Яків Гальчевський

Яків Гальчевський 1 народився 22 жовтня 1894 р. 2 (за ст. ст.) в с. Гута-Літинська Сосонської волості Літинського повіту Подільської губернії 3. Його батько – Василь Лукович – був селянином, а мати – Мотря Іванівна (в дівоцтві Русавська) – походила з давнього козацького роду 4. Саме родина матері “дуже рано збудила в душі (Якова) ненависть до Москви” 5. Батькові на виховання сина Боги відвели небагато часу: 1901 року Яків став сиротою.

Невдовзі його матір (11 лютого 1902 р.) вдруге вийшла заміж – за односельчанина римо-католицької віри Войтеха Антоновича Ферфецького 6, від якого в Мотрі народився син Іван. Невдовзі вона овдовіла вдруге: 8 липня 1906 р. внаслідок “невідомої хвороби” помер її другий чоловік. На час його смерті Мотря і троє її синів були православними 7.

Та вже 3 жовтня 1907 р. Мотря Ферфецька стала парафіянкою Літинського костьолу, приєднавшись до римо-католицтва разом зі своїми дітьми – Яковом, Федором та Іваном, про що зберігся запис в “Особливій книзі Літинської римо-католицької парафіяльної церкви про приєднання з інших християнських (конфесій) до римо-католицького сповідання” 8.

Невдовзі матір Якова знову одружується, на цей раз – із молодшим від неї Іохимом (Йоахимом, Юхимом, Іоаном, Євгеном – так у різних документах) Антоновичем Ферфецьким, ймовірно, братом попереднього її чоловіка Войтеха. Іоахим також був римо-католицької віри. На час одруження йому було 25 років. Під час третього шлюбу, 31 січня 1908 р. 9, Мотрі вже виповнилося 30 років.

Ця, як комусь може здатися, надмірна деталізація потрібна для того, щоб вияснити національність Якова Гальчевського. Адже, подаючи документи до польської армії 1928 року, Яків Войнаровський (Гальчевський) зазначив, що його батько є поляк римо-католицької віри. Більше того, Гальчевський стверджував, що його “дід Януш” брав участь у польському повстанні 1863 – 1864 рр., а бабуся Марія була полькою з міста Гродно 10.

Однозначно брати на віру ці твердження я б не став. Тому що в рукописі 11, який зберігається в моєму архіві, Яків Гальчевський однозначно і категорично стверджує, що він є українцем. А в розділі “Про поляків” (цього ж рукопису) його серце палає гнівом на поляків за багатолітнє жорстоке гноблення українського народу.

Подати національність батька як польську Яків міг, щоб прискорити своє прийняття на службу до Війська Польського.

Отже виглядає ймовірним, що не батько Якова Гальчевського, а Войтех та Іохим Ферфецькі були поляками або українцями римо-католицької віри. Стосовно “діда Януша” і “бабці Марії”, то логічно припустити, що вони були родичами Войтеха та Іохима Ферфецьких, а не рідного батька Якова – Василя Луковича Гольчевського. Як би там не було, але на Якова найбільший вплив мала мама, тому й зростав він як українець.

У вісім років Яків став учнем початкової школи в рідному селі, а 1908 року Вступив до “второкласной” учительської школи в с. Майдан-Курилівський (невдовзі перейменований на Майдан-Трепівський 12). У своєму “Curriculum vitae” (“Життєписі”) Яків Гальчевський зазначав, що, навчаючись у цій школі, він “об’єднував біля себе чимало патріотично настроєної української молоді, яка тихесенько плекалась у козачих традиціях. Після першої російської революції ожив дух бунту проти Москви, і ми вели агітацію, освідомлювали маси і діставали через Кам’янець-Подільський з Австрії нелегальну літературу” 13.

