Юрій Кобзенко

Народився Кобзенко Юрій Васильович 14 лютого 1949 року в селищі Таромське, краймістя Дніпропетровська. Про дідів - прадідів розповідали тільки те, що одного «ощасливили» у Столипінські часи та, з села Нові Вирки, Брянщина, зараз Сумщина, біля Ворожби, переселили на землі Саратовські потім Пензенські. По маминій лінії «дійшов» до осілого цигана - коваля, та Засухів, про котрих дізнався з історії рідного селища.
 У семирічному віці пішов до першого класу неповної (семирічної) середньої школи №105, філія котрої розташовувалась у хаті розкуркуленого односельця, яка стояла на схилі, але з неї відкривався чудовий краєвид на захід сонця. Видно було залізницю в Карнухівці, на котрій згодом почалася електрифікація і перші потяги без диму викликали захоплення. Обрію сягав виднокрай, бо після мудрої постанови уряду більшовиків - платити податок з кожного куща картоплі – в селі повирубували майже всі дерева. Лише у Клима Воловика, машиніста паровоза, був повноцінний сад і товстелезні верби. Ото й «паслися» там хлопчаками.
 Навчалися у дві зміни, зранку перший та другий (в кожному класі десь по 30 - 35 учнів), а після обіду третій та четвертий класи. Першою вчителькою була Надія Іванівна Крайня (дівоче Григорюк). Вона й стала нашим провідником у світ науки. Дітей навчали любові до першої вчительки, адже бешкетували, отримували двійки по каліграфії й, образившись за покарання, вигадували страшні історії помсти для неї. Але потім, упродовж усього життя виринатиме щем солодкого суму при перших же словах пісні «Вчителько моя…». Чи навчають тієї пісні зараз?..
 До п’ятого класу ходили вже в центральний офіс, «Красну школу», збудовану на початку ХХ століття. Так її називали через бляшаний дах пофарбований у червоне. Там було ще одне страшило – «вчительська» і директор, Горобець Іван Єлисейович. Любили ми їх, але до ненависті завжди недалеко. Причина якось вибухнула на випускному у одного з сьомих класів. Підлітки висунули вчителям звинувачення у лицемірстві, подвійних стандартах. У цей час царював М. С. Хрущов і послабив гноблення режиму, а юнь вона ж чутлива до нового. Батьки ж мовчали і минуле згадували навченими, завченими фразами.
 В нашій читанці ще були фото: Сталіна з Лєніним та Сталіна з Мао Цзедуном. У наступних виданнях вже не було. Страх цупко тримав усіх. Покартав і мене директор за домальовану Хрущову бороду й порадив більше так не вчиняти.
 Якось ми, хлопчаки, були свідками дивного випадку. Ставили робітники стовпи для електрики, а нашого провулку на кресленнях не було. Задерикуватий сусіда почав наполягати, щоби і нам поставили, але робітники посилались на кошторис. Сусіда, мабуть хильнувши, видав переконливий аргумент: « - Поскаржимось до райкому компартії і вас же, а не американців, пришлють виконувати цю роботу!». На що робітник мовив: « - А що ви тут - на американців чекаєте?»
 Я не міг втямити, чом сусіди раптом перемінились у поведінці та розмовляли так улесливо й запопадливо з бригадою, а жіночки хутенько притягли самогону та нехитру закуску (бідно жили). Два голодомори, а поміж ними війна і все це помножене на гуманно - людожерський режим, примушували людей боятися навіть невинного слова, бо його зміст могли перекрутити і заслати тебе на 25 років куди завгодно на простори «нєобьятной родіни». Ото ж і вчителі боялись усього. Та не все можна було дітям пояснити…
 Адже в часи правління Хрущова до таборів гнали не менше люду, аніж у Сталінські часи і, як зараз виявилося – набагато більше. «Популярними» були статті: «за хуліганство» та «спекуляцію». А як же іще можна загнати людей на новобудови Світлого Майбутнього, цілинні землі Казахстану, у копальні Уралу, Сибіру та Крайньої Півночі? За самогоноваріння рідко кого засуджували, владі було вигідно, щоби ти «підсів до Зеленого Змія», а там і на пенсії довго не протягнеш… Так воно й виходило і продовжується...
 Частенько доводилось чути мамине до тата: «Васю, благаю, мовчи!» А я хотів дізнатись, - від чого померли маленькими четверо моїх братів і сестер.
