Віктор Савченко » Анархістський рух в Україні в 1903–1929 рр.: організаційні форми, комунікації і механізми функціонування
[додати інший файл чи обкладинку цього твору] [додати цей твір до вибраного]

Анархістський рух в Україні в 1903–1929 рр.: організаційні форми, комунікації і механізми функціонування

Дисертація
Написано: 2017 року
Розділ: Історична
Твір додано: 31.05.2018
Твір змінено: 31.05.2018
Завантажити: pdf див. (3,1 МБ)
Опис: Савченко В. А. Анархістський рух в Україні в 1903–1929 рр.: організаційні
форми, комунікації і механізми функціонування. – Кваліфікаційна наукова праця
на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за
спеціальністю 07.00.01 «Історія України» (032 – Історія та археологія). – Інститут
історії України НАН України, Київ, 2017.

Розбудова ефективного механізму взаємовідносин держави та суспільства
неможлива без аналізу та врахування досвіду формування суспільно-політичних
рухів, їхньої прогнозованої діяльності. Представники сучасного анархізму
проголошують активну участь громадян у самоврядуванні, децентралізацію,
залежність чиновників і суддів від громад, що відповідає духу більшості
демократичних конституцій. Вивчення історії анархізму дає змогу краще
усвідомити можливі альтернативні шляхи суспільного будівництва, ступінь
життєздатності та впливу анархістських ідей. Нині, коли відзначається 100-річчя
Української революції, суспільство вимагає від істориків аналізу доленосних
подій. Актуальність проблеми зумовлена тим фактором, що в науковій літературі
відсутні узагальнюючі й усебічні характеристики ґенези анархістського руху в
Україні.
Метою дослідження є комплексний, всебічний аналіз політичної практики
анархістського руху, його організаційних форм і механізмів функціонування в
рамках суспільно-політичних трансформацій в Україні ХХ ст. Наукова новизна
одержаних результатів дослідження полягає в тому, що вперше здійснено
комплексне дослідження феномену й еволюції анархістського руху в Україні. Це
дозволило поглянути на нього як на цілісне суспільно-політичне явище.
З урахуванням новітніх оцінок і підходів обґрунтовано методологію
дослідження, визначено зміст понять, що є ключовими для вивчення анархізму;
проаналізовано рівень наукових знань із проблеми, встановлено, що джерельна 3
база є репрезентативною, достовірною, дозволяє розкрити тему, вирішити
поставлені завдання; висвітлено форми політичної практики, методи агітаційно-
пропагандистської й організаційної роботи анархістських структур; досліджено
соціальну базу: наголошено, що анархісти намагалися підняти широкі верстви
населення проти феодально-буржуазної імперії, білогвардійської та радянської
диктатур; розглянуто ґенезу анархізму, зовнішні та внутрішні причини, що
впливали на зміни в цьому русі, на його піднесення й занепад. Дістало подальший
розвиток твердження про те, що анархістський рух посів чільне місце в
політичному розмаїтті першої чверті ХХ ст., відтворюючи еволюційні тенденції
світового анархізму, що українські учасники руху доповнювали його новими
формами. Доведено що анархістський рух мав на меті будівництво нового
суспільства на засадах самоорганізації, самоконтролю, самоврядування,
взаємодопомоги; що терор розглядався анархістами як універсальна зброя,
використовувався для пропаганди, роздмухування радикальних настроїв та
залучення коштів; реконструйовано форми та методи діяльності анархістів із
соціалізації виробництва, залучення робітників до «прямої демократії». З‟ясовано
що Одеса та Катеринослав, а згодом Харків стали центрами анархізму; що групи
учасників руху впродовж 1906–1909 та 1917–1921 рр. змогли залучити на свій бік
радикальну частину робітників та селянства. Рух анархістів не був хаотичним, а
мав центри впливу. Масовість його створювали не безпосередні члени груп, а
армія співчувальників, які ситуативно підтримували анархістські «прямі дії».