У 1912 – 1913 рр. Яків навчався на однорічному педагогічному курсі при Майдано-Трепівській школі. “За відмінної поведінки” мав такі оцінки: Закон Божий, арифметика, алгебра – задовільно (3), російська мова та церковно-слов’янська мова – цілком задовільно (3,5), “отечественная история”, історія педагогіки, дидактична і педагогічна пропедевтика, методика, географія, сільське господарство – добре (4), твір – цілком задовільно (3,5), практичний урок у зразковому класі – задовільно (3). Зазначено також, що він навчався “воєнному строю”. Свідоцтво про закінчення педагогічного курсу Яків отримав 8 червня 1913 року, а вже 17 червня 1913 року, склавши іспит у Раді Вінницької церковно-учительської школи, отримав звання вчителя церковно-приходської школи 14. І 1913 року він почав вчителювати в подільському с. Сахни, заробляючи таким чином на хліб насущний і готуючись до іспитів в учительський інститут 15.

В російській армії

Та не довго довелося вчителювати Якову: влітку 1914 р. вибухнула Світова війна, а у вересні його мобілізовали до російського війська. І поїхав Яків із рідних країв на дикий російський схід: до Казані – колишньої столиці Казанського ханства. Саме тут дислокувалася його частина – 2-га запасна гарматна бригада 16.

Та доля посміхнулася Гальчевському – невдовзі він знову опинився в Україні, в 2-й Житомирській школі прапорщиків, яку закінчив у червні 1915 року. Якщо вірити його евіденційній карті, то в липні він командував маршовою ротою 22-го запасного піхотного батальйону у Вінниці та в серпні вирушив з нею на Західний фронт – до 1-го стрілецького полку 1-ї Туркестанської дивізії 1-го Туркестанського корпусу, яким командував генерал від кавалерії Сергій Шейдеман. Спочатку Гальчевський служив молодшим офіцером, а потім командиром роти кінної розвідки 17.

Під час бойових дій Гальчевський неодноразово виявляв героїзм, внаслідок чого його постійно (практично щотримісяці) підвищували у званні та нагороджували бойовими нагородами. Так він отримав орден Святого Станіслава 3-го ступеня з мечами і бантом, орден Святої Анни 3-го ступеня з мечами і бантом та орден Святої Анни 4-го ступеня 18.

Отримав він й інші “відзнаки”: поранення у бік, контузію; був отруєний німецькими газами. Проте, частини своєї не залишив: після лікування в дивізійному лазареті повертався на передову 19.

Не дивно, що його цінувало начальство, а підлеглі ставилися до нього буквально з любов’ю. Гальчевський сам пише про це: “Мене всі любили за мою військову вдачу” 20.

Після жовтневої 1916 року катастрофи, яка сталася внаслідок жахливої повені на р. Стоход, рештки 1-го Туркестанського корпусу було відведено в запілля. Під час реорганізації корпусу Гальчевський потрапив до новоствореного 29-го Туркестанського полку 8-ї Туркестанської стрілецької дивізії, де очолив роту піхоти, а згодом – кулеметну роту. Якийсь час виконував і обов’язки ад’ютанта командира полку. В квітні 1917 р. йому доручили командування навчальною дивізійною командою. У вересні, вже у званні штабс-капітана, він повернувся до 29-го Туркестанського полку – на посаду командира 3-го батальйону.

Гальчевський взяв активну участь в українізації частин російської армії. Під час творення Української козацької ради 8-ї Туркестанської дивізії його було обрано помічником голови, тобто заступником. Оскільки командування дивізії чинило опір українізації, то Гальчевський “всіма правдами і неправдами відправляв козаків до Київа в українські частини” 21. Він і сам мав гаряче бажання повернутися на Батьківщину, але начальство не відпускало, а дезертирувати йому “не дозволяло сумління” 22.

Лише після Жовтневої революції, що привела до повного розвалу російської армії, Гальчевському вдалося оформити відпустку і разом із братом Федором та кількома військовими-українцями своєї частини виїхати до Києва. В дорозі захворів на тиф. Брат і товариші доглянули хворого і довезли додому.

За Директорію

Вилікувавшись, Яків почав вчителювати в сусідньому селі Брусленів. До того ж, він взяв на себе обов’язки завідувача школою. Став членом повітової шкільної ради. Вступив до Українського національного союзу – опозиційної до Гетьманату політичної організації. Коли в Кам’янці-Подільському заснували Державний український університет, Гальчевський став його вільним слухачем (на правничому факультеті).

Хіба міг уявити Яків Гальчевський, що саме його ректор Іван Огієнко (в майбутньому архієпископ Іларіон) в далекому 1943-му проводжатиме його в останню дорогу?..