 Потім дід Семен розповідав нам, як врятувався завдяки тому, що був у похоронній бригаді (а їх годували), збираючи трупи тих людей, які щипали придорожній шпориш та їли його, але смерть не оминала їх. Хоч діти й допитливий народ, але таку інформацію їхня психіка блокує. Їм цікавіші барви життя, а не трупні плями смерті.
 Закладений природою інстинкт мисливця пробуджує й спогади про здобич. Найперше з того я пригадую, як у Яшка (чомусь його ще звали Дзьоньою) карась клюнув на батіг з гачком у невеличкому лисенківському ставку. А потім була перша рибалка з татом на гачки зі шпильки. Це був 1958 рік, велика повінь, Дніпро розлився далеко, бо Дніпродзержинської ГЕС іще не було. А потім, коли вода спала – перше купання в Дніпрі. Чоловіки в «сімейних» сатинових трусах, жінки в рейтузах (зі слідами…) – до колін і, диво цивілізації - патефон. З нього щось пищало: «На крилєчкє твойом…», але те все перекривав мій лемент бо ввижався змій Горинич за осокорами, куди старший брат Борис хотів мене віднести. Потім на тому ж місці був перший линок вагою з кілограм, котрого я витягнув коротенькою вудкою на «десятий номер» нитки. Заздрості дядьків не було меж. У них же, - п’ятиметрові бамбукові вудлища, жилка капронова, по два гачки кованих… Рибалити ми, хлопчаки, продовжили в сусідньому озерці, й руками. Лемент стояв, наче нас різали, бо хтось жабу впіймав, інший в’юна, а подумав – гадюка, когось рак ухопив. І це все залишається з тобою на все життя і до реву й сліз кортить повернутись туди…
 Не знали матері, що у дванадцять років ми вже перепливали Дніпро, штовхаючи перед собою автомобільну камеру (на всяк випадок). А нас нестримно тягло на таємниче - чарівні острови, один з котрих був колись косою з затокою, покритою лататтям, посередині. Звичайно ж не обходилось без бешкету – трусили чужі ятері. На косу! Влітку «по - собачому», «наввимашки», взимку по льоду….
 Що то за хлопчаки, які не повторюють вчинки старших. Курили й ми, «Сєвєр», «Прібой», «Огонёк», «Махорочні», найдешевші, по 4 копійки. Цигарки витягували з батьківської коробки голкою та знов акуратно закривали. Ласкава лозина з молодих абрикосин, змушувала «невинні!!! круглі очі» проливатися сльозами, з наступним визнанням провини, що не звільнювало від подальшого стояння в кутку на колінах, під котрі підсипався горох, або сіль, до остаточного перегляду життєвих позицій та набуття шовковистості натури. До наступної шкоди…
 Круїзи та кругосвітні подорожі нам заміняла балка Килибердене. У всіляку пору там було цікаво: проліски, сон - трава, печери, порох, міни, гаврахи. Інколи зустрічали сволоч (так здавна називають скинуту шкіру гадюки) та розповідали усілякі страхіття про змій.
 Щонеділі (тоді ще був шестиденний робочий тиждень) ходили дивитись кіно «на станції», або «внизу» біля «лозовиробу», де переходили через кладку, а коли скресав Дніпро дехто намагався на крижині покататись...
 Пригадую походеньки податкового інспектора, котрий брав податок з тих, у кого були радіоприймачі (детекторні) - усе було під контролем. Потім той податок включили до вартості радіо і телеприймачів, але суворо докоряли тим, хто слухав «ворожі голоси». Брехливу «Свободу», «Голос Америки», тощо. Епохальною подією для нас було проведення лінії під радіо - брехунець. Мліло серце коли чув слова пісні «Шахтарочка молодесенька, в мене чорних брів нема, та я й не журюся». Заздрили тій шахтарочці. Хто ж знав, що у неї очі як у єгиптян – чорні від вугільного пилу, а в недалекому майбутті силікоз та туберкульоз.
