Юлія Павлів » Депортації українців із польсько-українського прикордоння 1944–1951 рр. у регіональній пам’яті України
[додати інший файл чи обкладинку цього твору] [додати цей твір до вибраного]

Депортації українців із польсько-українського прикордоння 1944–1951 рр. у регіональній пам’яті України

Дисертація
Написано: 2018 року
Розділ: Історична
Твір додано: 01.06.2019
Твір змінено: 01.06.2019
Завантажити: pdf див. (2,5 МБ)
Опис:
Павлів Ю. З. Депортації українців із польсько-українського
прикордоння 1944–1951 рр. у регіональній пам’яті України. – Кваліфікаційна
наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
(доктора філософії) за спеціальністю 07.00.01 – історія України. – Інститут
українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Інститут народознавства НАН
України. Львів, 2018.
Відтворено збірний образ депортацій з українсько-польського прикордоння
у 1944–1951 рр., травматичних подій, які передували цьому процесу в уявленнях
переселенців та нащадків, включеність їхнього досвіду в історичну пам’ять
України. Досліджено співвідношення між різними рівнями ідентичності, гендерні
особливості пам’яті депортованих.
Комплексно проаналізовано проблему переміщення населення в контексті
так званого “польського питання”, зокрема в політиці Радянського Союзу,
Великої Британії та США, польського еміграційного уряду; простежено втілення
концепції трансферу (переміщення населення) у європейській політиці та
міжнародному праві першої половини ХХ ст. Метод депортації/трансферу
населення задля вирішення питання національних меншин, а відтак
геополітичних проблем розробляли та активно використовували великі держави
ще до Другої світової війни. Переміщення поляків та українців під час Другої
світової війни було складовою частиною політики антигітлерівських держав щодо
розподілу сфер впливу та врегулювання повоєнних кордонів.
Простежено процес творення спогадів про міжнаціональний польсько-
український конфлікт, депортацію та подальшу адаптацію на трьох рівнях
(особистісний та родинний рівень; рівень спільнот депортованих; рівень регіонів,
де проживають переселені особи).
Особистісний рівень включає механізмів створення спогадів про Другу
світову війну та про міжнаціональний конфлікт свідками та їхніми нащадками. 3

Аналізувалися також гендерні особливості оповіді про війну та депортацію,
подальше облаштування переселенців. Вивчення цього процесу відбувалося із
врахуванням впливу травматичного досвіду.
Наступний зріз вивчення – представлення цих оповідей у спільноті
депортованих, їхні внутрішні канони репрезентації, що сформовані також під
впливом історичного наративу країни із ключовими образами страждання та
героїзму. Визначено, що індивідуальні психоемоційні особливості, час та
притаманні колективній пам’яті затирання і cпрощення складних сюжетів спільно
впливали на те, які оповіді складали депортовані. Визначальну роль у цій схемі
творення наративів відіграє емоційне обрамлення досвіду. Зазвичай, як було
встановлено під час дослідження, це негативні переживання з часу війни,
депортації. Стверджується, що ці болісні емоції, а в складніших випадках –
психологічна травма є основою, базисом для образів війни, переселення, що
фігурують у спогадах. Разом, або окремо, їх впорядковує, творить певну рамку
спільнота переселенців, використовуючи не усвідомлено для цього ці так звані
зовнішні патерни із мученицькими акцентами в оповідях з історії України, її
колективного наративу. Зауважено, що наративи, які творять депортовані є не
лише відображенням їхнього травматичного досвіду, а і сконструйованої
культурної травми.
Під час роботи проаналізовано усні та письмові спогади депортованих.
Встановлено, що у їхній колективній пам’яті війна, як правило, розпочиналася із
загостренням польсько-українського конфлікту на Холмщині та Надсянні, а в
Лемківщині – позиційних змін на фронті, передислокації військ, що хронологічно
відповідає 1943–1944 рр. Виключення складають лише депортовані у 1951 рр., у
яких на противагу іншим переселенцям центральним сюжетом у розповідях є
депортаційна акція.
Виокремлено два способи репрезентації досвіду міжнаціонального
конфлікту. Перший полягає в переліку кривд, бід, які зазнала громада, майже без
емоцій, а інший – переповнені драматичними емоціями оповіді, часто уривчасті.
Ці два способи можуть свідчити про психологічну травму й небажання її 4