Навчання в університеті Яків очевидно використовував для творення таємної організації, яка готувала повстання проти Гетьмана України. У своєму “Життєписі” Гальчевський стверджував, що за дорученням керівництва УНС відповідав за підготовку повстання у чотирьох повітах Подільської губернії: Літинському, Вінницькому, Летичівському та Кам’янець-Подільському. “В перевороті Директорії, – писав він, – я грав на Поділлю видну ролю, хоча мене і не видно було… Після опанування Вінниці в листопаді 1918 року я з літучим відділом очистив північне Поділля, установлюючи владу Директорії. Отаборився в м. Літині, де сформував Окремий Літинський курінь, який увійшов до 2-го корпусу українського у Вінниці, і провадив мобілізацію, наслідками якої до 15000 багнетів було відправлено на фронт під Київ. У грудні 1918 р. я залишив залоги на відповідних пунктах півночі Поділля; Шепеля Якова, який у мене був ад’ютантом, з кількома сотнями залишив в Літині, а своїх добірних козаків – піхоту, кінноту і 3 гармати з’єднав по наказу комкора-2 Колодія з курінем Гайсинським А. Волинця…” 23.

3 січня 1919 р. об’єднаний загін за згодою Головного Отамана і наказом № 3 командира Подільського корпусу Федора Колодія було перейменовано на курінь ім. отамана Симона Петлюри 24.

Курінь рушив на Летичів, де більшовики мали досить міцні позиції. Після нетривалого бою увійшли до міста – якраз у переддень Різдва. Червоні в паніці відступили до ст. Деражня 25. Потім курінь, в якому Гальчевський був командиром сотні, штурмом взяв Меджибозький замок – оплот більшовицького “ревкому”.

Тим часом, один із керівників більшовицького заколоту Мушлін, якому вдалося втекти під час захоплення Меджибозького замку, переніс штаб збаламучених повстанців у с. Голосків. Мушлін змобілізував на боротьбу з “буржуазною” Центральною Радою лайдаків біля двадцяти сіл: Голоскова, Щедрової, Копачівки, Писарівців, Богданівки та інших.

Обстрілявши з гармат Голосків, Русанівці, Лисогірку, Гальчевський захопив Лисогірку, а Волинець увірвався у Голосків… Так була ліквідована “Меджибозька республіка”26.

Рішуче загасивши братовбивчий конфлікт, який намагалися розпалити чужинці Мушлін і Лайнер, курінь ім. отамана Симона Петлюри з честю виконав доручене завдання. В телеграмі, яку 27 січня 1919 р. отаман Ананій Волинець послав із Меджибожа до 19-ї дивізії Дієвої Армії УНР, повідомлялося: “На місці справи гаразд, спокійно, селяне здають зброю. Курінь смерті наробив добрих діл, почуєте” 27.

25 січня 1919 р. згідно з наказом № 43 штабу Холмсько-Галицького фронту курінь ім. отамана Симона Петлюри було переформовано на 61-й піший дієвий полк (у складі 19-ї дивізії) з осідком у м. Старокостянтинові на Волині 28. Станом на 2 лютого Яків Гальчевський значився серед командного складу 61-го полку як сотник гарматної батареї 29.

Незабаром 61-й полк вирушив на Північно-Західний фронт у розпорядження отамана Армії УНР Володимира Оскілка. Попри виснаження особового складу, полку вдалося відбити ворога від Рівного 30.

З другої половини лютого 1919 р. приблизно до 20-го березня 1919 р. 61-й полк вів бої проти частин Красної армії в районах Костополя – Домбровиці (нині Дубровиця) – Століна – Речиці. Після тривалих боїв частини Красної армії відступили 31.

Під час березневого наступу Армії УНР 61-й полк брав участь у боях біля Костополя, Немовичів і Сарн. Разом із 56-м Немирівським і 57-м Гайсинським полками м. Сарни, 61-й полк відкинув совєтські частини за р. Прип’ять.