 Якось до міста завітали гумористи «Штепсель і Тарапунька». Навели беззаперечні докази наявності «Конца свєта». Виявляється те можна спостерігати в Таромському. Поряд, - на станції, в Карнухівці, на урановому звалищі - електрика давно вже була. Лише в козацькому селищі, котре є частиною міста Дніпропетровська – немає. Світили гасовими лампами. За тим гасом, їздив на станцію Сухачівка. П’ятикласником, випав якось я із потяга на щебінь. Живим залишив Господь бешкетника, котрий вирішив показати своїй колишній вчительці початкових класів (вона проходила в той час біля колії) свою незалежність, (крутість, як говорить сучасна юнь) сидячи на східцях вагона…
 Могила. Вона стояла посеред поля. З неї було видко далеко - далеко. Гуси собі паслись, а ми вигадували якусь забаву. Інколи книжку читали, товстелезну таку, під назвою «Акушерство і гінекологія». Зазвичай далі першого малюнка нікого не цікавило… Саме він і породжував гарячі наукові дискусії - як донести людям наші наукові досягнення. Муляло питання, як оте зображати на парканах –«чирвою», чи «бубною?»
 Нова школа, постала завдяки хитрощам директора Івана Єлисейовича, котрому дали гроші на ремонт старої, а він заклав підмурки, - нової. Не посадили, обійшлось. Та й скільки ж можна тіснитися по хатках, адже то був час польоту першого космонавта (будівельники жартівливо питали: «З якої тюрми?..» - не вірили і, мали підстави).
 Будівництво. Супроводжувало мене довго в житті. На вулиці - вічна толока… Ці вихідні стіни б’ємо з граншлаку в одного, наступні накладаємо горище іншому. Кільця для колодязя, лампач, кізяк товарячий, кізяк кінський, глина тачкою з Кругляка, черепиця… Здавалось кінця - краю не буде цьому. Все супроводжувалось добрячим обідом, вечерею, звичайно ж і самогоном. Обійми останнього дехто не покидав і без будівництва. Багатьох згубило те…Зараз на толоку вже не затягнеш нікого. Плати! Слово «наймити» в наш час було майже лайкою, - зараз кусень хліба.
 Росли ми, дівчата округлялись. Почались розмови про необхідність вступу до комсомолу. Вельми хвилювались в районному комітеті намагаючись пригадати, що воно таке – демократичний централізм, скільки орденів у комсомолу, тощо. Потім постала проблема продовження навчання в технікумі, чи інституті. Щоби легше було навчатись далі, переходили до шкіл з навчанням російською мовою. Таким чином рідною мені на два роки стала руська школа № 36, 9 - 10 «Є», а був там і «Л» клас.
 Гігантоманія була притаманна більшовизму. Там дізнався, що партія хотіла створити закриті школи для виховання нового покоління людей не заражених попередніми настроями, без втручання в цей процес дубоголових батьків, котрі геть нічого не тямили у підготовці для життя людини комуністичного майбутнього. Для того, щоби юнь не тікала від нудного базікання на комсомольських зборах, - зачиняли роздягальню й не давали пальт. Директор школи Михайло Петрович Задорський впроваджував прогресивні методи навчання і створив «Малу Академію Наук» за прикладом кримської. Знов же, для покращання вміння написання творів, пішов я на факультет російської мови, а цей факультет віддали під опіку «Школи юних журналістів» газети «Прапор Юності». Дечому навчили і навіть завдяки тому працював польовий сезон з археологами.
 Потім життя закрутило, завертіло. То вантажником у магазині, то робітником у поштовому вагоні до Барнаулу, що на Алтаї в Росії. Пригод і вдома вистачало. Якось на ставку, у затінку щось там святкували влітку, а сусіда поскаржився, що у нього в льосі жаби розплодилися. Ми тут же запропонували вужа туди пустити і, не довго роздумуючи пішли ловити. На ловця і звір біжить, і мені поталанило ухопити плазуна, що залазив у щілину. Потягнув і, тут побачив звивисту смугу на спині, та відзначив відсутність жовтих цяток біля вух. Інстинктивно закрутив ту тварюку по колу й відпустив, а сам дременув. Куди й хміль подівся.
 Перед службою в армії працював на будівництві ліній електропередач. Вештався країною, вільний від батьківського нагляду… Красота!.. Уперше побачив наркомана, прозвали його «Гуталін», через тату павутиння на руці. Я жартував, що то «формула гуталіну». Навіть співчували йому, дивлячись, як на очах перетворюється на сміття. А воно кепкувало з нас, що не тямимо в справжньому кайфі, поглинаючи «бормотуху».
 Молодим здається, що так буде вічно: - вино, дівчата, молодиці. З однією потім, років через десять, зустрілися в інституті. Якби не нагадала про колишнє палке кохання – і не впізнав би. Тоді ж перед армією одружувались лише телепні.
