Молоді

      минулих літ і сьогодення,

     борцям за українську державність,

   живим і пам`яті тих, що впали на полі Слави        з любов`ю присвячую.

        Автор

Такий він був, таким й зберігся в пам`яті народній наш славетний земляк, перший Головнокомандувач Української Повстанської Армії Дмитро Клячківський (Клим Савур)

Людина великої незламної волі, мужності і справедливості

Омелян Заячківський

ВОЛОНТЕР

СВОБОДИ

Повість

Збараж-Тернопіль

Джура

2005

Волонтер свободи. Повість. — Тернопіль: Джура, 2005. — 148 с.

Даний твір знайомить читача із легендарною постаттю головнокомандувача УПА-Північ Клима  Савура.

Від важких років дитинства і буремної юності аж до останнього бою славетного командира проводить нас оповідач сторінками книги.

Нелегко читати і переживати в уяві всі ті події, але мусимо, — заради майбутніх поколінь, заради ліквідацїї білих плям нашої історії. Для широкого кола читачів.


vovаnіко

hurtom.сот


Шановні краяни!

Радий, що маю таку нагоду поспілкуватися з Вами, познайомити зі своєю повістю про героя України Дмитра Клячківського.

Сподіваюся, що щойно видана повість «Волонтер свободи» заторкне багато людських сердець, пробудить приспане тяжкими умовами життя так необхідне тепер почуття національної свідомості, гідності і любові до рідного краю, до України, за яку боровся і поклав своє життя її великий син Дмитро Клячківський. Його ім`я повинно вписатися назавжди в нашу пам’ять.

Тепер ближче до повісті та її героя Охріма, Білаша, Клима Савура... Під такими псевдами діяв у різні періоди життя Клячківський — член Головного Проводу ОУН, Крайовий Провідник ОУН-ПЗУЗ, командир групи військ УПА-Північ, син галицької землі, що боровся з коричневою та червоною навалою на теренах Волині і, як син Волині, впав на полі Слави, відновивши собою символ давньої єдності — Галицько-Волинської держави.

І ось, після кращого ознайомлення з цією неординарною особистістю, яка захопила мене, заполонила розум і серце своїм рідкісним вольовим характером, блискучими організаторськими здібностями, особливо як військового командира, я не міг не присвятити йому художнього твору, тим більше, про цю людину ще ніхто не сказав у літературі.

І я почав писати повість, яка творилася після осмислення подій та часу і легко, і, водночас, важко. Легко, бо всі художні колізії, як автор, перемелював серцем, жив описаними подіями і долею кожного героя, тому й розповідати міг начебто про себе. А важко... Навіть переосмислену розумом і зігріту серцем чужу долю й душу нелегко втиснути в свої, хай і найсокровенніші, слова, щоб не залишилось щось осторонь, що належало не тобі, а героєві твору...

І ось повість приходить до читачів на їх розсуд. А для того, щоб читач був ознайомлений хоча б побіжно з творчим задумом автора, повідомляю, що композиція повісті дещо відмінна від більшості творів інших авторів. Основа моєї повісті п. н. “Останній бій Клима Савура”, подана курсивом, тричі переривається розділами (“Збараже рідний мій...” “Станіславські та львівські будні”, “Волонтером свободи на Волині”), що спогадами врізаються в полотно основного розділу. А на завершення ще подаю постскриптум п.н. “Посланець чорної вісті”.

Стільки про побудову повісті! А герої? Чи дійсні вони, чи просто художні прототипи? За винятком образів Дарини Савур, коханої Дмитра, деяких повстанців, в’язнів та слідчих, — це літературні прототипи. Всі інші особи, особливо в першій частині повісті, дійсні особи, що діють навіть під власними прізвищами. Події теж дійсні, хоча й в художній інтерпретації.

Так коротко все про задум твору, про героя і його оточення, про дотичні до нього події та персоналії. Чи провів я свого героя Дмитра Клячківського, під останнім псевдом Клим Савур, на належному рівні у його прямуванні до мети? Про те скажуть читачі, які розумом і серцем сприймуть мою працю...

Запрошую до мандрівки у далекі славні дні нашої звитяги, наших змагань за Українську державність.

Автор

На Оржівськім полі у тяжкому бої Командир вмирає: —Бийтесь до загину за вільну Вкраїну! —

Заповіт складає. —Наказ, командире, наш Савуре Климе! — Повстанці голосять. Про Савура Клима славними боями Славу скрізь розносять... ("Партизанська пісня про Клима Савура ”)

Останній бій Клима Савура

У той понеділок — в день Трьох Святителів — ранок був, як і кожного лютневого дня, понурий, морозяний. З Клевані, з бойової вилазки, поверталася повстанська стежа у складі трьох ви-відувачів: Темного, Бориса й Тихоліза. Їхнього повернення й донесень чекав на Лісничівці ще молодий, Христового віку, але вже посивілий полковник Клим Савур, командир легендарної повстанської групи УПА-Північ, що діяла на теренах Полісся й Волині.

Хлопці дихали незмірною втомою, бо дні і ночі, проведені майже на безсонні, та ще й на лютому морозі, підтоптали молодечу силу. І хоч у подібній ситуації їм доводилося бувати не раз, проте самопочуття підказувало, що саме цього разу завдання було найскладнішим і виснажило іх до краю... Йшли мовчки, заглиблені в себе: чи то обмірковували результати дій у розвідці, а чи прислухалися до скаженого валування собак на Оржівських хуторах, які відгукувалися на далеке вовче завивання, донесене сюди вітром з клеванських лісів.

На сході все більше і більше блідли темні крижані обійми ночі, розчиняючись на світлій палітрі ранку, який все яскравіше піднімався над землею. Ніч відступала на захід, здаючи свої останні позиції переможцю-дню, що видзвонював свою ритмічну ходу кострубатим віттям зчорнілих за зиму дерев...

А далеке вовче виття майже не обривалося, лякаючи сіру далінь силою своєї тягучості. Його сумна одноманітна мелодія обволікала людські душі своєю таємничою нав`язливістю.

—    Га, хлопці, а кажуть, що то не вовча тічка побивається... То ніби ридають заблукані з потойбіччя людські душі, оплакуючи свої земні гріхи,проколовся голос одного з трійки. Та слова його загубилися в річищі довготривалого мовчання товаришів.

Нарешті прибули, як було домовлено, в Лісничівку. На порозі хати їх зустрів полковник. Його допитливі очі мовчки вимагали негайної здачі справ.

Заговорив ройовий Темний:

—    Голошу слухняно, пане полковнику. Клевань аж кишить від свіжоприбулої з Рівного краснопогонної нечисті. З якою метою? Звичайно, профілактичною: прочесати довкілля і знайти нашу базу. Наші терени підлягають спецоперації...

“Так, не дармують воріженьки” — мовчки погодився командир, увесь перевтілений в слух. А тоді вголос:

—    Новини справді важливі... Таки заповзялися зліквідувати “очаг бандітізма” на волинській землі.

Полковник поцікавився ще особистим спорядженням противника, його технічною спроможністю, а також маршрутом, де можна було б заступити йому дорогу.

Але першим терміновим рішенням полковника Савура було таке: негайно послати в штаб до Карповича зв`язкову Ніну, щоби той встиг привести в бойову готовність постій і пильно стеріг підходи до місця їхнього осідку.

Отримавши спішне завдання, Ніна швидко зникла на знайомій їй дорозі.

—    То що ж, мої волонтери?полковник мав звичку так звертатися в екстрених випадках до своїх бойових побратимів.

Думаю, гостей треба зустрічати по заслузі. Раз така вже нам випала честь...

—    Аякже, зустрінемо гідно...погодився відразу ройовий, загадково блиснувши при тому білизною своїх зубів. — До такого ми навчені...

Клим Савур наказав сотенному Тиші, який нагодився під цю пору, зібрати присутніх в Лісничівці стрільців, провести з ними розмову про навислу небезпеку та поставити бойове завдання. А ще морально підтримати хлопців бути готовими проявити сталеву витримку й силу волі за можливої появи тут червоно-погонного війська.

А поки йтимуть ці приготування, полковник Клим Савур засів у хатині при столику, добувши з польового ранця якісь креслення й схеми, що були самовиготовленою мапою.

“А в Зота руки дійсно золоті,подумав про свого недавнього полкового художника Ніла.Яка заготовка! З такою точністю може працювати тільки справжній талант...”

Полковник мав передбачити всі можливі варіанти своїх дій. Штабом не турбувався, бо знав, що там залишив свого надійного заступника. Полковник Карпович-Крем’янецькийздібний стратег і командир. Жаль, що вони не разом в цю хвилину. Але там вони потрібніші. Там, на постої, весь набуток полку...

“А Ніна... чи скоро добереться на постій? З завданням досі завжди справлялася. Такі не підводять,твердила думка,справжні во-лон-те-ри...”

Думки снували в різних напрямках. А він, як віртуозний гравець, мав грати відразу кілька партій на кількох шахівницях Думав... Думав про всіх, думав і про себе...

А тим часом надворі прояснилося зовсім. Сонце зробило декілька спроб вибитися з тісного полону хмар. Та вони його не відпускали на волю, і воно мусило бліднути в їхніх цупких стисках.

Климову душу повільно огортав сум. На мить уявив себе молоденьким рядовим стрільцем. Таким, як оті, що їх збирає у дворі Тиша. Хлопці молоді, ледве-ледве обстріляні. Яка сьогодні чекає їх доля? Чи всі вирвуть своє життя з обіймів непроханої костомахи, яка веде на них свої загони вбивць?.. І тихий сум уже вкотре заторкнув глибинні струни його свідомості, аж під серцем війнуло холодком... Невже в цьому його вина, що слуги сатани час від часу косять його підлеглих, оті молоді життя, які ще й не встигли пізнати зваб і щастя молодості? І він теж смертний. Може, вже ота вічна косарка і йому готує такий присуд, та це відомо тільки Богові. Але ризикує життям, як всі, бо не має права не ризикувати. Несе хреста за себе та за інших, ото чуючих його людей. Бо він командир, батько тим, хто просто з дитинства прийшов до нього, щоб і своє плече підставити заради всенародної справи. І як командир і батько не має права не любити їх, не піклуватися ними, своїми легендарними волонтерами. Саме за те його вважають добрим командиром, талановитим організатором, здібним військовиком. А за таку увагу він віддячує людям своєю вірою і мужністю, яких йому ніколи й ніде не бракувало...

А чому ж тоді серце обливає сум? Що за болісна тривога?

“Казав темний — вовки сильно виють  по лісах, — згадав донесення ройового. — Ой, не на добро... Вовча тічка прагне живої людської крові. Невже вони справді лиховістять?..”

Щоб одірвати від тих жахливих гадань свої помисли, відвести душу на світліші думи, Клим раптом згадав своє далеке-далеке минуле, облюбовану в мріях рідну Збаражчину. Хоч на хвилинку злетіти б туди, в своє згорьоване дитинство, ранню молодість, в те середовище, в якому зріло й гартувалося його героїчне майбуття.

“Думонько моя, пораднице вірна! Поведи мене стежинами спогадань у ті незабутні, так давно не ходжені місця. Хай ще раз ступлю босоніж в недосяжні простори минулого, хай душу відведу на їхньому привіллі...”

Збараже рідний мій...

Подружжя Семена і Теклі Клячківських було відоме не тільки сусідам на вулиці Тернопільській, але й поза її межами. Хоч була це звичайна вбога родина  як десятки тисяч таких же галицьких родин під австрійським патронатом.

Повернувся Семен з лав Січового Стрілецтва в дев’ятнадцятому році. Та не принесло те повернення радості ні дружиноньці вірній, ані дітям: повернувся хворим на тиф, щоб померти в рідній хаті. Старшій дочці Лесі виповнилося тоді тринадцять, меншенькій Софійці — десять, а Дмитрикові добігав щойно восьмий рочок. Матері довелося тяжко працювати, щоб поставити дітей на ноги. Вона наймалася прачкою, жнивувала в багатих господарів. А як дочки підросли, то поїхали на заробітки до Канади. Дмитрик залишився помічником матері та її надією на майбутнє.

Дмитрикове дитинство не зазнало принадливих утіх, якими пестило воно його ровесників. Найвиразніше вкарбувалися в дитячій голівці довготривалі, як йому здавалося, люті зими. Одну з них, з різдвяною ялинкою, запам`ятав особливо, бо це були останні свята з батьковою присутністю. Ялинка була струнка, з навішаними на неї казковими героями, саморобними янголятками, оперезана ланцюжком з кольорового паперу. Вона здавалася навіть дещо рухливою під мерехтливим світлом свічок. Добре пам’ятає, як хлопці з вулиці колядували в сінях “Бог предвічний народився”, а він з сестрами “квокав” під столом на свіжопостеленому “дідухові”. А яка смачна тоді була кутя!..

Коли ж батька не стало, збіднів не тільки святковий стіл. Не раз Дмитрик сумно виглядав крізь замерзле віконце на вулицю, де стояв стіною дитячий гармидер і дзвенів сміх. Там возилися на санчатах його ровесники, а він мусив сидіти самотній в хатині (інколи з двоюрідним братом Іванком Прашком, що жив через сіни), бо не мав на зиму чоботят. Інколи мама позичала йому чоботи з своєї ноги. Тоді Дмитрик вихорем вилітав з хати в царство білих снігів, борсався з хлопцями в кучугурах снігу, чи летів на позичених санчатах з найкрутішої гірки, з якої боязливі діти з сумом тільки поглядали вниз, заздрячи сміливцю.

Зате, виглядаючи крізь розмальовану морозом шибку в хатині, Дмитрик спостерігав з тихою заздрістю тих, хто проводив цілі дні на снігу. Спостерігав він віхоли й не раз дивувався, звідки в небі береться стільки снігу. Здавалося, вже зима вимела з усіх закутків в хмарах останнє біле мливо. А сніг знову десь набирався і падав-падав до безконечності. І тоді хлопченяті до болю бажалося, щоби з небесної криги вирвалося на волю сонечко, щоби воно припекло своїми вогнистими стрілами сніговий килимок на землі, нехай би залишилися з нього лише самі сірі плями. Тоді б появилася закосичена пишним цвітом весна з дзвінкоголосими струмками, які доїли би всі оті плями на землі, простелила б весна трав’янистий килим, і вже не потрібні були б йому мамині чобітки. Застрибав би весело по травах босоніж.

Та сонця не було й не було. Тихий жаль краяв дитячу душу, і тоді внутрішній плач з досади надривав груди...

Потім, коли менше того чекав, зими все минали і минали, а невеселі спогади про них влягалися на багато літ в дитячій голівці, і він переносив їх у старші роки. Може, коли у зрілому віці йому схочеться відчути і пережить запах наївно-дитячих мрій, яких повернути буде неможливо. Коні часу невблаганно відноситимуть їх щораз далі й далі в невідворотну вічність...

Збігло чимало літ і зим, коли Дмитрик, школярик міської чоловічої школи, привернув до себе увагу своїми розумовими здібностями, допитливістю, доброю поведінкою не тільки друзів-однокласників, а й “пана професора”. Тож і не дивно, що по закінченню “людової” школи матері порадили “не псувати здібну дитину хлопською роботою”, а віддати на науку до гімназії.

“А й справді, — думалося матері, — хлопець розумний, гріх такого марнувати...”

Тільки в місті української гімназії нема. Як закрили її ще в Першу світову, так і досі не дістала дозволу на існування. При кляшторі отців бернардинів працює польська гімназія, яка, крім поляків, приймає частину “жидівських та русинських дітей”. Повела до неї сина: “А може, Бог допоможе?..”

Гімназія, якій саме цього року надано статус державної та присвоєно ім’я польського письменника Сенкевича, розміщувалася на правах державної оренди в кляшторі, де займала сімнадцять кімнат. Крім класів, гімназія мала чотири навчальні кабінети: в тому числі кабінет початкової військової підготовки, дві майстерні, бібліотеку. Для спортивних занять орендувала подвір’я товариства “Сокіл”.

Дмитрик з мамою боязно переступили поріг гімназії. Приємною усмішкою зустрів пані Клячківську директор закладу Францішек Неділяк, що вже попередньо ознайомився з свідоцтвом учня, в якому всі предмети оцінювалися “добже” і “бардзо добже”. І хоч ліміт набору русинів вже вичерпався, пан директор зробив виняток для здібного “хлопаки”.

— Нєх пані буде спокійна, ми не відкидаємо обдарованих дітей. Вважайте, що ваш син вже гімназиста...

А платою за навчання (вона становила дві з половиною — три сотні злотих) пані Клячківська хай теж не гризеться. Якщо буде на те рішення батьківського комітету і ради вчителів, її син, як напівсирота, при добрій поведінці й навчанні може бути звільненим від оплати. До того ж може користуватися безплатними сніданками, а на Миколая, як добрий дарунок, може отримати безкоштовно гімназійну форму. Умови для науки добрі, треба тільки чемно виконувати всі гімназіальні “пшипіси”...

Тоді директор звернувся до вчителя фізкультури й військової підготовки, що неподалік крутився:

—    Пане Кулясь, то для вас теж знахідка. Спортовці не валяються на дорозі...

Відповіді пана Куляся мати з сином вже не почули, бо були за порогом. А вона прозвучала так:

—    Пане директоре, ми ще не знаєм, чим той русін дихає. Русіни пшеважнє всі зухвальці і гайдамаки...

—    Сподіваюся, що тен таким не буде. Він повинен своїм талантом послужити Польске...

—    Дай-то Панбуг...

Про те, наскільки “русін-гімназиста” Клячківський “послужить Польске”, пан директор не побачить на своєму місці. Через два роки в його крісло сяде інший пан директор, на прізвище Питель, який, очевидно, краще від свого попередника “служив Польске”.

А Дмитра тим часом заполонив вир гімназіального процесу. Скоро він продемонструє перед вчителями гімназії знання зі своїх улюблених предметів: Пєшковському — викладачу історії і географії, Гаврилишину — латинської та української мов, Любельському — музики й співів і, звичайно, пану Кулясю, що завжди запідозрював русинів у нелояльності до польської влади. До останнього в душі гімназиста відкладалася зневага, як до людини, але, як до фахівця і майстра своєї справи, віддавав йому глибоку повагу. Це підтверджувало кожне спортивне заняття на подвір`ї “Сокола” Фізкультуру Дмитро любив найбільше з усіх предметів, своє ставлення до неї доказував на спортивному майданчику. Не було такої вправи, такого завдання, яке б викликало його неміч чи розгубу. Сам Кулясь, що з підозрою й недовірою ставився до русинів, задоволено спостерігав за чітким виконанням завдання своїм підопічним. Лукава посмішка й хитре пересмикування очей видавали неповагу пана Куляся до “хлопа”. Але це нітрохи не заважало Дмитрові давати класичні зразки засвоєної ним програми. Коли ж хлопець особливо вдало виконав запропоновану вправу, Кулясь злегка сплеснув долонями, ніби на якім видовищі, і ліниво процідив крізь зуби:

— Бра-во-о!.. Бра-во, молодий ко-лє-го! За форму — гратулюю, але... Але жаль, що ти не естесь поляком...

Таке траплялося вже не раз, особливо на третьому році навчання в гімназії.

Від цього Дмитрові душу роздирав сміх. Одначе в очі сміятися не смів над тим “викінченим польським патріоток)”.

Дмитровому вмінню й пластиці виконуваних вправ багато хто з гімназистів заздрив. Таких найбільше було в середовищі польських “зухів”, вихованих на патріотизмі пана Куляся. Але й ті заздрісники по-своєму поважали Дмитра, не чіплялися до нього, як до решти “русіньскіх свінь” чи “пархатих жидикув” зі своїми образливими шовіністичними закликами: “Українци — преч за Збруч!”, “Жидзі — марш до Палестини!..” Спорт був запорукою Дмитрового спокою...

На противагу своїм польським ровесникам, інтереси і захоплення яких збігалися з ідейними постулатами таких молодіжних товариств, як “Спілка польської млодзєжи” чи “Приятель спілки стшельцув”, Дмитрова душа тягнулася до українських організацій і товариств, які діяли здебільша нелегально, але яких підтримувала і єднала “Просвіта”. Хлопцеві йшов шістнадцятий рік, і він вже міг достатньо розібратися в ідеалах, потрібних його народові, а не ворожим пропагандистам. Це був час остаточного формування переконань, поглядів на життя та ставлення до політики польських шовіністів, які прагнули викорінити українців та їхню мову з ужитку на теренах рідної землі. Юна душа рвалася до захисту прав знедолених своїх краян, яких так глибоко зневажали й переслідували зайди-мазури. Та... Спочатку треба було навчитися самому методів цільового ведення підпільної боротьби, а не займатися голослівними протестами, які тільки озлоблюють владу. Для політичної боротьби потрібна систематична підготовка до неї, і юнак всіма помислами тягнеться в глибінь чинників, які б допомагали готувати прозріння народу. Енергії й активності для цього йому вистачало...

А ще на формування світогляду Дмитра позитивно вплинули його зустрічі й співпраця з відомими громадськими діячами з “Просвіти”. Там його часто можна було побачити за читанням періодики, художньої літератури, на заняттях хорового і драматичного гуртків. Встигав скрізь, нарешті, патріотичні й моральні цінності юного гімназиста легально формувалися на заняттях Марійської дружини, куратором якої був катехита о.Кодельський. Завдяки всім тим чинникам швидко міцніла Дмитрова політична зрілість і життєва позиція, помимо того, що знаходився в стінах ворожого його поглядам оточення. Мав рацію вчитель Кулясь щодо своєї недовіри русинам, в кожному з яких йому ввижався “страхітливий гайдамака” Але час вже працював не на гнобителів-кулясів. Відбувалося безперервне відродження духу українства, який плекала в своїх громадах філія “Просвіти”.

Ріс Дмитро в “Просвіті” на очах. Аж одного дня, після того, як просвітяни похоронили свого засновника і довголітнього голову отця Олександра Заячківського, якого він з друзями теж проводив по дорозі до вічності, Дмитра і його товариша Богдана Гевка несподівано викликали до канцелярії гімназії.

За столом сидів насуплений довговухий пан директор Питель, який хвилину-другу вивчав своїм прискіпливим поглядом прибулих на розмову “хлопаків”. На Гевка, як гімназиста першого класу, була менше звернена його увага. Пана жондцю більше цікавив старший юнак, “Клячковскі”, до якого міг подвоїти свої вимоги за порушення статутної дисципліни.

Нарешті пан Питель витиснув із себе посмішку, яка нагадувала радше гримасу, і заговорив застережливим тоном:

— То що ж, юні товажише, накажете мені з вами робити?.. Зіпсувалисьте свою репутацію тими незаконними русинськими зборищами і маршами, на яких вас видят не вперше. А тепер ще той погжеб... Паньство клопочеться ними, витрачає кошти, щоб їх навчити і вивести в люди, а вони...

Питель на хвилину замовк, щоб молоді порушники “пшепісів” оговталися для розмови, і — повіз далі менторським тоном:

—    Добже знаєте свою провину і не заперечуєте мені, бо вас обох виділи коло трумна якогось-там хлопського ксєндза, який тільки й те робив, що шкодив нашому панству своїми науками... Польська школа вас вчить достойної моралі і поведінки, і їй ви повинні завдячувати всім, чим тутай користуєтеся...

Пан директор ще довго топтався по моралі, вишукуючи хиткої стежини до юних душ, поїдаючи їх при тому своїми холодними очиськами.

—    Як ще покажетеся на людях в такій компанії, то поведінка буде вам недостатечна і втратите свої пільги на безплатний сніданок і на форму... А тепер — моє останнє вам застереження. Йдіть до кляси!..

Хлопці мовчки вийшли з канцелярії. В коридорі їх підстрелив зловісний погляд пана Куляся.

“Це він, ябеда, доніс тому для власного задоволення. Свої хлопці на таке не підуть, — подумав Дмитро, прямуючи до свого класу. — Куди загнув: “якийсь-там хлопський ксєндз...” Отак казати про того, хто ще в студентські роки сів за ґрати з Франком та його однодумцями. А в перші дні народження Української Держави, в листопадові дні вісімнадцятого, очолював нашу повітову Національну Раду... Що знають вони, крім ґвалту і принижень, з чужої їм національної культури, про достойних синів нашого народу, які своїми благами жертвували заради будуччини?! Злісні очорнителі, але бояться навіть покійного!..”

Цей випадок вкотре переконував юного Дмитра Клячківського, що його місце серед отих борців за вільне майбуття для отчого краю, яких так бояться і ненавидять вороги. Вони, борці, — покоління нового поступу, нового гарту, і її, оту омріяну майбутність, наближають вже доленосні події. А щоби прискорити їхній прихід, треба вище піднімати просвітньо-виховну працю серед молоді, в якій пора пробудити дух українства, віру в кінцеву перемогу нашого народу...

Праця просвітян старшого покоління з молоддю дала вже перші результати: в місті появився пластовий курінь ім. Максима Перебийноса, зорганізований сміливою українкою Лесею Березою. Як зрадів Дмитро появі цього первістка молодіжного здвигу! До куреня масово йшли юнаки й дівчата. Доброю нагодою вийти на поле молодіжних дерзань скористалися і побратими — Дмитро Клячківський з Олексою Задойком. Та “Пласт”, на жаль, проіснував недовго. Крила його життєдіяльності підрізала безжальна рука агонізуючого режиму. Тоді обурена молодь пішла в підпілля.

З потроєною енергією береться Дмитро за свою самоосвіту, за роботу серед молоді. Особливо юнак відчув приплив сил, коли на теренах Західної України полковник у відставці Євген Коновалець, людина стрілецького гарту, об’єднав розрізнені національні організації в єдину Організацію Українських Націоналістів, скорочено ОУН. Міський осередок ОУН у Збаражі організував на початку тридцятих років Тарас Білинський, молодий талановитий лікар-просвітянин. Члени правління організації поділили її на трійки, які, не маючи прямого зв’язку між собою, а тільки через членів правління, були добре законспіровані і недоступні для чужої агентури. Дмитро з Олексою в числі перших ще з гімназіяльної лави стали членами підпільної організації. Зв’язковою в них була дівчина Дарина Савур...

Жандармам відомо було про існування якоїсь підпільної націоналістичної організації, але де і як вона працює, які в неї члени і хто ними керує — безсилі були дізнатися. Тому й шаленіли вони з люті, зганяючи свій гнів на селянах, які горнулися до дозволеної владою “Просвіти”.

Режим Пілсудського тримався на поліцейських кийках і на крові невинних жертв. Це засвідчив терор так званих пацифікаторів у тридцятому році. Впродовж літа-осені вони розганяли по всій Галичині спортивно-культурні осередки товариств “Луг”, “Сокіл” і філії “Просвіти”.

Руйнівна хвиля докотилася й до Збаражчини, яка тоді простягалася аж до кордону на Збручі. Каральний смерч стражів закону пройшовся її селами, що лежали при шляхах чи осторонь від них, сіючи всюди страх, муки, ненависть. Карателі оточували села, зганяли докупи людей, калічили їх биттям. Майже по всіх селах, де ступила нога шляхетського “правосуддя”, горіли книги з читалень, вишивки з селянських хат... Про це чимало наслухався Дмитро в “Просвіті” від очевидців тих подій чи від друзів, сільських хлопців, що вчилися з ним в гімназії. А чинили ці безчинства повітові жандарми з пограничним військом — уланами з “Корпусу Охрани Погранічней”.

Найбільших спустошень зазнали прикордонні села Новосільщини. Мало там було сіл, які не зазнали зловісних маршів екзекуторів. Дмитро слухав в читальні “Просвіти” розповідь гостя з Нового Села. Очевидець погрому розповідав, як жандарми нищили Народний дім. Там, в бібліотеці, виламали двері, шматували книги, портрети Шевченка і Хмельницького. Все те кидали на одну купу на вогонь, а пожежників з “Лугу”, що намагалися не допустити вогню до будинку, тут же з лайками побили... Подібне творилося по інших селах, куди ступила нога новітніх ординців. У Лисичшщях і Лозівці руками погромників знищені були пам’ятники Шевченкові. Нерідко “вицєчки” екзекуторів набирали вигляду веселих прогулянок з “розважальними” сценами.