пригадувати, або ж про пост-пам’ять. Закцентовано, що чимало спогадів є пост-
пам’яттю осіб депортованих у дитячому віці чи народжених у сім’ях переселенців
уже після переїзду. Пост-пам’ять чи вторинне пригадування є спогадами,
переживаннями не безпосередніх свідків подій, а їхніх дітей, нащадків. Таке
пригадування може бути більш виразним, емоційнішим, адже є опосередкованою
ретрансляцією досвіду батьків-родини, про який особа могла почути (у дитячому
віці лише уривчасто, фрагментарно), а згодом доповнити ці розповіді своїми
візіями, характеристиками подій. Такий тип пригадування характерний і для
значної частини депортованих, які в спогадах доволі часто будували розповіді із
позиції дорослого, хоча були при описуваних подіях дітьми. Вони ретранслюють
гіперболізовані, фантомні сюжети, наприклад, про “польських бандитів”,
водночас безапеляційно приписуючи їм надмірну жорстокість, а розповідаючи
про кривди, які зазнала громада, є майже без емоційними. Припускається, що
такий тип оповідей вказує на пасивне пригадування. Схожі оповіді, із виразним
звинуваченням та описами втрат та жертв своєї громади (спільноти), будували
депортовані поляки, тобто можна стверджувати про певні схожі схеми чи канони
пригадування таких подій.
Спосіб розповідей про депортацію, подальше облаштування та
пристосування до нових умов та середовища дещо відрізняється від того, як
представляють переселенці події з часу війни. Ці наративи поступаються своєю
травматичністю, тому здебільшого вони, хоч і сповнені суму та втрати, але про
них оповідають більш буденно. Однак, як було зауважено, частина депортованих,
зазвичай жінки, сакралізують момент виїзду. У випадку жертв польсько-
українського конфлікту переїзд мав не так важливу символічну роль, як життєво
необхідну – депортація ставала можливістю вижити, зберегти сім’ю. Зауважено,
що, як і у випадку оповідей про воєнний час, жінки та чоловіки пригадують по-
різному й подальше переселення та адаптацію. Жінки, розповідаючи про
труднощі життя до переїзду, навіть дуже травматичні, частіше демонстрували
емоції, розповідали про свої переживання, а згодом і про враження від
непристосованих вагонів, переїзду, розповідали про перші враження від зустрічі із 5

