Григорій Нудьга

Григорій Антонович Нудьга народився 21 січня 1913 у с. Артюхівці Роменського району Сумської області (в церковній книзі записали «сын казака»). Цікава деталь – брат його прадіда Семен Нудьга зрікся своєї частки батьківського майна на користь сліпої сестри Марії, виїхав до Харкова, став поетом, написав у 1849 році збірку «Ліра», наслідуючи Шевченка (див. БП №251). В Артюхівці  малий Григорій навчався у початковій школі, потім 1928 року закінчив Глинську семирічну трудову школу, а 1931 року - Гадяцький педагогічний технікум. Зі спогадів Г. А. Нудьги:

Наша місцевість була багата на кобзарів, сюди давно йшли вчитися кобзарського мистецтва, тут пройшов навчання Остап Вересай. З ним я зустрічався на ярмарках і повсякденному житті. Змалечку, зі шкільних років приятелював з кобзарем І. Запорожченком, згодом з Є. Адамцевичем, з родиною кобзарів сусіднього села Сологубами.

Після технікуму працював вчителем у рідному селі. Восени 1932 року, коли почалася нещадна «викачка» хліба і всіх продуктів з села – організував делегацію селян до урядових установ з обґрунтованим проханням зменшити плани хлібозаготівель, які можна було виконати лише зібравши урожай за 4 (!) роки. Делегацію вигнали, а Г. А. Нудьгу, як організатора жорстоко переслідували. Чудом пережив страхіття голодомору 1932-1933 рр.,  – спогади пізніше написав до журналу «Київ». (див. нижче Цар – голод – Київ, 1993, №2,3 с. 117-129)

Перші вірші, нариси, статті надрукував у 1931 році у гадяцькій газеті «Будівник соціалізму» (див. БП №№262-263).

Восени 1933 року вступив на філологічний факультет Харківського університету. Зі спогадів Г. А. Нудьги про навчання:

В Харківському університеті багато дали мені лекції Л. Булаховського та особливо М. Наконечного, великого знавця української мови. Його компартія тиснула все життя і не дала можливостей стати провідним ученим... Який знавець української орфоепії!

В зв’язку з перенесенням столиці до Києва частину студентів (і Григорія Нудьгу в їх числі) перевели до Київського університету, який він закінчив у 1938 році. Зі спогадів Г. А. Нудьги:

Після переїзду до Києва – мав тут багато нового, раніше незнаного: літературні ідеї, люди, явища... Слухав лекції С. Савченка, С. Маслова, найбільше зблизився з П. Поповим (керував моїми першими спробами фундаментальніших досліджень), О. Білецького,  А. Кримського, А. Хвилі, М. Грунського... Найбільше зацікавили роботи М. Зерова, А. Шамрая, П. Филиповича, а з давніших – В. Перетца своїми багатствами фактів, знанням джерел. Тоді обираю за принцип: для дослідника знання джерел і фактів – основне. Наука починається з факту. В подальших часах велику увагу маю до факту, особливо до невідомого. Хотілося, щоб кожна робота читачам приносила бодай щось нове, чимсь його збагачувала. Дидактичної тріскотні й так було багато. Увагою до факту, як основи наукових висновків, привертали зацікавлення роботи М. Возняка, з яким пізніше мав на цю тему багато розмов. 

Ще будучи студентом, у 1935 році Г. А. Нудьга опублікував свою першу статтю про кобзаря Івана Запорожченка, працював у 1936-37 рр. на посаді молодшого наукового співробітника Інституту фольклору Академії наук України, виїжджав у фольклорні експедиції на Чернігівщину і Сумщину. Друкував розгорнуті літературні й фольклорні статті в журналах (див. БП №№1-6). Однак після появи в одній з київських газет статті-доносу Д. Кушнаренка та І. Грицутенка (які за рекомендацією Г. А. Нудьги потрапили на роботу до інституту – «віддячили») « Викорінити решти буржуазного націоналізму в Академії Наук» на працівників Інституту фольклору, і Г. А. Нудьгу в тому числі, з інституту був звільнений. Дякувати богу не розстріляли і дали закінчити університет.