—    У Галущинцях, — оповідав пан Василь з Нового Села, — старого діда Захарка, батька голови читальні, водили на шнурку, як пса, попереду коней, підганяючи з худобиною батогами, а самі, мов жеребці, ржали зі сміху. А в сусідньому селі прягли людей до кірата, замість коней...

Про подібні панські “жарти” Дмитро вже чув. Його товариш Влодко, відвідавши рідне село Розношинці, слухав ті історії від очевидців.

—    Розумієш, Дмитре, — говорив притишено, щоб його слова не долетіли до вух всюдисущого Куляся. — Щоб побавитися з “бидлом”, селян запрягли до воза і наказали себе “везти” до Красноселецького ставка. Там їх добре вибили і покинули в болоті заривавлених... А в Кобиллі, казали, війта і вчителя, які заступалися за людей, замкнули в млині і жорстоко побили, а щоб ніхто не почув криків катованих, карателі голосно співали веселих польських пісеньок.

Серце Дмитрове стискалося з болю й образи за невинних людей. А водночас такі розповіді гартували його характер: вчили ненависті до гнобителів і ще палкішої любові до свого народу-мученика. Мінялася й поведінка юнака. Став він більш задуманим, ніби зосереджувався на чомусь, а його внутрішній стан зраджували очі, хоча намагався триматися спокійно. Такі зміни в поведінці Дмитра насторожили гімназійних кулясів. За ним почали стежити і пильніше придивлятися до тих, з ким юнак зустрічався. Незабаром їм стало відомо, що “гімназиста Клячковскі треться в русінськіх сьрудках” і що зв’язаний з якоюсь таємною молодіжною організацією. Мазур Вавжинєц, новий директор гімназії, загострив пильність вихователів та “ябед” з-поміж гімназистів, щоби ока не спускали з “тего драба”

Недовго тривали спостереження за Дмитром. Однієї дощової днини, коли небо щільно завалували полки темних хмарищ, Дмитра, вже тоді гімназиста сьомого класу, несподівано викликали до канцелярії. Йшов з якимсь дивним передчуттям, яке ще з самого досвітку загніздилося під серцем, чи то від неприємних сновидінь, чи просто гнітючих хмар, але важким тягарем тепер налягало на втомлену душу.

За столом в канцелярії сидів пан директор Вавжинєц з похмурою, як за вікном в природі, міною на обличчі і крізь скельця окулярів готувався засипати громами прибулого. В кутку, як завжди в таких випадках, застиг нерухомо, ніби спав, у фотелю головний виховавця пан Кулясь.

—    То що, пане-дзєю, догрався? — пролунав грім з першою блискавкою з-під директорських окулярів. — Ми вже всьо знаєм про тебе: де ходиш, з ким здибаєшся... Але хочем, щоб ти розкаявся і розказав сам, а ми перевіримо твою чесність...

Пан Вавжинєц виставив вперед підборіддя і чекав, що скаже учень.

—    Я не чую за собою ніякої вини, пане директоре, — сказав спокійно на одному подиху Дмитро.

У директорських очах визрівала нова блискавка, готова спопелити жертву.

—    Як то ти не знаєш, чим займаєшся поза стінами школи?! Ану, панє Кулясь, пригадаємо невинному хлопаку дещо, а чи ще терпеливо почекаєм, поки він сам пригадає?..

—    Аякже, пригадає..., — промимрив нехіть чоловік у кріслі.

— Від нього дочекаємося правди, як хісна з торішнього снігу...

—    Тож як, ти готовий нам щось сказати? Бо ж не схочеш мати справу з поліцією, або хоч гімназію спокійно скінчити бажаєш?..

“Що вони знають? — свердлила думка в голові Дмитра. — Невже хтось продав? Чи вислідили?..”

Хвилину-другу мовчали всі, ніби обмірковували наступні свої дії.

Дмитро передбачував наслідки розмови, бо знав, що нічого він панам-допитувачам не скаже. Але якою дорогою ціною мусить платити?! Збігали його літа тут у навчанні, мав свої потаємні мрії на майбутнє. На карті його уяв вони були привабливі, хоча й надто рожеві. А життя, виявляється, не таке вже легкоплинне й спокійне. Тепер в його шерстявих долонях мають загинути оті рожеві мрії-бульбашки, полишаючи після себе брудні плями від болючих згадок...

—    То що замислився, юний “герой”? — третя блискавка злоби поцілила серце юнака, закинута з прицілом суворим суддею.

—    Будемо бавитися далі в кота і мишки?.. Панє Кулясь, — звернувся до свого помічника, — то що, почнемо ми?

—    Я гадаю, же ми й так задовго панькаємося з тим лобусьом...

З фотелю ліниво підвівся головний позивач до суду на ненависного віддавна гімназиста.

Обидва “судді” вийшли на середину кімнати проти своєї жертви і наперебій почали називати свої “докази” Дмитрової вини і непокори. Він скрито заодно стоїть з хлопами-націоналістами, він баламутить людей вигадками і брехливими чутками, пущеними ворогами польської держави, що тягне за собою політичне звинувачення. Він ... він... Такого учня більше не буде терпіти “ченснотне паньство” гімназії.

—    Панє поліціянт, — звернувся директор до когось третього, прихованого в канцелярії. — Можете забирати того впертого дябла до цюци! Може, під арештом він скаже правду...

Перед Дмитром виріс широкоплечий мордатий жандарм з наручниками в руках.

—    Преч звідси, збую!.. — метнув останнього грома директор.

—    Тобі не місце серед пожондних людей! Діставай те, щось заробив...

Заволочене хмарами небо тихо плакало дощиком за вікном. У природі громів не було, всі вони пролунали в стінах канцелярії і всі цілились в одну жертву.

Юнак гірко радів тому, що сталося, бо це було неминучим...

“Збулося, — думав Дмитро, виходячи востаннє з гімназії попереду жандарма. — День раніше, чи день пізніше — мало статися...”

Довелося-таки кинути любі мрії на гострошпилі скали давно передбачених подій. Все, в нього викрадено найсвятіше бажання з дитячих літ — потребу вчитися. Тільки... Як мамине серце сприйме такий тяжкий удар долі? Вона ж завжди допомагала ласкавим словом долати його труднощі, раділа синовими успіхами і гірко переносила невдачі. Для неї він залишався дитям, яке потребує обтулювання материнською ласкою, порадою. З його личка обтирала своєю любов’ю сліди прикрих гризот, невдач і розчарувань. Пестила, як всі матері. А тепер нові тривоги рватимуть її спокій, її любляче серце. Жалів тільки її, бо йому— все одно. Та ще шкода було, що не міг взяти того, що призначалося для брання. .. Стільки було пережито, не менше подолано, а враження чомусь таке, що тільки тепер розпочинається його життя...

Обтяжений такими думками, пішов за двері, виносячи з тих коридорів під серцем чи то уламок каменя, чи то огризок запеченої ненависті. А глибокий жандармський подих зогрівав його потилицю...

На постерунку “спеціали” зраділи його появі, бо вже матимуть роботу з молодиком, якому, напевно, треба виправляти “по-мішаний розум”.

Почалися довгі дні тюремних процедур і випробування “рецептів для оздоровлення”.

Нарешті арештованого покликав на допит шеф охранки. Спитав, для годиться, “назвіско”, рід занять і ще кілька несуттєвих дрібниць. А тоді — питання в лоб:

—    То хто твої спільники? Викладай все, як на духівниці. А будеш впертим, постараємся вкоськати тебе...

—    Не розумію, про яких спільників питаєте? Я завжди ходив однією дорогою: з дому до бурси, а з бурси додому, — відповів здивований Дмитро. — Невже тут потрібні були спільники?

—    Хлопаку, не крути! Пани-жондці добре вже розібралися, поки віддали тебе в наші руки... Муф назвіско!..

—    Дмитро Клячківський, гімназист...

—    Не своє, а спільників!..

Від могутнього голосу шефа тремтіли шибки у вікні, здригалися стіни.

—    Я вже казав...

—    То мені до дупи... Казік, до мнє! — покликав шеф поліцейського. — В нашого клієнта пам`ять зіпсулася. Ану, збадай і підлікуй її!..

Казік скочив до хлопця і почав його гатити гумовим кийком з металевим осердям.

У Дмитра потекла з носа кров, а в голові гуділо, ніби там знаходилися бубни.

Коли Казік скінчив “роботу”, став захеканий осторонь.

Дмитрові так хотілося впасти, але думка, що мусить вистояти, перемогла біль. Глядів зневажливо на своїх катюг і чекав наступних їх дій.

—    То вже щось пригадав? — вишкірився до жертви шеф.

—    Я звик говорити тільки правду, — сказав надломленим голосом Дмитро. — В мене нема “таких друзів”, яких я міг би панові закласти.

Дмитро говорив щиру правду, бо під “такими друзями” розумів провокаторів, юд... Таких “друзів” дійсно у нього не було.

Але пан шеф не вгавав:

—    Одно назвіско і — підеш додому, до маткі...

—    Хіба вже для пана вигадаю...

—    Справжнє! Тільки правдиве назвіско, пся-крев! — кричав шеф у приступі люті. — Казік, повторити експеримент!..

Почалося друге коло катувань.

Дмитро таки не втримався на ногах і снопом зісунувся під ноги ката.

Казік молотив лежачого.

Нарешті шефові стало млосно від запаху людської крові.

—    Досить на ниньки! — розпорядився шеф. — Арештанта вивести!..

Кілька днів Дмитро приходив до тями. А коли опритомнів зовсім, витиснув з себе болючу посмішку і прошептав:

—    Першу пробу виніс... А скільки їх ще буде?..

Але більше проб не було. Дмитро вже зовсім оклигав і навіть рани на його тілі стали пригасати.

“Скільки-то вже днів минуло в чеканні?!”

Десь через тиждень в поліцейській приймальні відбулася така розмова. До шефа підійшов Казік:

—    Там матка арештанта, просить зобачення з сином.

—    Кажеш, матка? То даймо зобачення. Може, вона вмовить упертого сина бути мудрішим і полегшити ту справу. Впустити хлопку!..

—    При появі матері Дмитро розгубився, як дитя, яке застукали на недозволеному місці.

Жандарм стояв в порозі для “порядку”. Нещасна мати обійняла сина.

—    Як тобі тут, Дмитрику? — питала не вона, а ледве-ледве помітні сльози. — Не болить вже?

Хотілось, як в дитинстві, пожалітися матері крізь сльози. Але знайшов у собі мужність стриматися. Лагідно глядів на згорьовану матір, а його очі давали їй відповідь... Горнувся до неньки і відчував, як біль в його тілі ніби віцухає. Недармо мовлять, що материнська любов зализує найтяжчі рани.

—    Ти би, Дмитрику, того...

Син здивовано глянув на матір. “Невже вона..?”

Ні-ні, вона не мала на увазі, щоб покаявся. Їй хотілося сказати, щоби син глядів за собою, не простиг на кам’яній долівці, щоб їв, що дають...

—    Ти в мене терпеливий, — додала, щоб розвіяти синові сумніви, з ледве видушеною усмішкою. — А ми вже тебе вдома зачекалися. Івась все попитує, коли вже Дмитро повернеться... Кажу, якось Бог дасть...

—Дякую, матусю, як прийдеться гіркіше, буду згадувати Вас...

—    Кобіто, тут не така розмова, на яку ми чекали, — гаркнув на порозі вартовий. — Зобачення скінчилося. Проше вийсьць!..

Пішла, помахавши синові рукою. Серце її раділо, що сина побачила, і водночас боліло за нього. “А може, не засудять його, як не буде за що?!”

Та до суду справа не дійшла. Не мали жандарми певних доказів вини арештованого. Свідка не мали. Отже, слідство нічого нового не додасть до справи.

Якогось дня (в заґратоване віконце буцегарні зазирнув тоді сонячний день) викликали Дмитра до шефа.

—    Арештований Клячковскі, — мовив шеф. — Слідство бере до в`ядзеня, же небезпеки не буде, якщо ти підеш звідси. Але запам`ятай: попадеш до нас єще раз, то зогниєш в криміналі. А тепер — щасливої дороги!..

Мов п’яниця з похмілля, похитався Дмитро, ощасливлений думкою, що повертається до матері, яка чекає — не дочекається його, що зустріне знову своїх друзів і — все піде по-старому. Крім одного: до гімназії його дороги спалені.

Та Дмитро не любив жалітися. Втраченого не поверне. Тепер наляже більше на самоосвіту, яка скоріше стане йому в пригоді, ніж те, чужинецьке по духу, що ним нашпиговували його всі ці роки. Там просто калічать дитячі душі, готуючи прислужників режиму, які дбатимуть радше про власний шлунок, аніж про моральні цінності... Якщо виникне така потреба, то екстерно складе іспити. Зате в душу ніхто не плюватиме, вишукуючи в ній хоч тріщини для юдиних срібляків...

Тиждень-другий збіг відтоді, як дамоклів меч чужої підступності відсік прогнилу пуповину, що протягом семи літ зв’язувала Дмитра з гімназією.

Одного разу, коли Дмитро повертався з читальні додому, на Чорному мості його перепинили... Так, він не помилився. Це був гімназист Іцек Юнкен, з яким Дмитро деколи зустрічався на спортивному майданчику, а поруч з ним — незнайома, але приваблива на вигляд дівчина. Іцек представив свою товаришку: Данута Шмигельська, просто добра знайома.

—    Знаю тебе, Дмитре, як людину, якій можна довіряти і яка потай не зрадить, — почав загадкову мову Іцек. — Ти знаєш, що я член єврейської громади “Гаґібор”, як ти член “Просвіти”. Кожен з нас бажає кращої долі своєму народу. Але тут... Дано, — Іцек звернувся за допомогою до подруги, — як це сказати?..

—    Ми підшукаємо тобі партнерів для спільної справи, — включилася легко до розмови Шмигельська. — Ми — це лівиця всіх існуючих організацій: українських, польських, єврейських, які завжди поділяють погляди своїх осередків, тобто опозиція. Наші прихильники прагнуть соціальної справедливості і рівності для всіх, а не виключно для якогось одного народу. Ми називаємося соціалістами, а мета наша — збудувати щасливе суспільство для трудящих, без огляду на їхню національність... Ось Іцек представляє ліве крило “Гаґібору”, таке крило є і в “Ярденії”. Маємо друзів у польських організаціях, а тепер шукаємо їх серед українців...

—    От-от, — підхопив зраділо Іцек, що Дана так просто передала його думки.

—    Стривайте, — здивувався почутим Дмитро. — Ви закликаєте до співпраці всіх. А чиї повноваження ви виконуєте?

Шмигельська поглянула на Юнкена, а той хитнув головою на знак згоди. Дана продовжувала:

—    Це вже невелика таємниця, що в місті створено підпільний міський комітет КПЗУ для боротьби з польською шовіністичною владою за возз`єднання всіх українських земель в єдиній державі з центром у Києві. А ми — КСМЗУ тобто Комуністична Спілка Молоді Західної України, — майбутній резерв партії, яка уповноважує нас від її імені вести цю мову... Іцек відрекомендував мені вас, як інтелігентну поважану в українському середовищі людину. Тому я звертаюся до вас: може б, ми пішли на співпрацю ради світлих ідеалів людства, припинивши тим згубні національні роздори. Спільну справу робили 6...

—    Зваж, що нас підтримує і реб Мойше Балін, наш духовний вихователь, який сповідує гуманістичні ідеї всіх часів і народів, — додав Іцек, гордячись своїм вчителем.

—    То якої відповіді нам сподіватись? — з чарівною усмішкою, яка так пасувала цьому гарненькому личкові, запитала Дана.

І від цього милого янгольського голосу й звабливого погляду великих волошкових очей, що так і просилися бути до них уважним і щирим, Дмитро відчув, як по його тілі пробігла іскорка бентеги. Таким очам, здавалося, годі заперечувати, таких він ще досі не зустрічав у нікого...

Дівчина, що так просто викладала свої думки й пропозиції, хоч і говорила від імені своєї організації, але так захоплююче, що Дмитро вперше в житті відчув гідного суперника, з яким залюбки можна поговорити і посперечатися. І це так відразу, після першого знайомства.

“Що вони знають? — свердлила думка в голові Дмитра. — Невже хтось продав? Чи вислідили ?..”

Хвилину-другу мовчали всі, ніби обмірковували наступні свої дії.

Дмитро передбачував наслідки розмови, бо знав, що нічого він панам-допитувачам не скаже. Але якою дорогою ціною мусить платити?! Збігали його літа тут у навчанні, мав свої потаємні мрії на майбутнє. На карті його уяв вони були привабливі, хоча й надто рожеві. А життя, виявляється, не таке вже легкоплинне й спокійне. Тепер в його шерстявих долонях мають загинути оті рожеві мрії-бульбашки, полишаючи після себе брудні плями від болючих згадок...

—    То що замислився, юний “герой”? — третя блискавка злоби поцілила серце юнака, закинута з прицілом суворим суддею.

—    Будемо бавитися далі в кота і мишки?.. Панє Кулясь, — звернувся до свого помічника, — то що, почнемо ми?

—    Я гадаю, же ми й так задовго панькаємося з тим лобусьом...

З фотелю ліниво підвівся головний позивач до суду на ненависного віддавна гімназиста.

Обидва “судді” вийшли на середину кімнати проти своєї жертви і наперебій почали називати свої “докази” Дмитрової вини і непокори. Він скрито заодно стоїть з хлопами-націоналістами, він баламутить людей вигадками і брехливими чутками, пущеними ворогами польської держави, що тягне за собою політичне звинувачення. Він ... він... Такого учня більше не буде терпіти “ченснотне паньство” гімназії.

—    Панє поліціянт, — звернувся директор до когось третього, прихованого в канцелярії. — Можете забирати того впертого дябла до цюпи! Може, під арештом він скаже правду...

Перед Дмитром виріс широкоплечий мордатий жандарм з наручниками в руках.

—    Преч звідси, збую!.. — метнув останнього грома директор.

—    Тобі не місце серед пожондних людей! Діставай те, щось заробив...

Заволочене хмарами небо тихо плакало дощиком за вікном. У природі громів не було, всі вони пролунали в стінах канцелярії і всі цілились в одну жертву.

Юнак гірко радів тому, що сталося, бо це було неминучим...

“Збулося, — думав Дмитро, виходячи востаннє з гімназії попереду жандарма. — День раніше, чи день пізніше — мало статися...”

Довелося-таки кинути любі мрії на гострошпилі скали давно передбачених подій. Все, в нього викрадено найсвятіше бажання з дитячих літ — потребу вчитися. Тільки... Як мамине серце сприйме такий тяжкий удар долі? Вона ж завжди допомагала ласкавим словом долати його труднощі, раділа синовими успіхами і гірко переносила невдачі. Для неї він залишався дитям, яке потребує обтулювання материнською ласкою, порадою. З його личка обтирала своєю любов’ю сліди прикрих гризот, невдач і розчарувань. Пестила, як всі матері. А тепер нові тривоги рватимуть її спокій, її любляче серце. Жалів тільки її, бо йому — все одно. Та ще шкода було, що не міг взяти того, що призначалося для брання. .. Стільки було пережито, не менше подолано, а враження чомусь таке, що тільки тепер розпочинається його життя...

Обтяжений такими думками, пішов за двері, виносячи з тих коридорів під серцем чи то уламок каменя, чи то огризок запеченої ненависті. А глибокий жандармський подих зогрівав його потилицю...

На постерунку “спеціали” зраділи його появі, бо вже матимуть роботу з молодиком, якому, напевно, треба виправляти “помішаний розум”.

Почалися довгі дні тюремних процедур і випробування “рецептів для оздоровлення”.

Нарешті арештованого покликав на допит шеф охранки. Спитав, для годиться, “назвіско”, рід занять і ще кілька несуттєвих дрібниць. А тоді — питання в лоб:

—    То хто твої спільники? Викладай все, як на духівниці. А будеш впертим, постараємся вкоськати тебе...

—    Не розумію, про яких спільників питаєте? Я завжди ходив однією дорогою: з дому до бурси, а з бурси додому, — відповів здивований Дмитро. — Невже тут потрібні були спільники?

—    Хлопаку, не крути! Пани-жондці добре вже розібралися, поки віддали тебе в наші руки... Муф назвіско!..

—    Дмитро Клячківський, гімназист...

—    Не своє, а спільників!..

Як тоді він мало вділяв їй уваги! Тільки тепер відчув, як з нею він душевно зрісся і як її відсутність заштовхує його в бездоння болісної самотності...

Дмитро вирішив написати дівчині листа і запросити до листовної розмови.

Даринка скоро відгукнулася. Писала йому про всі новини “в господарці дядька Тараса” (це так закодувала від злих очей керівника “Просвіти”), про “цікаві вечорниці з іграми” (тобто про зібрання друзів та їхню працю). Дмитро все чудово зрозумів, що скривалося за цією езопівською мовою, і щиро сміявся з вигадливої Дарки. А в кінці листа вона повідомляла, що Дмитра дуже розшукувала якась панна Дана, “дуже файна дівка”, якій потрібна була Дмитрова відповідь на її пропозицію. Пан Тарас порадив піти до неї Олексі і “належно відповісти”. Панна дуже шкодувала, що нема “того гарного хлопця”, з яким їй “так легко говорилося”.

Дмитро щиро сміявся з Дарчиної витівки.

Спілкування з Даркою на такому рівні не задовільняло розтерзаної самотиною душі Дмитра. Юнак, при згадці про Дарку, згоряв від дивного внутрішнього вогню, якого не відчував ще ніколи в житті. Він був твердо переконаним, що для відновлення в душі порушеної гармонії йому бракувало саме її, Даринки... Він почав обмірковувати текст свого нового листа, який мав вирішити майбутній перебіг його життя. Але як, які підібрати слова, щоб дівчину не образити, а душу свою розвернути перед нею нарозтвір? Адже признання в коханні роблять віч-на-віч, коли два подихи зливаються трепетно в один — подих вічної потреби бути разом. Хіба з такими почуттями гідно ховатися хай і за найкращі слова листа, коли оте спільне хвилювання відсутнє?.. Бився в думках, ніби рибина об кригу, і від тих думок ставало болячіше й незатишно... Але не міг, щоб все те накипіле в серці з роками не виказати негайно. Він зробив свій вибір і тепер треба почути думку другої сторони.

У вільний від занять день Дмитро сів за складання свого признавального листа.

“Даринко, дорога моя подруго! — вивів на пепері перші слова, відчувши, що йому, переповненому почуттями, раптом забракувало ніжних слів для описання стану своєї душі. — Люба Даринко...”

Дмитро зім’яв папір в долоні і кинув у куток. Що ж він, справді, зациклився на одному звертанні? Вирішив спочатку в думках скласти текст листа, а тоді вже — на папері...

Коли текст визрів в думках остаточно, рука виводила на папері: “Даринко, вірна пораднице моя! Тобі, єдиній, викладаю стан своєї душі... Сумно мені без тебе, за тугою світ мені не милий. Коли був поруч з тобою, то не уявляв собі, як мені бракуватиме тебе. А тепер, в розлуці, я збагнув цю тяжку мою нерозпорядність... спитаєш, чому мій вибір зупинився саме на тобі? Бо тебе єдину вибрало моє серце. Ти мені запала в душу з перших днів нашої спільної праці, і я впевнений, що це назавжди...

Світоньку мій, моя порадонько! Я не в силі не думати про тебе, не смійся, але я в тебе порядно закохався. Не знаю, як відгукнешся на це моє признання, а я готов ділити з тобою всі найкращі хвилини свого життя, ділити щастя і сум, радість і біль, і в житті невідлучно бути тільки з тобою.

Прости мені, якщо я чим тебе образив, і прошу твоєї взаємності напостійно, назавжди... З найщирішими побажаннями до тебе закоханий у тебе Дмитро”.

Минали дні, зростали муки чекань Дмитра, а відповіді — нема та й нема. Чи справді образилася дівчина, а чи заскочило те признання зненацька? А може, запізнився, Дмитре, бо в неї вже є друг серця?.. Думки прискіпливо билися в голові, ранили і без того розтерзану до краю душу, зводили міцні стіни самотності, у якій мав би вікувати довічним в’язнем...

Тепер час плив повільніше, тягнувся, ніби далекий мандрівник, втомлений нелегкою дорогою. Але потроху весь, відведений йому долею для військової служби, зійшов у небуття. Настала пора повертатися в рідні сторони.

Повертався зі служби дорослішим і, хоча зморений вітрами чужими, але по-військовому підтягнутим, фізично загартованим. На здоров’я, мабуть, не жалівся, а ось сум не загубив стежини до нього. Він прочитувався в очах з першого погляду.

Лебединим чеканням зустрічала сина ненька. Голубила, як недавно в дитинстві (вік не змінює мам), а він слухався і тільки просив:

— Ну, матусю, годі, я ж не маленький...

—    Ой, синочку, таке кажеш ... Та ж дитина для матері завжди дитя: маленька вона чи доросла, — тільки усміхалася від щастя, що знову побачила сина.

Радісно зустрічали Дмитрове повернення друзі. А його сумні очі шукали тільки тієї, якою він так захворів. А її не було. Не смів запитувати, де вона...

А згуба сама знайшлася.

Через кілька днів Дмитро несподівано зустрів дівчину віч-на-віч. Перебіг поглядом по її смуглявому, з легким рум’янцем, личку та й скинув очі до ніг. Замок смутку замкнув йому уста.

У Дарки наївно-здивований погляд.

—    Ти що, не радий своєму поверненню? Щось не впізнаю тебе, Дмитре, — першою привітала його реплікою Дарка.

—    Як би не так, — мовив знічено хлопець. — Дуже радий...

—    Бачу, порожній ти якийсь, Дмитре, і зболений... То, може, поговоримо про недомовлене?

У Дмитровому серці ці слова викресали іскру надії. Але не смів питатися про те, що його щодень мучило. Боявся почути гірку правду.

—    То так і будемо мовчати? — дивувалася Дарка з Дмитрової переміни. — А ще обіцював, що при зустрічі мова буде архиважлива...

—    Дарцю, то ти таки... Запам’ятала і чекаєш?..

—    Аякже, чекаю, коли мій лицар отямиться...

При тих словах опекла розгубленого юнака гарячим поглядом, аж під ним розтопилася його душа. Її пухкенькі вустонька так і завмерли в чеканні чогось несподіваного.

—    От що, Дмитре, — почала Дарка серйозну мову. — Ти мені пробач, що промовчала тоді, а тебе прирекла на муки... Але такі речі з’ясовують особисто. Не могла я тоді заочно сказати “Так”, а про відмову і гадки не мала. Думала, розумний хлопець сам збагне, що дівчині важко сказати оте “Так”. В цьому їй допомагають очі, вираз обличчя... От і чекала зустрічі. А ти сприйняв це за відмову?.. Ну й пришелепувата я, вибач за слівце...

—    То ти згідна зі мною? — спалахнув майже криком Дмитро.

— Згідна бути моєю нареченою?.. О боги, тримайте мене, бо вискочу з себе!..

Дмитро схопив дівчину в обійми, і вони завмерли в довгому-предовгому поцілунку, такому довгому, яким було чекання цієї миті.

А коли молодята розплели руки, не переставали щасливо глядіти собі в очі, ніби бажали втопитися в їх зачарованому бездонні...

Тепер Дмитро ще з більшим ентузіязмом поринув з головою в улюблену стихію — в книги та безкінечні дискусії з друзями. Всі прикрощі з навчальної лави та гіркотний осадок військової муштри залишилися позаду, хіба що в спогадах... Поновив своє членство в “Просвіті” та в ОУН... Як тепер в читальні просторо! Обладнані зі смаком полиці для книжок, побільшало столів і крісел. А стіни прикрашені портретами видатних українців: полководців, вчених, діячів культури. Гарну світлицю подарував “Просвіті” о. Боліновський. В новій світлиці й працюється по-новому. А всі культурно-масові заходи проводяться в народному домі, де, крім “Просвіти”, осідок багатьох інших товариств. Тут і спортивна заля, і сцена. А головне — люди стали активнішими, беруть участь у гуртках, грають на сцені, співають у хорі, яким керує чудова людина — Ганна Когутова.

