Дмитро Донцов

Дмитро Іванович Донцов (1883 – 1973) – визначний український політичний мислитель. Працював також як літературний критик, журналіст, видавець, громадський і політичний діяч.

Хоча Донцов жив у відносно недавньому минулому, відомо про нього надзвичайно мало, і те, що відомо, містить багато суперечностей. Ми подаємо найбільш вірогідні, на нашу думку, відомості, і відзначаємо, що написання наукової документованої біографії Донцова є справою майбутнього.
Д.І.Донцов народився 17 (29) серпня 1883 р. у Мелітополі. Дата 30 серпня (н.с.) – результат арифметичної помилки (в 19 ст. різниця між юліанським і григоріанським стилями становила 12 днів, не 13, як нині). Дата 10 вересня (н.с.) – також результат непорозуміння, коли дату 29 серпня григоріанського стилю було прийнято за дату юліанського стилю і ще раз «переведено» на григоріанський стиль.
Батьки його – Іван (по-батькові його нам невідоме) (1840 – 1894) та Єфросина Йосифівна (1856 – 1895) були дворянами. Родина була досить заможною, мала 1500 десятин землі та підприємство з продажу сільськогосподарських машин в Мелітополі.
Дмитро був середнім з п’яти дітей; його старший брат і сестра стали росіянами, брали участь в російському соціал-демократичному русі; натомість молодші брат і сестра слідом за Дмитром стали українцями. Але ні імен їх, ані дат життя ми не знаємо.
Дмитро закінчив реальне училище в Мелітополі і в 1900 р. переїхав до Царського Села (біля Санктпетербургу), де закінчив середню освіту (ми не знаємо, який саме заклад). Пізніше (коли саме – невідомо) він поступив на юридичний факультет Санктпетербурзького університету, зблизився з українською громадою. Вже в цей час він захопився творчістю Лесі Українки, якій пізніше присвятив книгу і кілька статей.
В 1905 – 1907 рр. він брав участь в діяльності Санктпетербурзької групи Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Восени (десь 18 жовтня) 1905 р. Донцов виступив з промовою на українському політичному вічу в Санктпетербурзі; за це його заарештовано і перевезено до Києва до Лук’янівської тюрми. Звільнено його без суду за загальною амністією. В листопаді 1905 р. Донцов поїхав до Санктпетербургу, а в січні 1906 р. повернувся до Києва і включився в роботу УСДРП.
На початку 1907 р. Донцов в Санктпетербурзі бере участь у редагуванні газети «Наша дума» (орган української фракції 2-ї думи, вийшло 2 номери).
В 1907 р. під час перебування Донцова в Києві його заарештували вдруге; як члену Київського комітету УСДРП йому загрожувала 4-річна каторга. Після 8 місяців Лук’янівської тюрми його випущено на поруки (заходами брата і сестри). Він нелегально виїхав до Галичини. Точні дати цих арештів і звільнень лишаються для нас невідомими.
12.04.1908 р. Донцов прибув до Львова. В 1908-9 рр. лікувався у Закопане, де ближче познайомився з В.Липинським.
В 1909 – 1911 рр. він прослухав 4 семестри юридичного факультету Віденського університету. Там в 1909 р. він познайомився з Марією Михайлівною Бачинською, з якою оженився 27.05.1912 р. З 1911 р. Донцов жив у Львові, виступав в українській пресі як публіцист.
В 1913 р. Донцов через ідейні розходження в національному питанні полишає лави УСДРП.
З початком 1-ї світової війни, 4.08.1914 р. Донцов став на чолі новоствореного Союзу визволення України (Львів). Оскільки російська влада, як ми бачили вище, любила заарештовувати Донцова і віддівалась цій захоплюючій політичній грі при кожній нагоді, Донцов (як і інші члени СВУ) змушений був перед наступом російських військ на Галичину переїхати до Відня.
В кінці 1914 р. Донцов відійшов від керівництва СВУ і переїхав з дружиною до Берліна, де очолив Українську інформаційну службу. Робота на полі політичного інформування про Україну стала для нього основною на наступні 6 років. В Берліні він перебував до 1916 р., на недовгий час виїздив до Швеції.
