Надія Кіндрачук » Соціально-культурні процеси в українському етнічному середовищі УРСР (60–70-і рр. ХХ ст.): динаміка, тенденції, наслідки
[додати інший файл чи обкладинку цього твору] [додати цей твір до вибраного]

Соціально-культурні процеси в українському етнічному середовищі УРСР (60–70-і рр. ХХ ст.): динаміка, тенденції, наслідки

Дисертація
Написано: 2020 року
Розділ: Історична
Твір додано: 22.04.2024
Твір змінено: 22.04.2024
Завантажити: pdf див. (3.5 МБ)
Опис:

Кіндрачук Н. М. Соціально-культурні процеси в українському етнічному
середовищі УРСР (60–70-і рр. ХХ ст.): динаміка, тенденції, наслідки. –
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за
спеціальністю 07.00.01 – історія України. – ДВНЗ «Прикарпатський
національний університет імені Василя Стефаника», Івано-Франківськ, 2020. –
Одеський національний університет імені І.І. Мечникова, Одеса, 2021.
На основі архівних джерел, преси, опублікованих документів, наукової
літератури у дисертації аналізується динаміка, основні тенденції, наслідки та
особливості перебігу соціально-культурних процесів в українському етнічному
середовищі УРСР протягом 60-х – 70-х рр. ХХ ст.
В основі авторської концепції лежить твердження про те, що саме 1960-ті
– 1970-ті рр. стали одним із найскладніших періодів історії української нації.
Процес асиміляції українців набрав найвищої інтенсивності порівняно з
попередніми історичними часами радянської України. Проте, всупереч
несприятливим обставинам, чисельність української нації УРСР сповільнено,
важко, але зростала як в кількісному, так і в якісному відношеннях. Українці
ментально усвідомлювали себе єдиним народом, який і природньо, і за всіма
міжнародними пактами мав право на самодостатнє існування. Попри нівеляційну
національну політику радянської влади український етнос зберігав своє
національне обличчя, державницький соціально-культурний потенціал.
Аналіз стану наукової розробки обраної теми показав, що, незважаючи на
численне коло наукової літератури, присвяченої соціально-культурному життю
УРСР другої половини ХХ ст., вона не була предметом спеціального
комплексного дослідження в історичній науці і цим самим зумовила свою
актуальність у вивченні. Загальний висновок багатьох дослідників про
становище титульної нації УРСР в окреслений період не отримав належного
дослідницького обґрунтування і розглядався лише в контексті загальновідомих


3





історичних процесів. До сьогодні не існувало спеціальної праці, яка б вивчала
національне самовідчуття і прагнення українського етносу, передусім його
пасіонарної частини впродовж 60-х – 70-х рр. ХХ ст., досліджувала
виокремлення і збереження української нації через культуру, висвітлювала роль
української діаспори у національному самозбереженні українців протягом
зазначеного періоду. На початку ХХІ ст. у зв’язку з формуванням нових архівних
фондів, відкрились нові перспективи вивчення історії українців в УРСР. Тож дана
дисертація є однією з наукових праць, покликаних заповнити цю прогалину в
історичній науці.
У дисертації розроблені, доповнені та поглиблені питання, що
висвітлюють: трансформацію соціально-культурного обличчя титульної нації
УРСР, демографічні зміни в українському етносі на загальноукраїнському і
регіональному рівнях, значення руху шістдесятників в розширенні
етнокультурних меж українців, боротьбу української інтелігенції за збереження
українського мовного простору та національно-духовної складової, національну
самовизначеність у творчості українських митців, об’єднуючу силу української
національної ідентичності, специфіку та форми націотворчих процесів,
еволюцію державницьких, національних поглядів українців щодо підтримки ідеї
незалежності України, роль української діаспори в змаганнях за окремішність
української нації та незалежність і соборність Української держави.
Виконане дослідження дозволяє стверджувати, що демографічна політика
радянського керівництва в Українській РСР впродовж 1960-х – 1970-х рр. була
спрямована на: зростання чисельності некорінного населення в УРСР, мовну й
етнічну асиміляцію українців, ослаблення національної ідентичності
представників титульної нації УРСР, поглиблення міжетнічної інтеграції,
недопущення процесу консолідації українських національних сил, депопуляцію
української нації тощо. Відбувалося цілеспрямоване «розчинення» українства в
«радянській єдності». Аргументовано, що всупереч нівеляційній національній
політиці радянської влади, чисельність титульної нації УРСР сповільнено
зростала. Щойно вплив несприятливих чинників дещо послаблювався,