Раділо серце Дмитрове успіхами друзів і наставників. З хорошими людьми і прикрі хвилини ділити легше. Легко працюється йому з Михайлом Данилевичем, Богданом Бойком, Теодосією Фещук, Андрієм Добротвором — ой, та всіх найближчих і перерахувати годі! З ними готує Дмитро недільні бесіди для вільних слухачів. Разом збираються до відзначення пам’ятних історичних дат, готують святкові концерти, Шевченківські читання й вечори, складають програму чергових фестин, молодіжні вечорниці, чайні вечори з диспутами і кожного разу шахові турніри.

Та найбільша радість Дмитрові — праця з коханою людиною поруч. Молодята скромні, успіхами не розхвалюються, зате члени товариства в захопленні від них, а дехто не проти й позаздрити їхньому щастю.

— Дмитре, то коли вже за старосту покличеш? — жартує керівник підпільних трійок лікар Білинський. — Коровай я вже замовляю...

Дарка червоніє, а Дмитро викручується:

—    Мабуть, не скоро ще, пане докторе. Тут важніші справи, а ми й без того разом...

—    Щиро заздрю вашому взаєморозумінню...

—    Спасибі.

Вдома мати допитує сина:

—    Чула-м, соколику, дівчину гарну собі уподобав. То, може б, вже невісточку привів? Пора би...

—    Ой, мамо, скажете таке. Та я ще й не напарубкувався.

—    Гляди мені, не зводь з пантелику чуже дитя. Якщо злюбилося, то вже пильнуй свого щастя... Але не забувай, що вже й мені хотілось би з ким поговорити у своїй хаті...

—    Ой, ще наговоритеся...

Дмитро справді не спішив одружуватися, бо так домовилися з Даркою. Пока юні, то попрацювати ще хочуть для людей. Сім’я виносить свої особисті інтереси на береги життя і відриває від милих серцю справ, від молодечих мрій та задумів, а тим більше — від підпільної боротьби за соціальні та національні зміни в суспільстві... А вони ще так мало залишили після себе! Їхньому щастю загрози нема, тим паче, що йдуть поруч. Встигнуть ним натішитися вволю. Ще рік-два походять в наречених...

А тривог для просвітян тим часом не поменшало. Ще лютий випускав зі своєї торби останні морози, заступаючи шлях весняному пробудженню, як над “Просвітою” нависло нове лихо. Одного холодного ранку до читальні вдерлися поліцаї зі своїми посіпаками і провели великий трус. Все перевернули, нишпорячи скрізь, святиню перетворюючи в звалище мотлоху. Вилучили кілька десятків підозрілих книг. Під час цього відьомського шабашу присутніх просвітян допитували в одній із комірок, де зберігаються “секретні папери”. Вимагали списку всіх членів товариства, а від членів правління — докладної розповіді про шкідливу діяльність цього “дому розпусти молоді”. Від голови осередку Тараса Білинського та його заступника Миколи Процишина вимагали таємних явок “хлопського підпілля”. Хто з просвітян пробував оборонятися, посилаючись на даровані конституцією права і свободи, того сп’янілі від розгулу поліцейські не лінувалися потягнути по спині спеціальною палицею.

Через годину, залишивши після себе страшний безлад, жандарми забралися геть, повівши із собою на постерунок голову товариства Тараса Білинського, заступника Миколу Процишина та ще деяких запідозрених у “злочині” чільних членів правління. Міську “Просвіту” оголосили поза законом, тобто закритою для відвідувань, а товариство — розігнаним...

Минуло три місяці, а ув’язнених не звільняли, хоч і до суду не могли просунути справи через відсутність доказів. Вже й жандармському правлінню набридла ота тяганина. В такий момент секретар “Просвіти” Мирослав Сукар та член правління Яків Наумович внесли до пана старости апеляцію з проханням дозволити товариству відновити свою роботу з молоддю, бо вона “без діла тільки розбещується і псується”, а це спричиняє тільки “ріст правопорушників і схильність до злочинності”. “Просвіта” не політична, а громадсько-культурницька організація, яка прищеплює молоді здорову мораль. Такі аргументи переконали пана старосту, і він погодився дати дозвіл на відновлення діяльності товариства. В червні “Просвіта” вже працювала, оживилася людськими голосами читальня. Поки Білииський знаходився під арештом, його обов’язки виконував учитель-пенсіонер Микола Борщ.

В першу неділю відкриття читальні (“Просвіта” тепер повністю функціонувала разом з “Рідною школою” в Українському народному домі) її залю переповнили міські інтелігенти, поважні господарі, молодь. Люди потягнулися до нових часописів, до книжок, які їм пропонував бібліотекар Задойко. Хлопці записувалися до гуртка по провадженню бджільництва, а дівчата, майбутні господині, — до пані Олексюкової вчитися куховаріння. Пан Лев Краснопера набирав дзвінкоголосу молодь до хору. Та життя просвітян більше оживилося, коли, нарешті, увільнили з-під варти шанованого всіма лікаря Білинського. Він знову очолив товариство, і робота потекла в попередньому руслі...

Свої неділі Дмитро з Даркою проводили спільно в читальні. Тут знаходили собі цікаві заняття, спілкувалися з людьми. Народний дім ніби став їхньою власною домівкою. Дмитро постійно переглядав старі часописи, чогось шукав і деколи щось знаходив, робив у нотатнику виписки, а на дозвіллі думав, як і коли зможе це використати, поділившись своїми знахідками із зацікавленою публікою.

В ту неділю Даринка допомагала коханому підбирати публікації в часописах про славетних дочок України, відомих і мало знаних героїнь для теми “Жінки в історії України”. Поглиблено вивчаючи історію та культуру нашого народу, Дмитро робив завжди тематичний підбір. Він давно вже завважив, що в нашій історії було чимало жіночих постатей, які вписали свої імена до книги вічності своїми діяннями, словом чи мистецтвом. Про одних він знав більше, про інших — зовсім небагато, але вперто вишукував все нові й нові матеріали, які розширювали його кругозір. Так, дізнався про жінок з близьких до нас часів, про яких частіше розповідали часописи, знав про велику патріотку Ольгу Басараб, поетесу Лесю Українку, про митецьких діячок Марію Заньковецьку та Соломію Крушельницьку. З історичних романів О. Назарука та Б. Лепкого довідався про славетну Роксоляну, яка, фактично, маючи вплив на султана, керувала Туреччиною, та про Мотрю Кочубеївну, по-дитячому закохану в старого гетьмана Мазепу. Знав з історії про мудру княгиню Ольгу та про вірну жону Сівсрського князя Ігоря, що ходив на половців, про княжну Ярославну. А про деяких жінок в історії знаходив тільки згадки: про Анну Русинку — королеву Франції, лікарку Євпраксію, про піснярку Марусю Чурай і сотничиху Олену Зависну. Але про них ніде більше ніхто не писав. І Дмитро розчаровувався в невдалих пошуках, але вперто їх далі проводив.

Від довгого сидіння за книгами молодята відчули фізичну втому і вирішили пройтися по свіжому повітрі. Довкіль пахла золоторунна осінь, яка поманила їх на лоно надвечірньої природи. Як діти, взявшись за руки, збігли доріжкою вниз до Глиняників, а там, праворуч, рукою подати — ставок.

Вода в ставку переливалася грайливими барвами призахідного сонця. В ній купали своє біле пір’я гуси, а трохи далі від них застигла пара довгошиїх лебедів. Він часто повертав свою горду голову до сусідки — лебедиці, і в чомусь лебединому переконував її ледь помітним похитуванням голови. Лебідка не зводила очей з милого. Про що між ними велася розмова, було їхньою таємницею і тих зелених комишів, що постійно підслухували розмову закоханих лебедів.

— Поглянь, любий, чудово як! — захопилася Дарка баченим.

—    Ми не єдині тут закохані, — мовив Дмитро. — Он йде освідчення в коханні...

—    Мабуть, нема на світі сильнішого кохання за лебедине.

Над поверхнею ставка пролетів вітрець. Черкнув невидимим

крилом на поверхні і — вода поморщилась, руйнуючи дзеркальну гладінь плеса.

Дмитро присів на траву і на колінах примостив свою лебідку. Пригорнулася всім тілом до коханого, заглядаючи йому в очі.

—То хто з вас більше закохався: ти в мене, чи той гордий лебідь в свою красуню? — спиталася з лукавинкою в очах, наперед знаючи його відповідь. Але Дмитро перехитрував її.

—    А ти спитайся в нього, як він закохався. Звичайно, якщо зрозумієш лебедину мову.

—    Ох, вже мені ті лебеді... — злегка віддула губки, але з очей лукавинка не щезла.

Мусив поцілувати ті губки, що так-таки просилися до поцілунку. Дівчина була вельми тим вдоволена. А тоді підхопилася:

—    А лебеді як цілуються?

—    Я ж казав, у нього спитайся...

Сутінки падали на мури замку, що височів напроти за ставком. Родове гніздо князів Збаразьких стало тепер прихистком міського підприємця Яветця. А колись в нього була своя славна історія... Дмитро вже розповідав Дарці про спольщений рід князів Збаразьких, про його таємниче вигасання та про перехід палацу в руки затятого єзуїта Яреми Вишневецького, який вогнем і мечем випікав з душі народної історичну пам’ять і жадання волі. Тепер, згадуючи ту Дмитрову розповідь, дівчина уявляла собі скрутні для шляхетського війська дні облоги шістсот сорок дев’ятого року, коли Хмельницький змусив панів поїсти всіх собак, котів і мишей в голодному місті...

—    А їхні душі, постріляних і порубаних тут, не витають часом над нами?.. — раптом спитала Дарка, заполонена згадкою.

—    Чиї душі, шляхти отої пузатої? Так вони ще відтоді в пекельних котлах ніжаться, а козацькі — солому носять та підкидають до вогнища, щоб панам тепліше було. І там мусять прислуговувати...

—    Думаю, Бурляєвої душі, чи Морозенкової, які під цими мурами поклали своє життя, серед них нема. Вони ніколи нікому не слугували, крім рідного народу... Та чи не пора нам, лицарю, попрощатися з лебедиками, а то вже втомлений день покинув береги ставка?!

—    Ходімо, я винесу тебе з темені на дорогу.

Дмитро несподівано схопив міцними руками свою лебедицю і поніс перед собою, плутаючись ногами в травах.

—    Та зупинися, навіжений! Нелегка я...

—    Хтось сказав: “Тягар мій легкий, ярмо моє солодке”... А ти не тріпайся, поки я не кинув...

—    Ну й неси, якщо тобі так забаглося своє “ярмо солодке” нести! — погодилася дівчина й чекала, коли її “навіжений” сам вгамується.

Невидима рука Творця запалювала в небі зорі. З далеких проваль тягнуло прохолодою. Щасливі молодята йшли в замрії під стукіт власних сердець...

А в місті того вечора стіни урядових будинків, державних установ та приватних крамниць були обклеєні більшовицькими прокламаціями — зверненнями до трудящих міста. їх жандарми вранці з люттю зриватимуть та топтатимуть ногами, читаючи цю ворожу продукцію місцевих комуністів, виготовлену у підпіллі. А розліплювали її ввечері юнаки й дівчата з каесемівської спілки. Крім Юнкена й Шмигельської, що працювали вдвох окремо, партійне доручення виконували ще троє: Бліхар, Бігус і Ангетка. Найважче завдання випало тим двом в першій групі. Вони мали наклеїти листівки на будинку магістрату, в якому при вході чергував жандарм. Але підпільники тихо підкралися із задньої сторони і завдання своє виконали. Тільки почали відходити від будинку, як з іншого боку міста засюрчав свисток поліцейського патруля. Дана з Іцеком вчасно скрилися в темній вуличці і розбіглися по домах, не знаючи про наслідки облави. Друга група порушників спокою теж кинулася тікати. Та необережна Ангетка, зачепившись за тротуар, впала, підвернувши ногу. Її й потягнув страж порядку на поліцейську дільницю. Дівчину кинули до камери попереднього ув’язнення.

А вранці з затриманої вибили зізнання, і жандарми пішли по квартирах учасників вечірньої диверсійної акції. Всіх їх було заарештовано і посаджено під колодку...

Після виявлення підпільної комуністичної групи молоді, тиск владних структур на організації, що перебували на легальному становищі, зменшився. Можновладці заспокоїлися, бо порушників “порядку” було схоплено. Отож, дозволені організації розширяли свою діяльність. Такою ситуацією скористалося і керівництво “Просвіти”, щоб добитися у старости дозволу на створення при “Просвіті” допоміжного спортивного товариства.

Якось Дмитро зайшов до кабінету голови осередку. Пан Білинський якраз вів розмову з міськими адвокатами: Іваном Кульчицьким, директором Народного дому, та Володимиром Гамалем, директором Українського Національного Банку в місті. Був ще третій гість лікар Павло Таращук, голова осередку УНДП, один з найактивніших просвітян міста.

Дмитро подумав, що його прихід невчасний і, вибачившись, хотів вийти, та голова затримав його.

—    Сідай ось, Дмитре, в цій розмові потрібний буде і твій голос.

Голова ще раз коротко з`ясував ситуацію, щоб Дмитро знав, яка потреба в його присутності.

—    На правлінні ми вирішили, що не погано було б при нашому товаристві організувати для молоді спортивно-оздоровне товариство “Сокіл”, яке давно вже діє при польських клубах. Наша молодь зростає фізично немічною, нездоровою. То чому б нам не організуватися, як в людей, коли маємо свої висококласні кадри?

Білинський загадково поглянув у бік Дмитра, а після короткої паузи продовжував:

—    Ми з Іваном ось, — кивнув на адвоката, — домовилися з паном старостою Войцеховським, що бажаємо при “Просвіті” створити таке товариство, яке б підготовляло до війська здорову молодь, і пан староста з задоволенням погодився. Отже, дозвіл є, тепер — за працю.

Далі пан Білинський оголосив, що правління вже обрало голову нового товариства, яким став шановний пан Таращук, людина вже з певним організаторським досвідом, набутим в партії українських народовців та в товариствах “Рідна школа” і “Сільський господар”.

Далі голова товариства запросив до слова новообраного голову “Сокола” Павла Таращука. Той коротко окреслив мету товариства, його найближчі завдання. Тоді наголосив на потребі висунути на затвердження правлінням кандидатури на секретаря товариства та керівника молодіжного спортивного вишколу.

—    Гадаємо, що на цю посаду краще підходить Дмитро Клячківський. Кращого керівника в школу нам не знайти.

—    То що ж скажеш, Дмитре? — запитав діловито Білинський.

— Даєш згоду?

—    Та я... — розгубився Дмитро з несподіванки. — Може, хтось краще...

—    Вибір, голубе, зроблено. У спорті ти не новачок. А ще маєш військовий вишкіл, якраз все те, що потрібно. Думаю, правління погодиться з нашою рекомендацією. Тепер слово за тобою. Тож як?

—    Згоден. Але...

—    Без зайвого “але”. Ми домовилися і — приступай до праці. А тепер ти вільний...

Поки Дмитро йшов до дверей, не зібравшись як слід з собою, до нього долетіли слова Білинського: — Тепер, товариство, маємо домовитися з організацією Народного Університету...

Народний Університет таки було створено. Він працював на базі “Просвіти” і “Союзу Українок” і готував кадри для виховної роботи з молоддю — в політичній, господарчій та культурно-масовій сферах, а також в підготовці майбутніх виховательок дитячих садочків, які мали давати дітям перші уроки в’язання; вишивання та крою й шиття. Дарку, яка чудово вишивала, запросили викладати майбутнім вихователькам уроки естетики вишивання.

Дмитро теж довантажив себе працею. Поряд з роботою в “Соколі” та громадською діяльністю, щоб забезпечитися необхідними засобами для прожитку, він став працювати в “Народній Торгівлі”. Вільного часу для особистих побачень з Даркою в нього майже не було. Хіба що в суботу мав день для самоосвіти і неділя залишалася вільною. Зустрічі з дівчиною з буденних перетворилися в святкові. Тепер, коли стали рідше бачитися, то відчули сильніший потяг до себе.

Але питання одруження не вирішилося.

—    Дарцю, а може, пора вже таки?.. — інколи питав Дмитро, а чув відповідь ту саму:

—    Та почекаємо ще трішки. Нікуди я від тебе не подінуся... А та буденщина, ой, як ще набридне нам!..

—    То, може, й твоя правда, ми й так щасливі. Тільки люди...

—    Боїшся, що плескатимуть злі язики? Та хай їм грець, завидникам. Поплещуть і переймуться. А ми й так щастя зазнаємо, бо для любові створені... А сім`я кує для неї наручники...

“Може, й правда її, бо за сімейними клопотами, справді, нема коли про кохання щебетати”, — подумалось Дмитрові.

Збігли ще зима з весною. Товариство готувалося до проведення фестину, який щорічно відбувався на лоні природи біля церкви Спаса на Монастирській горі. Цього року головним режисером просвітянського свята мав бути Дмитро, на плечі якого лягла вся відповідальність готувань до цієї літньої імпрези. День за днем обривав календарні листки червень. День Онуфрія наближався, і треба було завершати всі підготовчі справи.

Десь за тиждень до дня фестину Дмитро запросив Дарку в недільну мандрівку на Монастирок, де він проводитиме спортивну частину свята. Відпочинуть від міської спеки в лісовій прохолоді.

Дарка відразу погодилася помандрувати з коханим по крутосхилих товтрянських відрогах слідами відлунь давніх легенд. І ось берегами Гнізни молодята дісталися до Залужжя. Поки берегом йшли поруч, то й щебетали про свої буденні справи, зазираючи одне одному в подивовані очі, мовби вічність не бачились. А як вибрались на Чернечу гору, то присіли відпочити на вершині. Звідти відкривалися чудові картини для милувань. Внизу, скільки око сягне, розкинулося зелене плато комишів, в якому згубила свій плин вузька змійка Гнізни. Справа, в далині, в сонячній зливі потонуло місто, зліва відкривалася гірська панорама Бабиною горою. Довбушанку та Замкову гору скривав від ока спостерігача ліс. Молодята милувалися цією райською красою, гублячи себе у її барвистому п’янкому обіймі.

Дмитра ще з дитинства заполонили товтрові висоти, що їх тут називали ще медоборськими. Деколи прибігав сюди, хоч неблизько було. Але коли появлявся в цьому царстві рідкісної краси, то вже не обмежував себе часом для спостережень. Любив тоді Дмитрик вилазити на найвищі вершини і кричати в довколишній ліс: “Гори-и-и!.. Ау-у!.. Чуєте мене-е-е? Ви такі чудові-і-і!..”

А йому відповідало відлуння: “И-!.. у-у!.. е-е... і-і!..”

—    Ти чому сам до себе всміхаєшся? — дивувалася Дарка.

—    Що кажеш? — стріпнувся із замрій Дмитро, не дуже радий, що обірвали ниточку його дитячої вигадки. — А, я тобі зараз покажу...

Причепився Дмитро поглядом до глибини лісу, приклав долоні до рота і гукнув щосил:

—    Гори-и-и!.. Ау-у-у, чуєте мене-е-е?..

Глянув на Дарку, яка тільки незрозуміло здвигнула раменами.

—    Ну й що? — перепитала байдуже.

—    Як що? — спалахнув Дмитро і продовжив переклик з власним відлунням:

—    Чуєте мене, гори-и-и?.. Скажіть мені, хто ще так шалено в вас закоханий, крім мене-е-е?.. Ось що! — повернув голову до здивованої дівчини.

—    Тепер починаю розуміти, — мовила з лукавинкою в погляді Дарка. — Ти шалено закоханий... Тільки ти, “шалений коханцю”, обіцяв нікого, крім мене, не кохати... От і вір в твоє кохання, в кого ти закохався...

—    Та в тебе, звичайно, — виправдовувався хлопець. — В кого ж іще? Гори я просто полюбив назавжди, як тебе покохав єдину...

—    Очевидно, мені дісталася половина кохання... Та я жартую, ша-лен-цю, як і ти... А гори ці, хоч і не рідні мені, я теж готова полюбити. Гарно тут, як мало де...

Сміялися разом, дзвінко і щиро, як сміються закохані на зорі свого щастя...

Дмитро не відпускав з обіймів найдорожчої йому істоти, з якою готовий був піти отак у вічну мандрівку...

У вічну мандрівку доля поведе їх кожного зокрема. Людське щастя, скільки б часу воно не тривало, завжди здається маленькою миттю, навіть не самою миттю, а спалахом її...

У світі назрівали події, які мали круто повернути долі цілих народів, а не тільки найменших частинок їх — окремих людей. Ножиці розпачу й болю розітнуть безжально нитки їхніх щасливих миттевостей, повертаючи все в протилежну свою сутність. Бо людське щастя, як би кому не хотілося цього, у всі часи існування людини завжди було і буде тільки короткотривалою миттю, і цій істині не протистане жодна сила. Її, цю істину, прописала доля, яка дозує всі людські помисли для розуму й серця, всі гаразди й складнощі їхнього буття. Доля, яка б вона не була, але вона планетарна Феміда...

Час підганяв події, які мали внести зміни в людські долі. Першою їх ланкою стала смерть творця і керівника Польської третьої республіки маршалка Юзефа Пілсудського, який зійшов з політичної арени далеко не всіма оплаканий. Йому на зміну прийшов холерик Ридз Сміґли, людина глибоких шовіністичних переконань, яка круто повернула віжки державного правління на всіх рівнях. Почалося згортання демократичних свобод для громад непольської національності, здобутих реформаторським шляхом його попередника.

Особливих обмежень в своїх і так куцих правах зазнають українці. Власті прискіпливо поставились до всіх легальних їхніх об’єднань, дозволених попередньою владою, і за найменшою підозрою розганяли їх, арештовуючи найактивніших членів. Найменший донос фактично не перевірявся, а ставав сигналом до розправи. Доходило до того, що коли українець одягав до церкви вишиванку, він наражав себе на те, що на вулиці розіб’ють йому носа і порвуть на ньому сорочку польські молодчики.

В Збаражі теж помінялася влада. Новопризначений староста пан Коцунер поскасовував всі пільги, надані місцевим русинам попереднім старостою. По всій галицькій землі запахло Березою Картузькою.

Однієї осінньої ночі, що плакала за вікнами прохолодною мжичкою, жандармський наряд зробив трус в квартирах міських адвокатів Гамаля і Кульчицького. Чи дав обшук бажані поліцейським наслідки, невідомо було, але обидвох активістів “Просвіти” жандарми забрали із собою в камеру попереднього затримання. Невідомо, коли й про що допитували їх слідчі, але через кілька днів арештованих відправили до тернопільської тюрми. Тільки завдяки клопотанню посла до польського сейму Болюха арештованих Збаража увільнили з-під варти і дозволили повернутися додому.

Кульчицький вимушений був піти з усіх ним займаних посад, залишившись тільки членом “Просвіти”.

Неодноразово польська поліція тривожила голову “Просвіти” Тараса Білинського. Проте він нікому не говорив, чого від нього вимагали слідчі і як йому кожного разу погрожували концтабором у Березі Картузькій за навмисне приховування від властей справжнього стану в очолюваній ним організації. Та якось досі щасливо відбивався від нав’язуваних йому звинувачень.

Поліція не залишала в спокої й членів правління “Просвіти”, керівників окремих секцій та активістів. Люди викручувалися від підозр, як могли, а поліцейський вузол недовіри до просвітянських діячів затягувався все тугіше й тугіше, ніби намагався дочасно подавити все живе в організаційному кістяку місцевої інтелігенції.

Дмитра покищо ніхто нікуди не викликав. Про нього, спортивного керівника “Сокола”, начебто призабули. Тільки одна випадкова зустріч скаламутила спокій Дмитра і нагадала йому про те, що на нього теж може чигати небезпека. Трапилось це дорогою до Народного дому: на Фарі чиєсь “дзєньдобже” вибило його з думок. Йому заступив дорогу... Такий, як був тоді, тільки трохи сутуліший, пан гімназіяльний виховавця Кулясь. Його гострі злі очі так і намагалися заглянути в душу зупиненого ним перехожого.

—    А-а, пан... пан Клячковскі... Як Бога кохам — він, найвєнькши спортовца міста і — русінські патріота... Давно-давно не відзялем колеги... Як сі пану справує?..

Дмитро, аби відповісти й піти геть, кинув байдуже:

—    Добре, пане, добре... Але я поспішаю і, на жаль, не можемо більше поговорити.

—    Ай-я-яй, як завше... Правда-правда, на пана спортовцу чекають хлопи... А жаль, же пан не єстесь поляк... Так-так, нам побалакати є о цо, а пан, як на те, бардзо поспішає...

Кулясь зійшов набік, щоб звільнити Дмитрові тротуар.

—    Проше-проше... Але то ніц, — махнув рукою Кулясь, — ми єще зобачимися. О, далібуг, вийде сьлічна балачка... У пана ще буде час, багато часу...

Дмитро не слухав до кінця теревенів цього старого базіки. Пішов від нього як від прокаженого, але з легким нальотом тривоги.

Зустрівши в Народному домі Дарку, Дмитро розповів їй про свою випадкову зустріч з колишнім гімназіяльним вихователем Кулясьом.

Дарка мовчки слухала. І над її чолом згущувалися хмари. Серцем відчувала, що добром не закінчиться ця недоладна зустріч. Пан Кулясь не з тих, хто не прагне доказати свого. А його натяк ще побалакати означав не що інше, як влаштовану ним розмову в поліцейському відділку. Це розуміли вони обидвоє, яка загроза повисла над Дмитром.

—    Тобі, Дмитрику, треба на деякий час зникнути їм з очей. Поглянь, які арешти йдуть навколо, всіх перевіряють в лояльності до влади... А той паскуда не дасть тобі вийти сухим на берег. Ще пригадає твій перший арешт та ще яку притаєну на тебе злобу. Мусиш виїхати на місяць-два, щоб про тебе забули...

—    Невже думаєш, Дарусю, що мене так легко залякати? Та я...

—    Вірю, любий, що сміливості тобі не позичати. Але зрозумій і ти. Сміливість проявляти треба розумно, де вона дійсно потрібна. Бо що з твоєї сміливості зараз, як вони зграєю поцуплять тебе й потягнуть до Берези? Тут не на силу, а на розум слід розраховувати...

Дмитро не перебивав дівчини, хоч думав зовсім по-іншому. Коли ж вона скінчила мовити, заперечив:

—    А ти подумала, як друзі оцінять мою "втечу"? Та я такого сорому не перенесу!

—    А чому ти вважаєш корпоративний виїзд за втечу? — спокійно доказувала своє Дарка. — Тебе може скерувати в справах фірми “Народна торгівля”... Знаєш, якщо попадешся в руки жандармам отаким простачком, то ще більшим буде злочином з твого боку, ніж розумний відступ. Ці кулясі та вавжиньчики міцні сіті сплетуть на тебе. З тобою обов’язково розправляться, якщо мене не послухаєш, бо ти ж їм впоперек горла став.

—    Ні-і, і ще раз — ні! — заперечив палко Дмитро. — Я не злочинець, щоб тікати від правосуддя. Законів я не порушував...

—    Якби ж то так! У них закон — що дишло... Він захищає їхню зграю, а не простолюд, та ще й українців. Тепер всі “закони” проти нас...

Того дня з їхньої розмови нічого не вийшло. Дмитро вперто відкидав такі вагомі докази Дарки, що їх висувала в інтересах його ж безпеки.

Другого дня Дарка вже радилася з головою філії, який тепер і сам потерпав за своє становище.

