| Опис: |
У сучасних умовах трансформації політичних систем, нестійкості безпекової конфігурації, неготовності інституціональних структур до розумного та системного реагування на нові загрози та небезпеки особливої уваги набуває потреба у правильному та коректному розумінні ключових понять та засадничих ідей у розрізі політичного виміру їх операціоналізації.
У рамках сучасної геостратегії потрібно творити власні стратегічні імперативи, які мають ґрунтуватися на коректній політологічній термінології, не масштабуючи і не тиражуючи помилок, які допущені, культивовані у святій простоті в нормативних актах, де окремі поняття легітимуються відповідно до екзотичних примх суб’єктів правотворчості, а не відповідно до об’єктивних реалій та тенденцій творення нової трансформативної політичної реальності, заснованій на нелінійності, нестабільності та нестаціонарності.
У рамках геостратегії як політико-безпекової практики сучасної Української держави постало актуальне завдання: відійти від догматичної інтерпретації концепції стійкості, лишаючи осторонь популістські спроби створення відповідної системи, натомість розглянути ідеї політичної готовності крізь призму системного виміру. У рамках геостратегії як теорії пропонується розвивати власну геостратегію як політико-безпекову практику, засновану на мовленнєвих традиціях, лексикографічних правилах, в тому числі із застосуванням ґерменевтичного підходу і політичної лінгвістики. Адже мовна стратегія держави полягає у глибокому знанні рідної мови, а не в масштабуванні зроблених із цвілі спроб поспішної імплементації іншомовних слів до української мови і жаги до витлумачення їх на підставі власних побажань, ігноруючи умодернену структуру геостратегічного ландшафту, включаючи політичні інтереси нації.
На підставі авторської моделі концепції геостратегії аналізуються ідея політичної готовності крізь призму сучасних політичних тенденцій, структури політичної комунікації і політичних відносин, політичних інтересів і політичної діяльності, які синергетично впливають на її зміст та форми прояву.
У статті продовжується ключова авторська ідея щодо чіткого виділення геостратегії як окремої від геополітики теорії. Через це з політологічних позицій ілюструється розбіжність трактування розуміння ідеї готовності. Слідуючи логікою генеральної концепції пропонованої теорії, у статті піддано аналізу найсучасніші акти стратегічної правотворчості, погляди провідних безпекових архітекторів США з метою унаочнення віддзеркалення ідеї готовності. Таким чином відбувається ілюстрація коректності рефлексії об’єктивних тенденцій політичного середовища і їх легітимація як в політичних рішеннях, так і в нормах права.
Сформовано наукове завдання щодо окремого дослідження різноманітних характеристик макросистем крізь призму політичного виміру: готовність, рівновага, стійкість, вразливість, гомеостазис, ізоморфізм, конгруентність.
Запропоновано увести в науковий обіг поняття «готовість» і «політична готовність», якими слід позначати різні за своїм змістом дії в політичному вимірі із подальшим розробленням запропонованих у статті понять: «політична готовість» і «політична готовність».
Ключові слова: геостратегія, готовість, політична готовність, стан стійкості, політична система, політичні інтереси, базові концепти геостратегії, акти стратегічної правотворчості, політична лінгвістика, властивість політичних систем, стратегічна автономія. |