 Закинула мене доля на курси шоферів бурильно - кранової машини до міста Єльця в Липецькій області Росії, а звідти на лінію Коломак - Полтава і, на службу в армію, у місті Лозова, Харківської області та до сержантської школи в Києві, що біля метро Арсенальна. Про ті буремні роки окрему книгу писати треба.
 Хвалити Бога! Дембельнувся вчасно, покрутив бублика на джипі поки не завіз начальника під артобстріл на полігоні в Черкаському. Зранку ж звільнився та пішов на завод шофером, а звідти на залізницю складачем поїздів. Та й побралися з донькою начальника станції. Тут виявилось, що у нас із нею немає вищої освіти – вирішили продовжити навчання. Дружина через токсикоз кинула не дійшовши до першої сесії. Потім вирішили, що їй і технікуму достатньо буде і, на восьмому місяці вагітності за другою донькою, вона до нього поступила. Тож довелось мені і за себе навчатись, і за неї, і підробляв тим, що робив дещо заочникам, а тут іще й на кар’єрну драбину трішки заліз. В начальнички. Та постав факт, що без партійного квитка комуніста (жартома називали його «хлібна книжка») – далеко не просунутись. Кинув залізницю і пішов працювати слюсарем на завод важких пресів. Заробітки там були добрі, та на час дипломування треба було працювати за фахом. От і пішов до СКТБ Мінчермету УРСР інженером. «Доріс» до провідного спеціаліста, хоч дражнили мене там «главспец». Усе через помилку в телеграмі, котрою директор одного з підприємств запрошував мене надати фахову допомогу. Те прізвисько тішило самолюбство, але не допомогло, коли треба було просунутись у кар’єрі на посаду заступника генерального директора обласного об’єднання. Як потім розказував один чоловік, присутній на обговоренні моєї кандидатури, - заступник міністра спитав: « - А чий він?..» Усі знизали плечима… Не допомогла й «хлібна книжка». Таж участь спіткала й мого начальника О. Перепльотчикова, котрий хотів стати заступником головного інженера. Відмовили. Щоправда Олег Григорович те сприйняв, як гноблення єврея. Йому легше… Гадаю, що він помилився. Хоч і розумний чолов’яга був. Саме завдяки його зусиллям і прискіпливості, я «в люди вибився».
 Там витримав кандидатський іспит перед вступом до лав Комуністичної партії і запис в характеристиці: «Стійкий до алкоголю». На запитання представника районного комітету: «А як це?» Відповів жартома: «Як Гришка Распутін, пів - шаплика мадери випиваю за один раз і… «в жодному оці…» Краще б я промовчав, бо нашого партійного секретаря вхопила трясця… Переписали.
 «Дідівщина» - вона не лише в армії, а й поміж цивільних теж бо, коли у нас була реорганізація, - то мені, як наймолодшому, запропонували опікуватися «Вторчерметами» за принципом: «Сто літ мак не родив і голоду не було». От я тим «блохам» зі ста, а то й п’ятидесяти метрами під’їзних колій і допомагав укладати договори з залізницею. Наші ж «гіганти думки» працювали з заводами у котрих по 200 - 300 - 400 кілометрів тих колій.
 Та, на відміну від них, у мене була свобода. Начальник тримав мене «за дурника», ганяв то на польові роботи, то на будівельні. Сприймав я все філософськи, але професійні обов’язки виконував блискуче, (що потім дало ласий шмат хліба й статок), але замість нагороди отримав заздрість та інші капості. А все через язик. Мовчи, навчись мовчати і будеш усім найкращий! А то, - з поля приїде та й хвалиться всім, що зміг приперти додому, безкоштовно. Чи на нараді застольної епохи на бундючне начальникове: «- Бач, який тут прийом? То все через МЕНЕ!» А я візьми, та й бовкни: «А мене скрізь так зустрічають». Згодом і «Вторчермети» «залили за шкіру сала», - зателефонував якийсь директор та питає Кобзенка, а слухавку взяв начальник. На пропозицію підказати вирішення проблеми директор мовив, що таке підсилу тільки Кобзенку бо інші там в СКТБ не тямлять. Чи він уже там хильнув, чи?..