—    Якщо є така нагода, нехай їде, — сказав Білинський. — Ще будуть кращі часи для нашої праці, от тоді ми і докажемо свого. А тепер... Треба всім рятуватися. Я, приміром, не можу зрезигнувати з місця, бо зв’язаний з сім`єю, роботою. А міг би, як Дмитро, — махнув би не задумуючись...

—    То переконайте його хоч ви, пане докторе, своїм авторитетним словом. Може, вас послухає...

—    Добре, попробую, хоча за результат не ручаюсь, бо знаю його добре...

Минуло кілька тривожних днів. Дарка не відпускала Дмитра від себе. Впросила ночувати в Народному домі. Чуло її жіноче серце, що її коханого вже розшукують. І найперша засідка — в рідній хаті. Послухав і зилишився в канцелярії “Сокола”.

А наступного дня заговорив:

—    Зустрівся я нині з Теодором Москалюком в “Народній торгівлі”. З отим, що зі Струсова до нас перебрався. Казав, що має в Станіславі широкі зв`язки в мережі торгівлі. Може скласти мені протекцію. Вже й листа написав свому другові про мене. їдь, каже, там на місці якось прилаштуєшся...

—    О, а я що казала? Маєш куди їхати, — зраділа невимовно цій новині Дарка.

—    Звичайно, ім’я-прізвисько поміняю, бо там теж кишить шпиками. Ну, наприклад, назвусь Охрімом з Вишні. Не стануть перевіряти.

—    Молодець, а ще прізвище собі придумай, Ох-рі-ме...

—    А навіщо його придумувати, коли в мене вже є найдорожче твоє — Савур?.. Ось і докопайся в Станіславі, хто він насправді, отой Охрім Савур...

Дарка щиро сміялася з його дотепу, забуваючи, що тепер доведеться їй бути самій, без Дмитра:

—    А мені за що така честь?

—    Бо ти в мене найдорожча, — посерйознішав Дмитро. — Навіть з прізвищем, якого не бажаєш поміняти на Клячківська.

—    Почекай, ще матимеш і Клячківську. Обіцяю тобі... — А тоді, щось згадавши, додала: — А я вже хвилювалася, що тебе ніхто не зможе переконати...

—    Один тільки зумів — доктор Білинський...

Дарка загадково всміхалася про себе. “Таки переконав” — з вдячністю подумала про голову філії, людину особливої чуйності та інтелекту...

Для двох закоханих сердець ця ніч мала бути останньою в їх побаченнях до певного часу, поки не з’ясується доля кожного з них в близькому майбутньому. Але долі, як кажуть, конем не об’їдеш... Щасливі молодята і не підозрювали, що ця ніч вже буде останньою в їхньому спільному житті. Вони розійдуться на час, а не зустрінуться більше ніколи... А зараз — спільна ніч, одна на двох: і на пестощі, і на мрії, кульмінаційна ніч їхнього вистражданого щастя...

Дмитро залишав Дарку, а з нею світлу свою радість. Знав, що важко йому буде без неї, без того принадного погляду і насолоджуючих його тіло уст, без всього того, що він у ній знайшов і що його до неї так сильно притягало. А було, на початку їхнього знайомства (йому тоді стукнув двадцять другий, а вона була сімнадцятилітньою), сумнів закрадався до душі, чи зуміє вона задовільнити всі його запити, стати тінню його на все життя. Виявилося, вона така: готова душу покласти за нього. Такій відданості, такій любові справді ціни нема... І ось тепер він повинен їй віддячити за ту вірність і ласки муками самотини й чеканням до безконечності, на що й себе прирікає. Відчував, що без неї в нього щось зламається, у душі заляже клята пустка, якої йому, крім спогадами про дівчину, не буде чим заповнити...

Дмитрову душу розривав неспокій, а вона гляділа йому в вічі, намагаючись не зрадити свого суму й болю. Мусила всміхатися, щоб йому не боліло те прощання. В її душу зазирнути він не міг, щоб збагнути глибину дівочих страждань.

—    Дмитрику, кажи щось, хай твій голос вберу душею... Я так люблю слухати його звучання...

Знову посмішка врятувала її голос, що тремтів як обірвана струна.

—    Знаєш, серденьку, в щасті завжди так: або багато говорять, або надмір мовчать. Поважаю одне і друге...

—    А я прагну голосного щастя. Мовчання таїну скриває...

—    Добре, добре, — швидко погодився Дмитро. — Не треба таїни... Але я хотів би, щоб ти відпочила. Час вже пізній...

—    Ай справді. Тобі досвітком до поїзда, а я не даю відпочити своїми забаганками... Отже, що ми маємо для відпочинку? Наш вибір небагатий: диван і стіл. Ти, перед дорогою, обираєш диван, а я де-небудь примощуся...

—    Е ні, я чоловік, та ще й загартований. Ти лягай на дивані і трохи спочинь від денних гризот, а я вже на столі влаштуюся...

Дмитро, видно, добре влаштувався, бо скоро пірнув у сон.

Тепер Дарка могла дати волю своїм почуттям, не придавлюючи їх в собі. Скільки вона пережила цього вечора, відомо тільки їй. Як їй, страдниці, в цю нелегку мить розлуки було виливати перед коханим свої тривоги і душевний біль? Та він міг цієї ж хвилини відмовитися від поїздки, ризикуючи своєю безпекою ради неї, її заспокоєння. Цього вона не простила б собі ніколи. Мусила піти на самопожертву, щоби рятувати коханого від небезпеки...

Дарка думала, думала, а думки відганяли сон, каламутили до краю спокій. Біль не переставав розривати на шматки душу. Відчувала, як слабне її тіло, ніби з нього невидима рука вичерпнула останні сили...

І тоді до неї прийшло видіння. Уявила себе в біленькій фаті перед царськими вратами в церковці поруч з Дмитром... Священик благословляє їх на міцний шлюб, на любов і злагоду. Після обручення й благословення звучить напутнє: живіть, як жона з мужем... Тепер Дарка вся належить своєму обранцю. Вона дотримала обітниці бути непорочною до шлюбного благословення...

Від цього видіння Дарці ніби полегшало на душі, яка тепер вибухнула сльозами радості й надій на всепрощення.

На вибух Дарчиного ридання прокинувся Дмитро і припав до неї, заспокоюючи.

—    Що ти, Дарусю, чиниш?.. Самота й розлука душу твою терзають, а я сплю спокійно... Геть сон! Я візьму тебе в обійми, і так за поцілунками дочекаємося ранку... Ти вся аж гориш жаданням ласк...

—    Правда, коханий, я вся палаю, як ніколи ще. Бо... бо мені примарилась наша шлюбна ніч... Ніби я — твоя дружина і... і... Відчула свою приреченість на найвищу нашу любов, бо — вся твоя нині... Нас благословляє саме небо на неї...

Дарунчику мій, найнезбагненніша моє мріє!.. Таїно нерозгадана...

Дмитро припав до серця й лона найріднішої істоти, яка вперше постала перед ним у всій своїй безборонній звабі. Вона горіла вся вогнем безмежної любові, яка й поглинула Дмитра...

Ніч потрясали зливи цілунків... Ця ніч мала стати для обидвох заплатою за довгі муки чекань, за спільно пережиті тривоги. І тільки ранок зміг обірвати найблаженнішу в їхньому житті ніч щастя...

Дарка безборонно сприймала палкі поцілунки коханого, якими обсипав все її тіло. А вони п’янили її сильніше вистояного вина, і від них вона поринала в прірву самозабуття...

Та найщасливіші людські ночі мали свій початок і мають свій кінець. Два спустошені любов’ю тіла долежували на дивані до світанку. А коли ледве-ледве зазоріло, Дмитро скочив на ноги і почав збиратися до поїзда. Всю поставу його, кожен порух м’язів жадібно ловили дівочі очі і, як ніколи ще, обережно з ласкою до неї припадали...

Треба було залишати кімнату і йти під охолоджуючий душ ранку.

Ще постояли, обійнявшись. І тільки тепер Дмитро згадав, що йому бракує ще однієї жінки, яку обнімав міцно з дитинства, — рідної матусі, яка десь у своїй хатині жде не діждеться повернення сина і не знає, коли ще побачить своє дитя...

—    Дарцю, а мама не знає...

—    Не тривожся, любий, ще сьогодні розповім їй все сама і допоможу тугу розвіяти...

—    Розумниця ти в мене, що б я робив без тебе?..

Останній цілунок упав на тротуар. Дарка побігла вниз до міста,

а Дмитро задивився їй услід, поки на повороті не зникла йому з очей. Лише тоді змахнув скупу чоловічу сльозу і пішов у бік Провалля, несучи із собою нелегку мірку суму в серці...

Надворі зримо вимальовувався ранок, його останній ранок на рідній землі.

“Розумниця ти в мене, що б я робив без тебе?”повторив полковник фразу зі спогаду, яку проніс крізь важкі життєві випробування і беріг як останню пам`ять по втраченій навіки Дарці...

І в цей саме момент його повернув до дійсності скрип хатніх дверей. Легко здригнувся, згадавши собі, що все бачене перед хвилиною було відтворенням минулого, по якому він пройшовся спогадами... Так не хотілося покидати стежин рідного краю, та вирвав з них до дійсності голос в порозі, що належав ройовому Темному.

—    Пане полковнику, розвідка доносить, що машини з ворожим військом рухаються саме в нашому напрямку,застиг в чеканні ройовий.

У розчинені двері поліз морозяний подих і остудив тепле чоло полковника. Від холодного дотику полковник швидко отямився від споминів.

—    Спасибі. Прийнято до уваги... Сотник зібрав вже людей? Якщо так, хай донесе до кожного стрільця, що від нього вимагається. Нехай ставить людей в позицію оборони і чекає дальших розпоряджень...

Темний зник за дверима.

Клим Савур ще раз кинув побіжний погляд на мапу, прикинув на око відстані об`єкту оборони і знову замріявся. Хто знає, може, це вже останні його спогади і він мусить ще ними пройтися наступними дорогами своїх пережить?! Завітати б ще на хвилину на свою другу батьківщину, яка прийняла його, як рідного сипа.

Втомлений чужими шляхами й вітрами, полковник Клим Савур мрійно перенісся до міста Станіслава...

Станіславські та львівські будні

Без пригод чи дорожних ексцесів добирався Охрім Савур (так тепер звався Дмитро Клячківський) до серця Гуцульщини. Втоми особливої не відчував, бо примудрився в переповненому вагоні відіспатися. Не заважали йому при тому безглузді вигуки картярів ні базікання завзятих сперечальників, що всю дорогу псували пасажирам настрій. Перевтомлений недоспаною ніччю, Охрім швидко заснув, спершись головою на чуже плече і, вколисаний беззмістовним сновидінням, кілометр за кілометром наближався до завершення бажаної мети.

Один тільки раз прокинувся від різкого лементу літньої гуцулки, яка кликала дивовижними голосами “злапати того фраїра”, що витягнув з її кишені “остатного злотого”. Люди гаморили, дехто метушився, але ніхто нікого не ловив, бо той “спарився на очах”. Всі радо осуджували “нинішну млодзєш”, яка “ніц не робе, а хоче смачно поїсти і пити пиво”. Охрім перемінив під головою кулака, бо одна рука вже добре затерпла, і далі пірнув у недоладні сновидіння...

Увечері ще того самого дня розшукав Охрім, нарешті, в незнайомому місті дім Федора Бублика, до якого йому порадив звернутися торговець Москалюк, передаючи для того комерційного листа.

Господар мовчки чигав те пересилання, приглядався до виведених на ньому літер, наче перевіряв, чи писав це Москалюк, а чи сфальшував який шпик. По завершенні читання привітався ввічливо з гостем і запросив його до вечері — “чим хата багата”.

Охрім розповідав господарю про свою вимушену втечу з рідного міста, про пошуки тимчасового притулку. Праці ніколи не цурався, і дармового хліба їсти він не буде. Головне, дах мати над головою надійний...

Бублик працював у відділенні “Народної торгівлі” на вулиці Собєського. Тут і допоміг Охрімові влаштуватися: спочатку вантажником, а далі залучив до обслуги клієнтури, бо знайшов у прибульцю зі Збаража розумного комерційного працівника. “Опанований, діловий і чемішй бльондин у просторій крамниці впадав кожному покупцеві в око”, так згадуватиме про своє знайомство з Дмитром Клячківським у Станіславі сучасник Ярослав Микитюк.

Через місяць Охрім став рівноправним службовцем філії “Народної торгівлі”. Тепер у нього був власний кутик у домі Бублика, а також гроші, потрібні на особисті видатки. Потішав себе Дмитро мрією: ось скоро “стане на ноги”, візьме до себе Дарку, одружаться і житимуть вільним життям. Але для цього треба ще кілька місяців добре попрацювати, і він не жалів ні сил, ні вміння.

Федір Бублик був членом місцевої філії “Просвіти” і невдовзі звів Охріма з такими ж статечними й добрими людьми з товариства, яких він покинув у рідному місті. Небагато часу минуло, як Охрім вже був членом “Просвіти” і “Сокола”.

Соколята були в захопленні від його спортивної майстерності. Навколо Савура збиралися юнаки, яких він потроху навчав, ділячись з ними своїм вмінням. Так в Охріма появилися друзі, хоча й без заздрісників не обійшлося. Вони є скрізь, де не вживається вміння з бездарністю, праця з лінивством, щирість із заздрістю...

Після свого спортивного дебюту Охрім став членом управи “Сокола” і зайняв важливу посаду вчителя-виховника. Завжди привітний, хоча через свою маломовність іноді міг здаватися нецікавим співрозмовішком, що сталося з ним після збаразької “ретиради”. Але всіх, хто спілкувався з ним, захоплювала його рішучість, відвага, добра спортивна форма. Так, він був “небуденною людиною”, і цим здобув собі славу “доброго виховника сокільського доросту”.

Охрім не обмежував себе працею з побратимами-соколятами. Його душа прагнула більшого: бурхливіших справ на просвітянській ниві, ширшої громадсько-політичної діяльності, бо себе цілком жертвував цій високій благородній справі. Хлопця ніщо не сковувало, не могло зупинити на добровільно обраному шляху поступу і змагань за поліпшення життя народу, ради якого поклявся відстоювати світлі ідеали людськості ціною пожертви своєї молодості. Навіть більше, ціною власного життя, якщо настане така потреба.

Спочатку Охрімові здавалося, що прибув до чужого краю, де його підстерігатимуть невдачі й непередбачені небезпеки. Та уява виявилася хибною, бо скоро зрісся з цим краєм, полюбив його, як покинутий рідний дім. Тут до нього теж горнулася молодь. І не тільки юнь першого цвіту, а всі ті, хто жив болями народу, мріями про краще життя на цій землі. З ними він ріднився, бо були єдиними по духу та меті. У спілкуванні з ними отримував радість, якою лікував свої потаємні душевні рани, а те лікування вимагало від хлопця цілковитої посвяти обраній справі.

Ще більшою енергією й завзяттям закипіло Охрімове серце, коли налагодив зв’язок з місцевим осередком ОУН. Розширилося коло його політичної діяльності, започаткованої ще там, вдома, під орудою лікаря Білинського. Тільки там... Там все було ніби по-іншому. Там працював у трійці з нею, своєю єдиною Дарусею, якої тут так не вистачало. Кожен спогад про неї випікав душу. Часто докоряв собі за недбальство (хоч не з його вини воно тривало), що досі не зміг покликати її до себе, влаштувати поруч із собою і, одружившись по закону, зажити, нарешті, повноцінним сімейним життям. Разом і згубити себе тут у вирі нелегкої щоденної праці... Та хіба ж він винен, що досі, крім невеличкого затишного хатнього куточка в домі Бублика, не приготував ще для зустрічі з коханою принаймні квартири, де з набутими спожитками вони могли б раювати? Нелегка справа сімейне влаштування, для цього ще надто мало зібрано грошей. А їхня нестача все відтягає і відтягає мить такої бажаної зустрічі. І Охрім хилить під важкими думами свою голову все нижче і нижче. Треба ще терпеливо чекати... В чеканні кращих умов так і добігали останні осінні дні. А зима мала ще більше відділити день вистражданої зустрічі.

Зима в Прикарпатському краю почалася досить рано. Розіслала своїх білопанцирних дозорців по Підгір’ю, у двобою з якими сонце пощербило свої промені-мечі. Сиві тумани проковтнули купи того битого золота-тепла. А як вітер розсіяв тумани, на місці двобою тепла з холодом чорніли лише закам`янілі брили ґрунтів. Білий порошок, розсипаний дозорцями зими, міцно присотався до грудей землі. Потім, за дозорцями, вирушили з мішками пухнастого снігу віхоли, заполонюючи хмарне піднебесся і сонливі простори землі. Врешті зима окупувала півсвіту...

Однієї снігопадної днини Охрім організував лижнярський двадцятикілометровий пробіг в передгір’я. Вишикувавшись в одну лінію, лижнярі заспівали на старті свій сокільський гімн “Соколи, соколи, ставаймо в ряди...” На слова пісні “Де сила — там воля витає”, що послужили їм кличем до маршу, зірвалися з місця і понеслися наввипередки снігами за своїм тортовим отаманом. До нього, Охріма, так звикли станіславці, що вважали своїм краянином, гуцулом. Ось і тепер пішли за ним в таку нелегку дорогу, шукати в сніговії веселого дозвілля.

— Пане виховнику, — звернувся до вожака один з юнаків, — ось ми зараз будем проїжджати попри стару станіславську тюрму “Діброву”. Пам’ятаєте, вам оповідав нанашко Іван свою дитячу пригоду із жандармами?..

Охрім на мить зупинився. Справа, попереду, бовваніли темні контури добре відомої колись австрійської в`язниці, про яку ходили дивні перекази... Згадалася Охрімові розповідь, почута від старого гуцула Йвана, який був свідком рідкісної події: з тюрми, з якої ще ніхто ніколи не тікав, раптом висмикнувся дуже важливий в’язень, приречений на довічне сидіння. Цим в’язнем був львівський студент Мирослав Січинський, який револьверним пострілом вбив у дев’ятсот восьмому році австрійського намісника Галичини Потоцького, помстившись за його нелюдське ставлення до галичан. Охріма зацікавило те, бо Січинський був збаражанином, з села Черниховець... І ось тепер він побачив залишки тієї жахливої колись тюрми.

Над`їхали лижнярі, поцікавились зупинкою і, дещо віддихавшись, пішли далі шляхом. їх супроводило слабке гудіння вітру в засніженому полі...

Охрімові всю дорогу тільки й мріялася зустріч з милою Даринкою. Яким щасливим став би день їхньої зустрічі! Мовчки слухав би її глибоке дихання і — більш нічого не потрібно йому для щастя. Та то тільки мрія! Треба ще пережити зиму. Може, хоч весняне пробудження природи обірве муки його чекань?..

Але й весна не звільнила Охріма від його постійної муки. В світі, наче в здоровенному казані, кипіло від політичних подій, які негативно впливали на Охрімові плани. З казана виглядав страхітливий привид війни, який тягнувся з так званих фашистських країн зусібіч: з півдня, заходу до сходу. Ртуть воєнного психозу піднімалася по шкалі спокою до необмежених позначок.

Дипломатичні баталії переходили у живий брязкіт зброї. Першою жертвою тих страхіть стало українське Закарпаття, яке проголосило свою державність. А вже наступного дня моментально проковтнули її ворожі полчища. Грозою всіх земних континентів став арієць Адольф Гітлер...

Так і не зміг Охрім ні весною, ні тим більше літом відбути очікувану зустріч зі своєю любов’ю. Не мав морального права в такий непевний час викликати її до себе, до епіцентру того кип`ячого казана, що ось-ось мав вибухнути в Європі. Заледве спромігся за цей час написати заспокійливого листа з проханням перечекати ще те світове вогнище неспокою, а тоді вже будуть завжди нерозлучні. Листа передав торговим агентом, що їхав до Збаража, до тамтешньої “Народної торгівлі”. Він мав вручити листа особисто в руки адресату. Якщо випадково його не зустріне, то мав зайти до філії “Просвіти” і передати всім вітання від Охріма і окреме, на словах, для відсутньої пані Дарини Савур.

Тим часом, поки події тиснули одна на одну, Охрім працював як віл на своїх посадах: самовіддано і на повну силу. Гартував побратимів-соколів до можливих майбутніх труднощів, до битви за волю й існування своєї нації під сонцем. Хто хоч раз його побачив у ті хвилини в праці, запам’ятав на все життя вимогливого, строгого, але справедливого керівника, якого не могли відвернути від походів, у яких загартовував молодь, ні стужі, ні спека. Навіть війна, що вже висіла в повітрі, не могла призупинити його титанічної праці над собою і з людьми.

Засумував Охрім, коли зі Збаража повернувся його післанець з неврученим листом. Москалюк повідомив, що пані Савур відсутня “в справах”: поїхала до Кременця, а коли повернеться — невідомо. Охрім розумів, що вона обов’язково звідти поїде у Великі Дедеркали, до матері в гості. Через місяць-два, якщо трапиться така нагода, він новим посильним передасть листа коханій і запевнить, що вже скоро візьме її до себе назавжди. Але випадку такого вже не буде, бо політичний казан у Європі таки вибухнув.

Перший вересневий день того зловісного тридцять дев’ятого року похитнув, а через два тижні такий же вересневий день повалив збудовану на сльозах і крові поневолених народів польську державу. Її територію розділили між собою обидва агресори — коричневий і червоний. Українські землі, нарешті, об’єдналися в одній республіці — УРСР.

Радісно гули дзвони, лунали палкі вітання хлібом-сіллю під синьо-жовтими прапорами. “Визволителі” скоса поглядали на “націоналістічєскіе зборіща”. Комісарські душі бісив вигляд українських прапорів, а “залізні лицарі з органів безпеки” так і пнулися зі шкіри, щоб уже розпочати своє криваве ремесло. Такої нагоди ще не мали. Вона незабаром настане: морозного вечора під свято Миколая в багатьох галицьких селах відбудуться спровоковані самими чекістами так звані “миколаївські повстання”, за які населення розплатиться життям і долею своїх рідних...

І такий час настав. По придушенню “повстань” чекісти взялися за “роботу”. Арештовували не тільки учасників цієї більшовицької провокації. Органам дісталися списки активістів просвітянського руху, членів різних організацій та політичних партій, які до моменту “освобождєнія” проводили “враждєбну палітіку протів страни совєтов”. Майже всі активісти, які уникнули польських арештів і які тепер впору не “зникли”, пройшли крізь руки енкаведистських костоломів...

Охрім уявити собі не міг, яка доля судилася його коханій Дарці...

Десь напередодні Свят-вечора Дарка бачила страшний сон. Ніби сидить з Дмитром у човні, і пливуть вони незнайомою річкою, минаючи піщані коси і лознякові береги... Раптом поверхня ріки забурлила брудною піною. Для боротьби з водою у Дмитрових руках опинилося не весло, а відламок спорохнявілої дошки. А тут ще в дні човна взялися діри, крізь які його почала заповнювати брудна вода. Дмитро останками сил намагався причалити човен до берега, але він ніби застряг на глибині... Дарка долонями вихлюпує воду, а її стає все більше і більше. Човен ось-ось поглине брудна каламуть. Вихлюпуючи воду, Дарка необережно хитнулась і — випала у воду. Вода понесла її до виру.

— Дмитрику-у, порятуй мене-е! — божевільно скрикнула Дарка і — прокинулась від власного розпачливого крику...

На вулиці хтось шалено гримав у двері.

Скочила злякано з ліжка. Стукіт не переймався. Накинувши на плечі халат, стривожено відкрила двері.

На порозі стояли два невідомі чоловіки у цивільному.

—    Как фамілія, хазяюшка? — запитався один з них.

— Са... Савур, — відповіла розгублена після важкого сну. — Дарія Савур...

—    Она самая, — сказав недбало другий. — Так вот, папілі с намі...

—    Куди ж у ніч?..

—    Нічаво, нє заблудімся... В НКВД всігда дарогі прямиє...

Дарка зрозуміла, хто ті люди. Її ніби в льодову купіль вкинули.

Відчула, як зимний подих ляку остудив вмент душу. Та знайшла ще дрібку сил, щоб не видати свого внутрішнього стану.

—    Це ж якась помилка. Я... я...

—    Разбірьомся, ума хватіт...

Дарку привели в районне управління державної безпеки.

—    За що мене заарештовано? — запитала у військової людини за столом. — Я ж нічого такого не скоїла...

—    У нас так починають всі... А нам — берись і розмотуй... Увєсті! — наказав конвоїру.

Дарку завели до камери попереднього ув’язнення. Заштовхнули, мов яку злочинницю, за поржавілу решітку, ще й на замок закрили.

“Ось і доспівала я свою пісню, — спрацювала думка. — А ти, Дмитрику, про себе вістки не подаєш... Чи живий ще? А чи теж за ґратами... Боже, Боже, чого ж їм треба? Мабуть, ще й битимуть?!”

Дарка заходила широкими кроками по камері, охоплена глибокою тривогою і постійною своєю стуженістю, наче обраховувала її розміри. Під серцем щось пекло. Та... мала готуватися до допиту.

“Звичайно, будуть запитувати... тупотіти ногами... лякати наганом... Битимуть, врешті-решт... То й що?.. Дарко, тримайся, ти не з боязкого десятка... Маєш голову на плечах — викручуйся...”

Ще одна настирлива думка переслідувала Дарку: “Кого ще взята з наших?.. Як тримаються на допитах?.. А списки все-таки хтось їм дав... Знайшовся юда...”

Цілий день простояла Дарка під пильним оком “часового” — змерзла, голодна, зморена. Про неї ніби зовсім забули...

“Запам’ятається цей Свят-вечір надовго”...

Тільки опустилася на долівку, щоби ноги відпочили, як скреготнув в поржавілому замку ключ, а дратівливий голос вартового випалив у камеру із самітною жінкою:

—    На “С”, давай на виході..

Виходила в надії, що до камери не повернеться: нема ж за що її садовити... Ти не подумала, Даринко, що з більшовицьких камер виходять живими хіба що зрадники?! Для кришталево чистих, як ти, камера — це перший крок до могили...

Допити проводилися в глибокому підземеллі під снопом яскраво сліпучого світла, яке безжально різало зір жертви. Пристрій ніби нагадував собою: “Не бреши, ми бачимо тебе наскрізь”...

Скільки Дарка вистояла під тим світлом, про що запитували й що відповідала — все злилося в один безтямний струмок, все змішалося. Пам’ятала тільки, що перші удари були кийком по голові, що з носа й рота бризнула кров, що хрустіли кістки в пальцях, а... а все інше впало в нетяму. Не пам’ятала, хто і як переволік її в цю камеру, як водою зливали її, щоб повернути до пам’яті. Побачила себе на зогидженій нечистотами долівці і чула страшний біль перебитих пальців...

Дарцю, жертво лихої обмови! Нещасна нині твоя годинонька. Як ти перенесеш той жахливий біль і пекучий сором?! Ти ж така ніжна, чиста й свята, що на тебе тільки молитися... А тебе б’ють, як бродячого собаку, в цих Богом і людьми позабутих стінах, де чеснотами людськими і не пахло... Донечко моя найнещасніша! Хіба ще моє серце з жалю над тобою, над муками твоїми заплаче. Але тобі в цю мить не треба сліз, тобі потрібна тільки мужність...

Скільки пролежала на цій зогидженій долівці — не знала...

А потім повели на другий допит.

За столом слідчого тепер сидів не товстопикий військовик, а досить елегантна жінка з великими волошковими очима, посадженими в темні круги, які появляються внаслідок безсонних ночей, а тепер злегка припудрені.

—    То що, познайомимося особисто, пані Дарко, — заговорила досить мелодійним голосом слідча, чим немало здивувала арештовану.

“Хто вона?..” Щось знайоме в ній є, це обличчя Дарка вже бачила. Але де й коли?..