Попри рекомендації в аспірантуру залишатися в Києві було небезпечно - перебрався до Полтави, де з грудня 1938 року працював викладачем педагогічного інституту. Звідки й пішов на фронт з перших днів війни - у червні1941 року. Воював, як командир взводу, спочатку молодший лейтенант, а з березня 1942 року – лейтенант, в складі 6-ої армії Південно-Західного фронту , кілька разів виходив з оточення. Цей факт пізніше так здивував львівського кагебіста, який розглядав черговий донос «пильних» співробітників інституту на Г. А. Нудьгу, що той спитав: «Якщо Ви дійсно такий ворог радянської влади як тут понаписували, то чого воювали за неї, а тим більше виходили з оточення» – до його честі справу закрив. Однак під час харківського наступу у 1942 році Г. А. Нудьга разом з усією армією знов потрапив у оточення, а потім до полону, німецької тюрми. Вдалося втекти з табору військовополонених у Харкові, переховувався на окупованій Полтавщині. Перебування на окупованій території йому будуть згадувати ще багато років. В червні 1944 року призваний до армії і разом з маршовою ротою направлений на фронт. У Львові випадково зустрів колег по науковій роботі. За клопотанням останніх з вересня 1944 року був відкликаний на наукову роботу у Львівському відділенні Інституту літератури Академії наук України. Де його з прихильністю прийняли М. Возняк, Ф. Колесса, І. Крипякевич.

Підготував кандидатську дисертацію та напередодні захисту 10 травня 1945 року був заарештований, пройшов пекло допитів у НКВД, але звинувачення не підписав, стати донощиком відмовився. Засудили 8 серпня 1945 року в Полтаві по статті 54 (антирадянська агітація) до 10 років таборів і 5 років обмеження в правах. Основні пункти звинувачення:

• «Извращал украинский язык в националистическом духе» – користувався правописом Скрипника, вживав літеру Ґ, писав «лямпа», «кляс» і т п.
• «Утверждал, что в творчестве Т. Г. Шевченко больше мотивов национальных, чем социальных»
• «Клеветал на тов. Сталина, будто он организовал угнетение народов и их традиций»

За звільнення Г. А. Нудьги  клопотали листовно М. Т. Рильський, Ф. М. Колесса, В. Г. Щурат, П. М. Попов, але даремно. Пройшов колимські табори «Дальстроя» (район Мякіт, Атка) і після звільнення "по зачëтам" (з урахуванням норм виробітку) у жовтні 1951 року повернувся до Львова, але був позбавлений права працювати за спеціальністю і проживання в містах. Довелося оселитися у Винниках, де працював обліковцем на швейній фабриці. Страшенно бідував, спав на соломі у комірчині, накривався ще табірною одежею. Щоб зустрітися з сином і дружиною у Львові необхідно було отримати спеціальний дозвіл.

27 вересня 1954 року Постановою Верховної Ради СРСР  зняли судимість і Г.А. Нудьга був прийнятий на роботу в редакцію журналу «Жовтень». Однак лише 23 грудня 1967 року рішенням президії Полтавського обласного суду відмінили вирок військового трибуналу військ НКВД і Г. А. Нудьгу повністю реабілітували.

У 1956 році Г. А. Нудьга захистив кандидатську дисертацію і з травня 1957 року зарахований на посаду молодшого наукового співробітника (на таку ж посаду його зарахували ще студентом у 1936 році) Інституту суспільних наук Академії наук УРСР у Львові хоч він тоді вже мав значний літературний і науковий доробок. Кілька разів Вчена рада ставила питання про надання Г. А. Нудьзі звання старшого наукового співробітника, але кожного разу Львівський обком КПУ та КДБ забороняли це робити. Коли одного разу наперекір їм таке звання все-таки надали, то Вчену раду розпустили, а самого Г. А. Нудьгу через деякий час звільнили, хоч йому на той час ще не було 60-ти років (поспішав позбавитися «націоналіста» в. о. директора інституту Івасюта) і він не міг одержувати пенсію. Сім’я бідувала. Переслідування в 70-х роках торкнулися навіть сестри Г. А. Нудьги на Сумщині, якій місцеве начальство заборонило продавати хліб (?!) у сільській крамниці. Часом самого вченого ці переслідування діймали «до кісток», про що свідчить запис у щоденнику від 16.03.1977р.:
 
