Василь Одрехівський » Українська скульптура кінця ХХ — початку ХХІ століття: трансформації монументального формотворення
[додати інший файл чи обкладинку цього твору] [додати цей твір до вибраного]

Українська скульптура кінця ХХ — початку ХХІ століття: трансформації монументального формотворення

Дисертація
Написано: 2018 року
Розділ: Мистецтво
Твір додано: 02.05.2024
Твір змінено: 02.05.2024
Завантажити: doc див. (56.1 МБ) doc.zip (54.1 МБ) pdf див. (44.8 МБ)
Опис: Одрехівський В. В. Українська скульптура кінця ХХ — початку ХХІ століття: трансформації монументального формотворення. — Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства за спеціальністю 17.00.05 «Образотворче мистецтво». — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури, Київ, 2018.
Зміст. На основі системного мистецтвознавчого аналізу та узагальнення значного за обсягом теоретичного та фактологічного матеріалу у дисертації розглядаються найбільш репрезентативні приклади української монументальної скульптури кінця ХХ — початку ХХІ століття. Виявлено, що її процеси розвитку та взаємовплив із концептуально-формотворчими досягненнями монументальної скульптури зі світового мистецького простору потребують ретельного вивчення і систематизації, оскільки на даний момент в українському мистецтвознавстві ця тема ще не знайшла всебічного наукового розгляду. Важливим аспектом з 1991 року постає геополітична та культурна відкритість українського мистецького простору до світу, що створює необхідність ввести приклади досягнень ключових постатей культуро-творчого процесу в Україні у ділянці монументальної скульптури у порівняльно-аналітичний ряд із найвпливовішими світовими мистецькими практиками у сфері тривимірної пластики. Перманентно актуальними залишаються екзистенційні проблеми людини, яка є центром пластичного дослідження для митців з різних частин світу — представників відмінних між собою мистецьких парадигм. У дисертації зібрано і систематизовано наявний матеріал по окресленій проблематиці, узагальнено та проаналізовано джерела досліджень українських та зарубіжних науковців, котрі торкаються вивчення української та світової монументальної скульптури. Проаналізовано сучасні проблеми естетичної організації простору (інтер’єру, екстер’єру та відкритого простору), де встановлюється монументальна скульптура, взаємодію «скульптура-простір», підтверджено важливість просторового контексту і співвідношення масштабу. У дисертації розкрито структуру та концептуальне наповнення терміну «монументальність» у скульптурі в контексті новітніх тенденцій у мистецтві. В тому числі, проведено порівняльну характеристику монументальної скульптури в залежності від ідеологічно-мистецького середовища її створення. У процесі дослідження виявлено та проаналізовано ключові напрямки монументальної скульптури кінця ХХ століття, які дали поштовх для новітніх ідейно-пластичних концепцій, а також зафіксовано особливості творчості провідних українських митців, які працюють у галузі скульптури та інших формах тривимірного мистецтва.
Наукова новизна даного дослідження полягає у комплексному охопленні широкої фактологічної бази та аналізі практик сучасної української та зарубіжної монументальної скульптури. Вперше у такому обсязі на науковому рівні розглядаються актуальні проблеми концептуального наповнення творчого процесу, пов’язаного з новітніми практиками у скульптурі. Взято до уваги творчі досвіди визнаних митців, які застосовують у своїй діяльності найрізноманітніші формально-образні прийоми і матеріали для найбільш об’єктивного висвітлення тенденцій притаманних нинішньому історичному періоду.
Дослідження розвитку української скульптури у різних контекстах та концептуально-проблематичних розрізах було у сфері зацікавлення чималої кількості вчених. Зокрема, торкалися аналізу сучасної української скульптури і тенденцій в мистецтві другої половини ХХ ст. українські дослідники Я. Гніздовський, О. Голубець, С. Гординський, Д. Корсунь, Д. Крвавич, Л. Лисенко, С. Лупій, І. Міщенко, Ю. Онух, Б. Певний, М. Протас, Г. Скляренко, В. Сидоренко, Г. Стельмащук, Д. Степовик, О. Федорук, Р. Шмагало, Р. Яців та інші. В той же час, аналіз останніх публікацій показав, що тема монументальної скульптури, зокрема у її некласичному вигляді, в українському мистецькому просторі ще недостатньо висвітлена і, в основному, відображена лише у мистецьких періодичних виданнях.