Та наприкінці квітня Красна армія, завдавши відчутних ударів Армії УНР, прорвала фронт у напрямку на Житомир і Новоград-Волинський. 61-й полк виявився в оточенні. Ананій Волинець, отримавши спеціальне завдання від командира дивізії Г. Добрянського, в ніч на 23 квітня зі своїми гайсинцями вирушив у запілля більшовиків – на з’єднання з повстанцями Дмитра Соколовського, які діяли в районі Радомишля, щоб звідти вийти в рідний Гайсинський повіт 32.

Яків Гальчевський, перебравши від Волинця командування, з рештою козаків і старшин залишився. Відтоді він став командиром 61-го полку ім. Симона Петлюри.

Оскільки Армія УНР відкотилася у бік Рівного, Гальчевський повів свій пошарпаний полк їй навздогін. Йому вдалося вивести змалілу частину з оточення.

У Рівному Гальчевський взяв участь у придушенні державного перевороту, який 29 квітня вчинив командувач Північного фронту Армії УНР Володимир Оскілко 33.

Невдовзі Яків Гальчевський отримав наказ Симона Петлюри прибути на ст. Радзивілів. Тут і відбулася їхня перша зустріч. Головний Отаман наказав Гальчевському з кількома старшинами й козаками вирушити через фронт на зв’язок із партизанами та організувати акцію руйнування запілля Красної армії 34. Здавши полк старшині Шинкаренкові, Гальчевський із бойовими побратимами вирушив назустріч повстанцям. Власне тоді, в травні 1919-го, й почалася його повстансько-партизанська епопея, яка тривала до 1925 року.

“Це був час, коли Головний Отаман Херсонщини і Таврії Матвій Григорьєв оголосив свій Універсал, в якому закликав до повстання проти “комуни, чрезвичайки і комісарів з Московської обжорки і тої землі, де розіп’яли Христа”. Заклик отамана Григорьєва підтримали і на Поділлі. За короткий час було звільнено Літин, Гайсин, Могилів, Брацлав, інші міста і містечка” 35.

У червні в одному з боїв проти більшовиків Гальчевського було поранено в лице і ногу 36. Та це не зупинило його.

З приходом української армії повітовий комісар М. Харусь запросив Гальчевського до Летичева, наказавши провести мобілізацію. “І я, – згадував Гальчевський, – їздив із карним відділом і провадив мобілізацію. Після відходу української влади до Польщі я залишився на Україні і провадив працю проти денікінців і большевиків” 37.

На повстанській стежці

Восени 1919 р. Яків Гальчевський одружився з учителькою Марією Оксентіївною Жуматій (Шуматій). Одружився, бо “коли б загинув, – пояснював він свій “некозацький” вчинок, – то вона була б моєю наслідницею” 38.

Яків Гальчевський почав підготовку до повстання. “В квітні (1920 р. – Ред.) я і Шепель увійшли в контакт із галичанами (з частинами колишньої УГА, які тимчасово перебували у складі Красної армії. – Ред.) і перед польською офензивою, ми з двома бригадами галичан і повстанцями зліквідували фронт Богунівської і Таращанської дивізій: всі комісари були нами розстріляні. Між нами і большевиками йшли вперті бої. Прийшли польські війська: нас і галичан було обеззброєно, – повстанцям був даний наказ розійтись по домах.

Після відвороту поляків нам було дуже трудно, бо населення явно співчувало большевикам, поки ті не далися взнаки. Тоді знову повів я повстанчу роботу проти червоних. Під час відвороту большевиків з-під Варшави знищено дотла мою оселю, брата Федора, який ні до чого не мішався, розстріляно після знущань; навіть робітників-селян повбивали. Одна мати спаслася втечею. Це мене зробило звірем, і я з повстанцями нападав на большевиків і вдень, і вночі, незважаючи на кількість і якість” 39.

Вбили Федора 17 вересня 1920 року. “Почувши звістку про розстріл брата, я закаменів, – згадував Яків Гальчевський. – У душі забушувала страшна ненависть до червоних і я перед мамою присягнув, що цю смерть криваво помщу, але не на безпосередніх убивниках брата, а на всіх партійних комуністах.

Питаю матері, чи бачила вона свого сина мертвим? Каже, що ходила по всім місті (Літині – Ред.), питалася й знайшла Федора у рові. Одну руку мав на грудях, а праву – відкинуту на бік, з мотузком на кісті. Лежав горілиць і мав між очима чорну дірочку від пострілу.

