Дмитро Нефьодова » Робітничий клас УРСР в повоєнне двадцятиріччя (1946–1965 рр.): історіографія проблеми
[додати інший файл чи обкладинку цього твору] [додати цей твір до вибраного]

Робітничий клас УРСР в повоєнне двадцятиріччя (1946–1965 рр.): історіографія проблеми

Дисертація
Написано: 2018 року
Розділ: Історична
Твір додано: 18.12.2018
Твір змінено: 18.12.2018
Завантажити: pdf див. (2,5 МБ)
Опис: Нефьодов Д. В. Робітничий клас УРСР в повоєнне двадцятиріччя (1946–1965 рр.): історіографія проблеми. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за
спеціальністю 07.00.06 – історіографія, джерелознавство та спеціальні
історичні дисципліни. – Миколаївський національний університет імені
В. О. Сухомлинського; Запорізький національний університет, Миколаїв–
Запоріжжя, 2018.
У дисертації вперше в історичній науці комплексно проаналізовано стан і
тенденції більше ніж 70-річного процесу дослідження історії українського
робітництва повоєнного двадцятиріччя (1946–1965 рр.), встановлено, що
наявні історіографічні студії лише фрагментарно охоплюють дослідження
окремих аспектів теми, більш вузький період або одну з її складових, а тому
не дають цілісного уявлення про історіографічний процес, зміни й тенденції в
методології і тематиці досліджень представників різних історіографічних
традицій; здійснено аналіз праць радянських, діаспорних, сучасних
українських та зарубіжних істориків, їхнього теоретико-методологічного
інструментарію, термінологічного і понятійного апарату, концептуальних
засад і на цій основі з’ясовані стан, повнота і достовірність вивчення історії
робітництва УРСР повоєнного двадцятиріччя (1946–1965 рр.); розглянуто
новітні наукові праці істориків з проблеми і під цим кутом зору здійснено
об’єктивну переоцінку радянської історіографії; проаналізовано зміст
конкретно-історичних праць західної історіографії, які ще не стали об’єктом
історіографічного дослідження; до історіографічного аналізу, крім історичних,
частково залучено історичний контекст праць представників політології,
соціології, культурології та філософії, що значно розширило пізнавальні
можливості дослідження проблеми.
Уточнені періодизація історіографії повоєнного робітництва УРСР
(1946–1965 рр.); класифікація історіографічних джерел; перелік недостатньо III
вивчених та сфальсифікованих аспектів проблеми, що потребують
подальшого наукового розроблення, і, в такий спосіб, окреслені перспективні
напрями подальших конкретно-історичних досліджень історії робітництва
УРСР повоєнного двадцятиріччя (1946–1965 рр.).
Набув подальшого розвитку процес переосмислення низки висновків і
концептуальних підходів, домінантних у радянській, зарубіжній і діаспорній
історіографії, виявлено і спростовано низку фактологічних та аналітичних
розбіжностей стосовно дослідження численних аспектів проблеми; уточнений
теоретико-методологічний та категоріальний апарат історіографічного
дослідження.
Встановлено, що перше повоєнне десятиріччя в радянському
історіописанні ознаменувалося апогеєм сталінщини, квінтесенцією чого стала
остаточна підміна номінальних гасел «дружби народів» на майже відкритий
російський шовінізм. Робітничій тематиці відводилась значна ідеологічна
функція – доведення доцільності продовження використання в економіці
командно-адміністративних методів управління воєнного часу вже у мирну
добу та посилення ідеологічної обробки населення внаслідок перебування
частини українського робітництва на окупованій території і перманентний
спротив радянській владі з боку УПА в західному регіоні УРСР. Позбавлення
доступу науковців до архівів та правдивих статистичних зведень, брак
документальних публікацій, зведення ролі істориків до коментування
партійних директив, а наукових праць до описової ретрансляції виключно
позитивних моментів участі робітників в повоєнній відбудові,
пропагандистський акцент на розгортанні соціалістичного змагання вкрай
негативно позначились на формуванні початкового етапу історіописання теми.
Відсутність можливості об’єктивно оцінити не лише досягнення, але й
прорахунки заклали фундамент вельми неоднозначного радянського
історіописання історії українського повоєнного робітництва.
Доведено, що перші позитивні зміни почали відбувалися відразу після
смерті Й. Сталіна та передували ХХ з’їзду КПРС. Тим не менш, саме IV
відзначений партійний форум встановив напрям перегляду сталінської
концепції історіописання, викрив найбільш безглузді міфологеми сталінської
версії минувшини, призвів до часткового відкриття архівів та оформлення
координаційної системи історичних досліджень. Втім основні принципи і
підходи залишилися незмінними. Зазначення прорахунків носило формальний
характер, а героїзація (часом цілком об’єктивна) українських робітників
