несуперечливої періодизації для
продукування наративів різних рівнів. Для висвітлення російсько-української
війни періоду 2014–2018 рр. пропонуються концепт «гібридна війна», модель
«прощання з імперією», парадигма про злочинну російську неоімперську агресію
проти сучасної України як історичного конкурента в регіоні та форпосту західної
цивілізації на сході Європи.
Щодо історичних джерел із російсько-української війни періоду 2014–2018
рр., то відзначаємо їхнє видове багатоманіття. Значна частина вже опублікована та
перебуває у вільному доступі на електронних і паперових носіях: офіційні
документи, спогади, усні свідчення, публіцистичні твори та ін.
Російсько-українська війна періоду 2014–2018 рр. виправдано заслужила
чільну увагу засобів масової інформації світу. Впливова газета «The New York
Times» цьому історичному феноменові присвятила сотні публікацій, кількість
яких у друкованій та електронній версіях видання відображала його інтерес до
подій війни. Найбільше таких публікацій – усіх 312 – було в 2014 р. Із кожним
наступним роком зацікавлення згасало, і число статей різко зменшилося: у 2015 р.
– 136, у 2016 р. – 20, у 2017 р. – 14, у січні-квітні 2018 р. – 2.
Автори «The New York Times» дуже обережно вживали терміни. Російські
колаборанти переважно означені як «повстанці», рідше – як «сепаратисти», інколи
4
– як «бойовики» і «терористи». Власне російсько-українську війну в газеті
здебільшого називали «повстанням» чи «конфліктом», часто – «вторгненням» і
лише зрідка – «війною». У виданні зафіксували те, як Москва зіграла на
прорадянській ментальності російськомовних громадян України, а наводячи певні
факти чи цифри, зазначали, що їх не можна було перевірити незалежно.
Аналізуючи тематичну спрямованість і зміст публікацій «The New York
Times» про російсько-українську війну періоду 2014–2018 рр., можна виокремити
два періоди в часових рамках нашого дослідження. На перший період – березень
2014 – лютий 2015 рр. – припадає час активних бойових дій. Під час другого
періоду – лютий 2015 – квітень 2018 рр. – відбувається перехід до позиційної
війни.
Прикметно, що в «The New York Times», в її інтернет-версії, статті про
російсько-українську війну з’являлися щоденно від 1 березня до 5 вересня 2014 р.
У них формувалася громадська думка про те, що США в протидії російській
агресії проти України були налаштовані рішуче, на відміну від ЄС. Справді
країни-члени ЄС і НАТО здебільшого висловлювали дипломатичні занепокоєння
ситуацією, практикували недостатньо ефективні економічні санкції, нехтували
своїми зобов’язаннями за Будапештським меморандумом щодо гарантій безпеки
України.
На окрему увагу авторів газети заслужили підривні операції Росії проти
України: як інформаційно-психологічні, так і військові. Москва для відриву від
України Донбасу скористалася заздалегідь підготовленими диверсійними групами
із громадян РФ та місцевих колаборантів.
Однією з найтрагічніших подій російсько-української війни періоду
2014–2018 рр. стало знищення малайзійського пасажирського лайнера 17 липня
2014 р. в небі над Донбасом унаслідок ураження ракетою із російського зенітного
комплексу. Це засвідчує ідейно-тематичне спрямування публікацій «The New York
Times», що відзначилася послідовним зацікавленням цією проблематикою,
особливо результатами офіційного міжнародного розслідування. Переломний
момент першого періоду російсько-української війни датується 24 серпня 2014 р.,
5
коли Росія суттєво збільшила кількість своїх військ на Донбасі. Підписані після
цього дві Мінські угоди, однак, зовсім не спинили воєнні дії.
Автори «The New York Times» намагалися зрозуміти внутрішні та зовнішні
фактори, що завадили Україні та її союзникам ефективно протистояти агресії
Росії. До негативних чинників, які послаблювали Українську державу, відносили
насамперед застаріле і недостатнє логістичне та матеріально-технічне
забезпечення армії, слабка професійна підготовка і наявність зрадників серед її
командного складу, зволікання з інституційними і галузевими реформами. Серед
позитивних зрушень в Україні відзначали підвищення боєздатності ЗСУ в
чисельних зіткненнях із російським ворогом. До несприятливих зовнішніх
чинників відносили: 1) країни-гаранти відповідно до Будапештського
меморандуму не виконали безпекових зобов’язань; 2) держави Заходу наклали на
країну-агресора Росію неефективні санкції; 3) проти РФ не виробили дієвий
механізм покарання за порушення нею міжнародного права.