Все лишається, як і було, тільки павутина стала тоншою. Минулого року креслили мене у «Шевченкознавстві», нахвалялися і в «Шевченківській енциклопедії» скосити моє приз віще, та піднявся ґвалт громадськості – й іуди поховали голови в солому. В. Бєляєв на нараді оголосив, що приз- віще моє у Львові належить до «табу» і машина спрацювала. Її ведуть О. Дей, здається й Шамота (щось донесла Гурладі). Та ще хтось... І ось: 16 березня  - було місяць після того, як мене оперували. Було важко, але вже ходжу. І тут новина: в другому томові «Шевченківського словника» статтю про мене, яку писала Роксолана, після ІІІ верстки знято, поскреслювано також моє приз віще під моїми більшими статтями у другому томі. Машина працює. Мені ніхто нічого ані слова, а тиснуть з усіх боків так, що сил не маю триматися на ногах. Ой машино ти залізна!

Для Г.А. Нудьги, який з дитинства жив шевченковими поезіями, особисто був знайомий з приятелем поета Г. Вашкевичем (див. БП №№215, 253), статтю про якого написав до «Шевченківського словника» і його приз віще під нею скреслили - це був особливо важкий удар. На жаль сьогодні вже важко встановити скільки таких скреслень було зроблено, скільки статей до збірників, енциклопедій Г.А. Нудьга написав, знаючи, що його приз віще не будуть вказувати. Ряд статей до словників і енциклопедій , через «особливе» ставлення до «націоналіста Нудьги», публікувалися під псевдонімами. Ще більше було випадків коли його праці використовували у своїх статтях, не роблячи жодних посилань. Як приклад лист від 9.05.1988р. до редакції «Літературної України»:

У Вашій газеті за 21 квітня цього року надрукована стаття Ф. Погребенника «Шалійте, шалійте скажені кати. Якщо прочитати у моїй книжці «Слово і пісня»  (Дніпро. 1985, с. 3-33) дослідження «Улюблена пісня В. І. Леніна» – Ви зрозумієте, чому я взявся за перо, щоб написати цього листа. Без спеціального вивчення і будь-яких експертиз стане ясно, що Ф. Погребенник просто-напросто (додавши кілька дрібниць) коротко переказав зміст моєї роботи, але про це не обмовився бодай бібліографічною згадкою.

Такий же хід зробив у газеті «День» за 24 січня і 8 листопада 2003 року В. Панченко використавши фрагменти роботи Г.А. Нудьги про Семена Климовського без жодних згадувань автора. Можливо вважав, що оскільки автора нема в живих то і посилання на нього необов’язкове.

Та попри труднощі тих часів, мешкання Г.А. Нудьги на тодішній вулиці Енгельса (тепер Коновальця) завжди привітно зустрічало гостей. Тут записувалися на звичайний побутовий магнітофон кобзарі Адамцевич, Чуприна, Полотай, Ткаченко, Сліпий. Заходили друзі-письменники з цілого СРСР, бували  В’ячеслав Чорновіл, Василь Симоненко. З колядою приходили заньківчани, артисти оперного та відомих у Львові хорів, студенти університету. Сам вчений радо йшов на зустрічі з школярами, які організовували Чумарна М.І. , Зваричевська М. В. До викладання в університеті його не допускали. А про те яких учнів міг би він виховати свідчить хоча б цей уривок з листа Оксани Пахльовської від 17.06. 1984:

Дорогий Григорію Антоновичу! Не можу навіть передати Вам, якою радістю для нас із мамою (Ліною Костенко – ред.) став Ваш лист. По-перше, тому, що Ви просто обізвалися, і ми дуже зраділи, - Ви ж знаєте, як добре ми до Вас ставимось. Але сам лист, суть його пропозиції вразила нас: про цю тему можна було б тільки мріяти!... Я дуже добре розумію Ваш щирий і благородний рух – це наша спільна справа, отже, якщо Ви пропонуєте мені цю тему, мені залишається тільки сердечно Вас дякувати і слухати Ваших порад.