Отримані результати наукового дослідження матимуть практичне значення, яке полягатиме у можливості використання напрацьованих результатів у навчальному процесі освітніх закладів з мистецьким спрямуванням, розробці лекційних курсів з історії українського мистецтва другої половини ХХ — початку ХХІ століття, а також у дослідницькій роботі практиків та теоретиків сучасного мистецтва.
Історія розвитку української скульптури впродовж століть не відзначається монолітною тяглістю і широким діапазоном скульптурних артефактів в порівнянні з іншими розвиненими європейськими країнами. Це було спричинене перервністю інституту державності в Україні та економічного піднесення, що є однією із запорук продуктивного розвитку мистецтва в цілому. Церква і релігійна система у більшості європейських країн ставали основними замовниками та ідеологічними центрами впливу при формуванні мистецьких творів, були значними рушіями розвитку мистецтва в цілому. Однак, якщо в католицьких країнах кругла скульптура була ключовим зображальним засобом у релігійній сфері, то православна християнська традиція в Україні спрямовувала мистецьке вираження у двовимірний зображальний простір (це насамперед ікони, фрески, розписи, мозаїка та ін.), дозволяючи проявитись скульптурі здебільшого у рельєфах.
У дисертаційному дослідженні розглядаються концептуальні проблеми, які демонструють, що скульптура перетворюється зі статичного та ідеалістичного медіуму, в медіум тимчасовий і матеріалістичний. Вона залучає глядача до реагування і конфронтації з нею. Однією з цілей сучасної скульптури є спроба поставити під питання і випробувати точки просторово-екзистенційних крайностей, зіштовхнути глядача з межами його комфорту поціновування мистецтва. Виділення ключових творів скульптури, які вплинули на якісну зміну тенденцій у сфері монументальної пластики, дасть змогу оцінити значення даного явища в українській культурі та позиціонування його на світовій мистецькій арені.
Термін «монументальність», одне з ключових понять даного дослідження, є багатозначним в залежності від контексту його використання, а подекуди й суперечливим терміном у історії мистецтва і сучасній критичній думці. Саме тому в дослідженні на широкому ряді творів скульптури аналізується концептуальне наповнення даного терміну, а також його відповідність теорії та практиці сучасного мистецтва і скульптури зокрема.
У процесі розгляду проблем організації простору, у дослідженні виділяється течія арт-мінімаль, яка зародилася у середині ХХ століття у Північній Америці і вагомо вплинула на хід розвитку мистецтва у світі. Розгляд цього важливого явища займає особливе місце в нашому науковому дослідженні, оскільки становить один з невід'ємних концептуальних засад організації простору, які притаманні сучасним скульптурним практикам. Досвід мінімалізму пропонує кардинальне видозмінення мистецько-філософської парадигми. Під впливом цієї течії суттєво змінюється підхід до формотворення у скульптурі, до організації середовища, у якому вона знаходиться, переосмислюється позиціонування людини по відношенню до простору. У своєму розвитку ще з другої половини ХІХ століття скульптура пережила чимало зовнішніх метаморфоз — імпресіонізм, кубізм, конструктивізм, мінімалізм, де форма дробилася, ламалася, редукувалася, абстрагувалася. Первинним імпульсом цих змін був новий, дематеріалізуючий форму оптичний канон: зміщення точки зору із самої форми на середовище, простір. Мінімалістичні твори мистецтва 1960-х років розглядаються як радикальна зміна в історії скульптури, тому що вони вступають у рішуче протистояння з домінуючими стилями, які їм передують, і також тому, що у їхніх концепціях панує глибока абстракція. Серед художників-мінімалістів, виділяються К. Андре, Л. Бел, Д. Джад, С. Левіт, Р. Морріс, Р. Серра, Т. Сміт, Д. Флевін. Водночас у дослідженні розглядаються ідейно-пластичні проблеми концептуалізму у скульптурі на прикладі творчості Дж. Бойса, Дж. Кошута, Р. Серра.