4





відтворення українського етносу набувало, хоча незначної, однак позитивної
динаміки. Опираючись асиміляційним процесам, українці не втрачали свою
національну свідомість.
З’ясовано, що впродовж 60-х –70-х рр. ХХ ст., вбачаючи в розповсюдженні
релігійного світогляду серйозну загрозу монопольному пануванню КПРС –
КПУ, радянський режим посилив контроль за духовним життям українців. Цей
період ознаменувався всеосяжним державним наступом на церкву, як на
«агентуру буржуазної ідеології». Однак, незважаючи на утиски з боку держави,
українці не відступили від церкви, а чинили активний спротив атеїстичній
політиці комуністичної влади. Радянські ідеологи так і не змогли повністю
викорінити з життя українського етнічного середовища споконвічні національні
звичаї та традиції. Релігійність українців виявилась сильнішою того тиску, який
на неї чинився. Протистояння радянської та української національної
ідентичності в 60-х – 70-х рр. ХХ ст. вкотре продемонструвало нескореність
української нації, її прагнення до волі та незалежності.
Встановлено, що впродовж 1960-х – 1970-х рр. впливовою силою боротьби
проти радянської політики денаціоналізації та русифікації українського народу
на релігійному ґрунті залишалася офіційно заборонена Українська греко-
католицька церква. В умовах тоталітарного режиму, репресивно-каральний
апарат якого контролював будь-які опозиційні виступи, УГКЦ зуміла зберегти
свою структуру, виховати нове покоління патріотично-налаштованого
духовенства та піднести дух опору українців на рівень свідомої готовності до
подальшої боротьби за свободу віросповідання й державність України.
Виявлено, що історична наука в УРСР впродовж 60-х – 70-х рр. ХХ ст. була
повністю підконтрольна ідеології радянської держави. Концепцію історичного
розвитку українського народу визначали не вчені, а партійно-комуністична
номенклатура. На передній план висувалася концепція зближення націй,
створення «нової історичної спільності – радянського народу» і засудження
ідеології «буржуазного націоналізму». При дослідженні історії УРСР перед
науковцями ставилося завдання не акцентувати увагу на національних


5





відмінностях і всіляко пропагувати «виняткову» роль російського народу в житті
українців. Проте, всупереч ідеологічному диктату правлячої комуністичної
верхівки, немало дослідників намагались зберегти об’єктивність і
неупередженість української історичної науки. В своїх працях вони
аргументовано доводили окремішність історії Української держави та
українського народу.
Документально підтверджено, що українську національну інтелігенцію
турбувала доля української мови, яка протягом 60-х – 70-х рр. ХХ ст. зазнала
різних форм дискримінації. Невтішна ситуація в мовній політиці викликала
протести серед значної групи українців та сприяла появі руху на захист рідного
слова. Справа дійшла до формування відвертої опозиції хрущовській освітній
реформі. До різного рівня державних інстанцій, редакцій газет, журналів
різноманітних видавництв надходило багато листів, автори яких були стурбовані
нерівноправним становищем російської й української мов та висловлювали своє
обурення функціонуванням великої кількості російськомовних дошкільних
установ, шкіл та русифікацією вищої освіти. Українців закликали поширювати
українську мову та піклуваватися про її подальший розвиток, чим прагнули
зберегти власну національну тотожність.
Показано, що всеосяжний наступ комуністичного режиму на українське
друковане слово викликав до життя протидію українців у вигляді численної
продукції «самвидаву» – непідконтрольної радянській державі позацензурної
літератури. На її сторінках розгорнулася критика національної політики
комуністичної влади, офіційної доктрини про злиття націй, на конкретних
фактах розкривалися утиски української інтелігенції за власну національну
позицію. На машинописних або ж рукописних сторінках закладалися підвалини
майбутньої свободи слова. Через альтернативні радянським засоби інформації
українці комунікували із світовою громадськістю та демонстрували світу свою
орієнтацію, спрямовану на боротьбу за окремішність української нації і її права.
З’ясовано, що хрущовська «відлига» дала поштовх до послаблення впливу
комуністичної ідеології та виходу на поверхню тих українських національних


6





сил, які ще не були остаточно зламані в попередній період. Поява шістдесятників
стала реакцією на посилення державної політики національної уніфікації, спроби
КПРС – КПУ адміністративними методами прискорити формування
«єдиноспільної» радянської культури. Нове покоління українців уперше в
післясталінський період підняло українську проблему, заявило про
невирішеність національного питання в УРСР. Незворотнього характеру набирав
процес відродження національного обличчя української культури, повернення з
глибин народної творчості, взаємозв’язку національного і духовного. Дух
вільнодумства, морально-естетичні новації, виборювання права на автохтонне
мистецтво наповнили діяльність молодих талановитих українців. Шістдесятники
побачили себе нацією через культуру і стали певною мірою каталізатором
подальших змін на шляху до здобуття державної незалежності України.
Підтверджено, що тогочасна українська культурна спадщина була
наповнена національно-патріотичним змістом. Право на вільний національний
розвиток українців у своїх працях обстоювали майстри пера – поети, прозаїки,
публіцисти, літератори. Ідентифікація українства здійснювалась ними на основі
національної віри, мови, традицій та інших засобів етноутвердження. Виявлено,
що українська пісня в умовах всеосяжної політики русифікації стала засобом
втілення в життя українців національної мовної практики. Відмежуватися від
ідеологем радянської системи і зберегти національну спрямованість у своїй
творчості намагалися й кіномитці та тогочасні театральні колективи. В тяжкий
період бездержавності українська етномистецька традиція була підхоплена та
творчо засвоєна й художниками. Серед творчої інтелігенції зростав інтерес до
народного, як виразника національного. Відбулися помітні позитивні зрушення
у відновленні функціонування призабутих видів українського народного
мистецтва. Українська творча еліта зуміла зберегти свій національний потенціал
в умовах згортання тих тенденцій хрущовського періоду, які дали її творчості
новий поштовх.
З’ясовано, що 1960-ті рр. не були однозначно позитивними, а йшли у
поєднанні з так званим «тихим тоталітаризмом» та штучно створеною видимістю


