Марія Ковальчук » Суспільно-політичний устрій Османської імперії ХVI ст. на основі султанських канун-наме
[додати інший файл чи обкладинку цього твору] [додати цей твір до вибраного]

Суспільно-політичний устрій Османської імперії ХVI ст. на основі султанських канун-наме

Дисертація
Написано: 2017 року
Розділ: Історична
Твір додано: 30.09.2024
Твір змінено: 30.09.2024
Завантажити: pdf див. (2.4 МБ)
Опис: Ковальчук М. В. Суспільно-політичний устрій Османської імперії ХVI ст. на основі султанських канун-наме. – На правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за
спеціальністю 07.00.02 – всесвітня історія. – Київський національний
університет імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України. –
Київ, 2017.
Дисертаційна робота присвячена дослідженню суспільно-політичного
устрою Османської імперії у ХVI ст. на основі султанських законодавчих
актів – канун-наме. У дослідженні було проаналізовано тексти канун-наме
часів правління султанів Селіма І, Сулеймана І, Селіма ІІ та Мурада ІІІ.
Аналіз текстів канун-наме дає підстави стверджувати, що їхнє запровадження
султаном Мехмедом ІІ у другій половині ХV ст. вже у XVI ст. відкрило нову
сторінку в законодавстві Османської імперії. Більшість напрацьованих у
султанських законодавчих актах новацій виявилися широко затребуваними у
подальшій державно-правовій практиці. Головною з них стало непорушне
відтоді правило – наведення порядку та встановлення справедливості у
суспільстві та державі. Дотримання означеного правила істотно вплинуло на
процес посилення влади султана, коли значення норм шаріату послабилося, а
у правовій системі імперії зросла роль кануна. Офіційний статус канун-наме,
що створювався за наказом султана, відкривав можливість для формування
та організації центральної та провінційної влади, належного функціонування
адміністративного апарату та соціально-політичних інститутів імперії.
У роботі простежена діяльність султанів у галузі законотворення та
з’ясовано характер їхньої влади. Османський султан, володіючи абсолютною
владою, мав забезпечувати справедливість у суспільстві, а це означало
протекцію підданих від засилля представників влади й, особливо, від
незаконного оподаткування. Проте в теорії майже абсолютна влада султана
на практиці перетворювалася на досить обмежену: вирішення великої
3
кількості державних справ покладалося на великого візира та візирів,
цивільних та військових чиновників, правителів провінцій Османської
імперії, значні аспекти османського життя керувалися автономно – у
міллетах, гільдіях, тощо. Однією з найважливіших функцій султана була
законотворча — дія султанських законів від часів Селіма І (з другого
десятиліття XVI ст.) та Сулеймана І поширюється на всі галузі управління,
вони почали регулювати права й обов'язки різних соціальних груп населення.
По суті, канун-наме було зводом законів загального характеру, який
розповсюджував свою дію як на територію окремих регіонів, так і на
територію всієї держави.
Автором досліджено механізм утворення нових провінцій та
управління територіями Османської імперії. Процес формування
адміністративного устрою Османської імперії розпочався з утворення двох
перших провінцій у XIV ст. – Румелії та Анатолії, які стали фундаментом її
подальшого розвитку. Одночасно з новими завоюваннями та розширенням
території імперії за султанів Селіма I, Селіма ІІ і Мурада ІІІ поставали
адміністративні одиниці, на які одразу поширювалися османське
законодавство: видавалися регіональні кануни — щодо бейлербейліка в
цілому, так і щодо санджаків, які входили до його складу. Території
Османської імперії були вкрай різними та відрізнялися економічним,
культурним рівнем, а також конфесійно. Провінції (бейлербейліки, згодом
еялети) отримували різні статуси – тімарли (timarlı): тут міцно утвердилася
система санджаків, османське право та османська адміністрація, склалася
тімарна система, та сальянелі (salyaneli): в них тімарна система була відсутня,
податки збиралися від імені держави та розподілялися на місцеві потреби:
платня військовим, управлінцям, інша частина надходила до державної
скарбниці. Окрім османських провінцій, якими управляли османські
чиновники, в орбіті імперії знаходилися також залежні території з особливим
статусом). У васальних державах oсмани інколи наділяли місцеві династії
автономією у внутрішніх справах, але примушували їх сплачувати щорічну
4
данину та поставляти допоміжне військо для походів. Певні регіони вони
вважали за краще зберігати як пограничні бейліки або васальні князівства.
Характеризуючи принципи формування та організації центральної й
