Колима

1920 року автор з батьками переїхав до Києва. У школі на Солом’янці українську мову йому викладав Максим Рильський. А в Лінгвістичному інституті лекції читав Микола Зеров. Допитливий юнак шанував геніального викладача, проводжав його після уроків, обговорюючи різні теми. «Кілька місяців таких літературних прогулянок із Зеровим дорівнювали для мене університетському курсу», – згадував Іван Іванов. Саме допитливість і погубила майбутнього літописця Колими. Вже працюючи вчителем у Ромнах, він цікавився: чому не виконано «заповіт Леніна», висловлений у листі до з’їзду партії.
На Колиму тоді висилали десятки тисяч в’язнів для видобутку золота. У деяких місцях поклади справді були казкові: «Вміст золота у породі був такий великий, що ми навіч бачили не окремі крупиці золота, а самородки вагою десять, двадцять, а то й сорок грамів». Однак так було не скрізь, тож невільники зазнавали нищівної експлуатації.
Керувати такими таборами смерті могли лише вбогі душею та байдужі люди: «Це був нікчема, який усвідомлював свою нікчемність, і тому злий на цілий світ. Найменша чиясь перевага над ним викликала у нього почуття ненависті і кровної помсти». Побої, голод, каторжна праця, отупілі в’язні, штабелі трупів, випадки канібалізму, дикунська поведінка начальства (від малого до великого) – на кожній сторінці книги. Кілька разів автор стояв на порозі смерті. Переривають ці моторошні картини пекла на землі (а обіцяли більшовики рай) факти опору табірній системі, розмови з ув’язненими інтелектуалами чи просто порядними людьми, яскраві описи північної природи.
Одного разу життя автору полегшило добре знання літератури. Аферист, який непогано влаштувався у колимському таборі, запропонував йому за харчі розповідати сюжети творів. При відсутності розваг такі оповідки були популярні у в’язницях СРСР. «Літературу я любив і вмів передати свою любов слухачам. Але такої аудиторії я не зустрічав ніколи. Слухали як заворожені, не спускаючи з мене очей. Гоголя доводилося розповідати двічі, так би мовити, «на біс». Два місяці, якщо не більше, тривали ці вечірні розмови. Посилене харчування підтримало мої фізичні сили».
Письменнику продовжили ув’язнення ще на 10 років. Однак під час пожежі документи згоріли, і на початку грудня 1939 року його несподівано звільнили. Побоюючись повторного арешту, він повертається в Україну аж 1949 року. Поселяється в Боярці, працює в шкільній бібліотеці, облаштовує музей, у вільний час крадькома занотовує пережите – без надії видати написане. Але прийшла так звана перебудова, і його повість йде до читачів України 115-тисячним накладом. На жаль, письменник не дожив кілька місяців, аби побачити свою багаторічну працю в друкованому вигляді. В Росії його «Колиму» так і не видали.