“Рештки” большевицької влади в Літині не хотіли дозволити мамі забрати труп, але вона під’їхала зі знайомими селянами возом і привезла небіжчика-мученика до хати, та на другий день, у супроводі священика й багатьох селян, поховала його на цвинтарі поруч мого батька й сестри (Ганни – Ред.). Місцеві большевики сказали матері, хто застрілив мого брата, й що комісар Уланський додав: “Нє можем разстрєлять старшево Гальчєвсково, – разстреляєм младшево: ето одна кровь!”

Чи не жидівська талмудна логіка?

Федір Гальчевський був тоді останньою жертвою в Літині, бо після його розстрілу комісар Уланський із великим штабом жидів-чекістів поїхав у напрямку Винниці…

Заворушились ми з Кузьменком, Мандзюком і козаками по всіх селах навколо, знайшов я повстанців, яких бачив у лісі під селом Майданом-Голоським. Через три дні був під моєю командою відділ піхоти, добре озброєної, 220 багнетів.

Я палав жадобою ворожих жертв. На озброєні відділи большевиків робив напади день і ніч. Вже чути було канонаду на заході. В брусленівських та винницьких лісах не перейшов ні один обоз большевиків, щоб не був нами обстріляний, або знищений. В лісі коло Миколаївки засіли ми на червону кінноту 8-ї кінної дивізії. На перший вогонь попав нам Революційний трибунал тієї частини. Під нашими кулями впало до 20 військових чекістів. Втікаюча решта захопила по дорозі 14-літнього хлопця з с. Майдану Грузького й замучила його пізніше в м. Янові. Той хлопчина збирав у лісі в мішечок жолуді.

Почала відходити на південний схід армія Будьонного. Вона мала завдання вдарити в Криму на генерала Врангеля, який обняв команду над білими москалями після генерала Денікіна. По дорозі через наш район ми добре потріпали, один по другому, два кінні полки із засідки. Між іншим, в цій армії червоноармійці вистріляли тоді всіх своїх політкомісарів-жидів, а в м. Пикові і Уланові зробили жидам погром і зґвалтували всіх жидівок. По дорозі будьоновці розбивали горільні й їхали п’яні цілі полки. Таких п’яних ми заскакували і нищили.

Вже пройшов місяць вересень. Польсько-український фронт із большевиками дійшов до лінії Уланів – Хмільник – Дяківці – Багринівці – Бар і завмер. Настав місяць жовтень, – а фронт є непорушний. Вже й холод дошкуляє. Повстанці починають деморалізуватися. Одні хочуть по домах, а другі почули, що в м. Хмільнику стоїть відділ отамана Шепеля й до нього рвуться, щоб лише бути по цей (по той. – Ред.) бік фронту.

Моя розвідка доносить, що поляки з большевиками заключили перемир’я без відома й згоди Головного Отамана. От союзники! Тепер не жалію, що ми їх били!

Знаю, що в нашім повіті фронт проти червоних тримають українці. Одного разу приходить до мене сотник (Павло) Саранча. Радимося, що робити? Він є тієї думки, щоб я свій відділ розпустив, або послав до отамана Шепеля в Хмільник, коли повстанці так хочуть, а ми перейдемо фронт до Української армії. Так ми і зробили 25 жовтня 1920 року” 40.

Знову в Українській армії

Перейшовши кордон між Багринівцями і Дяківцями, друзі вийшли на відтинок Запорозької дивізії. В Стасьовому Майдані натрапили на Чорних Запорожців Петра Дяченка. Той скерував їх далі – до штабу 1-ї Запорозької дивізії, де їх прийняв комдив Гаврило Базильський, якого було проінформовано про ситуацію в запіллі ворога. “Довідавшись, що має бути наступ між 10 – 11 листопада” 41, Яків Гальчевський вирішив залишитись у дивізії. “Подавши рапорт до штабу дивізії, долучивши свій послуговий список і різні засвідчення”, отримав приділення “до 2-ї бригади полковника Литвиненка у Дорошенківський курінь молодшим старшиною” 42. В іншому місці Гальчевський стверджує, що став до служби у Наливайківському курені. Далі Яків писав: “Те, що я, штабс-капітан царської 43 служби, який командував уже куренями і 61-м полком минулого року, не перешкоджає мені тепер командувати хоча би й чотою.

