| Опис: |
Сучасна політологічна наука має чимало напрацювань із загальних питань політології і політичної комунікації, які зазвичай увиразнюються через відповідну вивчення та інтерпретацію складових та форм прояву політичних дискурсу. Більшість дослідників, захоплюються історичними фактами і замість справжнього політичного аналізу реальності, прагнуть героїзувати політичних лідерів та прикрасити своє дослідження. Питання комунікації з Іраном в політологічній науці серед українських дослідників висвітлено слабо. Більше того, не враховується ментальні відмінності, а також серйозні геостратегічні розбіжності Української Держави та Ісламської Республіки Іран. За цих умов дослідження моделі формування китайсько-іранської спільноти єдиної долі є актуальним і нагальним.
Наголошується, що рівень мілітарності міжнародних відносин слід розглядати в контексті того покоління керівників і відповідної ідеології, яке дане покоління впроваджує у сфері політичних відносин. Тому наголошено геостратегічному хронотопі.
У статті окреслено основні особливості сучасного мілітарного дискурсу як складової геостратегічного феномена, що відрізняють її від воєнного і геополітичного дискурсу минулого століття. До них належить панівна ревізійна стратегія, наявність цензурного зумовлення, ідеологічного обґрунтування та детермінації аналітичним наративом, використання сугестивного механізму інформаційно-психологічних операцій з акцентуванням на протистояння унілатералізму та залякуванню. Унаочнюється алгоритмізація застосування моделі „спільноти єдиної долі” для зрабування інший націй, встановлення тотального контролю над фінансовою системою, об’єктами стратегічної інфраструктури і стратегічним потенціалом в цілому.
Констатується на слабкість позиції Ібрагіма Раїсі порівняно із ідейною концепцією та потенціалом стратегічного лідерства Сі Цзіньпіна, яка за певних умов може призвести до втрати Іраном інфраструктурного суверенітету. Вкотре відзначено на суттєвий та вирішальний вплив світової геронтократії на характер геостратегічного дискурсу, мілітаризацію міжнародних відносин, войовничість правлячих еліт. Відзначено на необхідності індоктринації механізму скринінгу прямих іноземних інвестицій в об’єкти стратегічної інфраструктури. Доводиться редукціонізм позиції тих дослідників, які стверджують про солідний інвестиційний потенціал КНР щодо ІРІ, ігноруючи приховані стратегії лідерів КНР.
Відзначається, що коли йдеться про дружбу Китаю з будь-якою іншою державою, то це означає, що Китай інфільтрував керовані алгоритми управління до певної соціальної системи з метою формування умов для отримання як економічної вигоди, так і закладення ґрунту для реалізації власних стратегій.
У статті робляться принциповий висновок: авторитарні лідери та гегемоністська політика розглядають окремі, тим більше набагато менш потужні держави, лише елементами власної стратегії, скеровуючи здебільшого свій стратегічний вектор експансії на регіони, континенти. Додатково наводяться аргументи щодо високої імовірності повномасштабної війни, яка слугуватиме тлом для розкриття інших нагальних суспільних проблем, перебудови світової архітектури безпеки та формування нового світового порядку в рамках трансформованого проекту великого перезавантаження.
Аргументується, що стратегічно, керівництво КНР зацікавлене в політичній нестабільності в регіоні, оскільки ослаблені держави будуть більш податливим для китайських політиків і реалізації китайцями їхньої стратегії експансії щодо інфраструктурних об’єктів в тому числі і певних частин інфраструктурного ландшафту.
Ключові слова: геостратегія, мілітарний тип геостратегічного дискурсу, китайсько-іранська спільнота єдиної долі, один пояс, один шлях, Ібрагім Раїсі, Сі Цзіньпін, стратіарх, стратегічна культура, стратегічна ідентичність, нова сингулярність, новий світовий порядок.
|