В 1916 р. Донцов переїхав до Берна (Швейцарія) і очолив Бюро національностей Росії, котре займалося поширенням інформації з відповідної проблеми. В кінці березня 1917 р. Донцов переїхав до Львова, де нарешті закінчив навчання, отримавши ступінь доктора прав у Львівському університеті. Але як юрист він, здається, ніколи не працював.
Десь в березні 1918 р. (точна дата нам невідома) Донцов переїхав до Києва, включився в роботу Української партії хліборобів-демократів, з 24 травня 1918 р. очолював Бюро преси та Українське телеграфічне агентство при гетьманському уряді. Ця партія загалом підтримувала гетьманський переворот, але не мала на П.Скоропадського сильного впливу.
Після виголошення федеративної грамоти гетьмана (14.11.1918 р.) Донцов вважав свої стосунки з гетьманом зірваними. 25.11.1918 р. Донцов опублікував статтю із засудженням політики гетьмана; після неї він мусив ховатись в Києві від білогвардійців, бо ініціатива в політичній грі «Заарештуй Донцова» перейшла саме до них. Після звільнення Києва Донцову довелось ховатись вже від Директорії. За допомогою Є.Коновальця та С.Петлюри Донцов дістав доручення в дипломатичну місію і 13.01.1919 р. виїхав з Києва до Відня.
В середині лютого 1919 р. Донцов переїхав до Берна, де керував пресово-інформаційним відділом українського представництва в Швейцарії. Після ліквідації українських дипломатичних місій в лютому 1921 р. Донцов переїхав до Відня. В січні 1922 р. він дістав дозвіл польської влади на переїзд до Львова. Тут він жив аж до вересня 1939 р.
У Львові Донцов за ініціативою Є.Коновальця був призначений головним редактором «Літературно-наукового вісника» (ЛНВ) – славного українського часопису, заснованого в 1898 р., вихід якого був припинився в 1919 р. Донцов відродив журнал і провадив його до 1932 року.
Паралельно Донцов був редактором журналу «Заграва» (1.04.1923 – 1924 рр.). На базі «Заграви» він хотів утворити націоналістичну організацію (Партію народної роботи – вже четверту з ряду політичну організацію, в якій він брав участь), але це не повелось, і Донцов назавжди полишив спроби практичної політики.
З кінцем 1932 року видання ЛНВ через фінансові труднощі припинилось. Донцов прийняв сміливе рішення продовжити видання журналу в якості свого приватного підприємства і зумів зробити його прибутковим. «Вісник літератури, політики і науки» (або спрощено «Вісник») виходив у Львові в 1933 – 1939 рр.
У самому кінці серпня 1939 р. встиг вийти 9-й номер «Вісника», який виявився останнім. 1.09.1939 р., у перший день німецько-польської війни (яка дуже скоро переросла у 2-у світову війну) польська поліція згадала, що вона теж любить заарештовувати Донцова. Поляки запроторили його у концтабір Береза Картузька, де він перебував до падіння Польської держави. Вийшовши з ув’язнення, Донцов через Данціг прибув до Берліна, де перебував до літа 1940 р. В Берліні український емігрант А.Севрюк подан на нього донос до гестапо за «полонофільство Донцова». Гестапо – проти всіх сподівань – не схотіло приєднатись до міжнародних змагань з арештування Донцова. Після з’ясування справи Донцов переїхав до Бухареста, де жив до середини 1941 р.
З початком радянсько-німецької війни Донцов повернувся до Берліна, а потім переїхав до Праги, де працював в німецькій установі з дослідження східної Європи (конкретна назва цієї установи нам не відома). На рубежі 1943-44 рр. Донцов востаннє побував у Львові.
Після кінця 2-ї світової війни Донцов перебував в американській окупаційній зоні в Німеччині, а потім – в Парижі (кін. 1945 – 1 пол. 1946 рр.).
Більшовики внесли свій свіжий струмінь у полювання на Донцова: вони записали його у список «воєнних злочинців» і намагались схопити його. Насправді Донцов за всю війну не зробив жодного пострілу і, здається, за все життя ніколи не тримав гвинтівки в руках. Натомість він тримав в руках перо, яке під командою розумної голови весь час викривало агресивну, загарбницьку політику Москви проти України і всього світу. Але це не тільки не виправдовувало Донцова в очах більшовиків, а навпаки, поглиблювало його провину.
