|
| Написано: |
2020 року |
|
| Розділ: |
Наукова |
|
| Твір додано: |
02.05.2024 |
|
| Твір змінено: |
02.05.2024 |
|
| Завантажити: |
pdf
див.
(1.3 МБ)
|
|
| Опис: |
Коржова А. М. Методологія Володимира Перетца в контексті
українського театрознавства першої третини ХХ століття. – Кваліфікаційна
наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за
спеціальністю 026 «Сценічне мистецтво» (2 – Культура і мистецтво). –
Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені
І. К. Карпенка-Карого, Київ, 2020.
В історії українського академічного театрознавства і становленні його
методів особливе місце належало академіку Петербурзької Академії Наук,
Всеукраїнської Академії Наук та Академії Наук СРСР, фундаторові
археографічно-бібліографічної та філологічної шкіл, одному з передвісників
формального методу Володимирові Миколайовичу Перетцеві (1870–1935).
Останніми десятиліттями різнопланова наукова діяльність В. Перетца все
частіше стає предметом дослідження філологів і культурологів, однак,
комплексного аналізу доробку В. Перетца у царині театрознавства і досі немає.
Методологічні здобутки В. Перетца, як і здобутки багатьох його сучасників,
внаслідок примусової уніфікації гуманітарних наук на тривалий час було
вилучено з наукового обігу.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в
українському театрознавстві:
1. Запропоновано типологію основних напрямів театрознавства першої
третини ХХ ст. на основі аналізу методологічних принципів провідних
театрознавчих шкіл світу (Німеччини і США);
2. Виявлено і систематизовано факти наукової біографії В. Перетца –
історика театру, окреслено його роль у формуванні наукових комунікацій;
3. Визначено, систематизовано й уточнено науково-організаційні
(способи наукотворення дисциплін, інститутів, навчальних програм, наукових
спільнот та ін.), методологічні (метод як спосіб здійснення дослідження) й
3
етичні (правила поведінки в науковій спільноті) принципи В. Перетца;
4. Визначено спільні та відмінні ознаки методології і дослідницької
діяльності істориків театру, які входили до наукової комунікації В. Перетца;
5. Запропоновано методику вивчення театрознавчих текстів, на основі
якої здійснено порівняльний аналіз театрознавчої концепції і методології
дослідження В. Перетца та його сучасників;
6. Шляхом зіставлення науково-організаційних, методологічних
принципів українських і зарубіжних істориків театру виявлено риси, що
характеризують різні типи істориків театру;
7. З’ясовано місце і значення науково-організаційної діяльності і
наукового доробку В. Перетца у царині театрознавчих студій першої третини
ХХ ст.
Практичне значення отриманих результатів визначається можливістю
їхнього використання у процесі: а) театрознавчих досліджень; б) викладання
дисциплін «Історія театру», «Історія театрознавства», «Вступ до
театрознавства», «Методика наукового дослідження», «Історіографія
театрознавства», «Теорія та історія культури» та ін.
Дисертація складається з трьох розділів.
У першому розділі – «Історіографія театрознавства» – визначено
специфіку становлення та основні напрями розвитку науки про театр в
Німеччині та США. Охарактеризовано стан дослідження питань методології,
зокрема, наукового доробку В. Перетца вітчизняним театрознавством.
У науково-організаційній діяльності досліджуваних істориків театру,
включаючи створення театральних інститутів, музеїв та інших інституцій, а
також спільне прагнення створити наукову школу, умовно виокремлено кілька
«ідеальних типів» (за М. Вебером):
— «чисте» театрознавство представлено М. Геррманном, дослідження
якого характеризуються: а) постановкою методологічних завдань;
б) застосуванням філологічного методу у роботі з першоджерелами, системною
реконструкцією на базі археології; в) розв’язанням локальних історичних
4
проблем; г) увагою до формальних і технічних питань в історії театру;
д) широким залученням іконографії та інших джерел матеріальної культури;
є) дослідженням не унікальних явищ, а культурних фактів;
— педагогічне театрознавство (орієнтовано на синтетичні праці і на
навчальний процес) представлене А. Кучером, К. Ніссеном;
— актуальне театрознавство (цей тип розвивався на перетині політики,
ідеології й етнотеатрознавства з домінуванням естетичної (А. Кучер) або
політичної (К. Ніссен) складової);
— утилітарно-технологічне театрознавство представлене
Дж. П. Бейкером (дослідження техніки драми й акторської майстерності в
історичній перспективі, орієнтоване на пізнання «загальних законів» театру і
збагачення його практики).