 А тут нова реорганізація, - мені «навісили» іще дві галузі. Нащо? Гроші – тіж, лише мороки більше. У тому «вирі життя» встиг захистити в інституті диплом та ще й англійською мовою. Щоправда, через усе оте навантаження на голову, запримітив за собою одну особливість: якщо в тексті брехня – свідомість ставить «захист» і інформація не сприймається. Засвоюється лише раціональне. Для комуніста – це трагедія… Треба ж було завжди цитувати зміст газети «Правда»…
 Життя весь час підкидає свої варіанти. Дружина перенесла грип «на ногах», а наслідок - астма. В країні почалась перебудова, я перейшов до обласної ради агропромислового комітету. Посада, провідний фахівець,- мрія життя. Та треба було змінити клімат заради дружини. Знайшов підходящий варіант обміну (в радянські часи квартири мінялись без купівлі - продажу) на Крим, через Черкаси, але в цей час вибухнув Чорнобиль. Довелось мінятись на Сухумі, столицю Абхазії. Туди перебралися, дивлюсь – треба тікати якнайскоріше. Встигли. Дякувати Богу, у дружини зникла астма. Я ж мав нагоду попрацювати в ковбасному цеху (робив бастурму й суджук), поїзним диспетчером на ділянці Сухумі - Адлер (Сочі), та в добровільному пожежному товаристві Абхазії, щось на кшталт сажотруса (рос. трубочиста). Остання робота вельми сподобалась. Завдяки їй поставив багатьом вентиляційні решітки в квартирах, познайомився з народом і завжди чув, якщо сусіди цікавились тим, «Хто це?», шанобливе: «Майстер!». Звичайно ж і «жива копійка» прижилась у кишені. Що й сприяло хорошим спогадам у залишку.
 До рідного міста повернувся – як до неньки пригорнувся. Усе рідне, навіть сморід, хамство й безлад. Роботу допомогли знайти вторчерметівці, у себе, в юридичному відділі. Та раптом згадав про мене і військкомат. Тоді ж на обліку стояли до 50 літ. Вирішили ощасливити на півроку мене, та ще чоловіків тридцять, роботою на Чорнобильськім смітті. Яких тільки «косарів» не надивився на медогляді, і сам такий же став. Бо вже набридло, що ніхто не питає твоєї згоди, а використовують де завгодно: на сільгоспроботах (а поряд тракторист тягає агрегат обробляючи поле отрутохімікатами), на будівництві сміття прибирати, - найкраще застосування інженера - залізничника, в той час, як робітники - будівельники, через погану організацію праці сидять і грають в доміно, тощо.
Та співчуття годі було чекати, «Партія сказала: «Треба», відповідай: «Єсть»! Тож на запитання лікаря: «Як Ви спите? Що Вам сниться?» в моїй голові раптом пролунало – «Момент істини!». З «невинними очима» сказав лікарю: «Вчора наснилось, як двох з «Макарова» пристрелив, а позавчора, - трьом горло перерізав ножем…». В кімнаті стало чутно, як мухи літають. «Товариші по зброї» зрозуміли, що: «Погнав по - крупному», а лікар тільки кліпає очима, жалкуючи, що спитав бо «отряд теряєт бойца» і - треба його обстежувати. Я ж намагаюсь грати роль до кінця, подумки міркуючи, що нехай вже місяць «досліджують», аніж отримувати дози радіації на реакторі. Двоє дітей, - кому вони будуть потрібні, якщо я здохну? Невдовзі мене лікарі вигнали з діагнозом на кшталт: «Бреше! Людину вбити не може, бо немає рушниці». Велике їм спасибі! Фахівці вони були добрі.
Може хтось і засуджує мене (за медичну косовицю), але не дружина й діти. Бо пригадалося як, іще у 1986 році, начальство з Києва наказало терміново висунути двох шоферів, котрі брали участь в ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Слухавку зняв я, - тож і довелося виконувати той наказ, хоч це й не входило до моїх обов’язків. Більше турбувало те, - чи до буфету завезли недорогі свинячі ребра. Що означала така подія в країні «розвиненого соціалізму», - хто жив тоді, той знає.
Нікого більше у відділі не було. Зателефонував до районних управлінь і «упіймав» двох чиновників (літо ж було), вони й дали прізвища: один вивозив бетонне сміття з реактора; другий людей привозив до зони. В такому порядку й висунув на нагородження орденом і медаллю.
Хто вони і чи ще живі ті герої? Не цікавився. Але час показав, що нікому вони не потрібні, - тяжко хворіють, відходять у небуття, а тим, котрі й на тому нажилися – байдуже. Щоправда, коли виділяються якісь кошти для вирішення тієї проблеми – вони тут, як тут. Співчувають, турбуються і… розкрадають виділене. Тож я й не відчуваю докорів сумління, через те, що мені не поталанило наковтатися радіоактивного пилу, там у зоні.
