| Опис: |
Події у “Повільному житті” відбуваються не так уже й далеко від нас - на другому найбільшому супутнику в Системі, густо-помаранчевому Титані. От уже майже 350 років астрономи переконуються, що Сатурн (чи не найхимерніша знана нам планета) має чи не найцікавіший знаний нам сателіт. Принаймні, Титанові вдалося не тільки обігнати в розмірах Меркурій і Плутон, а й обзавестися власною атмосферою - нечуваною розкішшю як на загал собі подібних.
Багата на органіку газова оболонка Титана стала головною причиною того, що супутник занесли до списку імовірних притулків всюдисущого життя в околицях Сонця. А оскільки ще такий визнаний метр фантастики з великої літери як Станіслав Лем учив, що в космосі треба готуватися до зустрічі з Невідомим, спроби Майкла Свонвіка заселити цей місяць життям “имеют место быть”.
Звісно, прирівнювати органічне місто з “Повільного життя” до ґеніального “Соляриса” Лема щонайменше важко, проте як не оцінити не притаманний американській фантастиці сюжет, позбавлений монстрів, бластерів і сексапільних героїнь. Свонвік дотепно і, головне, струнко обігрує сучасні реалії світу (Інтернет, хакерів, стурбованих адвокатів, політичну коректність). Наситивши ними антураж повісті, він зробив її якщо не надто реалістичною, то, принаймні, такою знайомою. Ми наївно захоплюємося соціальними утопіями Івана Єфремова, визнаємо неймовірність у Станіслава Лема або психологічність у Рея Бредбері. А у Свонвіка вийшла земна, майже хатня, обстановка з її вадами і принадами, зі своїми принципами і безпринципністю. І наймиліше те, що для свого Соляриса він не відправив землян бозна куди шукати дива в світі, а дав нагоду знайти чудеса в рідному домі. Адже чим для нас є Сонячна система, як не “останнім затишним місцем” на порозі Великого Всесвіту?
P. S. У 1997 році НАСА відправило у політ до Сатурна місію “Кассіні - Гюйґенс”. 1 липня 2004 року цей космічний апарат прибуває на місце свого призначення. Ще через півроку від першого штучного супутника Сатурна від’єднається зонд “Гюйґенс” і 14 січня 2005 року здійснить посадку на... Титані. Почекаємо!
/Післямова перекладача, 2005/ |