Думка важко спрацьовує в такому стані, але Дарка все ж згадала собі: це була вона, запальна комсомольська активістка Дана Шмигельська, яка так наполегливо тоді шукала знайомства з Дмитром, щоб його переманити в свій табір...

“Ну, звичайно, вона... А тепер працює з ними”... Дарці похололо в душі: та знає про її активну діяльність в “Просвіті”. А може, й більше, про членство в ОУН пронюхала?..

Дарчине мовчання дратувало слідчу, але поки що зберігала рівновагу.

—    То пані справді розгубилися, чи, може, не бажають знайомитись?..

Слідча вступила в роль сестриці-жалібниці.

—    Бідна жінка, так побили нізащо... Скалічили оті нелюди з окаменілими серцями. Болю якого завдали і за що? Що, як інші, просто була членкинею якоїсь там легальної організації, адже молодь все до чогось рветься... Та цс дико так побити за дрібниці...

Дарка починала розуміти, що слідча намагається здобути її довір’я і в такий спосіб отримати зізнання, якого не добилися биттям...

—    До речі, ви часом не знаєте, куди зник з міста такий собі “свідомий українець” Дмитро Клячківський?.. Розумна людина, тільки, на жаль, опинився не на нашому боці барикад...

“Ах ти, підступнице, підповзаєш вже до моєї святині, — оживилася враз Дарка. — Тільки даремно стараєшся, бо тобі зась до Дмитра Клячківського... Мій Дмитрик на волі, і ваші катівські руки його не досягнуть”...

—    І що ви пропонуєте мені? — нарешті вступила до розмови ув’язнена.

—    Визнати свою вину за антирадянську діяльність, за свої неусвідомлені тоді поступки, щиро покаятися в них і осудити свою минулу діяльність... Ну, можна ще принагідно назвати кілька прізвищ скритих активістів, як ви... А може, Дмитра Клячківського могли б нам відшукати. І все, небагато й не складно це виконати. А за тим стоїть заслужена воля і нормальне життя...

—    Ось що, товаришко слідча, — Дарка пішла на відвертість, вимовивши слово “товаришко” зневажливо. — Між нами такої розмови не буде. Я своїм членством у просвітницькому русі не вчинила ніякого злочину. Ми тільки вчили молодь пізнавати рідну культуру, а не займалися “антирадянською діяльністю”. Яка ж у цьому моя вина? В чому маю каятися?.. А за Дмитра, хоч би й знала, не сказала б...

Милий погляд слідчої враз захмарила злість. Дика ненависть наливала всю її сутність, кожну клітинку тіла. І вона вибухнула, ота некерована лють, крізь зціплені зуби:

—    Ну, знаєш... Панькатися з тобою ніхто не буде. Досить нам панів — напанувалися на трудящій спині!..

Слідча зірвалася з крісла, підскочила до Дарки і, схопивши її за коси, звела на ноги.

—    Ти... ти буржуйський недобитку... сучко націоналістична. .. Ти мене запам’ятаєш, якщо виживеш!..

Тепер верещала не жінка, а пролетарська гідра, виливаючи лють роз’яреної вовчиці.

—    Неблагодарна... за мою прихильність... Та я тебе, буржуйську контру, сама... отими руками!.. Вас допитувати мало — знищувати треба!..

Істеричний крик слідчої супроводився ударами кулаків по обличчю жертви. Дарка похитувалася на ногах, втрачаючи в них опору.

—    Боже... Хіба це жінка?.. — ледве витиснула з себе закривавленими губами.

Дарку вже покинув страх. Його місце посіла тупа байдужість, яку вихлюпнуло зі своїх глибин серце...

Безконечні удари слідчої вибили Дарку з рівноваги, і вона, як сніп, зсунулася катюзі під ноги. Озвіріла слідча, яка зовсім втратила владу над собою, била чоботом вже непритомне тіло...

І тоді до кімнати, ніби випадково, зазирнув інший слідчий, мордатий військовик. Він взяв за плече осатанілу Шмигельську і порадив:

—    Ну, нє стоїт, Яновна, так нєрвірувати через всякі пустяки. Пішли звідси! Контру до норми доведуть ті, Грішка з Тімою... Хватить з нею тянуть резину...

На наступні дії слідчих Дарка вже не реагувала. Знепритомніла. Не бачила, як кати помінялися, як увійшли два здоровані з відром води, щоб вилити їй на обличчя і, привівши до тями, зайнятися ще нелюдським ґвалтом...

Півдня знущалися катюги над мертвіючим тілом Дарки, насолоджуючись муками жертви. Більше вона не відкрила очей, щоб попрощатися зі своїм уявним Дмитриком. Її душа, мабуть, бачила з висоти оту наругу над нею, бачила й здригалася від мук сорому...

На брудній долівці катівні застигла свята мучениця. Тепер була байдужою до того, що ось зараз її тіло кати підхоплять гаками і потягнуть в трупарню, де вже наскладані стоси таких же людських тіл... Дарина Савур була викреслена долею зі списку земних жильців навічно...

Ти пішла, Дарцю, не по-християнському звичаю в дорогу до предків. Не зодягли тебе у чисту одіж на катафалку, а в нечистотах кинули поганьблену, опльовану, замучену... І не одна ти нині лежиш такою в бруді й крові. Вся Україна розтерзана, як ти, під чоботом окупанта, очікує, коли й її підхоплять гаками слуги сатани і потягнуть на звалище тіл, на глум народженим і на подив ще ненароджених...

Я знаю, твої очі в останні хвилини життя шукали того, що кохав тебе щиро, як ніхто на світі. Ти хотіла йому сказати “Прощай”.. ., а його тут не було. І це посилювало твої муки. Але ж зваж: як було б йому глядіти на твоє поганьблення, на те дике “Весілля вампірів”?!. Та цього не винесла б його душа! І твоїх мук не полегшило б його безсиле ридання над тобою. Доля цього не могла допустити... І душа твоя знічено в’яла, ніби хтось її посипав попелом суму. Але... душе праведна, не сумуй. Я в цю хвилину був з тобою і вбирав серцем твої муки... Вклоняюся, свята невинносте, твоїй мужності і роню над тобою чисту сльозу туги за нього, за відсутнього тут твого Дмитрика. Плачу, бо люблю тебе, як і його, любов’ю ближнього, серцем батька... Ти народженою була для ласк і вірної любові, і в тім гріха не маю, що я тебе кохав скрито. Кохав, якою ти була з Дмитром, кохаю і таку велику страдницю з брудної долівки, з якої тепер летить твоя душа до предківського вирію, летить недокоханою, недоцілованою з рано обірваного життя. Летить, прощаючись зі злобним світом, в якому панує одна ненависть і ллється безвинна кров... Та нехай же вони будуть тричі прокляті, оті людиноподібні тварюки, в яких, замість душ, сичать у грудях смертоносні гадини, щоб жалити всіх і все! Тим людцям ніколи не буде прощення за їхні брудні й криваві справи, за муки і безчестя невинних жертв. Ганьба їм до скону і вічна пекельна гризня!..

До останніх хвилин свого страдницького життя Дарка й до думки не могла допустити, що рівно через рік на подібну тернисту дорогу її коханого Дмитрика, місця перебування якого вона не назвала катам, підступна доля зіштовхне також. І він теж опиниться за ґратами більшовицької в’язниці. Але поки це станеться, її не буде серед живих на білому світі, а над його повним небезпеки життям ще вируватиме не одна тривожна подія. Бо більшовицький режим встановив однакові порядки, де ступила його загарбницька нога, по всій Західній Україні...

... Сум за Даркою не покидав Охрімового серця. Але це не відволікало його ні на крок від щоденних занять і справ, яким він жертвував весь відведений йому долею час. Підпільна діяльність в осередку ОУН вимагала титанічних зусиль і не меншої жертовності. Тепер же, після розгону більшовиками всіх легальних досі українських товариств і ділових організацій, мав Охрім багато вільного часу. З анексуванням підприємницької діяльності “Народної торгівлі” та арештом його керівника Охрім залишив Бубликів дім, який переходив у державну власність, а притулок знайшов собі в інших порядних людей.

Тепер Охрімове життя потекло неспокійним руслом, течія в якому то сповільняла хід, то бігла надто швидко, що й не встигав, підхоплений нею, як слід зібратися зі собою, з власними думками і вчинками. Але бажання зв'язатися з Даркою не покидало його в колі тривог і небезпек, які треба було ще переборювати.

Одного дня Охрім почув, що до їхнього підпільного осередку прибули втікачі з Тернопільщини, щоб уникнути вдома переслідувань. Дмитра прибульці зацікавили, бо серед них був один збаражанин. Чи він знав про перебування Дмитра в Станіславі і хотів з ним зустрітися, а чи так сталося випадково... Але доля звела земляків. Тільки радість зустрічі затьмарила сумна звістка...

—    Дмитре, ти? — здивувався прибулий Петро, побачивши перед собою живого Клячківського, товариша по гімназії. Він знав, що Дмитро десь перебуває в цих краях, але на зустріч не сподівався. Тож часи непевні, конспірація...

—    Петро, ти базаринецький батяре? — не менше здивувався Охрім. — Тільки ти того... Нема тут ніякого Дмитра. Я — Охрім...

—    От ідолів брат, — чортихнувся Петро. — Але мене таки не забув.

—    Такого забудеш... Та ж ти, шибенику, не раз доводив до шаління того паскуду Куляся, а таке не забувається...

—    А тут як? — поцікавився Петро, перемінивши раптом тему.

— Ще порядно не трясуть? Адже, бачу, ви ще на волі...

—    Починають трясти, як і скрізь. Пильність треба гострити...

—    А в нас потрясли капітально. Хтось їм списки просвітян та активістів продав. Майже всіх вже тягали на допити: кого навічно забрали, а декому пощастило вийти, як лікарю Білинському, на поруки “трудящих”, бо як доброго лікаря всі його поважають. А багато наших, як лікар Таращук та керівники різних партій, втекли до німця. Не ризикнули залишитися.

—    А... а про Савур Дарку нічого не чув? Встигла зникнути, чи...

Петро зламав погляд.

—    Чув. Теж кликали... Тільки доля її невідома, бо не повернулася з енкаведе...

—    Господи святий! — вжахнувся Охрім. — Невже в тюрмі, чи в сибірських десь нетрях?.. Чому ж до Дедеркал не виїхала? Чи знайде сили перенести те все, оте тендітне дівча?..

В цю хвилину Охрім забув свій спокій назавжди. “Ну, чим, чим допомогти тобі, моє янголя?!” Придумати не міг нічого: проти залізних лабет беріївців нема порятунку...

Тепер Охрім думав більше про власну безпеку: вскочити в халепу легко, вибратися з неї — куди складніше... і хоч Охрім не забував про навислу над підпіллям загрозу, доля не поминула його, як своєї жертви. Це був випадок, чи призначення?..

Одного вересневого ранку Охрім з Петром постукалися на явочну квартиру. Їх запросив до кімнати невисокий, із залисинами чоловічок, з довгим м`ясистим носом, у червоній краватці.

Охрім, побачивши незнайому людину, хотів вибачитися, що помилився номером, і повертатися до виходу, так і не назвавши гасла.

Незнайомець загадково всміхнувся, вловивши думку гостя, і назвав відзив гасла:

—    Говерля завжди рада гостям...

Господар жестом руки запросив до столу.

—    З ким маю честь до розмови? — запитав лисуватий чоловік, перехоплюючи розгублені погляди прибулих. — По правді, ми таких гостей чекаємо...

Загадковий чоловік знову дивно посміхнувся.

—    А ми прийшли відвідати Миколу, — сказав з вимушеним спокоєм Охрім. — А... де ж він? З ним щось трапилось?..

—    Маленька неприємність, — продовжував посміхатися новий “господар” явочної, дістаючи з внутрішньої кишені своє посвідчення. — Будемо знайомі: капітан держбезпеки Воронін.

Від несподіванки в Охріма затерпли ноги, хоч обличчя не видавало занепокоєння.

—    А тепер — хто ви? Ваші документи! — виструнчився по-військовому капітан Воронін.

—    Я... Охрім Савур, ось, — подав своє робітниче посвідчення, — так би мовити, робітник, а це...

—    Поки що розберемося з одним... Савур, Савур, — повторював капітан, наче щось пригадував. — Зі Збаража... Чи не родич Дарії Савур? Тільки — чисту правду!..

—    Не зовсім, тобто...

—    Майбутній супруг, що з нез`ясованих причин перейшов на жіночу фамілію?.. Та головне не те: втікач з одного націоналістичного кубла до іншого, сподіваючись, що тут вас не знайдемо... Одного тільки не врахували, новоспечений Савур: ми така організація, від якої ще ніхто не сховався. Коли треба, то й під землею знайдемо...

Капітан повернув голову на сусідні двері і покликав:

—    Дана Янівна, гляньте — ось і він. Ваша згуба...

У дверях появилася жіноча фігура в уніформі бійця військ внутрішніх справ... Так, це була вона, Данута Шмигельська, збаразька підпільниця-комсомолка. Розмальована й усміхнена, як тоді, при першій зустрічі, хоч роками вже вихоплена з тієї романтичної юні... Яким вітром занесло її сюди, по його слідах?..

Поки Дмитро (роль Охріма вже себе вичерпала) бився над загадкою, Шмигельська, кинувши капітану “гаразд”, опекла Дмитра аж до кісток своїм пробивним поглядом і сказала:

—    Товаришу капітан, як домовились: перший допит мій... А цього, — кивнула на Петра, — хай виведуть...

Коли вони залишилися вдвох, Дана Янівна присіла до столу і показала на крісло поруч себе.

—    Сідайте, пане Дмитре, — звернулася як при першій зустрічі до затриманого, ще й закопилила, як тоді, пишно губу. — Як бачите, наша розмова мала продовжитись. Ви від неї не втекли...

Дмитро глянув у її широко відкриті, досі звабно-лукаві очі, погляду яких неможливо було обійти, що нібито гіпнозували співрозмовника. Вони сміялися широко до безмежжя, але щирості в них не було ні на макове зернятко.

Затягнену мовчанку обірвала слідча, легко перейшовши на “ти”:

—    Не питаєшся, як я тебе знайшла?.. Нас привів отой твій дружок, якому ми таємно “наступили на хвоста”...

Дана Янівна не проводила допиту, а сама розповідала, ніби однодумцеві, як пан Кулясь, отой старий з гімназії Дмитрів неприятель, повідомив органи, що Дмитро Клячківський під іменем Охріма Савура скривається у Станіславі. Де він це “пронюхав”, звичайно, його таємниця, яку він десь роздобув серед просвітян.

—    Нам він зробив добру послугу, — далі розповідала Дана, забувши, що перед нею підсудний, з якого треба все витягти, а не ділитися з ним своїми справами. — Він тебе вважав простим пішаком в шаховій грі націоналістів, а ти ферзя вартий. Знаємо, що маєш зв’язки зі Львовом...

Дана дивувалася, що Дмитро не цікавився, звідки в неї такі відомості.

—    Так що ж воно таке? — спохмурніла слідча. — Я підсудна, що розповідаю, чи що?.. тебе справді ніщо не цікавить?

Щоб втягнути Дмитра до люб’язнішої розмови, Дана стала розкривати “свої карти”. При тому нахилила свою голову близько до нього. Її очі, сяючі здоровим жіночим запалом, просвічували всю його глибінь, а губи просилися до поцілунку і шептали:

—    Хоч ти нам ворог, але я сподіюся на краще... Приїхала я сюди, щоб знайти тебе для себе... Невже я не красива, не приваблива, не чарівна, щоби бути до мене байдужим? Мені, жінці, не зручно таке казати... А тебе я сподобала ще тоді, в ту першу нашу зустріч...

Думала, про Іцека запитає. Та з ним була тільки підпільна дружба... Іцек — хлопець на ніщо не здатний. Чим могло оте перепуджене жиденя спокусити жінку?.. Це дурні ревнощі...

Дмитро так близько чув її гаряче дихання. Та він не слухав її капризних теревенів. Його погляд все хмурнів, а думки були далекі від чутого. Одна тільки думка витиснула з нього гірку посмішку: “Яка ти шльондра, що оскверняє святі чесноти!.. Яка бридка!..”

А Дана провадила далі:

—    Не розумієш ти мене, Дмитре. А жаль... Думала, витягну тебе з багнюки, допоможу отримати волю. А ти — ворог ворогом ...

Дмитро у відповідь облив слідчу холодним поглядом.

Її раптом щось осяйнуло. А може, розповісти йому про долю Дарки Савур, яка стояла їй на заваді. Тепер даремно вже надіятися на її повернення. Може, тим приверне його увагу до себе?..

І вона почала розповідати:

—    Знаєш, Дмитре, тобі нема на кого тепер надіятися... Дарки нема, не воскресне...

—    Ти... ти знаєш щось про неї?.. — Дмитро зірвався з крісла.

— Кажи, я готов з тобою до розмови... Тільки не тягни, благаю. Ти її бачила?

—    Бачила? — здивувалася слідча, рада, що розв’язала Дмитрові язика. — На своїй посаді і щоб не допитувати її?..

—    Ти допитувала? — схопився за голову Дмитро. — Била, напевно... Ти на це здатна...

—    Дістала по заслузі, — цинічно кинула слідча. — Без биття допитів не буває...

—    Яка ганьба знущатися над невинною жінкою!..

—    До нас невинні не потрапляють. Ми беремо тільки ворогів народу. То буржуазна пропаганда оббріхує нас...

Коротко промовчавши, додала:

—    Дарка тебе не засипала. “Загинула по-геройськи”, як кажуть ваші націоналісти. Тебе любила по-настоящому...

Дмитро відкинувся від слідчої, немов від холодної гадюки:

—    Будь воно прокляте, оте ваше “визволення”! І разом з ним такі мерзенні запроданці... Ненавиджу вас усіх!..

З Дмитрових очей метнулася блискавка гніву. Стиснув долонями голову і застогнав. І саме той стогін повернув його до пам`яті.

“Що я роблю? Перед ким демонструю істерію?.. Та їх не спалахом гніву брати, а перемагати в дискусії фактами. Це, що я зробив, це захист слабодухів... Вороги тільки й чекають цього від нас, щоб так нас ламати... Даринко, Даринко, дай мудрості мені і витримки”...

Дана Янівна зрозуміла, що пора згортати цю комедію. “Він мене не розуміє, — промайнула в неї думка. — Такі не перевиховуються, такі ворогами гинуть”... А вголос:

—    Нехай і так. Ліміт умовлянь і пояснень вичерпався... Будемо судити тебе не ми, бо ти крупніший звір, ніж я гадала. Тобою, як і десятками таких, як ти, займеться львівське крайове правосуддя. Підеш, як зрадник Батьківщини, і одержиш по заслузі...

Глянула на двері й покликала:

—    Вартовий!..

Появився озброєний боєць в енкаведистській формі.

—    Ось ворог народу, — показала на сидячого перед нею Дмитра. — Достав до управління!.. Гляди, головою відповідаєш за нього.

—    Єсть доставити! — козирнув охоронець правопорядку. — Папілі, прєдатєль!.. — штовхнув Дмитра прикладом під бік і почалапав за ним до виходу.

Доля дописувала до книги вічності ще одну сторінку Дмитрового життя. Невже останню?!

...Тюрма “Бригідки”, до якої енкаведистський “чорний ворон” доставив станіславського “ворога народу” Дмитра Клячківського, як і решта львівських тюрем (в Замарстинові й на Лонцького), була ще за недавніх польських часів притоном для всіх діляг злочинного світу, отих покидьків суспільства, тільки не місцем перебування політичних в’язнів. Для послуг останніх у глухому польському краю існувала загальновідома Картузька Береза, як притулок найнебезпечніших для польської держави політичних противників режиму. Тепер же, після міфічного “визволення галичан з-під панського гніту”, всі міські тюрми заселялися “небезпечним націоналістичним елементом”.

Камера, до якої запроторено Дмитра, не відрізнялася від інших камер, де томилися в очікуванні судового рішення новітніх слуг Феміди сотні морально і фізично покараних в’язнів. Не в тюремні кімнатки, розраховані на усталене число арештантів, а брудні зогиджені клітки-масовки, без доступу свіжого повітря, повні задухи й неприємних запахів від спітнілих людських тіл, що в нечистому лахмітті валялися на такій же гидкій долівці — ось в яке середовище заштовхнули зі свіжого повітря нового в’язня Дмитра... Він став, як вкопаний, мовчазний, бо душевно розчавлений, перед юрмищем таких же, як він, заштовханих сюди гонителями вільнодумства знедоленими людьми, став, щоб і собі з ними очікувати свого присуду.

Більшість в’язнів мовчки розглядала прибульця, сумними очима співчуваючи йому, а дехто вголос поцікавився, звідки прибув і що нового на волі. Та Дмитро, який ще не переболів завданого душевного удару звісткою про мученицьку смерть коханої людини, не почув їхнього голосу. Він оточив себе спогадами про неї і боявся залишитися без них в іншому середовищі. Виглядало, що не до людей потрапив, а на невідомий безлюдний острів. Погляд його скатованих болем очей відповідав людям, що прибулець теж жертва ворожого терору, що переніс якусь страшну душевну драму. Десятки незнайомих очей мовчунів співчутливо впали хлопцеві до ніг, давши зрозуміти, що в своєму горі він не одинокий...

Скільки вже днів просидів у камері Дмитро, а від нього ніхто не почув й слова скарги чи нарікань на долю, хоча душа його продовжувала каратися. Постійний докір власному сумлінню ятрив душу, спалював нутро, докір, що вчасно не забрав до себе Дарки і тим прирік її на мученицький скін. Його провина, вважав, не мала міри. “Ніколи не прощу собі того гіркого промаху”, — читала свідомість нав’язливу думку...

Мовчуни (а таких тут була більшість), що перемовлялися іноді очима, зрозумілими їм поглядами, прийняли Дмитра за свою людину, яка, як і всі вони, постраждала невинно. Знаючи свою безвихідь, ця група людей ще не зневірилась до краю, а щось таємне творила, скриваючи свої задуми від продажного ока скиглія, чи підкиненого в камеру провокатора...

Однієї ночі, коли в`язні спали непробудним сном, Дмитро, очунявши трохи від свого горя, раптом побачив, як мовчуни, жертвуючи своїм нічним спочинком, нишком перебиралися в один куток і щось довго-довго перешіптувалися між собою.

Наступної ночі, коли камера завмерла в глибокому сні, повторилося це саме. Але цього разу один з мовчунів торкнув ліктем Дмитра:

—    Підеш з нами?

Дмитро без вагань подав головою знак згоди...

Цієї ночі Дмитро святкував своє повернення в стрій. Люди не боялися його, бо таким очам, як в нього, не можна було не вірити, й відкрито обговорювали при ньому програму своїх дій. Це були, як і він, члени оунівського підпілля, люди до кінця віддані великій ідеї українства. Діставшись до лап окупанта, не зреклися своїх поглядів, залишились надійними бійцями підпілля до останнього свого подиху.

—    Тут у нас своя підпільна організація діє, — говорив один з “мовчунів”, мабуть, ватажок осередку, до якого всі ставилися з повагою, хоч називали його просто — Клим. Готуємося до судового процесу, який влаштовують нам енкаведисти. На допитах вміємо мовчати, а на процесі заговоримо так, щоби про нас почув світ. Не вони, а ми будемо судити тих злочинців... Доки ми є, окупант не буде безкарно топтати нашу землю. А як виникне потреба, то й помремо гідно за святу ідею незалежності. Своїх гасел ми не змінимо ніколи, навіть під тортурами...

Дмитро ловив кожне слово Клима серцем, що билося живіше, обнадіяне тими словами. Даремно він вже почав піддаватися неохоті й байдужості до всього, що творилося навколо нього. Слово друзів і світлий образ Дарки, який тепер заляже в пам`яті на все життя, повернули йому силу, поставили в лаву борців...

Такі ночі, як ця, повторювалися ще не раз. Вони підготовляли Дмитра до найважчих хвилин у житті — до тюремного допиту. Відчував, що наближається час, коли треба буде глянути катові у вічі...

Цієї ночі друзі-підпільники зібралися без Дмитра. Під вечір біля камери появився худолиций чекіст і пропищав:

—    Кто на “К” — виході!..

До дверей наблизилося четверо, чиї прізвища починалися літерою “к”.

—    Вон ти! — тицьнув пальцем у Дмитра. — Ти виході!

Енкаведист почекав, поки в’язень вийде вперед.

Клим глянув зі співчуттям Дмитрові у вічі, ніби сказав: “Тримайся... Віримо в тебе...”

У відповідь Дмитро послав переконливий погляд: “Постараюся”... На мить він уявив собі, як йшла на допит Дарка. “Була мужньою... Тебе не видала”... — пригадав слова іншої слідчої, Шмигельської...

В кабінеті слідчого сиділо двоє: той, що сидів напроти Дмитра, у цивільному, мав ставити питання, другий; що за іншим столиком схилився над блокнотом, в чині лейтенанта внутрішніх військ, очевидно, мав вести протокол допиту.

Слідчий не ставив банальних питань: хто, звідки, за що сидить, а відразу почав лобову атаку:

—    Визнаєш свою провину перед радянським народом? Розкаюєшся чистосердечно в тому, що зв’язався з бандою відщепинців проти нього?

—    З бандами я ніколи не зв’язувався, — спокійно відповів Дмитро, розуміючи під “бандою” своїх допитувачів, всіх карателів ворожих органів. — І не дозволю собі цього ніколи, по-скільки підчиняюся кодексу честі.

—    Правильно, — зрозумів відповідь по-своєму слідчий. — Банді — один хрен до того, що чесна людина стане злочинцем...

—    Якщо ви вважаєте “бандою” моїх побратимів по боротьбі з окупантами, то глибоко помиляєтесь, — розчарував слідчого своєю відповіддю Дмитро.

—    Ти про яких окупантів патякаєш, суча твоя мать? — зірвався з місця, мов опарений, слідчий. Його погляд викрешував іскри непогамовної бурі.

—    Саме про тих, хто такими є...

—    Ах ти, подлая націоналістіческая сволоч! — заревів розлючений допитувач. Його кулак з розмаху опинився на в’язневій щелепі.

Дмитро виплюнув з кров’ю вибитого зуба. В очах світ похитнувся, але втримався в’язень на ногах.

—    Називай, блядь, сообщників, на свободі й по камері, бо тут тобі кришка! — не спинявся в своїй люті слідчий. — Ну? Кто заваділи, кроме тібя?..

Дмитро мовчав, як мовчали на допитах нові його друзі... як мовчала Дарка...

Слідчий повторив удар ще з більшою силою. Але не біль відкрив Дмитрові уста, а страшна ненависть до ката змусила його заговорити:

—    Я був членом осередку ОУН, в чому не розкаююсь... І якби Бог допоміг мені вирватися з ваших лап, я знову опинився би в її рядах... Бо це борці за вільну Українську Державу...

Слідчий покликав собі на допомогу ще двох “тамбовських вовків” — плечистих червонопиких громил.

—    Дать йому вільну державу, щоби запомнив її на всю жизнь!..

Розпочалася вальпургієва ніч. Удари палиць аж відлунювали під стелю. Їх не рахував ніхто.

Дмитро звалився на підлогу, чим скористалися зажирілі гравці, щоб “профутболити” його тіло. Нарешті важка “праця” і катів втомила...

Хлюпнута вода привела Дмитра до тями.

—    То що, блядь, дістав трохи розуму? — вирячився на жертву слідчий. — Будеш отвечать по-человєческі?

Дмитро мовчав — його язик плавав у крові.

Ще кілька питань зависло в повітрі. Та Дмитро не проронив ні слова.

Слідчий зрозумів, що даремно далі наполягати, і він звернувся до лейтенанта, що тим часом дрімав над своїм блокнотом:

—    Товаріщ Брамін, так і запиши: Клячковскій визнав свою вину і підлягає під “вишку”... Вивести суку!..

Вартовий підштовхнув Дмитра, який ледве пересував ноги по долівці...