Врешті, наступ. Ми женемо 17-у Башкирську бригаду. Доходимо до залізничного шляху Жмеринка – Вінниця. Наш лівий сусід – російський генерал 44 Яковлів – під Винницею. В нічних випадах здобуваю чи­мало коней. Моя популярність серед коза­ків, як запримічую, зачинає зростати. На відтинку Залізної дивізії прорива­ються большевицькі вожді Котовський і Примаков, що змусило цілий наш фронт до відвороту. В нічнім бою під селом Голенищевим я з хорунжим Слободяником так ­довго стримували ворога, що, вскочивши нарешті в село, потрапили просто у ру­ки совітським кіннотчикам. Поки ручними гра­натами відбились від ворога, то наших трудно було наздогнати. Таким чином ми залишились серед ворогів” 45.

Це був останній бій Якова Гальчевського у складі регулярних частин Армії УНР.

Дійшовши до Сахнів, розпрощалися. Гальчевський сказав, що його “мрія прожити бодай одну зиму спокійно, хоча б за кордоном, не здійснилася” 46. В іншому документі уточнив, щоб “не вести життя звіра” 47.

В університеті

“З великою небезпекою, – писав пізніше Я. Гальчевський, – я пробрався до с. Брусленова, де здорові ліси…” 48. Тут вчителювала його дружина. Та довго перебувати коло неї було небезпечно – адже не один у селі знав, що чоловік вчительки Жуматій був у “петлюрівській” армії. І Яків вирішив на час зникнути. Тим більше, що йому страшенно хотілося відновити навчання в Кам’янець-Подільському українському університеті. У грудні 1920 р. Яків разом із товаришем Оникієм Місюрою вирушили до Кам’янця-Подільського. Вже 24 грудня його було зараховано вільним студентом.

“В університеті застали бага­то змін, – писав у своїх спогадах “Проти червоних окупантів” Гальчевський, – урядував уже студентський комітет із секретарем-комуністом, а один студент став навіть комісаром університету. Мій правничий факультет влада перейменувала на факультет соціальних наук. Почав я вчаща­ти на виклади. Викладали нові професори, бо більшість старих разом із ректором Іва­ном Огієнком виїхали за Збруч. Нова влада почала до­биратися поволі до решти професорів і студентів: (вже було) арештовано декількох осіб. Ходжу цілий час із револьвером у кишені. Довідуюсь, що є наказ зголоситись усім студентам-офіцерам до комендатури... Бачу, що не викручусь, бо в університеті лежать мої папери, з яких видно, що я старшина бувшої царської армії… Бачу, що земля під моїми ногами зачинає горіти. Тієї ж ночі вийшов я з Кам’янця у напрямку Ярмолинець, маючи при собі нерозлучного приятеля – револьвер. Всі свої речі та книжки залишив у Кам’янці” 49.

Без надій і сподівань

З Нового 1921 р. почався новий – найактивніший – етап повстансько-партизанської діяльності Якова Гальчевського. “Я знав, – говорив він, – що новий повстанчий рух, який буде мною викликаний, не матиме виглядів на позитивні наслідки, особливо для учасників повстання. З периферій ми України не створимо, окупантів не проже­немо, але з іншого боку не згинемо безславно, як барани, а зі зброєю в руках – по-козацьки. Дамо криваво відчути зайдам – москалям і жидам – та своїм песиголовцям, які злигались з комунарами, що ще не все завмерло. Правда, пропаде чимало наших, згине багато невинних людей, але як ліс рубають, то тріски ле­тять. Кожна нова жертва – цеглина в наш національний будинок, бо ніколи людська кров не ллється на марно!

Думалося, а може, Захід, коли довідається про повстанчий рух, скоріше здійснить інтервенцію. А коли ні, то своїми виступами змусимо комуністичних зверхників бодай на фікцію українства… Отже, з Богом – до діла!” 50.

Почалась тяжка праця. Кожну ніч Гальчевський вирушав у дорогу. Обійшов Літинський, Вінницький та Летичівський повіти. “Вишукував товаришів по зброї, які зі зрозумілих причин переховувалися від більшовиків. Переконував їх продовжувати боротьбу, організовував, давав завдання, наполягав, щоб вони не сиділи, а також рухались.