Було запропоновано нові часові межі існування анархістського руху в Україні:
середина 1903 р. – кінець 1929 р. У роботі використано аналітичний,
порівняльний, системний, структурно-інституційний методологічні підходи;
ключовими стали принципи історизму, об‟єктивності, системності, синкретизму,
багатофакторності; застосовано спеціально-наукові методи історичного
дослідження: генетичний, порівняльний, типологічний, проблемно-хронологічний
та ін. За результатами роботи над темою опубліковано 64 праці, з них
3 монографії та 22 статті у наукових фахових виданнях України та інших держав. 4
У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об‟єкт і предмет
дослідження, окреслено хронологічні та територіальні межі, сформульовано мету
й завдання дисертації, розкрито наукову новизну та практичне значення.
У першому розділі «Історіографія, джерельна база та методологія
дослідження» проаналізовано стан наукової розробки проблеми, джерельну базу
дослідження, методологію. Аналіз історіографії дає змогу стверджувати, що в
науковій літературі знайшли відображення тільки окремі аспекти заявлених
проблем. Основний джерельний масив становлять неопубліковані джерела,
опрацьовані автором в архівах України, РФ, Нідерландів. Було використано
матеріали близько 120 фондів із 14 архівосховищ (у тому числі п‟ять
закордонних). Теоретико-методологічну основу дисертації становить сукупність
наукових підходів, принципів, методів історичного пізнання.
У другому розділі «Політична практика анархістських угрупувань у
1903–1917 рр.» розкрито процес появи та формування анархістського руху, його
структур, комунікації, механізмів функціонування. Анархістські угруповання з
емігрантів із Російської імперії почали виникати на початку ХХ ст. в Англії,
Швейцарії, Франції. Перші групи анархістів постали 1903 р. в Одесі та Ніжині.
Анархісти дотримувалися тактики залучення на свій бік найбільш радикальних
елементів із РСДРП, ПСР, Бунду, РУП. Найбільшого впливу на маси вони досягли
в 1906 – на початку 1907 р. Одеса стала центром поширення нових радикальних
анархістських напрямів: «Чорний прапор», «Чорний крук», «Молода воля» та
федерації анархістів-синдикалістів «Новий світ», що очолила великий страйк
моряків і портовиків, який став наймасштабнішою протестною акцією одеських
трудящих під час революції 1905–1907 рр. Вона виявилася й найбільш численною
та активною анархістською федерацією, центром анархо-синдикалістського руху
в імперії, організовуючи «таємні профспілки» серед моряків, портовиків. У містах
та селах України анархісти друкували листівки, закликаючи до страйків та
революційних дій. Терористи зробили ім‟я «анархіста» страхітливим для
підприємців, які вимушені були віддавати гроші «на революцію». У 1906 р. групи
учасників руху об‟єднувались у федерації в Одесі, Катеринославі, Києві; на селі 5
почали діяти «Подільсько-Бессарабський селянський союз анархістів-комуністів»,
«Київська федерація вільної селянської спілки», Федерація «Вільна громада». У
1907–1910 рр. поліція завдала відчутних ударів по цих осередках, проте рух не
вдалося знищити. Перша світова війна перекреслила плани анархістів, розколола
їхню ідеологічну єдність; переважна більшість учасників руху виступала проти
війни, убачаючи вихід з неї у світовій революції. Анархізм упродовж
1914–1916 рр. втратив свій вплив, перебував у стані організаційної та ідеологічної
кризи; більшість анархістів залишалась у в‟язницях і засланнях, на каторзі, в
еміграції.
У третьому розділі «Анархістський рух у період Української революції
(1917–1920 рр.)» проаналізовано діяльність та еволюцію анархістських
угруповань у роки найбільшого їхнього впливу. Лютнева революція 1917 р.
