| Опис: |
Сучасна політологічна наука має чимало напрацювань з питань політичного лідерства. Зазвичай їх пов’язують
виняткового із функціонуванням демократичних режимів. Однак функціонування китайської моделі політичної меритократії доводить не лише право на її існування, а й певну ефективність і беззаперечні переваги, якими не можна нехтувати.
Творення сучасної геостратегії є процесом політичної праці стратегічних архітекторів, від фаховості
та рівня стратегічного мислення яких залежатиме досягнення цілей геостратегії. Питання політичного
лідерства є важливим для Української держави, тому аналіз етапів формування політичних лідерів, їх шляхів поза контекстом демократичних виборів є важливим з огляду на аналітичну цінність становлення особи політичним лідером. Стратегів не обирають, ними стають, тому в рамках даної статті, продовжуючи авторську тематику дослідження елементів геостратегії сучасного Китаю, робиться докладний аналіз лідера п’ятого покоління китайських керівників Сі Цзіньпіна.
У статті обстоюється авторська думка, що справжні стратегічні архітектори (політичні стратегічні
лідери) мають дивитись далеко в майбутнє, а не ставати служниками виборчих процесів і ухвалювати рішення на догоду електорату. Формування політичної системи має бути збудовано таким чином, щоб запобігати приходу до влади несистемних політиків, недалекоглядних і популістських політичних діячів (не стратегічних лідерів). Універсальність ідеї політичної меритократії полягає у тому, щоб концептуалізувати та глобалізувати ідеологему щодо фаховості на будь-якому напрямів суспільного розвитку, в тому числі і у політиці. Приклад Сі
Цзіньпіна доводить, що ідеї політичної меритократії не є звуженими рамками маленьких міст чи провінцій,
а можуть бути екстрапольовані на великі соціальні системи, держави і коаліції держав.
Криза державного управління в західних демократіях особливо після виявлених фактів політичної корупції
в західних країнах, пандемії та початком і продовженням варварської війни Росії проти Української Держави значно підірвали сліпу віру в електоральну демократію, тим самим створюючи запит на нові моделі та політичні альтернативи. Західна демократія не завжди є прийнятною поза простором західних держав і західного світу, більше того, дана модель перестала бути позитивним взірцем, до якого свого часу прагнули будівничі інших політичних та соціальних систем.
З іншого боку, авторитаризм політичного режиму, політичне лідерство Сі Цзіньпіна також не є взірцем
того стилю управління, який може бути екстрапольовано як зразок на інші політичні системи. Відтак визначальним виступає інтелектуальна та вольова здатність стратегічного архітектора до вироблення і реалізації геостратегії держави.
У статті масштабується і послідовно продовжується ключова авторська ідея щодо чіткого відділення
геостратегії як окремої від геополітики теорії. Через що чітко формується концептуальна база і категорійно-понятійний апарат теорії геостратегії, в рамках якого послідовно та у тісному взаємозв’язку аналізується концепції: стратегічної невизначеності, стратегічної ясності, стратегічної культури, стратегічної автономії та стратегічного лідерства, заснованого на стратегічному баченні горизонтів стратегічного розвитку та стратегічної безпеки. Авторська матриця геостратегія накладена на аналіз політичного лідера п’ятого покоління Сі Цзіньпіна. Сформовані висновки є важливим не лише для розвитку КНР, а й передусім для формування та інституціоналізації Інститут президентства, а також засадничих положень формування стратегічної
архітектори геостратегії сучасної Української держави.
Ключові слова: геостратегія, політичне лідерство, стратегічна невизначеність, стратегічна ясність,
зовнішня політика Китаю, п’яте покоління політичних лідерів КНР, політична система КНР, політична
меритократія, стратегічна культура, стратегічна автономія, стратегічна ідентичність, нова сингулярність, новий світовий порядок. |