Хоча, і прийняли Г. А. Нудьгу в члени Міжнародного центру по вивченню народних і революційних пісень, назвавши професором, не зважаючи на величезну кількість опублікованих праць, відкриття невідомих або маловідомих фактів із історії української культури, освіти, партійні функціонери (такі як сумно відомий Маланчук) і їх прислужники в наукових закладах так і не дали можливості вченому піднятися вище посади молодшого наукового співробітника. І треба віддати належне керівникам Львівської організації спілки письменників України Р. Братуню, Р. Лубківському, Л. Різнику і їх колегам по перу, що завжди підтримували Г. А. Нудьгу, практично давали йому можливість вижити. Навіть з приходом незалежності умови праці для Г. А. Нудьги не змінилися – «машина працювала» - свідчення тому лист до редактора «Літературної України»:

В «Літературній Україні» за 28 листопада 1991 року за Вашою редакцією надруковано чергову розповідь про українських репресованих письменників. Я сподівався, що за алфавітним принципом тут буде згадано і про мене, бо ж і я пережив страшні тортури на Колимі за часів Сталіна. Одначе моє приз віще зі списку жертв сталінського терору Ви чомусь викреслили. А чому? Просив би пояснити мені бодай кількома словами. Чи, можливо, проти мене діють уже нові репресивні сили? Якщо будете пояснювати тим, що до СПУ був прийнятий після повернення з Колими, то це буде непереконливо, адже й інші мають таку ситуацію. Незрозуміло: якщо раніше мене всюди обходили, переслідували, ігнорували, не примічали і т.д., бо я був все життя під наглядом – то що сталося тепер? Знову я не маю рівних прав? Чи знову якісь наклепи, тяжкість яких доніс аж до останнього кроку життя. Останнім часом київські видавництва й видання не відповідають навіть на мої листи, коли я прошу їх пояснити, чому прихильно оцінені мої праці, які давно обіцяно надрукувати, лежать без руху. Знову я «вилучений з обігу»?

Г. А. Нудьгу «вилучали з обігу» перш за все не друкуючи його книги – тому з 1991 року до самої смерті у 1994 році, попри величезні зусилля, йому так і не вдалося видати жодної книги. Власне цим і було зумовлено створення благодійного фонду «Фундації Григорія Нудьги». Основна задача якого – видати написане вченим, опублікувати зібрані фольклорні матеріали, реставрувати записи кобзарів. І тут  особливо хотілося б подякувати письменникам Л. Різнику, М. Ільницькому, М. Петренкові, Л. Сенику, Р. Качурівському, Б. Чепурку, М. Ярмо лі, журналістам І. Бачуну, І. Сварнику за організацію цієї фундації. Як рівно і всій родині Григорія Нудьги, а також його відданим друзям – професорам С. Стойку, П. Скочію, О. Лісняку.

Проблемам фольклору, його взаєминами з літературою, якими Г.А. Нудьга почав займатися ще в студентські часи, присвячено кілька десятків його статей. Він виявив і ввів до літературознавчого обігу десятки відомих і невідомих авторів популярних народних пісень. На підставі наведених в статтях фактів Г.А. Нудьга обґрунтував думку, що колективна народна поезія мала своїх конкретних авторів – обдарованих осіб, а народ відбирав для свого репертуару пісні, які мистецькою досконалістю і змістом відповідали його прагненням, удосконалюючи їх.

Деякі фольклорні матеріали з архіву вченого ще чекають вивчення і опублікування.

Та найважливішою проблемою, якій Г.А. Нудьга присвятив свій науковий талант  було питання вияснення місця і ролі української пісні у світовій культурі. На основі величезного фактичного матеріалу, зібраного з усього світу, Г.А. Нудьга переконливо довів, що пісня і дума – найзначніший і найоригінальніший вклад українського народу в скарбницю культури народів світу. Тут одразу слід з глибокою вдячністю згадати людей, що допомагали вченому у цій справі – співака з Канади Йосипа Гошуляка та німецького математика, козацького роду Ростислава Долинського (Rostislav Dolinsky). Це наукове ствердження слів Т. Г. Шевченка: «От де люде, наша слава, слава України» проходить червоною ниткою через десятки журнальних статей Г.А. Нудьги. Саме цей  висновок не подобався комуністичній владі і, не маючи інших аргументів, вона зробила  все можливе, щоб монографія про українську пісню у світі не побачила світ. Здана до видавництва ще у 1972 році книга пройшла 31(!) рецензію і була видана у 1989 році в скороченому вигляді (із 1250 сторінок викреслили 700) , правда з прекрасною передмовою Д. Павличка, невеликим накладом. Однак навіть в такому скаліченому вигляді книга справляла враження. Наведемо лише кілька відгуків на неї з листів до автора.