посилювалась у тому числі задля маскування вад і прорахунків господарського
та партійного керівництва, їх невдалих економічних експериментів.
Зазначено, що посилення у другій половині 1960-х рр. неосталінських
тенденцій у всіх сферах суспільно-політичного життя, збільшення тиску та
репресій проти інакодумців призвели до остаточної консервації встановлених
порядків та цілковитої інтеграції науковців в радянську ідеологічну матрицю.
Незважаючи на актуальність та пріоритетність повоєнної робітничої тематики,
праці науковців 1960-х – першої половини 1980-х рр. повністю йшли у
фарватері офіційного ідеологічного курсу.
Досліджено, що в період гласності другої половини 1980-х рр. частина
дослідників почала акцентувати увагу на реальному становищі радянського
робітництва в перше повоєнне двадцятиріччя, відзначаючи фактичну підміну
понять в практиці радянського історіописання, при якій відсторонення
робітників від процесу управління і розпорядження власністю змальовувалося
під виглядом все більшого розгалуження представницьких органів
робітництва. Про декларативність партійних та радянських директив та їх
невідповідність реальній ролі робітників в суспільно-політичному житті
вперше почали писати в період Перебудови. Вперше констатовано підлегле
становище робітництва в «першій у світі країні робітників», його відчуження
як від засобів виробництва, так і від участі в управлінні суспільством,
цілковиту відсутність реальних механізмів реалізації проголошених прав та
можливостей. Втім вихід вітчизняного історіописання за межі радянських
ідеологічних матриць став можливим лише за якісно нових суспільно-
політичних умов. V
Доведено, що нові умови функціонування всієї системи продукування
наукового продукту, викликані постанням молодої незалежної держави зі
своєю власною історією та історичною наукою, стимулювали перегляд
усталених оцінок багатьох компонентів історії українського повоєнного
робітництва. Вперше у вітчизняній історичній науці дослідники отримали
змогу правдиво оцінити ряд злочинів сталінського режиму, які напряму
вплинули на життя та професійну діяльність українських робітників. Серед
злочинних дій повоєнної сталінщини на рівні з голодом 1946–1947 рр. сучасні
українські історики виділили депортації кримських татар, вірмен, болгар,
понтійських греків та інших народів, які компактно проживали на території
республіки. Окрім безсумнівної морально-етичної складової, даний ганебний
злочин радянського режиму в сукупності із загибеллю багатьох тисяч
українців на фронтах Другої світової війни призвів до втрати значної кількості
робочих рук, що у свою чергу деформувало структуру населення України та
послугувало однією з причин масових міграцій на територію України
представників інших народів, насамперед російського, і змін
етнонаціонального складу населення України. В умовах цілеспрямованого
формування «єдиного радянського народу», дана політика спрямована на
пришвидшення русифікації українського суспільства. Двояку оцінку в працях
сучасних вітчизняних істориків отримали реформи М. Хрущова, спрямовані
на десталінізацію і лібералізацію суспільства, підвищення ефективності
виробництва. Не відмовляючи останнім у загальному позитивному результаті,
українські науковці підкреслюють їх половинчастість, слабку опору на
ініціативи робітництва, продовження існування вкрай важких умов праці
робітників. Дослідниками підкреслюється відірваність робітника від
державних і громадських структур, що вело до відчуження його від
виробництва, розриву між суспільними та особистими інтересами, зниження
активності в усіх сферах суспільного життя. Одним з головних умовиводів
вітчизняних дослідників є твердження про те, що вплив повоєнного
робітництва УРСР на соціально-економічні процеси в республіці не відповідав VI
потребам і тенденціям розвитку суспільства та абсолютно не дорівнював тій
історичній ролі, яку він відігравав у виробничому і суспільно-політичному
житті.
Визначено, що ключовими тезами західної радянології стосовно
проблематики українського радянського повоєнного робітництва стало
акцентування уваги на повному безправ’ї робітників. На переконання
радянологів, стосовно радянського робітництва КПРС проводила політику
індустріального тоталітаризму, нав’язуючи робітникам установки
пришвидшеного форсованого індустріального розвитку будь-якою ціною,
завдаючи робітникам як прямого матеріального, так і непрямого соціального
та морального збитку. Монополія КПРС на засоби виробництва та результати
виробничо-трудової діяльності при повному позбавленні робітників права
власності призвели до їх повного відсторонення від процесу виробництва та
перетворення в «технологічний придаток». Відзначаючи фасадний характер
участі робітників як в управлінні виробництвом, так і в радянських і партійних