В контексті дослідження напрямів монументальної скульптури другої половини ХХ століття було взято до розгляду один з найбільш масштабних видів тривимірного мистецтва — ленд-арт, або як його ще означують — мистецтво землі. В кінці 1960-х у США цей напрям став логічним продовженням, розвитком мінімалізму та концептуалізму. Митці ленд-арту сприяли затвердженню нової концепції простору, розширення меж сприйняття мистецтва. Їхні експерименти напряму пов’язані із проблемами сучасної монументальної скульптури як такого виду мистецтва, який поширюється у трьох вимірах і має здатність змінювати значення простору інтер’єру чи екстер’єру. Науковий розгляд просторових експериментів ленд-арту та течії мінімалізму показує, що у новітніх мистецьких просторових практиках немає прихованого символічно-оповідного чи ілюзорного змісту властивого класичній скульптурі: чуттєвий досвід простору проходить через фізично-конкретну матеріальність реального світу, який нас оточує.
Серед митців із західного мистецького простору у дослідженні аналізується нетрадиційна для вітчизняних скульпторів практика таких визнаних особистостей другої половини ХХ — початку ХХІ століття як Р. Вайтрід, Е. Ґормлі А. Капур, А. Колдер, Г. Мур, К. Олденбург та Е. Чілліда. Творчість даних митців узагальнено репрезентує ті фундаментальні ідейно-пластичні проблеми, які перебувають у полі дослідження зарубіжних скульпторів монументального спрямування.
Умови творчого життя митців в Українській радянській соціалістичній республіці у другій половині ХХ століття кардинально відрізнялись від тих, які були в демократичних державах світу. Політична замкнутість, контроль тоталітарного режиму за творчістю у сфері культури, в тому числі й за скульпторами, втримувала українських митців в ідейно-консервативному становищі. Реаліями мистецько-творчого процесу періоду 1950-1991 рр. було існування загальноприйнятих схем і шаблонів формо- та образотворення, від яких митці мали можливість відходити дуже рідко в силу різних обставин, однією з яких був тотальний ідеологічний тиск з боку радянського партійного керівництва. Однак творчість таких митців як Л. Біганич, В. Бородай, В. Борисенко, Т. Бриж, Є. Дзиндра, В. Зноба, Г. Кальченко, О. Ковальов, Д. Крвавич, П. Кулик, А. Кущ, Л. Лесюк, М. Лисенко, Е. Мисько, І. Самотос, Й. Садовський, І. Севера, В. Сидур, Ю. Синькевич, В. Сколоздра, В. Одрехівський (1921 р. н.), О. Пилєв, В. Подольський, Б. Романець та інших вже на самому початку їх діяльності виділялася інтенсивними пошуками засобів художньої виразності. Історичний період, за винятком «духовної відлиги» кінця 1950-х — початку 1960-х років і другої половини 1980-х, позначеної бурхливим суспільно-політичним рухом за незалежність України, припадає на роки сталінізму і застою, коли вільний розвиток творчої думки був детермінований диктатом офіційної ідеології. Але, незважаючи на це, плеяда митців, які прийшли у скульптуру на межі 1950-х — 1960-х років забезпечила міцну основу для творчого розвитку всіх видів скульптури для подальших поколінь.
Мистецтво українських художників, яке розвивалося поза межами України в другій половині ХХ століття, не мало обмежень єдиного офіційного стилю — соціалістичного реалізму, натуралізму. Тому українські митці (в тому числі скульптори) мали можливість виражати творчі ідеї згідно з індивідуальними вподобаннями. До когорти найбільш знакових українських скульпторів, які проживали і творили за межами України в другій половині ХХ століття відносимо О. Архипенка, І. Букоємську, О. Гуненка, М. Дзиндру, Е. Зеленака, П. Капшученка, П. Колісника, Р. Костинюка, Г. Крука, К. Мілонадіса, Л. Молодожанина (псевдонім — Лео Мол), А. Перейму, М. Черешньовського, М. Урбана та інших.
