| Опис: |
Оповідання «Говорять російською» («Говорят по-русски») — це особливий, дещо нетиповий для раннього Набокова твір.
Це оповідання — «Набоков на межі». Тут він ще не повністю пішов у чисту естетику, а віддає данину емігрантським настроям того часу – 1920-м рокам.
Назва «Говорять російською» іронічна. Російська мова тут стає і сполучною ланкою, і пасткою. Герой відчуває зі співрозмовником деяку спорідненість через мову, але одночасно й жах через те, що саме цією мовою говорить і його найзапекліший ворог.
Для перекладу українською мовою цей твір був надзвичайно цікавим, бо він вимагає вже не лише «світлотіні», а й гострого, майже плакатного стилю, змішаного з побутовими деталями берлінського життя.
Цей твір можна було б назвати інакше: «Тюрма у ванній кімнаті».
Короткий зміст
Берлін, початок 1920-х. Старий емігрант і колишній поміщик Мартин Мартинович тримає на розі жвавої вулиці тютюнову крамницю з привітною надписом «Говорять російською». Але за затишними вітринами з сигарами ховається таємниця, від якої віє водночас абсурдом і щирим патріотичним запалом.
Одного дня до крамниці заходить зухвалий радянський «торгпред» — той самий, що раніше образив сина господаря, Петю, назвавши емігрантів «білою наволоччю». Петя, недовго думаючи, відправляє чекіста в «нокаут із відтяжкою» просто біля прилавка. Проте замість того, щоб викинути ворога на вулицю, батько з сином вирішують влаштувати над ним власний суд.
Вирок? Довічне ув'язнення. Місце відбування? Звичайна ванна кімната в їхньому будинку.
Тепер життя родини перетворюється на дивний ритуал: вони облаштовують для в’язня камеру зі зручним матрацом, годують його гарячим супом («краще, ніж у ЧК»), дають читати класику і навіть читають йому лекції про Пушкіна та Давню Грецію. Мартин Мартинович нарешті щасливий — він відчуває, що «служить вітчизні», маючи свою власну домашню тварину – чекіста, якого він планує передати у спадок онукам, аж доки «не луснуть більшовики» або поки той чекіст сам не сконає у ванній кімнаті.
Коли помста стає вихованням
Оповідання «Говорять російською» — це блискучий приклад того, як Набоков (під псевдонімом Сирин) умів перетворити політичну ненависть на витончену психологічну гру.
Чому цей твір варто прочитати:
• Перемога над страхом через сміх: Набоков не малює чекіста страшним монстром. Він робить його комічним об’єктом, «домашньою тваринкою» у ванній. Це був спосіб для емігрантів 1920-х психологічно перемогти своїх гонителів — просто висміявши їх і зачинивши у затишній німецькій ванні.
• Контраст між формою і змістом: Опис «камери» Мартина Мартиновича з апельсинами, пивом та чистими простирадлами — це іронічна відповідь на справжні жахи радянських в’язниць. Це «гуманна в’язниця», де карають не катуваннями, а… культурою та апельсинами.
• Стилістична майстерність: Твір написаний неймовірно живою мовою. Тут і побутові деталі Берліна, і соковиті характери (старий поміщик-бородач та його мовчазний син-силач), і той самий набоковський фінал, де герой переїжджає жабу, ніби ставлячи крапку в цій ідилії абсурду.
Це історія про те, як люди, втративши все, намагаються зберегти свою гідність і право на власну справедливість, хай навіть вона виглядає як «приватна тюрма» за тютюновою крамницею. |