органах, західні науковці підкреслюють посилення індиферентності і
пасивності в суспільно-політичних настроях радянського робітництва.
Результатом даної цілеспрямованої політики партійної верхівки за
переконанням радянологів стало бюрократичне переродження суспільства та
остаточне формування т. зв. «нового класу» у виді партійної еліти, яка
монополізувала всю повноту влади і замаскувала свій авторитарний характер
під гасла захисту інтересів робітників. Одне з центральних місць при
дослідженні становища українського робітництва в перше повоєнне
двадцятиріччя займає висновок західних науковців щодо посилення
цілеспрямованої політики русифікації з боку Москви у тому числі методом
переселення значної кількості російських робітників до міст Південно-Східної
України.
Доведено, що окремою складовою конкретно-історичного опрацювання
повоєнної робітничої тематики виступає діаспорна історіографічна традиція.
Незважаючи на відсутність доступу до радянських архівних джерел та певний VII
вплив навколо наукових партійних факторів, українським емігрантським
вченим вдалося відтворити об’єктивну історію українського робітництва двох
перших повоєнних десятиліть, правильно визначити ключові проблемні
моменти та розробити основні концептуальні основи теми, які в подальшому
перейняті «материковою» українською історичною наукою в 1990-х рр.
Однією з ключових тез української діаспорної історичної науки стало
пояснення природи суспільного устрою СРСР. На відміну від офіційної
радянської ідеології, емігрантські вчені кваліфікували його як чистий
капіталізм. Єдиною відмінною рисою, яка відрізняла його від західного
«класичного» капіталізму на їх думку стало одержавлення основних
господарських структур і таким чином становлення нової форми – державного
капіталізму, при якому основним і єдиним власником засобів виробництва є
держава, а по суті партійна та господарська номенклатура. Наслідком
подібного стану справ згідно діаспорної історіографії став когнітивний
дисонанс, при якому пропагандистська теза радянської ідеології про
знаходження засобів виробництва в руках робітників йшла у повну
протилежність з існуючим становищем робітництва та його повним,
тотальним безправ’ям.
Виявлено, що характерною особливістю російської історичної науки
1990-х – 2000-х рр. стало поєднання новаторства і традиціоналізму. В 1990-х
рр. зроблена спроба переосмислити історію повоєнної доби з позицій
цивілізаційного підходу. Російські науковці прийшли до висновку, що
труднощі і небажання займатися питаннями автоматизації виробництва і
введенням нових технологічних процесів збільшували цінність робітництва
взагалі, але в той же час нівелювався його професіоналізм, скупчення
надлишків робочої сили гальмувало розвиток технічного прогресу,
консервувало застарілі технологічні процеси. Науковці встановили, що
завдання підвищення рівня життя робітників в перші повоєнні десятиліття
вирішене, проте в силу не адаптації радянської економіки в подальшому не
вдалося уникнути великої кількості проблем, які в підсумку трансформувалися в глобальну кризу радянського ладу у другій половині
1980-х рр. Партія, на думку сучасних істориків Росії, підім'яла під себе роботу
радянських і господарських органів, утворивши єдину бюрократичну,
авторитарну систему. Формалізм, який став основним змістом роботи, привів
до значного зниження трудової діяльності робітників в повоєнне
двадцятиріччя.
Незважаючи на помітне зростання чисельності праць, присвячених тим
чи іншим питанням історії українського повоєнного робітництва чимало
проблем і досі залишаються малодослідженими, що дозволило окреслити
перспективи подальшої конкретно-історичної розробки теми.
Теоретичне і практичне значення дисертації полягає в систематизації й
узагальненні матеріалу, осмисленні його в руслі сучасних тенденцій розвитку
світової та вітчизняної історіографічної науки. Здійснений історіографічний
аналіз дає змогу встановити неоднозначність, складність і суперечливість
вивчення історії робітничого класу УРСР повоєнного двадцятиріччя (1946–
1965 рр.), зазначити коло питань, які потребують подальшого конкретно-
історичного дослідження.
Основні теоретичні та фактичні положення і висновки дослідження
можна залучити до викладання історії України та історіографії історії України,
а також з метою підготовки спецкурсів з історіографії. Крім того, матеріали
роботи можна використати при написанні узагальнюючих праць з української
та зарубіжної історіографії та історії України.
Ключові слова: УРСР, робітництво, промисловість, повоєнна відбудова,
історіографія.
Зміст: [натисніть, щоб розгорнути]
 
Відгуки читачів:
 
Поки не додано жодних відгуків до цього твору.
 
Тільки зареєстровані читачі можуть залишати відгуки. Будь ласка, увійдіть або зареєструйтесь спочатку.