“Ніч ще, чи вже ранок?.. — шибнула думка в голові. — Хіба не все одно?..” Потовчені руки торкалися стіни, щоб не звалитися, а тіло ледве-ледве посувалося до дверей...

По коридору розносився людський лемент з кількох камер. Він не єдиний зазнав цієї ночі тілесного покарання, адже слідчі “працювали” в кількох кімнатах... Поштовх прикладом у спину заставляв пересувати ноги.

Камера німо, на одному глибокому подиху, зітхнула при появі закривавленого свого побратима. Клим взяв на свої коліна розмальовану кров’ю голову Дмитра і рукавом брудної сорочки витирав її з застиглих червоних плям...

Під ранок до камери повернулися ще двоє скатованих в’язнів

— теж у крові і в синіх рубцях. Жертви ночі повернулися з перемогою: ніхто з них не зламався, не згубив себе в муках...

Слідчі працювали прискореними темпами, перевиконуючи свої “виробничі плани”, бо на них зверху натискав прокурор. Наближався час львівського політичного процесу, названого “процесом п’ятдесятьох дев’ятьох”, який мав винести на осуд громадськості і преси діяльність “ворогів народу”, тієї “купки мерзенних відщепенців, що займалися контрреволюційною націоналістичною діяльністю, спрямованою проти радянської влади”. А ще значимість цього процесу мала збільшитися тим, що на лаву підсудних сяде “ідеологія українського буржуазного націоналізму”. Ось чому ця судова справа набрала таких максимальних обертів. “Почастішали допити ув’язнених, а папки їхніх “особових дєл” аж тріщали від “матеріалів зізнань”.

І настав день того гучного процесу — сімнадцяте січня сорок першого року. Три дні в залі львівського міського суду слухалися справи при “громадськості” (це були спеціально підібрані переодягнені в цивільне солдати військ НКВД). Пресу представляв єдиний журналіст — теж ягідка з енкаведистського поля. Більше до зали суду не допустили нікого на цей “відкритий” фарс “радянської демократії”.

Даремно Клим зі своїми побратимами підготовляли прилюдне викриття репресивної енкаведистської машини. Слухати мали ті, хто впродовж тижнів вибивав з підсудних фальшиві признання. Ніхто з присутніх на суді не цікавився тими, чия доля тут вирішувалася.

Третього дня, в день Богоявлення Господнього або Йордану, прокурор став за червоною трибуною, прикрашеною великим гербом Радянського Союзу, якраз під портретом товариша Сталіна. Був одягнений у такий же сталінський військовий кітель, навіть з усмішкою під вождя. Він читав своїм громовим голосом вирок суду:

—    Іменем Закону Союзу Радянських Соціалістичних Республік...

Дмитро слухав перелік прізвищ в’язнів, яким зачитувався вирок. Може, з десяток вже пролунало, а може, більше.

—    Коновала Клима Івановича — тридцяти двох літ...

—    Клячківського Дмитра Семеновича — двадцяти дев’яти...

Далі Дмитро не слухав. Хіба від того полегшає, як знатиме, хто

ще ввійшов у цей перелік? Дмитрів погляд застиг на двох обличчях: на прокурорському і отого вождя на портреті. Яка схожість! Такий же жорстокий погляд, така лакована усмішка і звичка зверхньо тримати голову перед слухачами...

—    Суд присуджує до вищої міри покарання — до розстрілу!

— завершив прокурор.

—    “...до розстрілу!.. до розстрілу!..” — останні слова прокурора дзвінко відбилися від стелі і потонули в сірій масі в’язнів...

—    Сорок два... — нарахував про себе Клим. — Найкращих синів твоїх, Україно...

—    ...із них одинадцять дівчат, — додав його сусід Максим. — Геройських дочок...

Почувши шепіт побратимів, Дмитро згадав Дарку: “Коли б живою була, і ти б стояла з ними...”

Засуджених до страти посадили у “воронки” й повезли до тюремного каземату, де завжди тримали смертників. Їх потрібно було спершу вбити морально, а тоді виконати вирок фізично. А тих сімнадцятьох, яким даровано життя, погнали в камеру попереднього ув’язнення, щоб приготувати їх до етапу на довічне заслання до Сибіру...

Місяць-другий смертники щодень очікували, що відкриється камера і разом всіх, а чи поодинці, як на допити викликали, поведуть в підвал, з якого хіба їхні душі зможуть вибратися. Тіла ж остануться навічно... За дні очікувань своєї миті, дні, сповнені тривог і невідомості, не один юнак вже встиг посивіти на гірких роздумах. Така ж доля судилася і Дмитрові, і то на порозі юності, коли ще не до кінця розгадані всі таїни життя.

Та ніхто з приречених на повільне вмирання не нарікав на свою долю. Бо присвятили своє життя рідному народові. Воля народу вимагала незліченних жертв, і їх приносили найсвідоміші його сини...

Одного квітневого вечора камеру смертників охопило несподіване оживлення. Ударами прикладів гвинтівок крикливі конвоїри піднімали з долівки сонних в’язнів, заганяючи їх в один куток для зручності перерахування.

—    Ну, Дмитре, ті вже напевно по наші душі...

Клим по-приятельськи глянув у вічі Дмитрові, ніби прощався з ним.

—    А хіба ми ще не мертвяки в оцій домовині?..

Кожен з приречених розумів, що це вже остання хресна його дорога, тому не поспішали виконувати наказу розлютованих енкаведистів. В гості до предків ще кожен з них встигне...

Тих, хто повільно рухався, конвоїри штрикали лезами штиків, змушуючи швидше пересуватися.

Нарешті, поставивши в’язнів по одному, щоб не могли перемовлятися між собою, повели їх до виходу на тюремне подвір’я, де вже працювали мотори двох вантажівок.

Падав перший весняний дощ, який омивав бруківку від зимового бруду. Дощові краплі на мить освіжили смертників, а ковток свіжого повітря нагадав про волю. У декого, особливо в молоденьких дівчат, яким не судилося скуштувати щастя у коханні ані материнства, очі стали вогкими, забриніли сльози жалю. Але це ослаблення тривало коротку мить, бо наступної миті всіх обійняв мокрий кузов вантажівки. Для себе конвоїри приладнали під заднім бортом сидіння, і машини з диким ревом і гудінням рушили в густу темінь ночі.

“Значить, не в підвалах тюрми маємо зустріти свою смерть,

— майнула думка в голові Дмитра, — а десь під заплаканим дощами небом, де ніхто й ніколи не знайде наших кісток”...

Машини рухалися в бік залізничної станції. На товарній платформі вже чекав вагон для перевезення брудних вантажів. Навантаження зайняло небагато часу, і ось паща голодного вагона закрилася. В’язні були загнані в глухий куток вагона, де не було навіть щілинки для доступу свіжого повітря, конвоїри розмістилися з другого боку вагона під невеличким заґратованим віконцем.

Десь коло півночі, коли потомлені в’язні впали в непробудний сон, підійшов паротяг, підчепив вагона зі секретним вантажем і носунувся по рейках у східному напрямі...

Тільки згодом, попавши в каземат нової тюрми, львівські в’язні довідалися, що вони тепер перебувають у стінах відомої тюрми в Бердичеві. Для них почався новий етап хресної дороги. Тепер вже, напевно, останньої...

В’язні в камерах нічого не знали про те, що творилося за їхніми тюремними стінами, які гарячі наближаються «жнива». Бо світ стояв на грані нової війни. А для них ніщо не існувало, крім чотирьох обколупаних стін тюрми та ще сірої, як осіннє небо, стелі, з-поза яких цідився до їхніх вух надривний людський стогін, що скапував пекучими краплинами в зболені душі...

В камерній темряві люди були глухими на те, що там творилося у втраченому для них назавжди білому світі. Одне дивувало всіх, навіщо стільки часу їх ще тримають живими на отій щоденній моральній каторзі та впроголодь. Невже жаліють для них присудженої останньої кулі, щоб обірвати таке злиденне животіння?..

Дмитро нудьгував у камері, мабуть, більше всіх. Він так поріднився був з Климом, що не міг без нього перебути днини. Тому тепер його особливо непокоїла відсутність Клима. Його дивувало таємниче зникнення друга десь в час переїзду зі Львова до Бердичева. “Втекти, мабуть, не міг, — думав Дмитро. — Так де ж подівся? Що з ним зробили таємно душогуби?..” Не тільки Дмитро, ніхто з в’язнів не знав, коли й куди зник їхній товариш недолі...

Скільки часу вже відсиділи засуджені на смерть, ніхто не міг визначити. Здавалося, цілу вічність. А тим часом червень добігав тривожною землею до свого завершення. Німецькі бомби впали на Київ, а західні кордони стікали кров`ю оборонців, які не мали сил стримати фашистської навали.

Ще так недавно сталінські військові “стратеги доблесної Червоної армії”, які клялися нікому не віддавати своїх рубежів, тепер безладно тікали в паніці, кидаючи напропале свою зброю, військові обладунки, техніку. Рятували життя, яким дорогою теж доводилося розплачуватися. Перед ними, в першому ешелоні втікачів на схід, котилися своїми “чорними воронками” майстри терористичних акцій над місцевим населенням, всі оті енкаведистські служби безпеки. Тікали, замітаючи сліди своїх злочинів. У львівських тюрмах, де в червні нараховувалося близько двох тисяч в’язнів, їх масово, але в стані п’яних оргій, знищували. Кати востаннє насолоджувалися муками жертв, обтинаючи їм носи, вуха, інші органи, відбираючи зір і здираючи пасками шкіру з тіла. Ще інших в’язнів замуровували в камерах живцем, прирікаючи на муки конання. Садистські методи вбивств не мали обмежень: одного священика просто в камері розіп’яли на стіні, а в розпорений живіт впихнули дитячий трупик. Мабуть, з часів канібальських монголів не творилося на цій землі того, що вигадували над своїми жертвами енкаведистські упирі. А щоб хоч трохи скрити наслідки своїх диких забав, покалічені трупи вивозили за місто, в навколишні ліси, і там заривали у великих ямах... Такі ж безчинства творилися в тюрмах по всій Західній Україні: в Самборі й Стрию, Золочеві й Бережанах, Чорткові й Тернополі: якого болю вартий один їх перелік!..

За втікачами одного окупанта марширували переможно солдати іншого зайди, які в скорому часі досягай земель Волині й Поділля. Лінія фронту вперлася в річку Тетерів на Житомирщині, коли бердичівські енкаведисти замітали сліди своїх злодіянь. Львівські смертники дочекалися тут своєї останньої миті. Кати облили гасом і бензиною двері камер і коридори. Коли спалахнуло полум’я, кулеметники вже перекрили всі виходи, прошиваючи кулями всіх тих, хто рятувався втечею від вогню.

Дмитро рішив за краще прийняти кулю в обличчя, ніж згоріти у вогні. Саме в той момент один з кулеметів замовчав, щось в ньому наче заїло. Сам Бог дав Дмитрові добру нагоду для втечі. Дмитро миттєво скочив на жерло замовклої зброї. Розгублений кулеметник не встиг в лежачому положенні швидко зняти з плеча гвинтівку. Поки він це зробив і прицілився в спину втікача, Дмитро вже опинився над річкою Гнилоп’яттю. В момент пострілу його тіло впало у воду і щезло в її глибині. Чекіст, упевнений, що це його прицільний постріл повалив утікача, знову заліг до кулемета, щоб добивати останніх в’язнів...

Тим часом Дмитро проплив чималу віддаль під водою і виринув у прибережних комишах далеко від місця події. Як йому тепер придалася його спортивна виправка і фізична витримка!

До пізнього вечора просидів Дмитро в заростях. Здалеку до нього долітали матюки розсерджених енкаведистів, сигнал тривоги, по якому вони, покинувши перегорілі людські тіла і попелище, залишили місце злочину.

Дмитрові не вірилось: сон це чи дійсно воля. Невже йому пощастило вихопитися живим з того пекла? Там допікалися тіла його побратимів, а він у своїй схованці був цілий і здоровий.

Коли вже добре стемніло, Дмитро вибрався з води і кинувся втікати в поля, де надіявся вранці обсушитися і підкріпитися пшеничними зернятками, а може, ще й горох де трапиться. Звідти добереться до найближчого села, може, не пожаліють йому сякої-такої одежини, куска хліба на дорогу. Головне, добратися до Проскурова. .. З-поза його спини вистрибнув вітерець і побіг, притупуючи босими ногами у темну пустку ночі. А може, то й не вітер — думи його неспокійні важко продудніли в темінь...

В Лісничівці пролунали сигнальні постріли, як полковник Клим Савур, одірвавшись від томливої мандрівки шляхами свого минулого, нарешті вник у хід подій сьогодення. Перехрестившись на Трьох Святителів, чий день сьогодні святкувала Православна церква, полковник вийшов з хатини на подвір`я, де на морозі вже зайняли бойове становище стрільці сотні Тиші. Кожна чота (три стрілецькі і одна кулеметна) на чолі зі своїми чотарями займала вже обране для оборони місце.

—    Стрільці, струнко-о!подав команду чотовий Гарасим, який першим зауважив появу в їх стані полковника. — Пане полковник...

—    Вільно!.. Як настрій, побратими мої, перед боєм?поцікавився командир.

—    Був би настрій кращий, якби не мороз. А то воно в снігу, звісно...

Ану, покажись лишень, котрий морозу боїться?строго спитав сотенний Тиша.Зараз не ти одинвсі погріємось...

Дехто зі стрільців усміхнувся.

—    Добре, хлопці, якщо жартується при всякій погоді. А мороз нинісправжнісінький москаль, тисне безжально,говорив добродушно полковник. Він не мав звички тримати підлеглих в надмірній субординації. Для нього кожен стрілецьнасамперед людина. До всіх він надто чуйність проявляє, бо знає, як необережним словом іноді можна скалічити людині душу, спричинити їй біль... А він завжди “воює”з найменшим проявом грубощів чи брутальності, чого ще не позбулося людство... І за це стрільці любила командира і глибоко, мов батька, поважали.

А полковник продовжував:

—    Головне, пам`ятати, що відстоюємо своє становище. Усвідомлення свого обов`язку допоможе не тільки одному з вас, а побратимам, всім, хто стоїть поруч мужньо, до кінця... І не залишати становища самовільно, навіть при прямій загрозі життю. Відступ, як знаєте, теж стратегія і можливий тільки по команді, коли потрібна зміна позицій. Всім зрозуміло?

Та що питати? Звичайно, всім,поручився за сотню Тиша.

А противник з ходу не зав`язує бою,переключився на розмову зі сотенним полковник.Сигнальними сальвами стягає до себе розпорошені сили. Мабуть, справді гаряче буде...

Знаємо його тактикупосіяти силою страх,підтвердив сотенний.І ми не ликом шиті...

Постріли з ворожого боку почастішали. Тепер заговорили кулемети.

—    Починається,мовив полковник, піднявши над головою свого іменного пістолета.Ну, волонтери мої, з Богом!.. Привітаємо винцем карателів, які зухвало полізуть на наше становище. Смерть ворогам!..

При появі нападників на просіці вдарили по них прицільним вогнем рушниці, десятизарядки. І тільки при появі ворожої лави затріскотали радянськіпапашки” та німецькі автомати. Команди “Вогонь!” чекала готова до бою кулеметна чота. Сотенний беріг кожен набій для цільового призначення.

Ворог підтримав наступ своїх військ кулеметним вогнем. Миттєву розгубленість командирів, якої, на щастя, не доглянув жоден стрілець, викликав удар прямим наведенням сорока-п`ятки, яка з першого пострілу знесла дах домівки.

“Такій зброї буде важче протистояти”,осяйнула полковника думка.

Сотенний Тиша відгадав думку полковника.

—    Плюнути б їй в горлянку з гранатомета,пригнічено мовив.Та де його в дідька візьмеш...

І тут попросив слова розвідник Тихоліз:

—    В мене, пане сотенний, є думка. Якщо дозволите...

—    Хай скаже,погодився полковник.

—    Кажи все, непосидо, тільки по ділу,попередив сотенний Тиша.

—    Я міг би розв`язати ту головоломку...почав, як завжди з дотепу, стрілець Тихоліз.Якщо дозволите... я доберуся під саму її цівку і всуну їй в пащеку оте яйце...

Тихоліз показав свою лимонку, яку приховував на скрутну хвилину для солідної, як говорив, справи...

Сотенний з полковником, вражені почутим, заніміли в подиві.

—    Ти?врешті вхопився рятівної думки сотенний.Але чи відаєш ти, що та “свічка” навіки обірве й твоє життя? А воно ж в тебе одне...

Тому й кажу, що зважив все,відповів стрілець.Життя, пане сотенний, можна й тут нерозумно згубити... А мій задум тільки на користь побратимам, якщо затулю пельку отій шельмі...

Тихоліз навіть в такій поважній розмові з командиром не міг обійтися без своїх жартів... Не раз хвалився побратимам, що нічого в житті так собі не бажає, як зустріти розумну смерть. Просто вірив, що в хвилину жарту костомасі стане млісно і вона відступиться осоромленою. А якщо ні... Найбільший жартун сотні вів себе не як перед командирами, в яких просить дозволу на небезпечне завдання, а ніби на сільських вечорницях, десь біля батьківської хати. Така вже весела у нього вдача зроду...

—    То що ж, пане полковнику, домовилися? А чи почекаємо, аж вони нас запросять?перервав мовчанку Тихоліз, бо бачив, що із сотенним не знайде спільної мови.

Мовчали командирські голови. Поки стрільці відбивають першу атаку ворожого війська, вони вирішували нелегке завдання, від якого залежить доля людини, а від її дійі доля їх усіх...

Нарешті полковникові слова прорвали гнітюче мовчання.

—    Такого наказу я не в силі віддати. Якщо жертовність добровільна. ..

—    Власне, і я так гадаю, пане полковнику,спалахнув зраділий Тихоліз.Це не потрібно комусь. Україна, як своєму синові, наказує мені...

Полковник обійняв ще зовсім юне тіло сміливця (та ж йому ще дев`ятнадцять не добігло, а він вже прожив таке гідне наслідування життя) і якимсь надломленим голосом сказав:

—    Тодіз Богом, юний друже!..

—    Я сподівався, що серце ваше зм`якне, батечку мій, якщо дозволите так...

—    Дозволяю... Тільки як ти там... синку?..

—А я шинелю і шапку їхнього бійця роздобуду, а в тій одежі й рідна мати мене не впізнає, не те, щоб якийсь там москаль...

Із кличем "Слава Україні!” юнак миттєво зник. Не почув навіть відклику командирів “Героям слава!”

Тільки тепер крадькома полковник змахнув з повік непрохану сльозу...

Навколо Лісничівки лютувала зброя. Вогнева пальба заглушила тривожне вовче скигління в Цуманських лісах.

Вороги не підраховували своїх жертв, яких зазнала команда стрибків” та спецбатальйон енкаведистських військ. Вони вперто лізли під прицільний вогонь оборонців. Але й оборонці вже не дораховувалися своїх стрільців у кожній з чот. Крики поранених змішалися з пальбою зброї, яка живим нав`язувала якийсь щемний смуток у глибинах душ. Але завзяття не вичерпувалося в жодній з воюючих сторін, всіх вабив смак здобутої перемоги.

Ще кілька стрільн, запущених ворожою сорокап`яткою, завдали смертельного удару оборонному становищу полковника Клима Савура.

Командира не покидала думка, як там, у ворожому оточенні, діє добровільний смільчак, шукаючи в лоні небезпеки свою смерть ради врятування життя своїм побратимам. Шлях до ворожої “пушки” напрямки не такий вже й далекий, але з вимушеним маневруванням по чужому запіллі не такий вже і близький...

У перерві, як тільки перша ворожа атака захлинулася в крові, коли противник терміново перегруповував свої сили для нового штурму, зброя дещо відпочивала.

І тоді полковник з підбадьорюючим словом звернувся до свого війська:

Волонтери, військо моє славне! Браття!... Стоїмо, бо міцно ми стали. Не здригнемося й далі в обороні своїх становищ, бо так досі стояли в усіх битвах!.. Нас не залякає гнів самого сатани. Вже не раз ми доказували, що смерть нас не лякає. Ізавжди перемагали... Якщо ж доля відвернеться цього разу, то приймемо присуд її, як наші предки приймали, з честю, дивлячись смерті у вічі... Не осоромимо їхньої пам’яті, ні нашої неньки-України. Україна мусить вистояти, навіть якщо нас...

Його бойове звернення перервав новий говір зброї. Більшовицька атака зірвалася з місця. І знову, як першого разу, затріскотали “папашки”, гаркнулидехтярі”. Гарячі кулі неслися собі назустріч до обопільного обійму, сіючи в протилежній стороні смерть... кров... муки...

Стрільно сорокап`ятки ще раз вибухнуло на повстанських позиціях, добре прорідивши їх своїм вибухом. Після цього громового удару кожна з чот втратила чимало своїх стрільців.

Наступати ворожим лавам заважав бар’єр з мертвих солдатських тіл. Та бойовий запал не зупиняв червоних командирів від їхнього кривавого задуму: будь-якою ціною вдертися у ворожий їм стан.

І раптом несподіваний для всіх страшний вибух на позиції ворога зупинив його штурми. Наступаюче військо, скориставшись вибухом за своєю спиною, відкотилося назад. Здалеку залунали матюки і брудна лайка більшовицьких командирів...

Полковник Клим Савур перехрестився:

—    Господи, прийми офіру цю твого вірного слуги Тихоліза, посели його душу на лоні славних предків...

—    Герою Українислава!випрямився в повний зріст, забувши про обережність, сотенний Тиша.Слава стрільцю Тихолізу!..

—    Добру послугу вчинив нам ціною власного життя,підтакнув полковник у задумі.Не забудемо його подвигу.

Необережність сотенного не минулася йому безкарно. Прицільна ворожа куля впилася в його тіло, схибнувши дещо вліво від серця. Але і цей промах матиме печальні наслідки... Сотенний схопився за рану і приліг на землю.

—    З кулями погані жарти,спохмурнів полковник.Особливо, коли цілиться тобі в серце сліпа ненависть...

А тоді до стрільців:

—    Чотаря Темного до мене!..

Ройового Темного нещодавно призначили на місце вбитого чотаря Грізного. Тепер обов`язків у Темного побільшало. І ось викликає його полковник.

—    Пане полковнику, на ваш виклик чотар Темний прибув!

—    Вільно, чотарю... А справи до тебе ось які. Не обсидівся ще ти на своїй новій посаді, а вже треба думати про зміни...Полковник пильно подивився в очі розгубленого чотаря.Оцінюю твої здібності і призначаю тимчасово сотенним до одужання Тиші. Потягнеш службу?

—    Буду старатися. Та, може, є кращі за мене?..

—    Розмові кінець. Йди до сотні і дій на свій розсуд. А моя допомога тобі забезпечена...

А тоді полковник звернувся до стрільців:

—    Хлопці, допоможіть віднести сотенного в будинок...

Сотенного Тишу поклали на простелені на долівці кожухи, і санітар взявся зупиняти кровотік...

Тим часом стрілянина на Лісничівці припинилася. Очевидно, красні командири з`ясовували в своїх підрозділах, що за божевільний солдат поліз до жерла “пушки”з лимонкою. Чи не диверсійний це акт? А якщо так, то як проник ворог до них в запілля і хто допустив заброду до гармати?

Питань у них було чимало, і треба було бій перервати. А крім того, у командування мало було надій “бандерію” укоськати самимипапашками” і “дехтярами”. Треба було завезти на бойову позицію нову гармату, замість пхати людей на забій...

Бойове затишшя стрільці сотенного Темного використали по-своєму. Вони добували зі своїх наплечників сухий “похідний пайок” і обідали.

А в напівзруйнованому будиночку, тамуючи гострий біль від рани, весь поблідлий і знесилений, сотенний Тиша намагався скрити від полковника свій критичний стан. Він навіть спробував задрімати, щоби в сні загубити біль. Але це йому ніяк не вдавалося.

Полковник Клим Савур не відходив від пораненого. Побачивши, що той стулює очі до сну, сів біля столика, де сидів до початку бою, і щось замріявся... І знову перед ним відчинилося вічко чарівної скриньки спогадів неповторного минулого, в яке він упірнув своїми думками й серцем. Згадував бойові дороги та пригоди на них у створеному ним повстанському війську...

Волонтером свободи на Волині

Вулицею старовинного подільського містечка Полонного, що розкинулося над невеликою річкою Хоморою, в один із передспасівських днів того пам’ятного сорок першого року йшов поважний сивий, хоча ще молодечої статури, чоловік. Йшов він заглиблений у свої нелегкі думи, а його сумні очі, ніби ховаючись від перехожих, безцільно блукали по людських кроках.

Залунала чужа вояцька пісня лицарів у сталевих касках, які чітко вибивали кованими чобітьми по шосе похідного арійського марша. Їм услід неслася з веселим гамором і гиком зграйка міських пустотливих дітлахів, передражнюючи своїм пискливим “цвай-драй” Перехожих, як видно було, не цікавили ні захоплені своєю піснею вояки, ні витіюваті крикуни. Кожному, як кажуть в таких випадках, своє.

Посивіла людина раптом здригнулася від голосу перехожого, що став перед нею, як вкопаний.

—    Дмитре, ти? Не хотілось би привида зустріти...

—    Клим, їй-бо, у власній подобі, — зрадів розгублений спершу Дмитро, бо це був таки він. — Здоров, брате!.. Як же це ти?..

—    А ти хіба інший? Та ж нашого брата, чув, у вогні всіх поклали...

—    А мене сили небесні та власні ноги винесли з того пекла... Ходім у сквер на лавочку, там і побалакаємо...

На подив перехожих, два чоловіки, підтримуючи один одного руками, зійшли з тротуару.

Тихо моргало золотими переливами серпневе сонце. Вітерець

— не шелесне, бо припав до декоративного куща, щоб підслухати дивної сповіді двох вирваних долею зі смертельного обійму людей, яким судилося ще новими подіями збагатити своє життя.

Друзі по черзі розповідали і дивувалися своїй винахідливості у хвилини скрути. Дмитро розповів усе, що вже відбулось, а про свої плани на майбутнє ще скаже.

Тепер розповідав Клим:

—    Всю дорогу у вагоні, коли нас везли на Бердичів, я тільки й думав, як піти зі світу цього гідно, не від кулі в потилицю. І коли нас привезли на місце, мені раптом захотілося “вмерти” на ворожих очах, як завершувалося вантаження в’язнів. Я лежав у куті спорожнілого вагона непорушно. “Он што, ріхнулся? — кинув збайдужіло старший з конвою молодику. — Пойді, Вань, іспитай єво штиком: єслі труп, то хрєн с нім”... Чекісти повискакували з вагона в прірву ночі. А Ваня підійшов до мене, присів навпочіпки, поляскав пальцями по обличчі: “Подох? Аль...” В цю мить моя рука стиснула йому горлянку. Навіть не писнув, тільки вирячив з несподіванки здивовані очі... Я швидко втиснувся в його шинелю, натягнув будьонівку. Чоботи, на щастя, прийшлися по нозі. Вискочив я з “вінтовкою” з вагона і приєднався до групи конвоїрів. “Вань, а Вань, — спитав, не озираючись, старший. — Подох той?..” “Ага, готов”, — відповідаю, а сам — на лезі ножа... Всі поспішали напихати в’язнями тюремні вантажівки. Я завернув праворуч і зник у темряві...

—    Климе, але ж такого в житті не буває, щоб москаль так легко відчепився, — видихнув Дмитро здивування.

—    Справді — ні. Але раз на сотню випадків сталося. Замість гідної смерті я здобув волю...

Далі Клим розповідав, як вибрався з тієї далечі до Львова, як зустрівся з друзями, яких енкаведисти не встигли арештувати.

І ось у нього тепер нове завдання...