провінційної влади, автор відзначив, що адміністративний апарат Османської
імперії у XVI ст. швидко зростав, а тому поставала потреба у
систематичному поповненні його новими кадрами. Незважаючи на те, що
більшість рішень державного значення приймалася у різних центральних
органах, управління великою територією, контроль над виконанням наказів,
налагодження відносин між різними групами багатоетнічного населення
імперії (яке проживало у більшості своїй не у столичному регіоні, а в
провінції) потребувало постійного чіткого функціонування органів влади на
місцях. Органи управління імперією розділялися на такі структурні гілки:
військово-адміністративну (від тімаріота, санджакбея, бейлербея до великого
візиря), судово-релігійну (судді-кадії, казаскери, шейх-уль-іслам), та
фінансову. Саме за допомогою них підтримувалися міцні зв'язки між
провінціями та центральним урядом, що сприяло централізації управління
Османською імперією. В адміністративному та фінансовому плані
управління здійснювалося в межах еялету, санджака (ліви), кази, нахійє, в
судовому – у визначених кадиликах. Правові взаємовпливи та заборони
підтримували стійку рівновагу між цими гілками влади. Одні з них –
бейлербей, санджакбей, субаши, дефтердар, кетхуда, діздар, представляли
світську (ехл-і урф), а інші – кадій, муфтій, наїб, мюдерріс – релігійну (ехл-і
шер) владу Османської держави.
У ході дослідження було розкрито особливості термінології канун-наме
у сфері суспільно-економічної політики Османської імперії XVI ст. В
османських джерелах термін «канун» вживається в кількох значеннях, проте
ми досліджували його саме як закон світського характеру. Під час
опрацювання канун-наме як світських законодавчих актів султанської влади
була вирішена проблема термінологічного «розшифрування» понятійного
апарату, для того щоб розглянути та зрозуміти питання функціонування
5
суспільно-політичного устрою Османської імперії досліджуваного періоду.
Терміни та поняття, що вживалися у канун-наме, з одного боку мали давнє
історичне коріння, а з іншого – творилися під час запровадження султанами
того чи іншого нового виду податку.
Автор проаналізував стан соціальних інститутів османського
суспільства. Османське суспільство поділялося на два основні суспільні
стани: аскері та реайя. Стан аскері – це привілейовані, які мали владу та
гроші. З дозволу султана за ними закріплювалося право управляти реайєю,
забезпечувати процес виробництва та творити культуру. Стан аскері
поділявся на «калемійє» – чиновники, «сейфійє» – військові та «ільмійє» –
духовні особи та судді. Соціальний стан підданих – реайя – це ті, ким
управляли аскері. Цей стан складали виробники – селяни й городяни, які
своєю працею та сплатою податків забезпечували державу матеріально.
Причому вони були як мусульманами, так і немусульманами. До цього стану
також входили юрюки, що вели кочовий та напівкочовий спосіб життя, однак
сплачували податки до державної скарбниці, та раби. Поділ всередині
суспільства будувався відповідно до ієрархічного порядку, базованого на
існуванні привілеїв та обмеженому доступі до влади. Це викликало рух
людей з низів суспільства – від реайї, які намагалися піднятися по соціальній
драбині та зайняти ключові позиції на його вершині, у стан аскері.
«Соціальний ліфт» в османському суспільстві мав місце, адже реайя могли
перейти до стану аскері, ставши воїном або улемом – представником ільмійє.
Але загалом в Османській імперії зміна соціального статусу не віталася, тому
що перехід реайї до групи управлінців тягнув за собою порушення основних
засад існування держави та суспільства, оскільки реайя мали суттєве
значення як виробники та платники податків.
Наукова новизна дисертації полягає у тому, що вперше в українській
османістиці досліджено суспільно-політичний устрій Османської імперії в
часи її найбільшої могутності на основі даних вищих законодавчих актів
світського характеру – канун-наме, у межах соціальної взаємодії розкрито
6
відносини між реайятом-селянином та сіпахі-землевласником. У результаті
роботи над дисертаційним дослідженням було уточнено особливості
законотворчої діяльності османських султанів, специфіка системи
центрального та провінційного управління Османською імперією. І отримало
подальший розвиток положення про ефективність реформування політичних
відносин між центральними та провінційними органами влади.
Ключові слова: Османська імперія, суспільно-політичний устрій, султан,
канун-наме.
Зміст: [натисніть, щоб розгорнути]
 
Відгуки читачів:
 
Поки не додано жодних відгуків до цього твору.
 
Тільки зареєстровані читачі можуть залишати відгуки. Будь ласка, увійдіть або зареєструйтесь спочатку.