Лише від другої половини 1980-х років українська скульптура відчула себе самодостатньою складовою світового, зокрема, європейського, культурно-мистецького простору. В Україні на зламі ХХ — ХХІ століття залишається актуальною модерністська парадигма творчості, помічаємо, що «нова хвиля» спричинила в українській образотворчості певну естетичну революцію. Спектр джерел дослідження, будучи доволі широким, охоплює твори від фігуративної скульптури з реалістичною чи більш суб'єктивованою формою до інсталяцій з мінімалістичними виражальними засобами. Фіксуючи наявність монументального формотворення наскрізно об'єднуючим критерієм обраних до аналізу творів вводяться у науковий обіг роботи П. Антипа, М. Білика, Н. Білика, А. Валієва, О. Владімірова, П. Гронського, О. Дяченка, М. Єсипенка, М. Зігури, О. Золотарьова, Г. Іванової, О. Капустяка, Л. Козлова, В. Кочмара, А. Куща, О. Лідаговського, М. Малишка, О. Мілова, Я. Мотики, В. Одрехівського (1955 р.н.), В. Одрехівського (1989 р.н.), В. Протаса, В. Сидоренка, К. Синицького, Я. Скакуна, П. Старуха, І. Стеф’юка, В. Татарського, А. Твердого, Д. Шуміхіна, Л. Яремчука, В. Ярича та інших. Піком творчості даних митців вважається період після 1991 р.
Цінним джерелом інформації для даного наукового дослідження є взяті інтерв'ю у сучасних українських скульпторів В. Татарського, М. Білика, Н. Білика, Л. Козлова, О. Золотарьова, О. Дяченка, В. Кочмара, О. Капустяка, О. Фурдіяка. В тому числі, джерелом дослідження слугують результати дискусійних панелей за підсумками Всеукраїнського трієнале скульптури (НСХУ, 2014 р.) і «Weekend With Volume» (Kyiv Academy of Media Arts, 2016 р.), де обговорювались актуальні ідейно-пластичні проблеми скульптури, інсталяції та нових медіа.
В сучасному українському мистецтві ХХІ століття та скульптурі, зокрема, постає проблема нових технологій, матеріалів та дематеріалізація форм мистецтва. У даній сфері пластичного творення формальний символ поступається місцем концепту. Просторові концептуальні мистецтва та інсталяція стають сферою зацікавлення М. Барабаша, А. Звягінцевої, М. Кадана, Ж. Кадирової, групи GAZ, З. Ліхачевої, Н. Кріворотової, О. Коношенка, А. Логова, В. Одрехівського (1989 р. н.), М. Рідного, С. Рябченка, О. Сая, І. Світличного, О. Фурдіяка, О. Яремчука розмаїтої плеяди молодого покоління митців, які в основному зосереджуються у Києві, Львові, Харкові, Одесі, Ужгороді та Івано-Франківську.
Спостерігаються інтегральні процеси у тривимірному образотворчому творенні в Україні, де чіткі видові межі розмиваються, а поняття «скульптура» застосовується до найсміливіших мистецьких експериментів, роблячи її універсальним знаряддям сучасного митця. В значній мірі формується пласт із виразним постмодерним спрямуванням та проблематикою. Вибрані приклади творчості українських митців демонструють широкий спектр мистецько-естетичних зацікавлень у сфері скульптури: від статики до кінетики, від металу до новітніх матеріалів, від фігуративу до абстрактних і символіко-метафоричних тривимірних творів. Змінюючись, скульптура стає все тісніше пов’язаною з такими засобами художнього творення як перформанс, енвайронмент, асамбляж, інсталяція, а подекуди взагалі втрачає своє однозначне видове трактування. Одним з імпульсів цих змін був новий, дематеріалізуючий форму оптичний канон: зміщення точки зору із самої форми твору на середовище і простір — відтепер вони стають рівноцінними складовими.
Діалогічність української мистецької культури визначає нову контекстуальну реальність, в якій по-новому конфігурується українське національне мистецтво та світова естетична практика. Наведені в дисертаційному дослідженні приклади підтверджують інтеграцію української скульптури кінця ХХ — початку ХХІ століття у світовий культурний простір.
Ключові слова: скульптура, монументалізм, монумент, монументальне формотворення, трансформація формотворення, інсталяція, простір, українське мистецтво, сучасне мистецтво, ленд-арт, модернізм, постмодернізм, мінімалізм, концептуальне мистецтво, ідейно-пластична концепція.
Зміст: [натисніть, щоб розгорнути]
 
Відгуки читачів:
 
Поки не додано жодних відгуків до цього твору.
 
Тільки зареєстровані читачі можуть залишати відгуки. Будь ласка, увійдіть або зареєструйтесь спочатку.