Незважаючи на надзвичайно активний і плідний методологічний пошук у
царині театрознавства першої третини минулого століття, вітчизняна
історіографія театрознавства, з огляду на її ідеологічний характер у радянський
час, зосереджувалася здебільшого на ідейно-тематичних аспектах, і лише
впродовж останніх десятиліть стала переключати увагу на методологію
дослідження. Наукова діяльність українських істориків театру означеного
періоду – Д. Антоновича, М. Возняка, О. Кисіля, В. Рєзанова, П. Руліна,
В. Перетца, І. Франка – на сьогодні вивчена недостатньо, а характеристики, які
даються цим ученим у мемуаристиці, літературознавчих і театрознавчих
дослідженнях, залишаються суперечливими. Театрознавчий доробок
українських істориків театру, зокрема їхня методологія, як основоположна
ознака науки, досі системно не вивчалася.
У другому розділі – «Науково-організаційна і педагогічна діяльність
Володимира Перетца» – систематизовано відомості наукової біографії
В. Перетца – історика театру: дослідника, автора нових методологічних
прийомів, театрального критика, редактора та педагога.
Як педагог В. Перетц започаткував академічне вивчення історії театру у
навчальних закладах (Санкт-Петербурзький університет, музично-драматична
5
школа М. В. Лисенка), її дослідження у наукових інституціях (Інститут історії
мистецтв) і створених ним товариствах (Товариство дослідників української
історії, письменства та мови в Ленінграді, Комісія давнього українського
письменства).
Як науковий редактор («Записки Українського Наукового Товариства в
Києві», з 1908; збірник «Старинный театр в России XVII–XVIII вв.», 1923),
В. Перетц сформував і об’єднав навколо редагованих ним видань основний
корпус істориків старовинного театру, до певної міри заклавши в Україні
«академічний стандарт» театрознавчого дослідження.
Важливу роль для становлення цього стандарту відіграла проукраїнська
позиція вченого: викладання дисциплін українською мовою, популяризація
українознавчої тематики досліджень. Крім цього, вплив на формування
наукової спільноти України В. Перетц мав як академік ВУАН, голова
Товариства дослідників української історії, письменства та мови в Ленінграді,
ставлячи головним своїм завданням підготовку молодих науковців.
У третьому розділі – «Володимир Перетц у театрознавчих дискусіях
першої третини ХХ ст.» – розглянуто теоретичні погляди на історію театру та
театрознавство В. Перетца та його сучасників – українських істориків театру.
Проаналізовано співвідношення концепцій з практичною діяльністю
дослідників. Здійснено спробу типологізувати напрями українського
театрознавства початку ХХ ст.
Зіставлення сформованих на початку ХХ ст. підходів до вивчення історії
театру показує, що головними питаннями у процесі самовизначення
театрознавства було відокремлення об’єкта дослідження театрознавства від
історії літератури, етнографії, критики і театральної журналістики, формування
методології дослідження.
Першим серед українських істориків театру висунув методологічні
завдання І. Франко: дослідження естетичних смаків, запозичень та соціології,
що згодом активно розвиватиме українське театрознавство першої третини ХХ
ст. М. Возняк у поодиноких спробах визначити завдання та методи істориків
6
театру не виходив за межі звичних на початку ХХ ст. питань історико-
філологічного кола, залишаючи поза увагою театральну культуру та
постановочну практику доби. В. Рєзанов пропагував культурно-історичний
метод. О. Кисіль, пропагуючи методологію німецьких театрознавців, залишався
залежним від естетичного і культурно-політичного методу.
Ключові наукові принципи В. Перетца було сформульовано у його працях
з методології дослідження літератури (1914, 1922), в яких поділив відомі на той
час методи на «суб’єктивні» й «об’єктивні», виокремивши метод
«філологічний» (включаючи верифікацію фактів). Генералізувавши тезу
О. Веселовського («не ―що‖, а ―як‖»), В. Перетц послідовно провів думку про
пріоритет форми і заклав підвалини формального і «формально-поетикального»
методу.
П. Рулін, розвиваючи ідею свого вчителя В. Перетца, зосереджував увагу
на питаннях соціології театру. Але, на відміну від Перетца, якого соціологія
цікавила з позицій історичної психології (смаків глядачів і т. ін.), П. Руліна – з
погляду національного і класового складу авторів, виконавців і глядачів.
Питання методу дослідження тісно пов’язано із характером джерел, на які
спирається історик театру, їхньою верифікацією і, у широкому сенсі, з
природою фактів, якими оперує історик. Так, Д. Антонович і О. Кисіль, з
огляду на синтетичний характер їхніх праць, здебільшого спиралися на
вторинні джерела і висновки попередників, тоді як М. Возняк, В. Перетц,
В. Рєзанов, П. Рулін та І. Франко працювали переважно з першоджерелами.
Однак і у роботі з першоджерелами між дослідниками існували відмінності: так
В. Перетц, П. Рулін, І. Франко значну увагу приділяли верифікації джерел і
фактів, тоді як інші здебільшого або схилялися до висновків попередників або
відбирали факти залежно від обраної концепції, що, зокрема, яскраво виявляє
перенесення Д. Антоновичем періодизації європейського театру на театр
український та ін.
