Хрещатий яр

Після нападу Німеччини на СРСР Докія Гуменна залишається в Києві і ставить собі завдання «закарбувати ті дрібниці, з яких складаються історичні події». В еміграції записи переробляє на художній твір, в якому (під ім’ям Мар’яни) викладає пережите безсторонньо, «через верх усіх ідеологій». Фіксує сотні подій, фактів, вражень.
«Бачив шахти Криворіжжя, залиті разом із повною зміною робітників. Бачив, як обливали ешелон із своїми ж пораненими і підпалювали. Бачив, як розстрілювали за містом цілу тюрму», – свідчить товариш Мар’яни Максим про радянські злочини при відступі.
Нові окупаційні реалії не кращі: «Свист куль нікого не цікавить, усі дуже зайняті грабунком». Не вгамовуються радянські партизани: «Щодня щось вибухає. Згорів палац Верховної Ради, догоряє чотириповерховий універмаг «Люкс». Але з часом нова влада міцніє: «Вулицю завойовує лунке тупотіння кованого німецького чобота та зрідка постріли». Єдине джерело інформації в місті – чутки: «Гітлер дуже розгніваний за цю пожежу. Він мав 28 вересня в’їхати в Київ з великою парадою». В торгівлі панує чорний ринок: «Чи не проміняти чоботи на літр молока?»
«Гнали їх німці полонену жіночу санітарну дружину, як худобу, і так не одну добу», – розповідає жінка, яка повернулася з фронту. А ось і справжня суть окупантів: «Просто з вулиці, кого бачили, похапали, триста чоловік уже висить».
Спроби організувати в Києві українське життя не мають успіху: «Тепер тут – пара недобитків, зелень, перекручена в совєтській машині. Кілька черепків з одної колись цілої посудини. От і ліпи!» Попередні господарі теж не викликають у Мар’яни захоплення: «В СРСР дозволено тільки український примітив, як якусь екзотику у всесоюзній культурі. Але всякий складніший прояв чисто українського характеру, розглядається, як націоналізм». Проблема, на її думку, ще глибше: «Київське монархічне середовище із старорежимним осердям не перероблять жодні історичні зміни в Україні. Це ж та твань, з якої не витягне ноги Україна, щоб іти в майбутнє!»
Мар’яна мислить широко, її цікавить усе на світі. В хаосі окупації вона роздумує, як організувати розумне суспільство: «Сильні натури, особливо політичні, йдуть здебільшого у парі зі злом. Хіба не можна перебудовувати світ інакше, як злочином? Де вона, та сильна й добра людина?»
Підневільне життя в СРСР і Третьому рейху не вбиває в ній оптимізму: «Хай вони руйнують, а Мар’яна шукатиме, як творити». Докія Гуменна виїхала за кордон, аби все життя писати, збагачувати українську літературу: «Вірю в велику силу народу. Того ядра, що воскресає після руїн, колонізацій, зливань, схрещувань, підбиття».
Розповідь про катастрофу окупації в замкненому просторі міста наскрізь перегукується з романом «Чума» Альбера Камю.