|
| Написано: |
2021 року |
|
| Розділ: |
Історична |
|
| Твір додано: |
14.04.2024 |
|
| Твір змінено: |
14.04.2024 |
|
| Завантажити: |
pdf
див.
(2.2 МБ)
|
|
| Опис: |
Кавацюк Д. І. Українське представництво Галичини в австрійському
парламенті (1861–1897 рр.) – Кваліфікаційна наукова праця на правах
рукопису.
Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії з галузі знань 03
Гуманітарні науки за спеціальністю 032 «Історія та археологія». – ДВНЗ
«Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника» МОН
України, Івано-Франківськ, 2021. ДВНЗ «Прикарпатський національний
університет імені Василя Стефаника» МОН України, Івано-Франківськ, 2021.
Актуальність дисертації пов’язана з тим, що після здобуття Україною
незалежності в 1991 р. суттєво зріс інтерес до вивчення історії українського
національного руху Галичини “довгого” ХІХ ст., складовою частиною якого
була діяльність русинів у представницьких органах влади Австрійської (з
1867 р. – Австро-Угорської) монархії. Протягом 1861–1897 рр. в
австрійському парламенті українські депутати виступали на захист інтересів
місцевого населення краю. Хронологічно робота охоплює період від
відновлення парламенту в Габсбурзькій монархії 1861 р. до закінчення
восьмої каденції 1897 р.
Основою для дослідження стали неопубліковані архівні матеріали (з
двох архівів в Україні – ЦДІАЛ України і Держархіву Івано-Франківської
обл.), дані стенографічних протоколів парламенту (100 позицій у списку
використаних джерел і літератури), австрійських законів, тогочасних
періодичних видань та спогадів безпосередніх учасників і свідків подій.
Цінну інформацію для роботи почерпнуто з наявної історіографічної бази,
насамперед, праць сучасних українських істориків О. Аркуші, А. Кліша,
М. Мудрого, О. Сухого, І. Чорновола, австрійського історика Г. Біндера,
польського – С. Піяя та ін. Щодо архівних матеріалів, то вони стосуються
передусім передвиборчих кампаній, тоді як діяльність українського
представництва відображають стенографічні протоколи парламенту, що
містять відомості про кожного депутата.
3
У дослідженні розкрито участь українського населення у виборах до
австрійського парламенту. Роль керівника передвиборчими кампаніями
галицьких русинів взяло на себе засноване в 1870 р. у Львові політичне
товариство русофілів (москвофілів) “Русская (далі – Руська) рада”, особливо
після запровадження безпосередніх виборів до Палати послів у 1873 р.
Товариство визначало кандидатів у посли, займалося друком і поширенням
агітаційних листівок серед населення, залучало фінансові ресурси до
передвиборчої кампанії і т. п. Русофіли відстоювали ідеї панславізму та
єдиного “русского міра”, що охоплювало в їх розумінні “великоруські”
(російські) та “малоруські” (українські) етнічні землі. Незважаючи на певний
успіх на виборах 1873 р. (15 депутатів), у діяльності “Руської ради”
спостерігалися значні недоліки (відсутність комунікації безпосередньо в
округах, централізоване призначення кандидатів, пасивність послів у
парламенті та ін.), які призвели до поступового падіння чисельності
депутатів-русофілів. На виборах 1879 р. русофіли здобули лише три мандати,
1885 р. – один, а 1891 р. – жодного.
Водночас з’ясовано роль галицьких народовців у передвиборчих
кампаніях. Уперше народовці організовано взяли участь у виборах 1885 р.,
коли створили спільний з русофілами комітет – Головний руський комітет
виборчий (ГРКВ). До цього часу координація зусиль народовських діячів на
виборах безпосередньо не здійснювалася, вони брали участь у складі
польського або русофільського передвиборчих комітетів. Однак до початку
1880-х рр. галицькі народовці значно поступалися в ідейно-організаційному
відношенні русофілам, не мали власної політичної організації (“Народна
рада” виникла лише в 1885 р.). Перелом у народовсько-русофільському
суперництві в Галичині остаточно відбувся на зламі 80–90-х рр. ХІХ ст., що
було пов’язано з політикою польсько-українського порозуміння, т. зв.
“новою ерою”, при підтримці австрійської влади (1890–1894 рр.). На
чергових виборах 1891 р. народовці вперше самостійно створили Руський
головний комітет виборчий (РГКВ) та здобули сім мандатів, для порівняння,
4
русофіли – жодного. Депутатами стали відомі народовські діячі:
Ю. Романчук, О. Барвінський, К. Телішевський та ін.