Гальчевському було легко працювати – його в околиці знало і поважало чимало людей. Але багатьох товаришів Яків не знаходив: хтось поліг на полі бою, комусь вкоротив віку тиф, дехто під час минулорічних наступів української армії пішов до регулярного війська, когось мобілізували більшовики. Інші, намагаючись врятуватися від ЧК, виїхали в інші губернії. Хтось ховався на хуторах” 51.

19 березня в Ризі Україна отримала підступний удар: колишні союзники – поляки – уклали з росіянами та їхніми “українськими” маріонетками (урядом т. зв. УСРР) мирний договір. Цей договір розділив Україну на дві частини – по річці Збруч. Яків Гальчевський так оцінив наслідки цього страшного для України миру: “Говорять про “геніяльність” Пілсудського... А чому він не передбачив пізнішої катастрофи своєї держави і не створив під своїм політичним впли­вом українсько-білоруського буферу між Польщею й Росією? Відпала Литва, але її місце “хотіла” зайняти Україна (свідомо чи несвідомо – інша річ) в особах своїх тодіш­ніх репрезентантів. Ідея Ягайлів була близька до здійснення, й великих перепон не було.

Чи Україна на тому виграла б, чи програла? – питав сам себе Гальчевський. – Мені здається, що Україну в за­маскованій федерації з Польщею чекала би така сама політична доля, як УССР під Москвою, бо політично поляки ХХ століття ще менше вироблені, як за часів своїх королів. Чи вдержалася б Україна на поверхні політичного життя, коли б по­стала як УНР? Це були б передчасні “роди”, бо політична концепція з опертям одних на Москву, а других – на Варшаву від віків фальшива” 52.

Яків Гальчевський був переконаний, що Україна мала більше шансів визволитися, коли б знаходилася під одним окупантом… Але й в умовах окупації України арміями кількох держав боротьбу не можна було припиняти.

“Ми є месники за кривди народу”

“Як військовий фахівець Гальчевський від самого початку організував ефективну розвідку та контррозвідку. Його поінформованість вражала навіть близьких товаришів. Він завжди знав, що і де відбувається, бо скрізь мав своїх інформаторів: на залізниці і телеграфі, в ревкомах і “комбєдах”, навіть у військових частинах та ЧК. Особливу увагу він надавав викриттю і знищенню “сєкрєтних сотрудніков ЧК”… Він не шкодував винагород для місцевого єврейського населення. І євреї справно збирали для нього інформацію. Розуміння особливої ваги розвідки і контррозвідки оберігало життя отаману та його козакам” 53.

Гальчевський міг помститися батькові вбивці свого брата – балинському корчмареві Хаїму Бурґу. Козаки підбивали Якова вчинити розправу над ним – на тій же підставі, що “це одна кров”. “Сензюк хотів навіть вступити до клятого жида й пригадати йому подле звірство. Але я не дозволив, – писав у своїй мемуарній книзі “Проти червоних окупантів” Яків Гальчевський. – Ми є месники за всі кривди, заподіяні нашому народові, особистих ворогів залишаймо поки-що у спокою. Не міг я зрештою мститися на родичах вбивника, хоч “то одна кров”…” 54.

Розмірковуючи на прикладі вбивці-чекіста про роль єврейства у Визвольних змаганнях українського народу, Яків Гальчевський дійшов таких висновків: “Я не раз бачив біля (балинської) корчми купу жиденят, в тім числі було сморкате жиденя – пізніший кат багатьох соток селян і мого брата. Це не спорадичний випадок. Всі жиди, які виростали на селах, у корчмах і крамничках своїх батьків, на хлібові українських селян, коли прийшли більшовики, стали опорою червоної влади. Вони володіли добре українською мовою, знали кожний своє село, під кожним оглядом із них вербувалися агенти внутрішньої розвідки, добрі чекісти. Страшним чекістом був також сільський жид із с. Трепівського Майдану…

Українське селянство засвідчило – до большевиків жиди по селах деморалізували селянство, в часі большевиків жиди вийшли з сіл та стали зпричинниками фізичного нищення наших братів.