Почавшись, воєнні дії Росії проти України впливали на масштаби зусиль
інших країн світу щодо відновлення територіальної цілісності України. Для цього
на Заході використали дипломатичні засоби різного рівня: заяви про
стурбованість, попередження, переговори, п’ять зустрічей Нормандського
формату, укладення двох Мінських угод. Україна наполягала на поверненні та
реінтеграції окупованої частини Донбасу без деструктивних змін у її Конституції.
Переговори не досягли успіху. Зацікавлені сторони не бажали програти
геополітично, тому бачили мирні угоди як паузу для перегрупування своїх сил.
Щоденник «The New York Times» подавав й огляди подій
російсько-української війни періоду 2014-2018 рр. та прогностику її розвитку з
боку представників інтелектуальної та політичної еліти. Простежуємо
багатовекторність у їхніх оцінках. Зокрема, коли одні експерти розуміли, що ЗСУ
ведуть бої з російськими військами, інші вважали, що Україна воює тільки зі
сепаратистами, яким РФ надає зброю, військових інструкторів, фінансову і
політичну підтримку.
6
Обидві Мінські угоди чи не всі експерти схвалювали, проте висловлюючи
сумніви в їхній ефективності. Після Мінська-1 припускали, що В. Путін
провокуватиме тривалий, або заморожений конфлікт, паралельно долаючи кризу у
відносинах із Заходом на своїх умовах. Після Мінська-2, що визнав Донбас
територією України, президент РФ часто засобами воєнної ескалації змушував
Київ згорнути свій європейський і євроатлантичний стратегічний курс.
Домінантною думкою представників інтелектуальної та політичної еліти було
те, що путінська Росія прагнула деструктивним чином «гарячу фазу» війни на
Донбасі замінити «холодним миром»: автономія Донбасу, легалізація сепаратистів
у Верховній Раді та органах місцевого самоврядування. Окупувавши де-факто
частину Донбасу, Росія намагалася перетворити підконтрольні території на
воєнний плацдарм для подальшого підкорення всієї України.
У «The New York Times» обговорювали найшвидші шляхи зміцнення України
‒ дієві та невідкладні напрямки її політичних, економічних і воєнних реформ.
Відновлення територіальної цілісності України передбачалося засобами
дипломатії. Тому для реінтеграції Донбасу шукали компромісний проєкт
розширеного самоврядування.
На сторінках газети активно дискутували доцільність надання Україні
західної зброї. У таборі «яструбів» радили Заходу оснастити Україну належною
зброєю, що віднадить Росію від агресії. Для «умиротворювачів» же озброєння
України лише б заохотило РФ розгромити Україну, щоб принизити Захід.
Щодо аналітико-прогностичної оцінки наслідків для України і світу
російської агресії проти України, то в одних прогнозах ішлося, що Росія буде
роками воювати на Донбасі, щоб нівелювати шанси України на вступ в ЄС і
НАТО. В інших зазначалося, що Україна не стане останньою зупинкою для РФ,
яка згодом може утворити заморожені конфлікти в країнах Балтії.
Західні санкції мали наслідки для Росії, поступово завдаючи значних
економічних збитків, але не принесли очікуваний мир. У Москві вважали ці
збитки надто мізерною платою за нехтування міжнародним правом.
7
Із проблеми сучасної російсько-української війни на подальші наукові
зацікавлення заслуговує «The New York Times» як джерело, що поповнюється.
Варто продовжувати дослідження дискурсивної картини цієї газети як
інструменту, що можна використати в зовнішній політиці України, щоб досягнути
перемогу в російсько-українській війні.
Ключові слова: російсько-українська війна, Донбас, російська агресія,
російське вторгнення, гібридна війна, Донецьк, Луганськ, Збройні Сили України,
збройні сили Російської Федерації, «The New York Times». |
|
| Зміст: |
[натисніть, щоб розгорнути]
ВСТУП 18
РОЗДІЛ 1. Сучасна війна Росії проти України: джерелознавчі, історіографічні
та методологічні аспекти 24
1.1. Джерельна база дослідження. «The New York Times» як історичне джерело
24
1.2. Здобутки історіографії 44
1.3. Історико-теоретичні підходи 57
РОЗДІЛ 2. Військові дії на Донбасі у висвітленні газетою «The New York
Times» 66
2.1. Активна фаза російської агресії (березень 2014 – лютий 2015 рр.) 66
2.2. Позиційна війна (лютий 2015 – квітень 2018 рр.) 99
РОЗДІЛ 3. Російсько-українська війна в міжнародних відносинах під кутом
зору «The New York Times» 117
3.1. Міжнародні зусилля з відновлення територіальної цілісності України 117
3.2. Збиття малайзійського лайнера 17 липня 2014 р.: зовнішньополітичний
аспект 142
3.3. Оцінка війни на Донбасі науковцями і колишніми політиками на сторінках
газети «The New York Times» 149
ВИСНОВКИ 176
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 186
ДОДАТКИ 240
|
|
|
