Опис: |
Місто: історія, культура, суспільство. Е-журнал урбаністичних студій. – Київ, 2022. – №1 (13).
В Українській Радянській Соціалістичній Республіці, як і в багатьох інших країнах радянського блоку, з кінця 1950-х і до завершення 1980-х років будівництво було пов’язане здебільшого з функціональним зонуванням, масовим житлом, стандартизованими збірними елементами, мікрорайонами, жорсткими типологіями та організацією громадських послуг відповідно до строгих державних будівельних норм. Запит на зміну системи наближався до вирішального моменту: архітектори відчували, що втрачають соціальний статус і голос, натомість мешканці усе гучніше висловлювались проти монотонності «спальних районів».
Складну, ба навіть разючу, відповідь дала група молодих українських архітекторів, які скористались моментом і наприкінці 1970-х років взяли участь у конкурсі на перепланування двох об’єктів у межах Подолу (історичного району Києва). Взявши за основу місцевий контекст, людський масштаб і матеріальність, вони розробили надзвичайно нетрадиційний проєкт, який вирізнявся з-поміж звичних підходів. Натхнені «цегляною архітектурою», вони спроєктували чотири житлові квартали, використовуючи цеглу як дешевий і піддатливий матеріал.
Аналізуючи офіційні та популярні наративи й репрезентації (наприклад, медіа, інтерв’ю, дискусії, проєкти, конкурсні роботи тощо), автори статті розглядають такі питання: якими були способи/інструменти «вироблення місцевості» та як це стосується постмодернізму? Які «архітектурні принципи постмодернізму» можна було простежити в дизайні 4кварталів? Чи був це постмодерністський маніфест, «свідома реакція» на загальну кризу модерністської ідеології, чи проєкт був продуктом «дискурсивного формування» (цитуючи Фуко), випадком surmodernité involontaire? |