Про те, що націоналісти з-під стягу Степана Бандери проголосили у Львові акт відновлення Української Держави, Дмитро вже знав. Але про похідні групи на східні землі України почув уперше. З такою групою Клим прибув зі Львова на Рівненщину. Як член Крайового Проводу ОУН, він тепер виконує завдання організації на землях, де національна свідомість українців десятками літ притлумлювалася чужинецькими режимами. Тепер треба ті перелоги орати і засівати добірним зерном. Щоб вирощувати місцеві національні кадри і допомагати в їх підборі, провід направляє своїх виховників-інструкторів. Вірний (тепер таке псевдо Клима), як член Рівненського Крайового Проводу ОУН, вже провів роз’яснювальну роботу в Дубні, Острозі, Славуті, Шепетівці, допомагаючи людям підбирати кадри для адміністративної самоуправи в організації місцевих симпатиків ОУН.

Про себе Дмитро говорив мало, бо нічого зараз він ще не осягнув. Про втечу розповідав докладніше: і як щасливо вискочив з вогню, і як мокрим і голодним уночі добирався до першого на його шляху села Малосілок, і як прийняли втікача ті добрі люди, даючи йому в себе тимчасовий притулок...

Спочатку Дмитро налаштовувався на повернення до рідного дому, до матері, що очі, певно, прогляділа вже, очікуючи на свого Дмитрика. Але збагнув, що шлях туди йому відрізано назавжди. Там на кожному кроці пам’ять йому нагадуватиме про Дарку, про її мученицьку смерть. Вічно серце краятиме, болями облягатиме душу. Ні, туди йому ніяк не можна повертатися.

А куди ж піти, в які сторони податися? У Станіслав? Чи там зберігся хто після тих повальних погромів? Більшість його побратимів не минула катових рук. Тож як, все починати з нуля?.. А тут ще почув, люди розповідали, що десь на Поліссі ще з перших воєнних днів постала “Поліська Січ”, яку заклав Тарас Бульба, щоби боротися за українську державність... Люди йдуть до нього звідусіль, і все шукачі правди та свободи. Чи так воно? Багато говорено: щось таки мусить з того бути. І вже погодився Дмитро шукати свого призначення серед щирих поліщуків, як раптом збагнув: там, у тій далечі, а чи тут, на місці, — скрізь потрібна важка виснажлива праця. І все ради однієї мети: для покращення життя одуреного віками не одним окупантом рідного народу. .. Нарешті Дмитро вирішив: тут, в селі, яке дало йому перший притулок, влаштувати своє життя. Він доб`ється від нової влади дозволу і допомоги відкрити народну школу для дітей і працювати в ній виховником. Для молоді організує товариство “Сокіл”, як це було на його батьківщині, а для сільських трударів відновить старий добрий просвітянський звичай: до книги горнися, народе, в освіті твоя сила і добробут... Боже, та скільки ж тут справ! А він ще журиться, куди приложити руки?!. Тільки б сил вистачило, щоби все охопити!

Нові мрії заполонили всього Дмитра, і якби не оця зустріч з Климом...

—    Слухаю я тебе, Дмитре, а сам думаю: а чи не поїхати тобі отак зі мною зразу до Рівного? Де пульс нашої крайової організації...

—    Як, а багатостраждальну периферію залишити напризволяще?..

—    Не зовсім так... Ти розумний, з потрібним рівнем знань, врешті, людина мужня, витривала, як кажуть, часом перевірена. Такі люди нам — во, як потрібні! — показав ребром руки на горло.

— Тут, на периферії, шкода розум твій закопувати. Такі, як ти, повинні змагатися на вищому рівні, в Проводі, де розробляються всі заходи для низів, культурницькі й господарські, що мають зміцнювати нашу політичну зрілість і зверхність над тими, забродами з чужини, хто прийшов до нас встановлювати свої порядки, а не заради нас. А перемогти їх в цьому нам допоможе наша свідомість, швидка орієнтація і, звичайно, праця...

—    Я твої думки підтримую повністю, — сказав Дмитро. — Але чи не стало би моє пересування по владній драбинці зрадою тих, кому я обіцяв своє опікунство?

—    Робити корисну справу для загалу, а не для його окремої ланки — навіть під відступ не підпадає, не то, щоб під зраду. Це я кажу тобі, як боєць бійцю нашої національної ідеольогії...

Думає Дмитро: звалився Клим, як сніг на його голову. З своїми пропозиціями, що більше схожі на вимоги. Звичайно, партійна відповідальність — перш за все. Але ж не можна витоки всіх справ, особливо тих, що торкаються особистості, насильно підганяти в прокрустове ложе загальних, коли вони ще не здеформовані. Є речі, які піддаються насильному нівелюванню... Для цього й час потрібен, а не скороспілі нагальні вказівки зверху...

—    Подумай, друже, — ніби відгадав Дмитрові думки Клим.

— Я тебе не підганяю. Вибір за тобою. Якщо погодишся прийняти мою пропозицію, то ось за цією адресою приїжджай до мене в Рівне. Там тобі дорогу до Вірного покажуть...

Зустріч з Климом багато дечого змінила в Дмитровому житті. Будуть ще сумніви, хвилинні вагання, буде перетасування всіх “за” і “проти”, поки, нарешті, Дмитро на приятельській ноті не попрощається з людьми свого оточення й не пообіцяє їм завжди про них пам’ятати. Поїде до Рівного, бо тільки там зоріла перспектива його майбутнього.

І ось однієї серпневої днини Дмитро опиняється на вулицях незнаного йому досі міста Рівного. За адресою, даною Климом при зустрічі, швидко знайшов Вірного. Під своїм підпільним псевдом Охрім (нові друзі в Крайовій референтурі Проводу ОУН за його світловолосу голову називали його ще й Білашем) поринув у життя нового середовища. Політичну обізнаність новоприбульця, його спортивні та військові здібності зразу тут помітили й належно оцінили. З нього вийде відомий політик, а в майбутньому, при потребі, добрий військовий діяч. Але ці задатки-здібності треба ще удосконалити згідно із діями в сучасних умовах. Для цього провід скеровує Охріма на навчання до підпільної військової школи Вірлика в Луцьку. Таких підпільних шкіл, організованих Військовим Штабом при Головному Проводі ОУН, було більше: у Великих Мостах на Львівщині, в Поморянах, біля Раде-хова. Але вони знаходилися далеко, на галицьких землях. Охріма скеровують у Луцьку школу, створену теж з наказу Головного Проводу.

Вірний попрощався з Охрімом, а через день сам залишив Рівне. Провід включив його у харківську похідну групу для особистої охорони керівника групи Сенишина. Шляхи друзів розходилися назавжди.

Настав вересень — перший місяць осені. Тривожної осені, бо після арешту гестапівцями Голови Проводу ОУН-революційної Степана Бандери та його однодумців з уряду Карбовича почалося масове переслідування й арешти багатьох діячів ОУН.

Перша вереснева Конференція Проводу ОУН схвалила директиву про підготовку населення України до повстанської війни проти німецьких окупантів та більшовицької партизанки. Підготовкою мав керувати Крайовий Військовий Штаб за допомоги мережі військових референтів при крайових, обласних і районних проводах ОУН. Творитися це мало, звичайно, в умовах конспірації.

Гестапівці шаліли в пошуках націоналістів. Хапали всіх, на кого падала тінь підозри. Багато членів ОУН тоді загинуло. Німецькі жандарми брали під свій контроль всяке пересування людей. Це стосувалося й похідних груп на схід. В останній день серпня у Житомирі ворожі кулі обірвали шлях до столиці України Сеника-Грибівського та Сціборського, а в жовтні такі ж жандармські німецькі кулі в Миргороді перекрили шлях на Харків групі Лемика-Синишина. З ним загинув і особистий охоронець Клим-Вірний, побратим Охріма.

Повернувся Охрім до Рівного і тут дізнався, що його побратима Клима на вічний спочинок прийняла полтавська земля. Щоби в пам’яті зберегти це дороге ім’я, Охрім прийме нове псевдо — Клим Савур. Під цим іменем він пройде свій короткий життєвий шлях до кінця...

Виконуючи директиву вересневої Конференції Проводу ОУН, Клим Савур віддасть весь свій військовий і організаторський талант прискореній підготовці збройного підпілля, творенню Самооборонних Кущових Відділів. Ці самооборонні боївки, що складалися з роя (десять-п`ятнадцять чоловік) або чоти (два-три рої) формувалися головно з місцевих людей для захисту населення від пограбувань німецькими “контингентовими експедиціями” чи від нападів польських банд.

Поки-що треба було обмежуватися тільки такими боївками. Та в задумах Клима Савура (він тепер займав посаду Крайового Провідника ОУН на Поліссі й Волині) визрівав план створення більш масових повстанських загонів, які при потребі можна б об’єднати в єдиний військовий загін, що мав би стати прообразом майбутньої української армії.

—    Як ті поліські козаки-бульбівці? — поцікавився військовий референт провідника Остап.

—    Я, Сергію, маю на увазі дещо іншу армію, ніж ота азартна гра в козаків “поліського лозового козацтва” з його аматором-отаманом... Так, нам потрібна національна революційна армія, але в іншій структурі, армія європейського взірця... А ми загралися в козацтво і граємось вже сотні літ...

Клим розповідав Остапові своє бачення майбутнього українського війська, його задум витікав з глибинних джерел — Другого Великого збору Оун, з його настанов і завдань створення військової сили для революційної боротьби за українську державність.

—    Це думки не якоїсь особистості, хай і вельми обдарованої, це колективний погляд політиків і професіоналів.

—    Згоден, колективний розум — прозорливіший і далекоглядніший. .. Але й тут заковика: потрібен час і відповідні умови, до яких ми ще не підготовлені...

—    А я мрію, дуже прагну вже такого часу, — говорив, ніби впірнав у свої думи, Клим Савур. — Прагну і готовлю себе до нього...

Час революційних дій настане, коли Друга Конференція ОУН, у квітні наступного, сорок другого, року кине клич до проводів усіх рівнів припинити партизанську самодіяльність і розпочати творення перших військових формувань.

Клим Савур сприйме той сигнал серцем полководця й дипломата. Він звернеться до Головного Проводу ОУН за дозволом на розширення Самооборонних Кущових Відділів для боротьби з більшими ворожими угруповання, а також на створення мобільних збройних відділів для вільного маневрування на місцевості.

Військова Референтура проводу взяла це до уваги. Її керівник сотник Шух (майбутній головнокомандувач повстанською армією генерал-хорунжий Тарас Чупринка) з приводу того мав розмову з членом Головного Проводу ОУН Шелестом.

—    Поїдете, Василю, з Юліаном на північно-східні землі і простежите, де там можна закласти постійні випадові бази військових відділів ОУН...

Консультанти поїхали. На Чернігівщині й східній Житомирщині, бачили, нема умов для закладання наших баз, бо надто вкорінена більшовицька партизанка. Але такий сприятливий ґрунт знайшли на Рівненщині, Ковельщині й західній Житомирщині. Про це Шелест повідомив Шуху депешою.

На Покрови, перебуваючи на Волині, Шелест-Зов отримав наказ-відповідь Шуха: збройний виступ проти окупантів не тільки дозволяється, але й проголошено.

Ще до появи цієї так довго очікуваної відповіді Головного Проводу ОУН Климів військовий референт Остап поїхав на Полісся збирати добровольців у повстанський загін...

Повернувся Остап у мінорному настрої. Те, чого він дорогою надивився, кров’ю накипіло на серці. Майже всі села замережили пустки прокуреними димарями. Близько сотні сіл розсіялись попелами й муками конаючих селян між почорнілих румовищ.

—    З різних сіл до нас приєднувалися поліщуки, — розповідав Остап Климові свою невеселу одіссею. — Один з Піддубець був очевидцем покарання селянами чотирьох польських посіпак, німецьких вислужників, яких ті, доведені до відчаю, в хвилині пороздавлювали... А на фільварку під Сарнами селяни сокирами порубали директора “лігеншафту” і його помічників, не витримавши наруги над собою. Скрізь народ стихійно рветься до боротьби... Щоб залякати “слов’янських рабів” і добитися їх сліпої покори, гестапо хапає сотні заложників, яких привселюдно тут же вішають або розстрілюють. Відділи СС-ів руйнують ці села, вимордовують жінок, старих і дітей... Повернулося на нашу землю дике середньовіччя...

—    Кортеліси дали почин цій трагедії нашого народу, а кульмінацією стали Кам’янка... Цумань... Клобучин... і всюди невинна кров... всюди жертви, — підтримав Остапа схвильований його розповіддю Клим. — Надто дорогу ціну сплачує наша людність... Окупанти міняються, а людська крівця як лилася, так і продовжує литися...

—    Пора їм виставляти рахунок і вимагати погашення боргів, — зійшов на підвищений тон Остап, бо душу розривало гнівне кипіння.

Клим збагнув, що побратимове тіло наливається вже не обуренням — ненавистю.

—    Заспокійся, Сергію, сліпа ненависть завжди змішує з провиною невинність. Наша помста має бути зваженою й розумною, бо інакше безпідставній злобі не буде меж. Ми ж не різники, якими вони нас змальовують. Перед нами інша мета...

Добре мовити Климові, який на місці і не бачив очевидь того, що відбирає людський розум й затоптує в бруд мораль...

А Клим в своїх думах згорав болем не менше, ніж Остап. Згадав жертви недалекого минулого і втрати сьогодення... Скільки вже настраждався над втраченою Даринкою?! А смерть Клима-Вірного? А сотні смертей цвіту українських патріотів на шляхах до мети? Хіба легко переносилися втрати Олени Теліги з групою й Дмитра Мирона-Орлика, Анни Максимець та її криворізьких однодумців? А тюремні й концтабірні одіссеї Івана Климова-Легенди чи Олекси й Василя Бандер?.. І всі клали своє життя в ім`я перемоги ідеї України! Скільки цвіту народного пожинає смерть щодень не на полі слави, не даючи йому доцвісти?! Та хіба ж їх хто в змозі перелічити, коли їм наймення легіони?! Хіба справді всі вони народжені під нещасним знаком зодіака, а чи, просто, винною в їх загибелі стала проклята війна?! Врешті, всі ми народжені під владою смерті, яка рано чи пізно велить приходити всім на її клич... Але життя в своїй суті безсмертне, бо воно в новім тілі оновлюється, народжується і знову продовжується. Ще на нього ніхто не придумав такої “кулі”, яка б його вбила на планеті. Бо тоді такий божевільний винахідник вбив би і себе...

Клим здригнувся, наче зі сновидінь, стряснувши з себе тягар сумних думок.

"Та що я, справді, віддаю себе на забаву печалям!.. Вмирати зібрався, чи що? Ой, зарано ще... зарано.."

—    Нас кличуть ще великі поважні справи... — сказав вголос, і лиш тепер завважив, що Остапа вже поруч не було...

“Вишколює сотню, — подумав Клим. — Служба в польському війську старшиною не минулася безслідно... Підготує собі січовиків — те, що треба...”

Інший сотник Довбешко-Коробко, який набрав собі сотню на Луччині, теж зайнявся вишколом своїх новобранців.

Ряди повстанців масово поповнювали поліщуки й волиняни. Вони приходили на збір новобранців ще зовсім необізнаними з військовою справою. Одягнуті хто як, головне в селянську одіж, а дехто мав трофейний мундир німецького вояка чи шинелю більшовицького партизана, з роздобутою, тільки їм відомо як, зброєю, бо у війську для новобранців запасної зброї не було. Зате прийшли вони на поклик серця, як українські патріоти, готові скласти своє життя за визволення від чужинців отчого краю.

Новобранців зараховували на початковий вишкіл при сотнях. Їх навчали вмілого поводження зі зброєю і застосуванням її в бою, тренували спортивними вправами й форсовими маршами із системою перешкод, проводили різні бесіди й лекції морального й патріотичного змісту. Коли селянські хлопці вже осягнули дещо з тих наук, їх за давнім козацьким звичаєм “охрещували”: кожен діставав прізвисько (це називалося псевдо), яке вносилося до сотенного реєстру і під яким кожен повинен був діяти згідно із правилами конспірації. Кожен новобранець складав присягу зберігати вірність товариству і народові, бути мужнім в бою, дисциплінованим бійцем. Тільки тоді кожен з них міг вважати себе гідним імені вояка повстанської армії.

Повстаньські сотні зростали. Вже в лютому сорок третього такі сотні були створені на Кременеччині (сотня Крука), в Пустомитьських лісах (сотня Дороша), в районі Степані (сотня Яреми). А коли в березні на бік повстанців перейшло багато станиць Української “допомогової поліції”, ці сотні перетворилися на курені: курінь Голобенка (з сотнями Байди, Кубіка, Залізняка), курені Щуки і Яреми. Створена цілість приймає офіційну назву УПА-Північ, командиром якої стає Крайовий Провідник ОУН на Північно-Західних Українських землях (ПЗУЗ) полковник Клим Савур, а шефом його штабу полковник Шелест-Зов, який доклав багато сил до створення цієї цілості. Ця військова цілість і стане початком прославленої в наступних битвах УПА.

Перші сотні повстанців починали боротьбу проти червоної партизанки та її посібників — польських колоністів. Більшовицькі провокатори і грабіжники скоро відчули міць Остапової руки, його твердість і непохитність в боротьбі, за що прозвали його “Серйожою-садістом”. Відбивши охоту цим бандитам до наживи, повстанські сотні скеровують свою боротьбу проти німецьких окупантів. Першою в бою з ними зустрілася під містечком Володимирцем сотня Довбешки-Коробки.

Початковий етап свого створення повстанська армія репрезентувала вдало. Тепер потрібно було розширяти терени її дій, організувати вишкіл командного складу і водночас удосконалювати її структурованість. Всі думки полковника Клима Савура зосереджувались на своїм дітищі — на творенні великої боєздатної повстанської армії, яка стоятиме на захисті поневоленого народу, боротиметься за його звільнення від усіх окупантів. Кожна перемога чи невдача хвилюватиме полковника і як людину, і як майбутнього полководця. Всі будуть в нього на обліку, вкарбовані серцем, щоб винести з них уроки для наступних битв і не повторювати старих помилок і промахів. Бо за кожну похибку доведеться платити людським життям. За час його керівництва цими збройними військовими формуваннями буде проведено тисячі бойових і політико-пропагандистських акцій проти німецьких, угорських, польських і більшовицьких окупантів. У багатьох із них він братиме особисту участь, роз`їжджаючи землями Волині.

А поки що... тій грандіозній благородні меті стояли на заваді існуючі в ОУН політичні чвари, що розривали організацію і ділили її на мельниківців і бандерівців, на більших і менших революціонерів! А стати було б їм однією командою, єдиною потугою, бо ж і мета в них одна — вибороти вільну незалежну Україну, хоч методи і шляхи її досягнення в них різні. Позабути б нам старі незгоди, розбрати й поділи, губимо себе тільки ними... Отож і маємо нині: в них “Блакитний” на Кременеччині, “Білий” на Волині та “Волинець” на Рівненщині, свої табори й плани дій; у нас же — свої сотні, своя тактика. А ворог за плечима спільний, один на двох...

Від думок про політичні тактичні незгоди Клим переноситься на інший бік справ, на структуральні проблеми війська. Не подужати йому самому будівництва верхнього поверху військової піраміди, для цього потрібні спеціальні знання. А втім — це не його тільки справа. Є для цього спеціалісти в Головному Проводі ОУН, які розробляють кістяк армійської будови, спільний для всіх регіонів. А нижню і середню ланки цієї будови формувати можемо самі, зі своєю військовою референтурою й штабовиками. Сотня в усі часи була бойовою одиницею, і її стрілецький склад знайомий всім — це три-чотири чоти. А в чоті стільки ж роїв. Будуть ще, напевно, якісь відділи: господарські, зв’язкові, санітарні. З сотнею все зрозуміло, а як бути з вищим ешелонами?..

В один з травневих днів з Головного Проводу ОУН прибув координатор з розгорнутою схемою структурування Української Повстанської Армії (УПА). В своїх передбаченнях для низової ланки військової піраміди Клим був непомильним. А щодо верхніх щаблів... В основі організаційної побудови УПА лежить принцип територіальності. Вся УПА ділиться на чотири групи: УПА-Північ, УПА-Захід, УПА-Південь та УПА-Схід. Згідно із статутом ОУН командиром кожної групи призначається голова Крайового Проводу, тобто в групі УПА-Північ ці функції переймав Клим Савур.

— При командирові кожної з груп діє свій штаб з відділами: оперативним, політичним, бойової підготовки, зв’язку й господарським, — наголосив гість-координатор. — Щодо дислокації, група УПА-Північ займає Рівненську область, а також райони Володимир-Волинський, Маневицький, Колківський та Цуманський Волинської області. Всі ці терени треба поділити на три територіяльні воєнні округи (ВО).

Координатор подав Климові Савуру списаний аркуш паперу з чітким поділом на ВО та списком осіб, рекомендованих групі УПА-Північ Головним Проводом на командирів та їх штабних шефів.

Клим докладно ознайомився з поданням Центру.

ВО “Турів” посяде Волинську область. Її очолить майор Рудий, його заступник Вовчак, а шефом штабу призначається майор Богун. Рівненську область ділять інші дві округи: ВО “Заграву” очолить командир Пташка, його заступник сотник Івахів і шеф штабу майор Макаренко, ВО “Волинь-Південь” — командир Береза і шеф штабу Черник.

Гість з Головного Проводу пояснював далі:

—    Щодо складу оперативних і бойових одиниць (куренів, відтинків, загонів) — це вже на розсуд командира групи, його заступника, командирів тих одиниць зі своїми штабами, призначеними крайовою екзекутивою ОУН з її активу.

—    В складі куренів є істотні зміни? — поцікавився заступник командира групи Бусол.

—    Майже ніяк. Курінь може складатися з трьох-чотирьох стрілецьких сотень, чотирьох окремих чот — важких кулеметів, ПТР, штабної розвідки і забезпечення. Додається ще два відділи — жандармерії і санітарний. Курінь очолює курінний, йому допомагають заступник і начальник штабу, два коменданти — служби безпеки і господарник... Три-п’ять таких куренів творять відтинок фронту. Воєнна округа має в своєму підпорядкуванні декілька відтинків... Відділ є бойовою одиницею групи, а оперативною — є загін. Оце начебто й все...

По з’ясуванні всіх настанов і рекомендацій центру гість-координатор передав шефу штабу Шелесту-Зову декілька примірників бюлетня “Вісті з фронту УПА”, наголосивши, що там якраз видрукувані відомості про перші бої відділів групи УПА-Північ. Тоді, сівши на коней зі спеціальними охоронцями, залишив постій Клима Савура.

—    Друже Климе, — обірвав затягнене мовчання шеф штабу.

—    Візьми ось примірник бюлетня і переглянь на дозвіллі. Факти знайомі, але хіба не буває несподіваних аналогій? Крім того, навіть чужим досвідом не розумно нехтувати. Вчитися треба не тільки на успіхах...

—    Гаразд, — мовив Клим, беручи примірник бюлєтня, — пройдуся у вільну хвилину місцями наших звитяг, хоча й, можливо, старі зарубцьовані в серці рани ще закровоточать...

—    Розумію, маєш на увазі втрату друга Остапа... Та життя на місці не стоїть. Його справу продовжують інші. Ми стали на такий шлях, на якому без жертв не буває...

Допитливі очі Клима зупинилися на розгорненій сторінці бюлетня. А тоді повільно помандрували по друкованих рядках, ніби хотів все забрати до пам’яті...

Перший бій з німецькими окупантами звела сотня Довбешки-Коробки сьомого лютого під Володимирцем. Тут ворог зазнав значних утрат — в людях і зброї. Наступний бій стався двадцять другого (того ж місяця) біля Висоцька. Німці значно переважали повстанську сотню. А ще отримали підкріплення, і повстанці змушені були відійти до лісу. Ворог залишив на полі бою двадцять своїх солдат, втрати повстанців були порівняно мізерні: двоє стрільців, але одним з них був... командир сотні Довбешко-Коробко...

“Які жертви починаємо приносити!.. — вдарила до скронь болюча думка. Такий командир був! Все під кулями ходив попереду, поки свою знайшов... Смерть не перебирає, хто більший герой, не ділить на ранги свої жертви”...

Наступного місяця повстанці знищили групу німецького війська під Кочином. Та не цей бій знову болем вразив серце полковника, а бій в Оржеві, де на склад зброї напав своєю сотнею Остап. Нічний напад з десятого на одинадцяте березня був би вдалим для повстанців, якби не залишився там навічно командир, військовий референт Остап...

Біль з душевною втомою витікав з Климових очей. Знову втрати... і не прості. Ще не присохла в серці рана, завдана полковникові смертю Вірного, а вже друга втрата. І не на дні чи роки — на все життя такі втрати...

Читання бюлетня втомлювало полковника Клима Савура. Але якийсь внутрішній голос нашіптував йому читати далі, бо там повинно бути ще багато такого, чим могли б пишатися вояки інших армій... Ось опис бою під Оликою, в якому разом з місцевою шуцполіцією повстанці завдали ворогові значних втрат. А чого варті події під Людвиполем, де оборонявся відділ УПА перед німецькою навалою! Німці стягнули півтори тисячі сво`їх солдат з Рівного, Костополя, Межиріччя й Березного. Не допомогли їм навіть добірні частини СС. А ще мали в своєму розпорядженні гармати і гранатомети. Але відділ УПА зумів відбити чотири ворожі атаки. Німці змушені були відступити до Костополя, залишивши на полі бою п’ять спалених автомашин і п’ятдесят вісім трупів...

У ті березневі дні на бік УПА перейшло багато станиць шуцманшафту на Луччині й Ковельщині. Тепер повстанське військо вдалося до наступальних операцій. Особливо успішними були дії у звільненні полонених з таборів, а також на збірних пунктах людей, яких німці мали відправляти на каторжну працю до Рейху... А ще порожніли тюрми в Ковелі, Горохові. Колишні в’язні вливалися в повстанські ряди...

“Події справді масштабні, — відірвався від читання полковник з вогником задоволення в очах. — Дії наших вояків набирають все більшого розмаху”...

Клим Савур мав повне право насолоджувати спраглу на такі вісті душу й порадіти тими першими перемогами, погордитися своїм дітищем. Його мінорний настрій розсіювали краплини солодкого трунку звитяг...

Гітлерівцям було чого казитися: земля хитнулася під ними. Що не бій, то в них великі втрати, а в повстанців військові трофеї: від крісів, револьверів до гранат і важких кулеметів. Здобуто навіть радіостанцію...

“Маємо, на жаль, жертви. Але ворожі втрати в десятки разів більші... Хіба не зразки бою демонструємо, хоч наша армія ще як слід не зіп’ялася на ноги?! Вороги починають боятися нас, а це вже перший крок до звитяги... Ой, почує ще світ про нашу українську потугу. Почує...”

З такими мріями й задрімав командир...

Світ здивує славетна бойова звитяга народженої в муках, у горнилі терпінь і смертей Української Повстанської Армії. Але це буде дещо згодом... А поки що треба було підніматися до тих вершин, призначених Богом і долею, тернистим шляхом. Гартуватися треба було в подвійному вогні: у боротьбі з фашистською навалою та більшовицькою партизанщиною, яка дедалі більше активізовувала свої дії на Поліссі й Волині.

Перші сотні УПА ще взимку розпочали дійові операції по очищенню своїх теренів від червоних партизан, що проникали сюди з Білорусії. Поліські непрохідні мочарища підходили для партизанських баз. Саме в таких місцях знаходили притулок загони Ковпака, Медведєва, Дяді Пєті та ще інші. Опорою червоній партизанці були місцеві польські колоністи, які мали тут свої “пляцуфкі” — осідки для боротьби з українським населенням. З їхньою допомогою партизани знищували свідомих українців.

Повстанські групи звільнили від червоних партизан околиці Сарн, Дубровиці, Володимирця. У тих боях вони захопили велику кількість зброї і боєприпасів...

В лютому сорок третього біла північна завія привела в район дислокації відділів УПА-Північ червоних партизан генерала Ковпака. Зустріч з ними відбулася в околиці Степані, біля переправи через річку Горинь, яка контролювалася повстанцями. На вимогу партизанських розвідників пропустити їхній загін через переправу, господарі становища запропонували гостям спочатку піти на переговори на вищому рівні.