надала учасникам руху шанс скористатися легальністю для своїх організацій. До
України повернулося багато емігрантів із Західної Європи та США, які принесли
традиції світового анархо-синдикалізму. Частина творчої інтелігенції сприйняла
анархістські ідеї. У 1917 р. виникли федерації, асоціації анархістів в Одесі,
Харкові, Катеринославі, Києві, їх члени обиралися до рад, виконкомів рад,
керівниками профспілок. Анархісти вмовили робітників почати процес
соціалізації виробництва, наприклад соціалізувати торговельний флот на Чорному
морі. Учасники руху стали союзниками більшовиків під час повстань проти
Тимчасового уряду та Центральної Ради. Уже через кілька днів спільної праці
анархісти й більшовики почали конфліктувати; більшовики проголосили загони
анархістів злочинними, що привело до збройних сутичок колишніх союзників
навесні 1918 р. Улітку 1918 р анархісти формували селянські повстанські загони
та підпілля, виступаючи проти гетьманського режиму та інтервентів. У листопаді
1918 р. махновці вибороли незалежний від будь-якої влади «вільний район» на
Півдні України й розпочали бої проти білогвардійців, що підштовхнуло їх до
союзу з Червоною армією. Восени 1918 р. сформувалася найбільша організація
анархістів – Конфедерація анархістських організацій України «Набат», яка
розгорнула підпільну боротьбу проти гетьманського режиму, проголосивши 6
Україну тереном будівництва анархістського суспільства, а згодом виступила
проти «поліційно-державного соціалізму». Махновці намагалися вибороти
автономію «вільного району», власну правову адміністративну систему на
теренах, захоплених повстанцями. Ці спроби призвели до проголошення
радянською владою Н. Махна «поза законом» у червні 1919 р. Відтоді почалися
системні переслідування анархістів, махновські загони перейшли на
Правобережну Україну, де було проголошено створення Революційно-
повстанської армії України для боротьби проти «білих» та «червоних». Анархісти
закликали негайно почати будівництво «нового суспільства», очолили махновські
структури. У жовтні 1919 р. махновці звільнили від білогвардійців Приазов‟я та
Придніпров‟я, де проголосили Південноукраїнську трудову федерацію та заявили
про захист «соціальної й трудової незалежності України». У 1920 р. махновські
загони відновили боротьбу, намагаючись відтворити «вільний район» для
анархістського будівництва. У вересні 1920 р. вони пішли на військово-політичну
угоду з більшовиками, оперативно підпорядкувалися командуванню Червоної
армії, за що отримали звільнення із в‟язниць анархістів, свободу агітації.
Н. І. Махно виборював пункт угоди про створення федеративно-договірної
автономії махновського району. Анархісти розгорнули вільну пропаганду своїх
ідей та близько двох місяців були єдиною легальною опозицією більшовикам.
У четвертому розділі «Анархістський рух в умовах підпілля та боротьби
проти держави «диктатури пролетаріату»: виживання, спроби відродження,
ліквідація (1920–1929 рр.)» розкрито діяльність анархістів в епоху згортання
«військового комунізму» та НЕПу. Починаючи з листопада 1920 р., у містах
УСРР розпочалися арешти так званих «анархо-бандитів» та легальних анархістів,
їхню діяльність у профспілках та заводських комітетах було заборонено. Після
проголошення Н. І. Махна «поза законом» (листопада 1920 р.) махновці вступили
у двобій із Червоною армією, рейдуючи Україною. У травні – липні 1921 р.
Н. І. Махно намагався підняти селянство Полтавського регіону на боротьбу проти
більшовиків. Улітку 1921 р. почалося впровадження НЕПу, одночасно села
охопив голодомор, що унеможливило існування великих повстанських сил. У 7
серпні 1921 р. головний загін махновців перейшов до Румунії, але боротьба
окремих загонів продовжувалася до середини 1922 р. Н. І. Махно створив у
Румунії «Закордонний центр», з якого намагався керувати загонами й підпіллям в
УСРР. Упродовж 1923–1926 рр. помітним став спалах анархістських настроїв,
інтерес до анархізму в молоді, що було пов‟язано з розчарування НЕПом та
більшовицькими планами, посиленням безробіття, «чисткою» ВНЗ, розширенням
політичної ніші у зв‟язку зі зникненням ПСР, РСДРП, загостренням боротьби за
владу всередині ВКП(б). Анархісти критикували систему СРСР як «державно-
капіталістичну», «фашистсько-диктаторську». Втрата ідеологічних орієнтирів,
розчарування, ренегатство стали руйнівними для анархістського підпілля. До
1929 р. чекістські структури ліквідували анархістські групи.