Побоюючись видачі в руки совітів, Донцов переїхав до Великобританії, а в недовгому часі – до США. З 1947 року і до смерті він жив у Канаді (точні дати цих переїздів нам не відомі). В 1949 – 1952 рр. Донцов викладав українську літературу в Монреальському університеті. В цей час він співпрацював з численними українськими виданнями у вільному світі, написав і надрукував багато публіцистичних і літературознавчих праць, але не мав сталих обов’язків. Спроби налагодити співпрацю з Організацією українських націоналістів на еміграції, проекти заснування окремого журналу, де б Донцов був головним редактором, не вдалися.
Дмитро Донцов помер 30.03.1973 р. Поховано його на українському цвинтарі в Баунд Бруку (США).

Бібліографія

Бібліографія праць Донцова знаходиться в ембріональному стані. Сам автор, здається, не дуже дбав про повний список своїх творів (як ми бачили вище, він змінив не менше 30 місць проживання – така була доля кожного борця проти московського імперіалізму). На обкладинках своїх брошур він вміщував переліки інших своїх праць, головним чином таких, які вийшли окремими виданнями.
М.Сосновський у своїй книзі «Дмитро Донцов. Політичний портрет» (1974) налічує 73 назви періодичних видань, в яких публікувались статті Донцова. Але для більшості цих видань ми не можемо назвати жодної конкретної статті Донцова. Отже, бібліографування його статей в періодиці – справа майбутнього.
Нам відомо, що в 1958 р. П.Штепа видав «Бібліографію творів Дмитра Донцова», але в нас її нема, і ми нею не користувались.
Слід знати, що Донцов користувався такими криптонімами та псевдонімами: Дм.Д., М.Л., О.В., Р.О., Дм. Чорний, Закопанець, Д.Варнак, Дмитро Свирид, Світ, В.Темляк. Не виключено, що були й інші псевдоніми.
Більшовики завжди люто й систематично ненавиділи Донцова; вони знищували і забороняли його твори скрізь де тільки сягали їхня злочинна влада. Не можна не визнати, що наслідком такого систематичного 70-літнього переслідування в Україні практично не збереглося примірників оригінальних видань Донцова, і його твори залишаються все ще мало знаними. Репринтні та інші перевидання його творів в незалежній Україні були нечисленними, безсистемними і малотиражними. Справа систематичного (а тим більше наукового, академічного) видання праць Донцова належить до майбутніх завдань нашої науки.
Наступний хронологічний список творів Донцова відображає плачевний стан збереженості його спадщини. В ряді випадків в квадратних дужках ми подаємо розбіжні (подекуди дуже розбіжні) дані щодо публікації певної статті. Ми зазначаємо також усі відомі нам передруки та переклади одного твору, об’єднуючи їх в одне гніздо під датою першої публікації.
Політичний момент в Росії і завдання соціал-демократії. – Праця (Львів), 1909 р., р. 1, № 1.
Школа а релігія: реферат, виголошений на з’їзді української академічної молоді у Львові у липні 1909 р. – Львів: 1910 р.
На черзі: до питання про нашу національну політику. – Праця, 1910 р., р. 1, № 2-3.
Новий революційний фактор і соціал-демократія. – Наш голос (Львів), 1910 р., р. 1, № 2.
Праве українство. – Наш голос, 1911 р., р. 2, № 3.
Закопанець Д. Українське питання і російська соціал-демократія. – Наш голос, 1911 р., р. 2, № 4.
Шевченко і патріоти. – Наш голос, 1911 р., р. 2, № 5.
1906 рік у Києві. – Наш голос, 1911 р., р. 2, № 6-8.
Наша Дума. – Наш голос, 1911 р., р. 2, № 6-8.
Національні гермафродити. – Наш голос, 1911 р., р. 2, № 9-10.
Модерне москвофільство. – Льв.: Діло, 1913 р. [Київ: накладом автора, 1913 р.?]
Сучасне політичне положення нації і наші завдання: реферат на 2-м всеукраїнськім студентськім з’їзді в липні 1913 у Львові. – Львів: 1913 р.
Російський вплив на українську психіку. – Львів: 1913 р.
