| Опис: |
Про Довженка написано вже багато. І більших студій, і статтей, і, що, можливо, найцінніше безпосередністю свідчень, — спогадів. Література про нього починається десь з 1928 року, коли його привітали найближчі друзі Микола Бажай і Юрій Яновський з першим успіхом — "Звенигорою". Відтоді, залежно від політичної кон'юнктури, його ім’я частіше або рідше з'являлося на сторінках літературно-мистецької преси, але найбільше написано про нього за перші п’ять-шість років по його смерті. Тоді ж таки «впорядковано» і його спадщину. Лапки означають, що впорядковано в їхньому розумінні: посортовано — що покласти до архівів (з наміром назавжди поховати), а що пустити на люди. Останнє й публіковано. Наслідком чого вийшло троє видань творів Довженка: в одному, трьох і п'ятьох томах. По останньому (1964-66), треба припускати, нічого вже нового не появиться . Скорше навпаки: що далі більше видаватимуть Довженка скорочено, бо ж у нього багато такого, що трактується як неприпустимо націоналістичне.
Завдання книжки — спроба творчої біографії, у жанрі якої неминуче щедре цитування. Але цитовані будуть тільки Довженкові слова, а не власні авторові, вкладені в його уста. Усе те, що інші встигли понавигадувати, ніби він сказав таке чи таке, або як і сказав, а вони не зуміли по-довженківськи передати його слова, перештампувавши їх на банальні фрази, усе це лишиться поза кадром.
|