- Перший належить однокашнику:
Богу милий друже мій, Григорій! ...Твій дорогоцінний подарунок та щирий лист дуже зворушили мене. Який же ти молодець! Була б на те моя воля, я б уквітчав тебе пальмовим листям найвищого академіка. Та ти й так – великий вчений! Твоя книга про українську пісню в світі вміщує в собі весь світ. Це титанічна праця, величезне дослідження. Передмова Павличка вірно вказує на твій творчий подвиг. Ти справді дав нам змогу пізнати через людей інших націй живильну силу українського генія, пісенну наснагу рідного народу. Всі ми виховувалися на українській пісні, вона стала часткою наших душ, але ти показав нам її у світовому масштабі. Вона як зірка засяяла у всесвіті. Спасибі тобі за це!
Леонід Вишеславський. 20.12.1989. Від себе додам – поет, що писав російською мовою.

Другий – академіку:
Глибоко шановний Григорію Антоновичу! Книжку від Вас одержав. Своїм дослідженням Ви звершили творчий подвиг. Гадаю, що так це буде сприйнято всіма, кому дорога українська культура. Хай усвідомлення унікальної цінності звершеного додає Вам наснаги. Дякую від душі!
Олесь Гончар. 16.06.1989.

Третій – поету – земляку з Роменщини:
Вітаю земляка Григорія! Хоч кажуть «немає пророків в рідній отчизні», та я працю Г. Нудьги вважаю пророчою! Щиро поздоровляю з книгою про пісню.
Олекса Ющенко. 01.11.1989.

Четвертий – прийшов з-за кордону:
Вельмишановний і дорогий мій Земляче Григорію Антоновичу! Дуже й дуже дякую Вам за Вашу надзвичайно цінну чудову монографію «Українська пісня в світі». Я давно мріяв придбати цю монументальну працю, просив своїх знайомих і незнайомих, щоб дістали і прислали мені цю прекрасну книгу... На день свого 89-ліття я одержав цю безмежно дорогу для мене Вашу капітальну працю та ще й з Вашим дарчим написом! Дякую вам, щиро, щиро дякую!!!
Петро Одарченко (США). 08.09.1992.

Після здобуття незалежності у 1991 році логічно було б сподіватися на вихід книги у повному об’ємі. Однак автор так і не дочекався цього – в держави не було грошей. Через 3 роки по смерті Григорія Нудьги фундація його імені при допомозі фонду Сороса (особлива подяка О.Калагурській) видала  2-томну монографію «Українська дума і пісня в світі» з передмовою близького колеги Р. Кирчіва. На жаль через брак коштів не включили найбільш критикований розділ рукопису 1972 року «У колі світової культури». Така можливість виникла лише у 2006, коли у Львівському національному університеті ім. Ів. Франка було започатковано вивчення спадщини Григорія Нудьги і вийшла у світ книга «У колі світової культури».

Важкий шлях довелося подолати і книзі про навчання українських студентів в університетах Європи XIY-XYIII ст., будучи зданою до видавництва у 1983 році вона вийшла аж 1991-го. Зважаючи на тенденцію останніх років – «відплив мізків» з України - варто було б її перевидати. В цю ж книгу ввійшов також нарис в якому Г.А. Нудьга документально довів існування світської поезії на Україні ще до Котляревського.

Тут слід зауважити, що Г.А. Нудьга особливу увагу приділяв також думам, уклавши найповнішу за сюжетами антологію «Думи», щиро вітав американського професора Н. Кононенко-Молє з виходом англомовного видання дум. Сам записав багато дум у виконанні кобзарів 30 – 60-х років. Є надія, що ці записи, а також ті фонографічні записи народних дум, що їх зробили Леся Українка, О. Сластьон і Ф. Колеса ( поруч із знайденими на них Г.А. Нудьгою записами голосу самої Лесі Українки), будуть відтворені на сучасних носіях.