Автор виносить на захист такі висновки: анархістський рух в Україні мав
потенції стати масовим, впливаючи на робітничий, селянський, молодіжний рухи,
на естетичні, культурні смаки. Анархістські групи в Україні формувалися як
частина світового анархістського руху, його учасники в Західній Європі та
Америці підтримували однодумців, західні країни слугували «тилом» для
анархістів з України. Координаційну роль головних комунікаторів в
анархістських структурах виконували авторитетні лідери, редакції видань, згодом
федерації. Силу та масовість руху надавали численні учасники «прямих дій»,
організованих анархістами. Діяльність зводилася до агітації та пропаганди,
руйнації основ владної і економічної нерівності. В Україні домінували три течії
анархізму: анархо-комунізм, анархо-синдикалізм, анархо-індивідуалізм-
іллегалізм. Рушійною силою глобальних змін анархісти вважали робітників,
селянство, інтелігенцію, студентство. Зафіксовано два піки руху: 1906–1907 та
1917–1920 рр., коли рівень підтримки анархістських гасел був достатньо високим.
Терор не був самоціллю анархістів, він проводився для пропаганди, фіксації своєї
присутності на політичному тлі, активізації протестного руху, паралічу влади,
створення хаосу в державі, закріплення успіху здирництва. Перемога Лютневої
революції (1917 р.) забезпечила анархістам можливості для легальної участі в
політичному житті й управлінні масами. Учасники руху ввійшли до «лівого блоку» з більшовиками, але ідеологічні розбіжності визначили його тимчасовий,
ситуативний характер. Зі зміцненням влади більшовиків анархісти з союзників
перетворилися в опозицію правлячої партії. Більшовики виступили проти
анархістів, згортаючи процеси соціалізації та самоуправління. Під їхнім впливом
рух розколовся на анархістів, які намагалися провести глобальні перетворення
«явочним» шляхом, «радикальних» анархістів, які почали збройну боротьбу проти
ленінського режиму. Частина учасників пішла за більшовиками з причин
необхідності захисту революції, із розрахунків на «відмирання держави».
Махновське повстанство ставило за мету боротьбу за анархістське суспільство,
намагаючись скористатися слабкістю більшовиків для формування «вільного
району». Восени 1919 р. махновці створили Південноукраїнську трудову
федерацію, почали будівництво анархістського суспільства. Підпільний етап
розвитку руху вимагав від анархістів переходу на нові форми боротьби.
Упродовж 1920–1921 рр. вони покладали надію на селянський бунт, перехід
частин Червоної армії на бік повсталих, протягом 1921–1928 рр. – на залучення
молоді, страйковий рух та виступ безробітних. У 1923–1926 рр. знайшов прояв
феномен анархістського «ренесансу», але подальша криза в анархістському русі
була пов‟язана з тим, що його учасники користувалися старими ідеологічними
догмами. Аналіз діяльності анархістів дозволяє розглядати їх як силу, що значно
вплинула на хід революційних подій перших десятиріч ХХ ст. У боротьбі проти
імперії вони об‟єктивно опинилися на одному боці з майбутніми творцями
української державності. Махновці та анархісти стали частиною
антибільшовицького підпілля, у структурі якого значну роль зіграли сили
українського національного спротиву.
Ключові слова: Україна, революція, анархістський рух, анархісти,
анархізм-комунізм, анархізм-індивідуалізм, анархо-синдикалізм, іллегалізм,
більшовики, махновщина, терор, група, федерація, конфедерація, еміграція,
робітничий рух, поліція, репресії, агітація.
Зміст: [натисніть, щоб розгорнути]
 
Відгуки читачів:
 
Поки не додано жодних відгуків до цього твору.
 
Тільки зареєстровані читачі можуть залишати відгуки. Будь ласка, увійдіть або зареєструйтесь спочатку.