7





зменшення тиску тоталітарної репресивної машини. Національний струмінь в
українській культурі 1970-х рр. штучно приглушувався. Ліквідація
демократичних завоювань, здобутих в попередні роки, позначилася посиленням
цензури та хвилею репресій проти нового покоління опозиційно налаштованих
до правлячого кола українців. Нівелюючи поняття нації, народності,
національних особливостей та традицій, радянська влада під гаслами «розквіту і
зближення націй в СРСР» переслідувала мету сформувати з українця
зрусифіковану людину «нового типу», яка б мала пригнічену ініціативу,
подавлену волю та неспроможність приймати самостійні рішення.
Виявлено, що різноманітні обмеження прав та свобод людини за
національними ознаками в УРСР призводили не лише до конформізму, а й до
нонконформізму як соціокультурного явища, що в свою чергу породило в
українському етнічному середовищі певні трансформації, руйнування багатьох
усталених стереотипів, насаджених ідеологією КПРС – КПУ. Представники
нової генерації українців сформували опір асиміляційним процесам в УРСР та
не дозволили розірвати при всіх намаганнях радянської влади взаємозв’язок
багатьох українських поколінь. Українська інтелігенція, спираючись на
міжнародно-правові документи, які закріплювали право на вільне національне
самовизначення людини, народу, нації, продовжувала наголошувати на
невирішеності національного питання в УРСР. Після створення у листопаді
1976 р. Української Гельсінської групи українці отримали надію на практичне
втілення в життя задекларованих свобод, особливо тих, які стосувалися
національних, соціально-культурних інтересів українського народу. Українська
національна еліта зробила вагомий внесок у подальший розвиток
загальнодемократичного та національного рухів в УРСР, які в результаті
призвели до відновлення на політичній карті світу незалежної Української
держави.
Документально підтверджено, що невід’ємною складовою української
етнічної цілісності була українська діаспора. Створені емігрантами в місцях
їхнього проживання численні громадські та культурно-освітні установи стояли


8





на сторожі українських національних інтересів і вели плідну співпрацю з
українцями на Батьківщині. Задля збереження та розвитку української мови велику
увагу представники діаспори присвячували виходу у світ українського
друкованого слова. Через тотальну цензуру в УРСР зарубіжні українці сприяли
публікації за кордоном багатьох українських творів, які були заборонені в
Україні. Засобами міжнародного туризму, міжнародного обміну студентами та
світового радіомовлення поступово налагоджувалися контакти між українською
і зарубіжною молоддю, розширювалися сфери комунікації. Основне завдання
української діаспори полягало в збереженні етнічної ідентичності та культурної
самобутності української нації, консолідації розкиданих еміграційних сил задля
єдиної мети – підготовки політичного, професійного підґрунтя для здобуття
самостійної, соборної Української держави.
Аналіз та наукове опрацювання джерел з проблеми, що досліджується, дає
підстави стверджувати:
по-перше, в основі соціально-культурних процесів, які протікали в
українському етнічному середовищі 1960-х – 1970-х рр., лежало прагнення
прогресивної української інтелігенції до національно-духовного
самозбереження і відродження;
по-друге, націотворчим процесам 1960-х – 1970-х рр. сприяла національна
самоідентифікація українців, що була виражена в їх прогресивному друкованому
слові, пісенно-поетичній, музичній, художній культурі тощо;
по-третє, 1960-ті рр. відзначилися розгортанням руху шістдесятників –
молодої плеяди національно-свідомих, талановитих українців як на материковій
Україні, так і поза її межами. Саме вони стали моральною опозицією до
радянського тоталітарного режиму та здійснили вагомий внесок у відновлення
самобутньої української національної культури в післясталінські роки;
по-четверте, духовною й національною опорою українців, виразником їх
моральних, наукових, культурних, освітніх цінностей та національно-
державницьких прагнень продовжувала залишатися українська церква,
незважаючи на постійні її утиски та переслідування;


9





по-п’яте, об’єднуючою силою духу українства, яка дозволила виокремити
та зберегти українську націю як окрему етнічну одиницю у складі СРСР, була
багатовікова національно-духовна, інтелектуальна, культурно-мистецька
спадщина українців материкової України та діаспори.
Ключові слова: українське етнічне середовище, українська нація,
українська мова, національна культура, соціально-культурні процеси, освіта,
релігія, церква, національне виокремлення, національна ідентичність,
національна свідомість, українська діаспора.
Зміст: [натисніть, щоб розгорнути]
 
Відгуки читачів:
 
Поки не додано жодних відгуків до цього твору.
 
Тільки зареєстровані читачі можуть залишати відгуки. Будь ласка, увійдіть або зареєструйтесь спочатку.