Пам’ять про родину Драгоманових була для Г.А. Нудьги святою і коли в газеті «Советский Крым» (за 22 грудня 1988 року) з’явилася стаття про можливість закриття Музею Лесі Українки Г.А. Нудьга виступив з різким листом протесту.

В галузі літературознавства цінним є його внесок в дослідження жанрів української літератури, початку нової української літератури перед шевченківської доби, походження українських пісень, творчості класиків – І. Котляревського, Т. Шевченка, П. Мирного, М. Драгоманова, Лесі Українки, І. Франка. До творчості кожного з цих гігантів української літератури Г.А. Нудьга мав дотичність. Але як вчений-фольклорист особливу пошану зберігав до І. Франка і тому старався тримати постійний зв’язок з З. Франко, відсилаючи їй на «рецензію» всі свої публікації. З листа останньої від 17.05.90р.:

Дорогий Григорію Антоновичу! Вчора одержала Вашу книжку, за яку щиро дякую. Вчора ж «за одним присідом» я її прочитала. Висловлювати захоплення було б банально, бо все що із-під Вашого пера вже заздалегідь заслуговує похвали. Все-таки я багато почерпнула з неї і для себе. І за це Вам в першу чергу велике спасибі.

Проте багато робіт вченого по франковій тематиці, як наприклад стаття «Блєднов», подана до 50- томного видання творів Франка, опубліковані лише недавно, а ряд інших очевидно втрачені.

Результати дослідницької роботи Г.А. Нудьги відображені в цілому ряді укладених ним антологічних видань зі солідними вступними статтями, максимально насиченим довідковим апаратом, бібліографією і коментарями. Це, зокрема, - збірники українських народних дум, чумацьких пісень, української балади і баладних пісень, революційних пісень, народної сатири і гумору, бурлеску і травестії, пародії. Часто, як відгалуження від основних розробок, ним публікувалися маловідомі матеріали і знахідки, як наприклад книга "Листування запорожців з турецьким султаном". Невеличка книжечка спричинила міжнародний скандал з тодішнім керівником СРСР Хрущовим, а її автор вкотре зазнав переслідувань з боку «органів» (див. БП № Чому на мене розгнівався Хрущов - Неділя, 1993,  №№5,6).

Іншим таким цікавим «відгалуженням» стала книга про автора всесвітньо відомої пісні «Їхав козак за Дунай» Семена Климовського. Друге видання цієї книги здійснив за власні  гроші, отримані від німецького уряду, в’язень Бухенвальду,  краєзнавець з Кіровоградщини Ф. М. Плотнір і розіслав її по всіх  бібліотеках області. Після цього за клопотаннями фонду обласна влада встановила пам’ятний знак своєму знаменитому землякові, а 2003 року на Покрови у Знамянці і Кіровограді відбулося свято козацької пісні імені Семена Климовського.

Великого значення для сьогоднішньої незалежної України набувають праці Г.А.Нудьги в галузі культури та освіти - про існування письма на Русі ще до прийняття кириличної азбуки, про перший культурно-етнографічний опис України у книзі польського письменника Я. Ласіцького. 

В своїх роботах Г.А. Нудьга прагнув розглядати й аналізувати літературний, культурний, освітній процес минулого України як неперервний розвиток і удосконалення духовного світу народу. Процес, що не переривається, не зважаючи на злочинні дії різних завойовників. Силою фактів Г.А. Нудьга переконував своїх читачів, що література, фольклор, культура Київської Русі є витвором українського народу. І в цьому його підтримує  Олесь Гончар у листі від 18.08.1990р.:

Вельмишановний  Григорію Антоновичу! Дякую Вам за книжку (На літературних шляхах. Дніпро. К.1990), за таке змістовне дослідження. Згоден з Вами: творцем культури Київської Русі був, ясна ж річ, передовсім український народ, адже його творчість виявляла себе ще задовго до княжих часів, про що свідчать українські веснянки, землеробський, весільний, купальський та інший обрядовий фольклор. Яка ж там була мова – хіба не українська? Історична наука, безперечно грішить проти істини, визначаючи ледве не рік і день, коли виникла українська нація та її мова  (боронь боже, щоб не виявилася вона старшою за «старшого брата»). Звичайна й досить примітивна – на догоду шовіністам – вульгаризація. Народ такої осідлості, такої щедрої поетичної вдачі формував свою культуру, треба думати, упродовж не одного тисячоліття. Я скажемо, вважаю природним уявити, що співи, звичаї, зачатки мови нашого народу могли вже сусідити з піснями еллінськими, античними, - а чому б ні?