Поэзия индивидуализма. – Украинская жизнь, 1913 г., № 10.
Гетман Мазепа в западноевропейской [художественной] литературе. – Украинская жизнь, 1913 г., № 4, с. 58 – 69.
З приводу одної єресі. – Київ: 1914 р.
Енгельс, Маркс і Ляссаль про неісторічні нації. – ЛНВ, 1914, т. 65, № 2 – 3.
2 вид. : Київ : друкарня Української центральної ради, Березень 1918 р. – 59 c.
Die ukrainische Staatsidee und der Krieg gegen Russland. – Berlin: Carl Kroll Verlag, 1915.
Історія розвитку української державної ідеї. – Вінниця: 1917 р. [переклад]
Переклади: Київ: 1917 р.; Львів: 1918 р.
Gross-Polen und die Zentralmächte. – Berlin: Carl Kroll Verlag, 1915. [1916?]
До моїх політичних однодумців. – б/м, 1915 р.
Справа унії. – Шляхи, 1916 р.,
Karl XII Feldzug nach der Ukraine. – Wien : 1916. – 31 S. – Sonderabdruck aus der Ukrainischen Rundschau.
Похід Карла XІІ на Україну. – Київ: 1918 р.
Львів: 1917 р.
Торонто: 1953 р.
Лондон: 1955 р. – 40 с. (4 видання)
Міжнародне положення України і Росія. – Київ: Вид. «Робітничої книгарні», 1918 р.
Культура примітивізму: головні підстави російської культури. – Черкаси – Київ: Сіяч, 1918 р. [1919?]
Українська державна думка і Європа. – Львів: Всесвітня бібліотека, 1919 р. [1918?]
Мазепа і мазепинство. – Черкаси – Київ: Сіяч, 1919 р.
Підстави нашої політики. – Відень: видавництво Донцових, 1921 р. – 210 с.
2 вид., виправл. : Нью-Йорк: ООЧСУ, 1957 р. [Це друге видання сильно скорочене, десь на 1/3 і подекуди змінене в такій мірі, що дає інший погляд на ту чи іншу справу. Тому Сосновський використав його для ілюстрації розвитку поглядів Донцова].
Готова до друку (1921 р.): La crise de l’Empire russe. Нам невідомо, чи ця праця була надрукована.
Поетка українського рисорджимента (Леся Українка). – Львів: Видавництво Донцових, 1922 р. – 35 с.
Чи ми фашисти? – Заграва, 1923 р., № 7, с. 97 – 102.
Дві тактики. – Заграва, 1923 р., № 8, с. 117 – 122.
Найвищий час. – Заграва, 1923 р., № 13.
Bellua sine capita. – ЛНВ, 1923 р., т. 77, № 1.
Велика пауза. – ЛНВ, 1923 р., т. 77, № 2.
Криза української літератури. – ЛНВ, 1923 р., № 4, с. 351 – 370.
Наша політична думка і стрілецтво. – «Календар Червоної калини на 1924 рік», Львів, Червона калина, 1923 р.
Агонія одної доктрини. – ЛНВ, 1924 р., т. 83, № 1.
Церква і націоналізм. – ЛНВ, 1924 р., № 5-6.
Д. Д. Рец.: В.Сосюра. Місто. – ЛНВ, 1925 р., № 6, с. 178 – 179.
Три роки відновленого ЛНВісника. – ЛНВ, 1925 р., т. 87, № 7-8.
Єдинофронтова метушня. – ЛНВ, 1925 р., т. 85, № 11.
Українсько-совітські псевдоморфози. – ЛНВ, 1925 р., № 12, с. 321 – 336.
Патріотизм. – Львів: 1925 р. [1922? 1935? 1936?]
Пансько-мужицький центавр і неомонархізм. – ЛНВ, 1926 р., т. 86, № 4.
До старого спору. – ЛНВ, 1926 р., № 4, с. 355 – 370.
Трагедія Франка. – ЛНВ, 1926 р., № 6.
Тарговіца чи Полтава? – ЛНВ, 1926 р., т. 88, № 10.
Крок уперед: до «літературного» спору. – ЛНВ, 1926 р., № 11, с. 167 – 183.
Націоналізм. – Львів-Жовква: друк. оо. Василіян, 1926 р.