місцевим населенням у новому місці. Однак здебільшого наділяли активною
позицією батьків, чоловіків, які захищали, приймали рішення. Натомість чоловіки
про травматичні подій розповідали опосередковано, через розповіді про
переживання інших, хоча чимало уваги у їхніх розповідях займають
часопросторові координати переїзду, комплекс дій спрямованих на вирішення
побутових проблем, пошуком роботи.
Досліджено третій рівень пам’яті та пам’ятання – це вивчення так званого
опосередкованого пам’ятання, тобто репрезентації депортацій 1944–1951 рр. у
медійному просторі України та Польщі 1990–2017 рр. Із цією третьою площиною
опосередкованої пам’яті пов’язано вивчення просторового зрізу комеморації –
творення місць пам’яті депортованих, її збереження у регіональному зрізі
України, Польщі (в місцях колишнього проживання українців) у контексті
польсько-українських відносин у гуманітарній сфері. Вагомим чинником,
складовим елементом, який впливав на репрезентацію досвіду депортованих,
зокрема і в просторі, був образ малої вітчизни. На основі матеріалів інтерв’ю за
допомогою методики контент-аналізу було дешифровано, виділено цей образ,
його місце в ієрархії цінностей переселенців, а також вплив походження на
формування історичної пам’яті нащадків.
Проаналізована преса та публіцистика дають підстави стверджувати, що, не
зважаючи на складну воєнно-політичну ситуацію в країні, яка вплинула на появу
вимушено переміщених осіб та суттєві зміни акцентів у польсько-українських
відносинах протягом 2015–2017 рр., переселенські акції є головною частиною
регіональної історичної пам’яті. Пам’ять про них особлива сильна в місцях
компактного поселення чи переселенських родинах-середовищах. Підвищений
інтерес у медіапросторі до депортацій з’являється напередодні річниць, а
особливо виразно – круглих дат, як, наприклад, у випадку із 70-ми роковинами
операції “Вісла”. Тимчасово ця подія набула важливості в контексті загострення
українсько-польських відносин у гуманітарній сфері 2015–2017 рр. Встановлено,
що схожим чином хвиля публічного зацікавлення у Польщі зросла також
напередодні роковин акції “Вісла” у 2017 р. З’явилися публікації, присвячені 6

операції в контексті польсько-українського протистояння під час Другої світової
війни та важливості примирення. 2007 р. активно обговорювалися не лише
символічні жести-вибачення польського президента Я. Качинського, а й питання
можливості виплати компенсації. 2017 р. у польській пресі простежено виразні
акценти на згладжуванні суперечностей минулого, водночас із позитивною та
частково маніпулятивною тезою про відповідальність, вину комуністичної
системи за здійснення акції “Вісла”.
Зауважено, що символічне маркування простору спільнотою депортованих
особливо активно почало відбуватися від 2004–2007 рр. у місцях компактного
проживання та обласних центрах, де за ініціативою суспільно-культурних
товариств депортованих почали з’являтися скульптурні композиції, зазвичай, із
сакральними елементами, які увіковічнили трагедію українців Закерзоння, церкви
та музеї. Включення символів депортованих до культурного ландшафту міста є
тривалим процесом і залежить від впливовості спільноти переселенців, адже
частина із них знаходиться не на головних вулицях міст. Виняток становлять
пам’ятні знаки в селах, які, зазвичай, встановлені неподалік церкви і складають
радше єдиний символічний церковний простір, аніж культурний маркер
депортованих.
Розглянуто концепт малої батьківщини крізь призму колективної пам’яті,
зокрема як комунікативну та культурну. Підтверджено певну універсальність
процесу сакралізації та ідеалізації малої батьківщини, адже схожі процеси
відбулись із пам’яттю про так звані “креси” чи про терени, які втратила
Німеччина після війни. Пам’ять про місце народження, дитинства, юності стала
тим простором, у який вписано дім, тобто сакрумом, що був базисом для
конструювання ідентичності.
Встановлено, що нащадки депортованих, як засвідчили матеріали
проведеного анкетування, чули розповіді своїх родичів про терени Закерзоння та
депортацію. Проте походження батьків чи досвід родини не вплинули на
більшість дітей та онуків депортованих. Лише для частини нащадків, які
виростали із травматичними розповідями, ці терени стали пост-пам’яттю, що
побудована на емоційному відчуванні чужого досвіду. Це пам’ятання стало
важливим не через відчуття приналежності до цих теренів, а через зв’язок із
рідними, які походили із Закерзоння.
Ключові слова: Україна, Польща, Друга світова війна, депортація,
культурна травма, образ малої вітчизни, пост-пам’ять, регіональна пам’ять.
Зміст: [натисніть, щоб розгорнути]
 
Відгуки читачів:
 
Поки не додано жодних відгуків до цього твору.
 
Тільки зареєстровані читачі можуть залишати відгуки. Будь ласка, увійдіть або зареєструйтесь спочатку.