З таких наукових позицій була написана книга Г. А. Нудьги «Республіка козаків». Тоді, в кінці 60-х, у неї  не було жодного шансу побачити світ.  Видана фондом духовного відродження ім. Митрополита Шептицького 1991 року у Львові книга була перевидана 2005 року військовим видавництвом «Варта» за підтримки земляків Г. А. Нудьги з фонду ім. Петра Калнишевського- народного депутата І. Рішняка, Р. Польового, Д. Кулиняка -  і  розіслана  по всіх військових частинах України. У цій книзі Г.А. Нудьга фактологічно показує зв’язок козацтва з традиціями Київської Русі, високий його освітній рівень, демократизм, пошанування рідної мови. Можливістю донести до народу такий погляд на історію Г. А. Нудьга  вважав художні твори. Ось як про це сказав у своєму інтерв’ю М. Жулинському Р. Іваничук (Літературна Україна. 1986, № 38. (18/ІХ)):

Майже двадцять років тому під час розмови з мудрим чоловіком Григорієм Антоновичем Нудьгою і під впливом цієї розмови у мене зродилася мета на ціле творче життя: розкрити, художньо осмислити основні етапи духовної історії народу в соціальному, національному, моральному і естетичному виявах – в шерезі романів...

Інше свідчення – дарчий напис Івана Ле на титульній сторінці свого історичного роману в 3-х книга «Хмельницький»:
Вельмишановному Григорію Антоновичу Нудьга – Чи тільки – на добрий спогад? Хочеться, щоб мій «Хмельницький» був найщирішим виразом моє вдячності за велику товариську допомогу у створенні цієї книги! Ви, Гр. Ант., благородно це чинили і цілком заслужили сердечної подяки!
Київ, 20-І-66р.

Однак така позиція вченого викликала шалені нападки (з доносами включно) на нього компартійних  псевдовчених – авторів теорії про «колиску трьох народів», борців з «націоналізмом». На жаль у незалежній Україні більшість з них залишились при званнях та посадах і зробили все можливе, щоб вчений який «працював за цілий інститут» (за виразом Р. А. Братуня), життя присвятив українському народу так і не був жодним способом відмічений українською державою. Проте був відмічений народною пошаною - 1993 року журналісти А. Нестеренко і В. Робочев талановито зняли про нього документальний фільм «Автограф», завдяки старанням Р. Кирчіва та М. Чорнописького прийняли його дійсним членом НТШ. Вже по смерті вченого прекрасний радіо серіал за книгою «Українська дума і пісня в світі» на львівському радіо зробила М. Кінасевич,  педагоги із Сум С. Демченко та М. Чабада за цією ж книгою розробили сценарій уроку і літературно-мистецького вечора.

В почесному званні молодшого наукового співробітника, дізнавшись, що і в незалежній Україні не бачити йому будь-якої відзнаки – Шевченківську премію присудили «потрібнішому» – через кілька днів після оголошення цього останнього в його житті присуду вчений помер 14 березня 1994 року. Похований на Личаківському кладовищі у Львові.

Неодноразово його праці цитувались і до тепер цитуються у вітчизняних і закордонних виданнях, багато з них вже стали класичними. Для Г.А. Нудьги наука починалася з факту. Опираючись на науково обґрунтовані, беззаперечні факти й матеріали він послідовно доводив велич української культури.

Багато ще належить зробити у дослідженні і опублікуванні спадщини вченого, переосмисленні її державницького значення новому поколінню українських вчених. В зв’язку з цим хотілося б висловити щиру подяку ректору  Львівського національного університету ім. Івана Франка І. О. Вакарчуку за сприяння у проведенні такої роботи науковцями вузу.

Голова правління Фундації ім. Григорія Нудьги, Бурдейний А.М.