2 вид. : Мюнхен: 1958 р.
3 вид., виправлене автором: Лондон: Українська видавнича спілка; Торонто: Ліґа визволення України, 1966 р. – 363 с.
1927. – ЛНВ, 1927 р., № 1, с. 64 – 78.
Політика принципіальна та опортуністична. – Львів: 1928 р.
Що таке інтернаціоналізм? – Львів: 1928 р. [1927?]
Маса і провід. – Львів: 1928 р. [1939?]
Дурман соціалізму. – Львів: 1928 р. [1936?]
Юнацтво і пласт. – Львів: 1928 р.
Невільники доктрини. – ЛНВ, 1928 р., т. 97, № 9, с. 69 – 87.
Росія чи Європа? – ЛНВ, 1929 р., т. 98, № 1.
До міст. – «Історичний календар-альманах Червоної калини на 1930 рік», Львів, Червона калина, 1929 р.
Криве дзеркало української літератури. – 1929 р.
Da capo. – ЛНВ, 1929 р., № 2, с. 179 – 185.
Естетика декаденсу. – 1930 р.
Post scriptum до «Естетики декадансу». – ЛНВ, 1930 р., т. 103, № 12;
Василь Стефаник. – 1931 р.
Олена Пчілка. Спроба реабілітації. – 1931 р.
Федір Достоєвський. – 1931 р.
Криза української культури. – 1932 р.
Наше літературне гетто. – ЛНВ, 1932 р., № 1.
Про актуальні речі. – ЛНВ, 1932 р., № 3.
Кількість чи якість? – Львів: 1932 р. [1939?]
Микола Хвильовий. – Вісник, 1933 р., № 7-8, с. 591 – 609. [передруковано: Сучасність, 1973 р., № 5, с. 75 – 94; Хвильовий М. Твори у 5 тт. – Нью-Йорк: 1986 р., т. 5, с. 439 – 463]
Вогнистий хрест: полковник Ля Рок. – Львів: 1935 р.
Даніель О’Коннель. – Львів: 1935 р.
Dmytro Snovyd Spirit of Ukraine: ukrainian contribution to the world culture. – Jersey City, N.Y., 1935.
Згода в сімействі. – Вісник, 1936 р., т. 4, № 7-8.
Наша доба і література. – Львів: 1936 р. [1937?];
2 вид.: Дві літератури нашої доби. – Торонто: Гомін України, 1958 р. [зб. статей з Вісника]
Таємниця організації. – Львів: 1936 р.
1937. – Вісник, 1937 р., т. 5, № 1.
Доба релiгiйних вiйн. – Вісник, 1937 р., № 1.
Де шукати наших історичних традицій? – Львів: 1937 р. [1938?]
Видання 2-ге: Де шукати наших традицій. – Львів: 1941 р.
Завдання нового покоління. – Львів: 1937 р.
Що таке нація? – Вісник, 1937 р., т. 5, № 5.
Перед розвалом імперії. – Вісник, 1938 р., т. 6, № 2.
Об’єднання чи роз’єднання? – Львів: 1938 р.
Партія чи орден. – Львів: 1938 р. [1933?]
Загадка 3-ї імперії. – Вісник, 1939 р., т. 7, № 5.
Єрихонський комплекс. – Вісник, 1939 р., т. 7, № 5.
Березень 1939. – Вісник, 1939 р., т. 7, № 6.
Трагедія Срібної землі. – Вісник, 1939 р., т. 7, № 6.
Пушкінська ділема. – Вісник, 1939 р., т. 7, № 6.
На маргінезі нового пакту. – Вісник, 1939 р., т. 7, № 9.
Кардинал Мерсіє, слуга бога і нації. – Львів: 1939 р. [1935?]; Торонто: Мета, 1956 р. – 78 с.; Київ: Спілка української молоді, 1992 р. – 78 с.
Два патріотизми. – Львів: 193? р.
Д.Д. Головні прикмети провідної касти. – Батава (Бухарест), 1941 р., № 2-3, с. 1 – 8.
Дух нашої давнини. – Прага, 1944 р.; Мюнхен: 1951 р. – 342 с.
Хрест проти диявола. – Торонто: 1948 р.; Мюнхен—Буенос-Айрес: 1949 р.