Проаналізовано механізм обрання депутатів парламенту в Галицькому
сеймі (1861–1873 рр.). Відповідно до австрійського законодавства одним з
обов’язків сейму було обрання депутатів парламенту зі свого складу. Поляки,
використовуючи чисельну перевагу на сеймовій арені, що базувалася на
куріальній системі виборів на становій основі, свідомо не допускали до
Палати послів політично активних і незалежних русинів. Як наслідок, деякі
українські представники в той час ставали членами парламентської фракції
поляків – Польського кола, більшість із них відзначалися пасивністю
(І. Боднар, А. Яновський, М. Кашевко та ін.). Із запровадженням нової
системи виборів до парламенту в 1873 р. русини отримали шанс збільшити
кількість депутатів парламенту.
Визначено персональний і кількісний склад українського
представництва в австрійському парламенті. У Палаті послів у 1861–1865 рр.
було 13 русинів, 1867–1870 рр. – шість, 1870–1871 рр. і 1871–1873 рр. – по
чотири, 1873–1879 рр. – 16, 1879–1885 – чотири, 1885–1891 рр. – п’ять та
1891–1897 рр. – дев’ять. За цей період депутатами були відомі русофіли –
І. Наумович, Т. Павликів, В. Ковальський, Д. Кулачковський та ін., народовці
– С. Качала, В. Федорович, Ю. Романчук, О. Барвінський, А. Вахнянин та ін.
Враховуючи, що окремі політики по кілька разів здобували депутатський
мандат (зокрема, І. Боднар, В. Ковальський, І. Озаркевич тощо), усього
русини в Палаті послів упродовж 1861–1897 рр. мали 49 представників. Крім
того, чотири греко-католицьких митрополити автоматично були послами
Палати панів (Г. Яхимович, С. Литвинович, Й. Сембратович і
С. Сембратович). У складі українського представництва до 1891 р.
переважали русофіли.
З’ясовано, що головним напрямом діяльності українських депутатів у
парламенті був культурно-освітній. В освітній сфері посли, як правило,
домагалися відкриття україномовних шкіл і гімназій, створення для русинів
5
навчальних класів з рідною мовою викладання у вже існуючих польських
школах. Поляки, маючи більш численне представництво в парламенті
(Польське коло ніколи, починаючи з 1873 р., не мало менше 40-ка членів),
всіляко чинили спротив цьому. Вони усвідомлювали небажані для себе
наслідки в розвитку україномовного шкільництва в Галичині, що потенційно
загрожувало перетворенню краю, по суті, в польську автономну провінцію,
при підтримці австрійської влади з 1860-х рр.
Найбільш висока активність українських депутатів в освітній сфері
спостерігалася з п’ятої каденції (з 1873 р.), та, особливо, у 80-і рр. ХІХ ст.,
коли вони, зокрема, домоглися перевірки навчальних підручників у краї та
запропонувати зміни до шкільного законодавства. В. Ковальський в 1876 р.
відзначився проектом відкриття української школи у Львові. Українські
парламентські депутати з Галичини (І. Озаркевич, Ю. Геровський та ін.)
доклали зусиль до відкриття Чернівецького університету в 1875 р. Дуже
часто ініціативи русинів губилися в австрійській бюрократичній системі.
Аргументовано, що українських депутатів цікавили також соціальноекономічні та релігійні питання. Зокрема, в соціально-економічній сфері вони
порушували питання про важке становище народу: необхідність зниження
податків, подолання наслідків голоду, весняних повеней тощо. Для прикладу,
М. Куземський у 1862 р. виступав за створення ґрунтових книг, щоб
зменшити кількість земельних суперечок у Галичині. Депутати-русини п’ятої
каденції (1873–1879 рр.) домоглися надання допомоги населенню для
подолання наслідків природніх катастроф та з метою уникнення голоду.
Українське представництво домагалося покращення матеріального
забезпечення греко-католицького духовенства, що було в гіршому становищі
порівняно з римо-католицьким (на жаль, в основному безуспішно),
підтримало відкриття третього в краї, поряд із Львівським і
Перемишльським, Станиславівського єпископства в 1885 р.
Водночас розкрито позицію українського представництва під час
обговорення на парламентській арені загальнодержавних законів. Так, посли
6
щороку брали участь у формуванні та розподілі бюджету монархії. Досить
активними були українські посли-депутати під час прийняття законів про
вибори 1873 р. і 1896 р. Так, Ю. Романчук та О. Барвінський виступали з
промовами під час дискусії над проектами виборчої реформи в 1890-х рр.,
домагаючись запровадження загального виборчого права, що було
реалізовано аж в 1907 р.
