| Опис: |
Народна творчість та етнологія: №4 / НАНУ, ІМФЕ ім. М.Т.Рильського. – К., 2021.
Графік Людмила Бруєвич належить до вітчизняних митців, які повністю сформувалися вже після 1991 року, більше того, вона – одна з найвідоміших та найпопулярніших художниць цього покоління, яка до того ж плідно працює та активно експонується як в Україні, так і за кордоном. Але наукове вивчення її доробку фактично лише розпочинається. У 2000 році Людмила Бруєвич уже була авторкою таких помітних творів, як «Ніч» (1991), серії «Спокій» («Коти», «Русалка», «Три риби», «Риба», «Ваза», усі – 1994 р.), «Танок вужів, або Нескінченність», «Доісторична тварина, або Дракон» (об. – 1997 р.). Протягом наступних двох десятиліть вона й далі зберігає вірність обраній техніці – офорт, ілюмінований аквареллю, причому з використанням лише чотирьох (максимально) кольорів: червоний краплак, смарагдовий зелений, вохра та золотий. Але у 2000–2010 роках в її графіці, порівняно з офортами 1990‑х років, відбулися помітні та важливі зміни. Відтепер головний образ – риба («Резервуар часу, або Риба, що поглинає час» (2000)), піраміда («Плин часу, або Українскі піраміди. Психоелевація душі» (2004), «Українська піраміда» (2005)), сонце («Сонечко» (2006)), сукня («Сукня» (2010)) – фактично стає лише «прозорою оболонкою» для численних сюжетних «клейм», або, як називає їх сама художниця, «ніш», у яких і закладено основну символіку твору. Поступово, але невпинно посилюються геометризація та умовність образів, причому їхня змістова насиченість одночасно збільшується та концентрується: «Зірка» (2006), «Геометрія кохання» (2012), «Мова землі» (2014). Водночас диптих «Мальва й Виноград» (2016) свідчить про бажання мисткині об’єднати та синтезувати різні манери, притаманні її графіці. Не можна не зазначити також появу в цьому диптиху окремих актуальних, майже політичних натяків. Усе це може означати початок нового, надзвичайно цікавого, етапу у творчості Людмили Бруєвич. |