За який провід? – Вінніпег: 1948 р. – 29 с.; Мюнхен: 1949 р.
Якою має бути література? – Торонто: 1949 р.
Демаскування шашель. – Мюнхен: 1949 р. – 32 с.
Заповіт Шевченка. – Торонто: 1950 р.; Лондон: 1951 р. – 16 с.
50-ліття РУП. – Українець-Час (Німеччина), бл. 1950 р., № 22 (188).
Ідеологи голоти. – Вісник Організації оборони чотирьох свобод україни, 1950 р., рік 4, № 3-4, с. 13 – 17.
Правда прадідів великих. – Філадельфія: ООЧСУ, 1952 р. – 96 с.
Відозва до Гриців. – Вісник Організації оборони чотирьох свобод україни, 1952 р., рік 6, № 3, с. 4 – 9.
Політики «холодного розуму». – Вісник Організації оборони чотирьох свобод україни, 1952 р., рік 6, № 4, с. 9 – 13.
Поетка вогняних меж (Олена Теліга). – Торонто: 1953 р. – 96 с.
Туга за героїчним: постаті літературної України. – Лондон: 1953 р. – 160 с.
Рік 1918 – Київ. – Торонто: Гомін України, 1954 р. – 128 с.; Київ: Темпора, 2002 р. – 207 с.
Націонал-марксисти. – 1954 р.
Росія чи Європа? – Лондон: 1955 р. – 60 с. [на обкладинці 1954 р.]
Росія чи Європа? – Вісник, 1929 р., № 1; Передрук: Наша доба і література. – Львів: 1936 р.
1709 – 1939. – Вісник, 1939, № 7-8.
Ленін як теоретик «пролетарського» асиміляторства. – 1936 р.
Мертвецький великдень. – 1937 р.
Московська отрута. – Торонто: Спілка визволення України, 1955 р.
Власні традиції, не московська отрута.
Об’єднання нації, не партій.
За яку Україну? – 1949 р.
В чім сила організації? – 1948 р.
Від міждержавної до громадянської війни.
Дух отари і дух провідництва.
Об’єднання і роз’єднання в науці св.Іоанна Золотоуста.
Хаос сучасности і молодь.
Пам’яті В.В.Радзимовської. – Вісник (Нью-Йорк), 1956 р., № 2. [Валентина Яновська-Радзимовська, дочка письменниці Любові Яновської, товаришка Д.І.Донцова з часів його перебування у Санктпетербурзі – 1903..1907 рр.]
Від містики до політики.–Торонто: Спілка визволення України, 1957 р.–61 с.
За яку революцію. – Торонто: Ліга визволення України, 1957 р. – 79 с.
Незримі скрижалі кобзаря (Шевченко). – Торонто: Гомін України, 1961 р. – 231 с.
Der Geist Russlands. – München: Schildverlag, 1961. – 96 S.
З хрестом чи з серпом? – 1965 р.
Емігрантські шашелі і націоналізм. – Вісник (Нью-Йорк), 1965 р., № 8.
Емігрантські і советські марксисти проти націоналізму. – Вісник (Нью-Йорк), 1966 р., № 3.
Хрестом і мечем. – Торонто: Ліга визволення України, 1967 р. – 320 с.
Збірник статей, відредагованих:
Дух наших традицій (1938 р.)
За який провід (1948 р.)
Об’єднання чи роз’єднання (1938 р.)
Маса і провід (1939 р.)
Кількість чи якість (1939 р.)
Орден – не партія (1938 р.)
Демаскування шашелів (1949 р.)
Хрест проти диявола (1948 р.)
Від містики до політики (1957 р.)
Клич доби. – 1968 р.
Новий наступ на націоналізм. – Гомін України, 1969 р., № 6.
Демонократи Заходу, Москва і наші прогресисти проти націоналізму. – Клич нації, 1971 р., р. 1, № 2.
Хаос сучасности і молодь. – К. : 2000 р. – 40 с.
Хаос сучасности і молодь (із зб. Московська отрута)
Статті 1971 – 73 рр.:
Криза світової політики і наше завдання
Сучасний хаос і „тетерваки» Сковороди
Зброя на синів батька брехні
Перед останньою чвертю ХХ-го віку

Джерело: Мислене Дерево