Жиди по містах і містечках тримали наше селянство в економічній і торговельній залежності, а потім утворили кадри большевицького урядництва, судівництва, міліції і грізної чрезвичайки. Все разом жидівство в Україні зіграло ганебну й жахливу ролю. Воно судило, катувало, в’язнило й розстрілювало наш нарід, а само кричало: “Ґівалт! Погром!” А на ділі, то всі жертви, які понесла наша нація від жидів, на 5 млн. перевищує тепер все жидівство в світі!” 55.

Та слід зазначити, що Гальчевський ніколи не боровся проти євреїв, які прихильно ставилися до Української держави і не співпрацювали з окупантами. Отаман боровся лише проти тих, хто йшов збройно проти України чи був сексотом совєтської влади.

Так, Гальчевський був жорстоким чоловіком. “Це був час, – писав він, – коли всіх майже большевиків я із своїми козаками пускав у “розход” особисто, щоб їхня якнайбільша кількість зустрілася “там” із моїм братом! Коли мені приходилося стріляти якого комуніста, то обов’язково він діставав кулю в ніс, де брови сходились: в це місце, після страшних мук, жид Хаїм Бурґ із нагана застрілив мого молодшого й єдиного брата 56! Почуття помсти є страшне й робить людину, поки вона не заспокоїть жадоби помсти, також страшною. Всякі екзекуції мені були противні, та жадоба помсти і ненависть робили мене жорстокою людиною, а головне: я мав силу зносити все, щоб найгірше досолити комуністам” 57.

“До нас твердий час не мав сантименту, як і люди з противного боку, – резонно стверджував Гальчевський. – Не могли й ми мати жалості до представників совітських катівень” 58.

Не мав жалості Гальчевський і до українців, які зрадили свій народ і пішли на службу до окупанта: їх він винищував особливо ретельно. Тобто Гальчевський боровся не проти євреїв, українців чи росіян, як представників тієї чи іншої національності, а боровся проти представників “совітських катівень”.

Окрім того, що Гальчевський не зводив особистих порахунків (особисті порахунки у нього були з поневолювачами!), він був принциповим противником єврейських погромів. І засуджував тих отаманів, які дозволяли реквізиції в євреїв, “псуючи ідейних козаків” 59.

Відомий такий епізод з єврейською родиною, яка “на свою біду верталася з Америки до Проскурова. Їхала вона через Літин на Летичів. Якраз на цій дорозі проектувалася засідка проти червоних, тому повстанці змушені були на якийсь час затримати родину. Під час обшуку в євреїв знайшли 25000 доларів – на той час просто величезну суму. Старшини запитали у отамана, що робити з грішми? Орел наказав гроші віддати. Через деякий час здивовані й вдячні євреї вирушили далі. Та не довго вони дякували Єґові за дивовижне спасіння: незабаром по дорозі їм зустрілись більшовики, які не тільки забрали гроші й речі, а навіть постягали з жінок панчохи.

Єврейська родина, зрозуміло, широко розголосила про ці два випадки. Внаслідок розголосу чимало євреїв з Літина, Ялтушкова, Бара та Летичева виявили бажання вступити до повстанчого відділу Орла. Власне, вони й раніше не один раз могли пересвідчитися, що Яків Гальчевський завжди виступав проти погромів. Отаман, зрозуміло, ввічливо відмовився від пропозиції “посилити відділ”, та все ж послугами єврейського населення користувався” 60.

“Нам одна дорога”

1 квітня 1921 р., під час формування нового відділу, Якову Гальчевському козаки дали ім’я Орел. На той час він вже сформулював основи партизанської тактики. Ось вони.

“Треба бути здалека від родин, любих дівчат і знайомих. Не заявлятися одинцем на хуторах і селах. Хо­дити найменше удвох. Треба всім якнайскоріше придбати совітські уніформи і завсіди переодягатися в них для якоїсь акції. Озброєння мусить бути добре і перевірене. Кожний мусить мати: кріс, один-два револьве­ри, дві-три ручні гранати, кинджал або ша­блю. Кинджал і шабля особливо доречні тоді, коли треба ворога утихомирити без стрілів і га­ласу. Не вільно навіть між своїми козаками оповідати про те, де ми були, що робили чи що думаємо