Виявлено, що відмінності між методологією українських істориків театру
означеного періоду пояснюються не лише суб’єктивними причинами на кшталт
7
індивідуального стилю мислення, а й читачем, якому було адресовано їхні
дослідження, отже, більшою або меншою залежністю від системи академічних
або популярних жанрів. Крайні полюси цих жанрів представлено працями
М. Возняка, В. Перетца, В. Рєзанова (академізм), з одного боку, і працями
Д. Антоновича і О. Кисіля (популяризація або розгляд театру у контексті
українознавства та інших дисциплін), з іншого.
Істотне значення для розуміння наукових комунікацій має визначення
осіб або груп, які формують порядок денний – ініціюють або провокують коло
питань для загального обговорення. У Німеччині такою постаттю,
започаткувавши дискурс про метод, став М. Геррманн, в Україні – від кінця
ХІХ ст. – І. Франко і В. Перетц, наприкінці 1920-х років – П. Рулін.
Незважаючи на перетин сегментів, їхні завдання лежали у різній площині: у
культурно-політичній (І. Франко), академічній (В. Перетц), практичній (П.
Рулін). Однак, наприкінці 1920-х років ініціативу остаточно перехопила влада,
сформувавши дискурс ідеологічний.
Ключові слова: Володимир Перетц, методологія, методологія
театрознавства, історія театрознавства, історіографія театрознавства,
Макс Геррманн, Олександр Кисіль, Петро Рулін, Володимир Рєзанов,
Іван Франко, об’єкт дослідження, предмет дослідження, метод. |
|
| Зміст: |
[натисніть, щоб розгорнути]
ВСТУП 19
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ ТЕАТРОЗНАВСТВА 27
1. 1. Теоретико-методологічні й історіографічні основи дослідження 27
1. 2. Історіографія театрознавства Німеччини 29
1. 3. Історіографія театрознавства США 57
1. 4. Історіографія театрознавства України 60
1. 5. Висновки 65
РОЗДІЛ 2. НАУКОВО-ОРГАНІЗАЦІЙНА І ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ
ВОЛОДИМИРА ПЕРЕТЦА 67
2. 1. Ранні театральні зацікавлення Володимира Перетца. Упровадження
дисципліни «Історія театру» в Російській імперії (1870–1903) 67
2. 2. Етичні принципи Володимира Перетца 74
2. 2. 1. Київ. Університет Святого Володимира (1904–1914) 74
2. 2. 2. Київ. Семінарій Володимира Перетца (1904–1914) 79
2. 2. 3. Київ. Музично-драматична школа М. В. Лисенка (1904–1908).
Упровадження історії театру як навчальної дисципліни 86
2. 2. 4. Київ. Українське наукове товариство в Києві (1908–1914) 89
2. 2. 5. Київ – Петроград – Самара – Ленінград – Київ.
ВУАН (1919–1934) 91
2. 2. 6. Відділ історії театру Інституту історії мистецтв і Товариство
прихильників української історії, письменства та мови (1921–1933) 95
2. 2. 7. Поза боротьбою. ВУАН. 1927 98
2. 2. 8. Труїння «архівних щурів» (1931–1932) 101
2. 2. 9. «Справа славістів» (1933–1934) 105
2. 3. Висновки 110
РОЗДІЛ 3. ВОЛОДИМИР ПЕРЕТЦ У ТЕАТРОЗНАВЧИХ ДИСКУСІЯХ
ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ ст. 112
3. 1. Межі історії театру 112
3. 1. 1. Драматургія і театр 112
3. 1. 2. Обряд і театр 114
3. 2. Завдання дослідження театру 116
18
3. 2. 1. Завдання театрознавчого дослідження за В. Перетцем 116
3. 2. 2. Завдання театрознавчого дослідження за П. Руліним 120
3. 3. Методологія театрознавчого дослідження 122
3. 3. 1. Методологічні праці 122
3. 4. Застосування методів 132
3. 4. 1. Об’єкт і предмет дослідження 132
3. 4. 2. Анкети 135
3. 4. 3. Публікація історичних джерел 137
3. 4. 3. 1. Іван Франко 138
3. 4. 3. 2. Володимир Рєзанов 139
3. 4. 3. 3. Володимир Перетц 141
3. 4. 3. 4. Інші дослідники 146
3. 4. 4. Дискусії 147
3. 4. 5. Верифікація джерел і фактів 158
3. 4. 6. Доказова база 164
3. 4. 7. Адресат наукового дослідження 171
3. 5. Висновки 175
ВИСНОВКИ 180
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 187
ДОДАТКИ 230
|
|
|
