| Опис: |
Михайло Клименко не декларує відкрито своїх поетичних завдань. Звичайно, в його розмаїтій творчості знайдуться зразки декларативного і навіть публіцистичного вірша, але його літературна програма відбита в них слабо. Вона — передовсім у його пейзажах. Говоримо про літературну програму, яка у кожного поета є водночас програмою самого життя. Наприклад, коли Клименко у вірші «Березняки» просить пісню стати його коханою, то це задля того,— пояснює він,— щоб з нею повести «дівчат-берізок» аж на вулиці міст. А ле Клименко належить до таких поетів, які не надуживають свого авторського становища загальними закликами-звертаннями до свого слова, часто перебільшуючи можливості того слова.
Урочисто високий настрій — час, коли людина діткливо відчуває в собі присутність душі або, інакше кажучи, повняву людяності , не може бути постійним навіть у поета. Між іншим, у Клименка є чудові поезії, в яких подив природи переходить у ледь помітний жаль за тим, що її дива (скажімо, диво проліска! ) відкриваються людині лише раз на її віку. Клименко вміє і може подарувати читачеві свій урочисто високий настрій. Звідкіля ж він сам бере його? В поетів, як і у всіх інших людей, цей настрій може бути викликуваний мистецтвом, але серед поетів є такі, що частіше заряджаються високим духовним звучанням від безпосереднього споглядання природи. Саме таким є Михайло Клименко. Принцип виховання душі красою природи не такий вже й новий у поезії, але Клименко викладає його по-своєму, не забуваючи при цьому й про те, що труд дає людині пізнатися з природою, що людина є не споглядачем, а трудівником і що цим вона і возвишає себе, і з'єднується з природою.
В західних літературах білий вірш і верлібр сьогодні, здається, остаточно витіснили риму, поруч з віршниками цих форм появилося чимало бездарюг, які вважають, що будь-яке звалище їхніх фраз — це і є поезія. Якщо рима не передала своїх функцій метафорі і високій напрузі мислі, то з білого вірша вийде нудотна балаканина, що не має нічого спільного з мистецтвом слова. Це чудово розуміє Клименко, який часто підходить ближче до вияву можливостей поезії там, де обходиться без римування і усталеної класичними розмірами ритміки.
Про поезію Клименка написано мало. Щоправда, перша книжка його була зустрінута дуже схвально і критикою, і читачами. Мабуть, було трудно перевершити себе в наступних двох. Зацікавлення його творчістю дещо спало. Але після «Зажнив'я» стало ясно, яка дорога вибрана автором «Синіх очей весни».
Це дорога, яка веде вгору спокійним схилом високогір'я. Вона довша, ніж та, що виривається на шпиль стрімниною, але цією до рогою можна значно більше винести... Михайло Клименко має доволі сил, щоб легко піднятися на таке поетичне плато, яке не загубиться навіть посеред найвищих вершин української
поезії.
Д м и т р о П а в л и ч к о . |