А свої дози ми усі отримали. В ніч вибуху я їхав потягом з Києва, у п’ятницю завершилась республіканська нарада, ми потім «посиділи - погомоніли» в готелі й роз’їхалися. Та воно догнало нас і тоді й потім…
З юрвідділу мене «вижили» під кінець року ті, хто раніше, як працівникові міністерства, виказували палку повагу. Я звільнився, та пішов заступником директора інституту, а звідти повернувся до облагропрому. Та невдовзі П. І. Лазаренко, голова «облагропрому», сказав, що половину дармоїдів скоротить. Тяглося це два роки, тож кожен робив, що вважав за потрібне і корисне собі. А коли всеж сталося невблаганне, - то і я перебрався головним інженером на «Ветсанзавод», де виробляли м'ясо - кістове борошно з дохлятини, котру збирали по області.
Чотири роки на тій посаді прийшлися на самий початок нашої незалежності. Що коїлось навкруги – не всі могли втямити. Зарплату привозили лантухами, а купити на ті папірці було нічого. Адже морозиво коштувало 100 000 крб., а пляшка горілки 40 000. Довелось пригадати те - чим займався, як фахівець - залізничник і вирішив пристосувати для заробітку. Навпомацки торуючи шлях відчув таки тверду основу.
А тут іще, після відвідин одного з чиновників - інспекторів дружина поставила питання руба: «Або, або…». Справа в тому що сейф у кабінеті був ущент заповнений пляшками з горілкою для зустрічі перевіряючих. Випити на дурницю бажали всі і хворі, і непитущі, а від любителів того процесу, людей потрібних, - спасу не було. За молодицями я не бігав, не хотілося зарази додому нести, а от «на автопілоті» повертався додому частенько. А тут іще й «повезло!» Отруїлися ми горілкою. До цього я двічі труївся в Сухумі, кавунами й рибою. В реанімації «відкачали». От і трапилась нагода відмовитись від обіймів Зеленого Змія. Виявилося, що так навіть цікавіше жити. Кинув я той завод, і вчасно, бо його через тиждень пограбували, а охорона, за наказом директора, входила до моїх посадових обов’язків. Став я «фрілансом», з анг. «вільний списоносець». Тоді на виробництві «за щастя» була зарплата $20, а я почав заробляти $1000 - 2000 подарував дружині на срібне весілля круїз по Середземному морю на Паску. Що не кажи, а приємно бачити, як «твоє сонечко», після злиднів, панною ходить на палубі лайнера. Та й сам круїз: Греція, Кіпр, Єгипет, Ізраїль, Туреччина, - повністю перевернув ставлення радянської людини до життя і його розуміння.
Звичайно ж було розуміння, що це не на все життя і спад почав відчуватися, аж поки статок не зійшов нанівець. Треба завжди шукати інший шлях. Як пише американський бізнесмен Роберт Кійосака: «Нову роботу треба починати шукати зразуж, як тільки - но влаштувався на сьогоднішню». Бізнес, теж.
Від депресії й розпачу врятували вивчені раніше мови, бо не гасав з червоною ганчіркою та не згадував про фараонівську ковбасу «по два десять», як це продовжують і досі багато літніх людей. Їх теж можна зрозуміти й пожаліти бо вони – просто не тямлять, що коять. Розгубились, перелякались, а спрямовувати їх у вірному напрямку ніхто не хоче.
Ідея пошуку першоджерела мови давно вже визрівала в голові інженера-залізничника і таки матеріалізувалась у вигляді цього словника. Бо Фіма, мій товариш по СКТБ, якось похвалився, що вивчає іврит, а я дорікнув йому, що мене не взяв з собою. Його здивуванню не було меж. Та, хоч вони вже шість уроків і пройшли, - я наздогнав їх. Вельми цікава штука виявилась, - той іврит. Фіма кинув навчання, а я продовжив і, навіть викладав початківцям.
Завертілося. Життя стало цікавим завдяки заочному навчанню в Інституті вивчення юдаїзму, у Відкритому університеті Ізраїлю та здатності читати, недоступні раніше, джерела мовою оригіналу. Світ повернувся іншим боком, та виявився не менш цікавішим, аніж попередній. Було б лишень здоров’я!