| Опис: |
Есе Л.-Ф. Селіна «Меа culpa», написане після подорожі письменника в СРСР 1936 p., свідчить про його прозірливість, здатність до узагальнення малопомітних або ретельно приховуваних фактів, і, головне, про вміння протистояти умонастроям, поширеним тоді, а по суті панівним серед тодішньої західної інтелігенції. Ось як писала про це Н. Берберова у своїх мемуарах «Курсив мій»: «У той час в усьому західному світі не існувало жодного видатного письменника, який був би «за нас», тобто який висловився б проти переслідувань інтелігенції в СРСР, проти репресій, проти радянської цензури, арештів, процесів, закриття журналів, проти залізного закону соціалістичного реалізму, за непокору якому йшло фізичне винищення російських письменників... Кумир молоді Жан Кокто писав: «Диктатори сприяють протестові в мистецтві, без протесту мистецтво вмирає». Хотілося запитати: а як щодо кулі в потилицю?» Звичайно, йдеться тут не тільки про письменників, та й не лише про російських. Л.-Ф. Селін зумів за вивісками потьомкінських селиш розгледіти жахи сталінізму і на повен голос сказати про це — тобто зробив те, на що не зважилися й не спромоглися ані Б. Шоу, Г. Уелс, Р. Роллан, Л. Арагон, П. Елюар, А. Барбюс, Т. Драйзер, Е. Сінклер, С. Льюїс, Т. Манн, Л. Фейхтвангер, Ж. П. Сартр, ані десятки інших уславлених письменників світу, які, живучи в демократичному суспільстві і тішачись його благами, внесли хто більшу, а хто меншу лепту у звеличення сталінського режиму та його «небувалого експерименту». «Цинік і капітулянт» Селін виявився автором чеснішим і правдивішим від патентованих «борців проти буржуазної реакції» та «співців світлого майбутнього». |