Проаналізовано співпрацю українського представництва з іншими
депутатами парламенту. Серед найчастіших союзників русинів, що мали
порівняно незначне представництво в Палаті послів, були поляки, німці та
італійці. Українські діячі, з огляду на порівняно нечисленне представництво,
потребували підтримки в парламенті для реалізації своїх вимог, головним у
визначенні союзників була позиція в польсько-українському суперництві в
Галичині. Українські депутати, які прагнули порозуміння з поляками,
вступали до Польського кола, але їх було небагато (С. Качала, В. Федорович
та ін.). Натомість українські посли з метою послаблення впливу поляків у
краї у 1861–1879 рр. приєднувалися до австро-німецьких лібералів –
постійного суперника Польського кола. В. Ковальський в 1882–1891рр.
входив до складу Клубу Короніні – ліберальної фракції Франца КоронініКронберга.
Проаналізовано діяльність українського представництва в Палаті панів
рейхсрату, склад якої призначав особисто імператор. Єдиним українським
депутатом у досліджуваний період, який брав участь у засіданнях верхньої
палати парламенту, був С. Литвинович – член фінансового комітету. Троє
інших (Г. Яхимович, Й. Сембратович і С. Сембратович) відзначилися
пасивністю, часто навіть не приїздили до Відня. Вони отримали мандат
автоматично у зв’язку зі вступом на митрополичий престол.
Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що в роботі
вперше: досліджено багатовекторну діяльність українського представництва
Галичини в австрійському парламенті у 1861–1897 рр.; введено до наукового
обігу значну частину невідомих і маловідомих архівних матеріалів та
7
значний обсяг інформації з тогочасних періодичних видань і стенографічних
протоколів парламенту; удосконалено: знання про діяльність українського
представництва в австрійському парламенті; уявлення про перебіг
парламентських виборчих кампаній, участь у них українського населення;
отримали подальший розвиток: вивчення окремих моментів участі
політичного товариства “Руська рада” у виборчих кампаніях до Палати
послів; дослідження діяльності деяких депутатів парламенту (Ю. Романчук,
О. Барвінський, С. Качала та ін).
Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що
висновки та основні положення дисертації можуть бути використані в
науково-дослідній сфері – під час написання праць з історії України,
історичного краєзнавства; навчально-виховній – для підготовки до
навчальних занять з відповідної тематики, формування національно свідомої
молоді; правовій – у процесі вдосконалення сучасного виборчого
законодавства України; громадській – для формування серед громадян
почуття відповідальності за свій вибір, громадянського суспільства.
Ключові слова: посол, Галичина, парламент (рейхсрат), Палата послів,
Палата панів, петиція, “Руська рада”, народовці, русофіли. |
|
| Зміст: |
[натисніть, щоб розгорнути]
ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ ……………………………………....17
ВСТУП …………………………………………………………………..………18
РОЗДІЛ 1. Історіографія, джерела і методологія дослідження…………...24
1.1 Стан наукового вивчення проблеми……………………………………..24
1.2 Джерельна база……………………………………………………………35
1.3 Методологічні засади……………………………………………………..46
РОЗДІЛ 2. Українське представництво в австрійському парламенті
1861–1873 рр. ……………………………………………………………………53
2.1 Історичні передумови запровадження парламентського устрою і
виборчі реформи в Габсбурзькій монархії в 1860-х – на початку
1870-х рр………………………………………………………………………53
2.2 Виборчі кампанії в Галичині 1861–1873 рр. Соціальна структура
українського представництва в парламенті………………………………..65
2.3 Діяльність українських послів на парламентській арені……………....77
РОЗДІЛ 3. Українські депутати Галичини в рейхсраті 1873–1885 рр....101
3.1 Парламентські вибори в Галичині 1873 і 1879 рр. та участь у них
українського населення…………………………………………………..…101
3.2 Чисельний склад і соціальні характеристики українських депутатів
………………………………………………………………………………..117
3.3 Українське парламентське представництво в контексті діяльності
рейхсрату у Відні ……………………………………………………………125
РОЗДІЛ 4. Українці Галичини в Державній раді наприкінці ХІХ ст. ...156
4.1 Виборчі кампанії до рейхсрату в 1885 та 1891 рр., соціальна структура і
фракційна приналежність …………………………………………………..156
4.2 Парламентська діяльність українського представництва в
1885–1897 рр. ……………………………………………………..…………175
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………193
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………...………200
ДОДАТКИ……………………………………………………………..……….235
|
|
|