—    Але щоб генерал прибув чи його штабіст, і не нижче. З нашого боку теж буде людина високого рангу.

—    Прийти отак вам до рук?

—    Наш постій на певній віддалі, як і ваш загін. Перепон не буде, коли зійдуться на мосту переговорні сторони, а з ними по десятці охоронців. Такі наші правила...

—    Їдемо порадитися...

Розвідники повернули коней.

З боку червоних партизан прибув Руднєв, комісар загону, з Вершигорою, начальником розвідки, а від загону УПА — полковник Лихо, політвиховник групи Дубового, з Байдою, начальником служби безпеки відділу. Дипломати зійшлися на середині моста, і переговори розпочалися.

—    Ми пропустимо вас через міст тільки тоді, як ви назвете ціль вашої виправи і дальший маршрут. Адже йдете нам у тил...

— вимагав тоном господаря полковник Лихо, на що Руднєв відповів:

—    Ми не маємо права розголошувати своїх тактичних таємниць, навіть перед друзями. Надіюся, у вас такі ж правила гри...

—    Я би порадив в інтересах вашої і нашої безпеки... — продовжив Лихо, та його перебив самовпевнений Вершигора: — Обійдемося без порад... Самі пошукаємо броду...

На тому переговори закінчилися.

Ковпак спробував шукати іншої переправи, але теж безуспішно. А брати переправу своїми силами не насмілився, і повернув свій загін за річку Случ. Ще й намагався обходити населені пункти, які були під контролем “бандьор”...

У повесенні червоний командир ще повернеться до Горині, але вже з більшими силами, коли йтиме рейдом на Карпати. Про це буде заздалегідь повідомлений штаб і командування групи УПА-Північ.

Травень напоїв волинську землю п’янкими пахощами весни. Довкола рвалися гранати і шрапнелі, простір дірявили смертоносні кулі, десь обривалося людське життя, а десь гриміли сальви звитяг. А його, травня, не цікавила ця дисгармонія буття. Він діяв за своїми уподобаннями, за законами природи, яких не могла відмінити жодна війна. Травень самозакохано тулився до зелених просторів, запашних садів, іскрометних сонячних днів і радів, як дитя, своїй невідворотній ході. Він чи не єдиним був переможцем над тим хаотичним світом, що кровоточив щодень у смертельному танку...

Полковник Шелест-Зов зібрав у себе підопічних йому шефів штабів з усіх трьох воєнних округ. З ВО “Турів” прибув на велику нараду майор Богун, із “Заграви” — майор Макаренко, з ВО “Волинь-Південь” — Черник. Крім гостей, у головного шефа групи УПА-Північ засідали свої штабовики: майор Карпович-Кремянецький, полковники Омелюсін, Литвиненко та Зубатий — начальники оперативного, розвідувального та господарського відділів. Нарада мала підсумковий характер: обговорювали проведені тактичні дії кожної з військових округ, узгоджували практичне їх виконання. Окремо заслухали завдання для розвідувального та господарського відділів. Коли основні питання наради вичерпалися, почали ділитися оперативними пригодами в своїх підрозділах не для звіту. Розповідали веселі історії, сумні випадки, не забуваючи наголосити і на героїчних вчинках окремих стрільців.

І тут гість з округи “Турів” розповів про останній випадок, що стався в сотні Ялового з куреня Назара-Криги.

— “Пане майор, я до вас з рапортом і... за порадою, якщо дозволите”... — звернувся до мене сотенний Яловий. “Слухаю вас, поручнику, — я здивовано, — голосіть”... Яловий вагався: як почати, щоби без зайвих ексцесів обійшлося. І почав так: “Їздили ми з сотнею в село Садів допомогти населенню. А там — пекло якраз починалося. Німецькі хакі окружили село, щоб вогнем змести хати, а господарів кулями скосити. Та не встигли ще бісові діти приступити до чорного задуму, як на них наскочила моя сотня. Спалахнули вогнем, як свічки, одинадцять ворожих авт, під нашими кулями знайшли вічний спочинок понад три десятки чужих вояків”... Далі сотенний Яловий розповідав про те, як з Торчина на допомогу німцям вже мчали свіжі сили. Сотня без втрат, крім кількох поранених, відступила до найближчого лісу. “Дивлюсь, — каже яловий, а чотар Береза щось похнюпився... “Чим не вдоволений, чотарю, — питає, — що, мало їх поклав?” — “Пане сотенний, дозвольте мені з чотою підскочити о-но до Загорова. Німаків полякаю і — гайда за вами”... “Це відколи і хто дозволив у моєму війську дисципліну ламати?.. Чи так мовлю, командири?” — сотенний звернувся до інших чотарів. А ті тільки голови понурили. “От гаспидові діти! — чортихнувся сотенний, не від зла, а з любові до них. — Та вам би тільки німчурів класти, а що я доповім панові майорові? Вам хоч втямки?..” Стрільці мовчали, а чотовий Береза тільки витрясав лукавинки з очей. Знав, м`яке серце в сотенного — не відмовить. Спочатку вилається, а тоді “а дій, синку, з Божою поміччю... Тільки гляди мені, не того...” Отак і виходить, — підсумував сотенний, — що я його послав на смерть”... Яловий скривився, хоч до сліз йому було далеченько... Я мовчав, а ця мовчанка випікала душу сотенного. Нарешті я зронив слово: “Такі, як Береза, і з води сухими вилазять... То звідкіля взяли, що чотар залишився там навічно?” А через три дні, — продовжував розповідь сотенний Яловий, — підходить до мене стрілець з чоти Берези. Ще кров як слід не присохла в нього на обличчі, весь знічений. “Пане сотенний, — гукає, — а, пане сотенний. Я звідти... Голошу слухняно”... “Чапле, ти один? — розвів той руками від здивування. — А де ж Береза? Де чота?” — “Нас десятеро стрільців... З Загорова тобто... А всі — там... навічно...” — “Як? Без нашого командирського відома? Та я ж вам... Та я ж вас... Скажуть мені на милість, де ще є, в якій сотні, такі недотепи, як в мене?..” Чапля стояв розгублений, поки сотник все вичитає. “Та розповідай вже, що то за придибенція така”. І тут Чапля почав свою розповідь...

Майор Богун передихнув трохи і передав зміст розповіді стрільця Чаплі.

...До Загорова чота Берези добралася нескоро. Там селяни окопи копали під стінами монастиря. Стрільці Берези допомогли їм рити рови. Та не встигли скінчити: пролунав попереджувальний сигнал тривоги. До села наближалася колона ворожих вантажних машин, щоб пограбувати селян до краю.

Доглянувши приготування до оборони, ворожі солдати зупинилися й кинулись до атаки. Шквальний вогонь із шанців зупинив зарозумілу німоту. За першу спробу вибити бунтівників з-під монастиря поклало своє життя близько чотирьох десятків солдат.

Після невдалого штурму гітлерівці вдалися до запалених смолоскипів, сподіваючись запалити монастир. Але на будівлі не було дерева, яке б легко на вогні спалахнуло.

Після ще одного перегрупування окупанти знову пішли в атаку. Гупали безупину їхні міномети, посівали кулями автомати, рвалися гранати. Здавалося, земля не витримає того скаженого гулу. Битва клекотіла цілу ніч...

Перші промені сонця привітали стрілецьку чоту в окопі.

На виклик радистів з Горохова й Луцька прибули машини з військом.

Чотар Береза розумів, що тепер на шанці надій нема. Треба дістатися за монастирські мури ще до наступу.

Коли німці рушили в атаку, на них посипався град куль з-за монастирського муру. Цілий день били ворожі міномети та пробити товстого муру не могли. Тоді на монастир скинув бомби викликаний по рації бойовий літак.

З сорока хлопців живими залишилися чотирнадцять...

Німці знову пішли в атаку. Тепер вогнем їх зустріли десять автоматів і два кулемети. Вороги ніяк не сподівалися на таку завзяту відсіч і відкотилися назад...

Настала ніч. Рештки сміливців вирішили вдарити на сонних фашистів і вирватися з оточення або полягти в останній битві. Троє важкопоранених, серед них і чотар Береза, мужньо обірвали своє життя власними кулями. Одинадцятеро нездоланних, розділившись на дві групи, атакували німецький стан. І всі прорвалися, крім одного Крота, якого німці схопили живим і тут же задавили петлею. Решта знайшли схованку серед селян...

Викладаючи Чаплеву розповідь до подробиць, сотенний Яловий хвилювався, ніби сам щойно вибрався з тієї страшної оказії.

І зовсім не по-військовому спитав мене: “То ж як, пане майоре?.. Відчуваю свою причетність до загибелі чотаря з його соколятами. Провину визнаю і готов понести покарання”... “Навпаки, поручнику, — поплескав я по плечу розгубленого сотенного. — Гордитися треба такими героями. Добрих воїнів виховуєш, мужніх... А ось таких самовільних операцій допускати не слід”...

...Коли майор Карпович розповів про загоровських героїв Климові Савуру, той уважно вислухав цю сумну, але героїчну історію і сказав:

— Справжні волонтери свободи. Ось з кого приклад брати нашим стрільцям. З таким військом не страшні нам ніякі вороги. .. Тільки самодіяльність на війні для героїв лихо закінчується...

Обнімала зранену матінку-землю пишноцвіта весна — весна всенародного пробудження від окупаційної дрімоти. Озброєні загони на поліській та волинській землях спочатку викликали подив зайд в зелених касках. Але вже перші бойові дії тих людей, що претендували на назву “армія”, посіяли розгубленість і страх в душах “весільних сватів”, які з піснями промарширували пів-Європи і тільки тут відчули, що таке справжня війна.

В постійних сутичках з німецькими поліційними, а згодом з військовими частинами підрозділи УПА опановують все Полісся й Волинь, обмежуючи панування окупантів виключно до міст, шосейних доріг та залізничних ліній. Та й там німці зазнають відчутних ударів. Так, на шляху Ковель - Рівне в сутичці з повстанцями загинув зі своїм штабом шеф гітлерівських спецвідділів СС Лютце, що повертався від рейхскомісара Коха з Рівного.

Весна активізувала бойові дії повстанців. Їхні успішні бої вселяли віру населенню, що можна власними силами оборонятися перед ворогом і навіть завдавати йому відчутних ударів. Селяни допомагали своїм захисникам хлібом, одягом, взуттям, а головне — поповнювали лави повстанців. Росла їхня обороноздатність, а з нею й наступальні можливості. Бойову звитягу УПА нарощували уславлені командири: Крук, Дорош, Ярема, Осип, Хрін, Макс, Юрко, Борсук, Орлик, Чарнота, Еней... Це невелика частинка імен тих, хто примножував бойову славу групи УПА-Північ, якою вміло керував полковник Клим Савур. Їхні бойові рейди охоплювали значні території, окуповані військами Рейху, звільняли їх від небажаних пришельців та від їхньої адміністрації, приймаючи визволені терени під свій контроль і керуючи ними в особі станичних, що підпорядковувалися вищим чільним діячам ОУН.

Впродовж тієї пам’ятної весни загони УПА масово громили сільські “Ліґеншафти”, в яких селяни, звільнені недавно від рабської колгоспної праці, тепер зносили гніт німецьких “ляндвіртів”. Повстанці змусили німців покинути понад два десятки фільварків і втікати до міст під захист “шуцманшафтів” та своїх гарнізонів. Але ненадійні “шуцмани” часто кидали окупантів і переходили на бік УПА.

Боротьба з окупантами набрала особливого розмаху, коли в Антонівський ліс, на Шумщині, перебазувався зі штабом та куренями командир відділу УПА Еней. На величезній, звільненій від окупантів території, в чотирикутнику Дубно-Острог-Шумськ-Кременець, утворилася так звана “Антонівська республіка”, центр якої знаходився в лісах між Дубном і Кременцем. На цих теренах повстанські боївки контролювали всі дороги, мости; зв’язкові слідкували і передавали командуванню відомості про пересування німців залізницею чи шосейними дорогами, де їх вже належно зустрічали підрозділи повстанської армії.

Німецьке командування вирішило ліквідувати небезпечні повстанські вогнища. Для цього на Волинь і Полісся було кинуто дивізію: війська з полку СС-ів, з двох полків угорців, полку козаків і відділу німецької жандармерії. Тільки операція провалилася. Маневруючи повстанськими загонами, Клим Савур примусив німців розділити дивізію на менші бойові частини і в низці боїв наніс їм нищівних ударів. Угорські полки розлетілися зовсім, а частина козаків перейшла на бік повстанців. Фашистське командування фактично опинилося перед другим фронтом в своїх тилах.

Повстанський рух перекинувся за межі Волині, набув поширення на Поділлі. У відомому в історії Холодному Яру збирав повстанців Кость, на Уманщині — Остап. На допомогу подолянам з Волині відрядив шість своїх сотень Еней. Так почала створюватися друга група УПА — УПА-Південь, командиром якої призначено Батька. На Заході, на галицькій землі, Українська Самооборона переорганізовується в УПА — в групу УПА-Захід. Тепер постала потреба для керівництва цілісною УПА створити при Крайовому Військовому Штабі Проводу ОУН Головне Командування УПА, яке очолить підполковник Роман Шухевич-Тур, у майбутньому — генерал-хорунжий Тарас Чупринка.

У заступника шефа Штабу УПА-Північ майора Карповича-Крем’янецького виник задум вести при штабі групи хроніку бойових дій відділів групи, щось на зразок відомого бюлєтня “Вісті з фронту УПА”. Особистий задум свого заступника схвалив полковник Шелест-Зов, підтримав і командир групи Клим Савур, у якого з Карповичем, його ровесником, склалися товариські стосунки.

“Хроніку бойових дій війська групи УПА-Північ” Карпович розпочав з червневих подій, а саме інформацією про битву між селами Карпилівка та Ленчин із загоном партизан-парашутистів, у якій було здобуто ворожу канцелярію, багато зброї та майна, награбованого ними в місцевих селян...

Наступна інформація стосувалася нічного бою з двадцять третього на двадцять четверте червня. “Між станціями Немовичі й Малинськ, на залізничному шляху Рівне-Сарни, — писав Карпович, — сотні Дороша і Яреми зірвали рейки й зупинили поїзд з каральним відділом гестапо в числі сто п’ятдесят людей, які направлялися на спалення сіл. Гестапівців знищено, здобуто зброю й амуніцію. Обидва командири — Дорош і Ярема — поранені..

Поки майор Карпович займався “Хронікою”, полковник Шелест-Зов на розгорнутій перед ним мапі Волині позначав червоним олівцем місця останніх боїв УПА з окупантами. До нього підійшов полковник Литвиненко, начальник розвідвідділу, зі жмутком цигаркових папірців.

— Ось мої хлопці принесли свіжі агітки, — звернувся до шефа.

— Знову паскудні наклепи...

Шелест-Зов взяв до рук кілька папірців, написаних українською мовою, покрутив ними недбало, прочитавши про себе.

У першій листівці було звернення до українців:

“Брати українці! Як відомо, нині проводяться суворі контрзаходи німецьких військ, скеровані проти членів і симпатиків ОУН і УПА в тих теренах, де вони зробили напади на німецькі війська. Засліплені проводирі тих організацій змальовують справу так, ніби німці намагаються знищити всіх українців, які люблять свій нарід. А до чого сходить діяльність УПА сьогодні на ділі? Повстанці сидять по лісах, терплять холод і голод. Нападають на німецьких вояків, думаючи в свойому засліпленні, що вони допомагають порятункові Батьківщини. Але цим допомагають тільки червоній Москві. Єдиною реальною силою, що може розгромити Москву, є Німеччина”.

Друга листівка була зверненням до націоналістів:

“Українські націоналісти, схаменіться! Покиньте безглузду боротьбу! Ми врятували вас від червоної зарази. Ми не хочемо вас поневолити. Ми хочемо тільки вашої співпраці. Тільки сприяння в боротьбі проти нашого спільного ворога! Ваша доля лежить у ваших руках!”

— Провокують нас, як не погрозами, то закликами до співпраці, — сказав шеф. — А все одне і те ж відомство СС-обер-групенфюрера і генерала поліції фон дем Баха. Співпрацювати з катами!.. А де ж вони були останні два роки, які принесли нашому народові стільки жертв, крові? Чому ж тоді не бажали співпрацювати, як їх прихід в нас вітали хлібом-сіллю?.. Стара езопівська байка про зацькованого собаками вовка на вівчарні...

Добігали за крайнебо останні червневі дні, а з ними закінчувалося серединоліття. Суха тепла погода сприяла повстанським відділам перебувати навіть у довготривалих рейдах. Треба було шукати ворога скрізь, не давати йому змоги отямлюватися після останнього завданого йому удару, треба було не випускати ініціативи зі своїх рук.

В рейд поліським Надслуччям в пошуках можливих баз червоних партизан зібрався зі своїм загоном Еней. Але перш ніж вирушити обраним маршрутом, командир Еней зі своїми сотенними та екскортом охорони прибув на постій до штабу головнокомандувача групи УПА-Північ Клима Савура. Поки він радився в розвідчому та оперативному відділах, стрільці з його охорони вже познайомилися зі стрільцями охоронної служби постою. Разом перекурили, спільно поспівали пісень. Спершу затяг своїм баритоном буденну, але вельми популярну волинську пісню про жорна стрілець Вітер. Пісню підхопили гості.

“Небо синє, земля чорна, да земля чорна, да гей!

На Вкраїні мелять жорна, да мелять жорна, да гей!

Там мелять за картками, там носять фартухами,

А все жорна вправо-вліво, щоб їсти не хотілось, да гей!..

Як приїхав ляндвірт грубий, да ляндвірт грубий, да гей!

То за жорна вибив зуби, да вибив зуби, да гей!

Там мелять за картками... ”

Отакі невеселі пісні складав тепер народ, оспівуючи свою важку долю... А пісня (якою б вона не була: сумною чи журливо-веселою) творить з людиною диво: на уявне побачення запрошує закоханого; усміхнеться щиро нещасному; навіть розсердженого обласкавить, що він ладен буде взяти в свої обійми світ; всім-всім пісня дарує добрий настрій. Така вона вже з давніх-давен, пісня мого народу...

Хлопці звернули увагу на дзвінкоголосий привабливий тенор одного з гостей. Полин (таке було псевдо чотаря прибульців) приворожував своїм м’яким голосом всіх, хто мав змогу його слухати.

—    Звідки він, співак отой даровитий? — поцікавився в свого сусіда Ласиця, чотар з осідку.

—    Кажуть, западенець, — відповів той. — Прибився на наші землі з Галіції.

—    Диви! А співає як... Слухай, друже Полине, — звернувся до чотаря прибульців. — А свою пісню, галицьку, заспіваєш?

—    А чом би й ні?! — стріпнув молодецьки чубом гість.

Полин не любив гучних запрошень. В нього завжди наготові

пісня для серця. Стріпнувши хвацько чубом, він затягнув своїм тенором, і пісня залопотіла крилами над слухачами:

“Зажурились галичанки та й на тую зміну,

Що відходять наші стрільці десь на Україну.

Хто ж нас поцілує в уста малинові,

Карі оченята, чорненькії брови”...

Стрільці завмерли, зачаровані його митецьким виконанням. А він, здавалося, теж був у полоні своєї пісні: нікого не бачив перед собою, крім засмучених галичанок, що їхні кохані йдуть у похід.

Незчулися, як до гурту підійшов стрілець Тополя і оголосив:

—    Друже чотарю, вас командовач хоче бачити, щоб за пісню подякувати...

Полин зніяковів. Ніколи й до гадки не припускав, що розмовлятиме особисто з командувачем. Стояв розгублено.

—    Тож ходімо, я проведу, — запрошував Тополя.

Клим сидів у замрії, заполонений рідною галицькою піснею, що спалахнула несподівано голосом туги за рідним краєм. Як давно він не був у тих сторонах!.. І ось через стільки літ його серце вловило відому ще з дитинства пісню, яку матуся співала, проводжаючи батька в стрілецькому однострої за Збруч... Домашнім затишком війнуло до душі від почутої пісні, аж від тої насолоди очі приплющив, щоби легше було уявляти собі батьківську оселю...

—    Пане полковнику, — звернувся Тополя, — ось він, співак...

—    Дякую, можеш йти...

Клим розплющив очі і не знав: в уяві він ще досі, а чи таки в дійсності. Перед ним стояв... “Він, Влодко з Розношинець,— прискочила в голову думка. — То ж із ним ми ділили знущання кулясів та вавжиньців в стінах збаразької гімназії"...

—    Влодку! А тебе яким вітром прибило в цю глухомань?

—    Дмитро... Щоб я так здоров був...

Але тут прибулець знітився і продовжив на іншій ноті:

—    Пане командуючий, тож ви... А я й не сподівався вас тут зустріти...

—    Ти що, брате, ображаєш?.. Я для тебе такий же Дмитро, чи пак — Клим, яким був... і не сміє бути між нами старших ні підлеглих...

Клим стиснув в обіймах несподівано віднайденого друга. Швидко знайшли спільну мову полковник і чотар.

—    Поговорю я, друже, з Енеєм, хай залишить тебе при мені. Чи згоден бути зі мною?

—    Моє діло виконувати накази, — відповів тихо Влодко. — Але від нашої дружби не відступлюся ніколи...

—    Спасибі тобі і тій рідній пісні, що так несподівано звела нас, земляків... А тепер розказуй, як же ти опинився так далеко від дому?..

Полин почав розповідати Климові про свою службу в командира Енея, в загін якого він потрапив на Кременеччині. Про Збараж багато не міг розповісти, бо покинув його ще в кінці сорок першого.

—    Почекай мене хвилину, піду в штаб і з Енеем домовлюся про тебе...

Клим пішов, а Полин у відкрите віконце прислухався до пісень, які виконували стрільці без нього. Хлопці перейшли до веселої імпровізації, “врізали” в`язанку жартівливих частівок, пирхаючи сміхом і вибираючи чобітьми чечітку. Нікому з них не хотілося думати про те, що поруч лютує війна, що в смертельному танці куль ллється людська кров, зяє кривавими ранами весь зболений світ. В цю хвилину кожен був більш ніж впевнений, що він щасливий, що його не гризуть ніякі суспільні злигодні, що він в колі рідних і коханих, як це було зовсім недавно...

Клим повернувся зраділим і поплескав Полина по плечі.

—    Ну все, друже, твоя мандрівка завершилася. Тепер я тебе від себе нікуди не відпущу. Хоч ти мені будеш нагадувати те, що я розгубив на життєвих дорогах...

—    А пан майор що?

—    Не міг нахвалигися тобою, як здібним чотарем. Але мені не насмілився відмовити...

Клим раптом перемінив тему:

—    Так що ми про Збараж мовили? Ти ще там був після втечі більшовиків...

—    Був, був, — якось сумно погодився Полин. — Надивився та наслухався, як там з нашими просвітянами кати розправлялися...

—    І великі були жертви?

—    Ой, чималі. Але найбільше місто оплакувало великого мученика Тараса Білинського...

—    Що ти кажеш?! Він катівні цього разу не минув...

—...і загинув мученицькою смертю. Його труп знайшли вже при німцях у дворі тої пекельної установи. Посадили жертву навпочепки у шопі, де катували, і тут присипали вугіллям... Все його тіло було обмотане колючим дротом. Був спотворений до невпізнання: обличчя мав сколене багнетом, вуха наскрізь проштрикнуті шомполом, якого так і не витягали; очі мав виколупані, язик вирваний, чоло увінчане “короною”, теж з колючого дроту. Все тіло було в ранах, в садинах...

—    Боже, яка страшна смерть! — не слова витиснув з себе — біль. — І за що? За те, що був чесною і порядною людиною, добрим патріотом рідної землі...

Запала мовчанка. Обидва думали одну думку, кожного катував спомин Полина...

А в канцелярії штабу майор Карпович сидів за своєю “Хронікою”. Він обдумував запис інформації за вісімнадцяте липня. В ній йшлося про те, що вишкільна група Цигана між селами Вілька і Яполоть розбила відділ німецької жандармерії. Своє перше практичне завдання юнаки виконали “на відмінно”.

Стукнули двері. В порозі появився Клим Савур.

—    Ти один, Михайле? А де шеф?

—    З Костополя прибула підвода. Художник Зот приїхав на постій. Було розпорядження з центру влаштувати його в нас для виконання якогось завдання державного значення...

Невдовзі до канцелярії прибули шеф Шелест-Зов з начальниками відділів Омелюсіним та Зубатим, а з ними гість — одноногий, на костилях, чоловік, середнього віку, з продовгуватим блідим, але без особливих прикмет, обличчям. Зате, як переконається командування пізніше, це була високопрофесійна інтелектуальна людина — маляр-графік, який досконало володів ксилографією, тобто гравюрою по дереву. Його малюнки з серії “Волинь у боротьбі” принесли їхньому автору славу класичного майстра. На костопільський постій командування групи УПА-Північ Зот прибув для виготовлення тут штабних топографічних мап, а також пропагандивних матеріалів у малюнках для поширення їх серед населення.

Художника за рекомендацією “зверху” прийняли в штабі командування шанобливо, шеф виділив йому місце під “майстерню”, і він почав працювати...

Того ж дня, коли на постій влаштувався Зот, з іншої сторони, з Шумщини, прискакав вістовий з сумною звісткою: на полі бою з більшовицькою партизанкою поліг смертю героя командир Дубнівського куреня Осип. Про це вістовий доповів командуючому, а в штабі розповідав, як воно сталося. Червоні партизани зробили спробу при допомозі місцевих поляків закріпитися в Суразькому лісі біля Теремного, на Шумщині. Ворожий задум провалився: їх розгромили сотні Дубнівського куреня Осипа і Кременецького куреня Кропиви. Партизанський командир Бегма ледве врятувався втечею, покинувши на полі бою вбитими п`ятдесятьох чотирьох бійців і два десятки полоненими. А ще втратив багато зброї, боєприпасів і навіть документацію. Але й повстанці зазнали чималих втрат: обидва курені не дорахувалися дев’ятнадцятьох стрільців, а дубенчани не вберегли від кулі свого командира Осипа.

Вістка боляче вразила майора Карповича, якому покійний був побратимом. Він повинен поїхати в Антонівку і провести в останню дорогу до вічності товариша. Клим Савур ще відпустив з Каргювичем свого заступника Бусла...

До художника Зота звикли на постої. Він поповнив їхню бойову сім’ю. Від його творчих надбань — карикатур та побутових графічних сюжетів — всі, хто бачив їх, були в захопленні. Такого майстра від Бога зустрічали вперше в житті. А ще коли побачили портрет його роботи, то ще більше зросла повага до його таланту. Не один з глядачів залюбки погодився б позувати такому майстру, та конспірація не дозволяла нікому такої розкоші. При нагоді Зот признався, що вже писав портрет одного з чільних діячів Полісся — отамана Тараса Бульби. Отаман позував для самореклами. Так, для більшої солідності він тримав в руках козацьку шаблю, а сам стояв на тлі прапорів, ще й з вождівським виразом обличчя... Дереворитні відбитки портрета отаман поширював серед населення, щоб здобути собі таким чином прихильників. Учинок поліського отамана насмішив присутніх при розмові старшин, яким через місяць доведеться мати справу з живим отаманом Бульбою, а не з театралізованою лялечкою, змальованою Зотом на портреті.

Цього літа загони бульбівців діяли в околицях Сарн, Рівного і Костополя, десь неподалік постою Клима Савура. Діяли тут і окремі загони мельниківців. Таке розпорошення повстанських сил вигідне було ворогам України. УПА, як сильніша бойова одиниця серед розрізнених відділів, шукає шляхів наближення їх до себе, щоби спільно провадити військові акції і тактичні операції.

Бульба, курінь якого нараховував близько трьох сотень козаків, не бажав і слухати про якесь зближення, вважаючи себе на Волині головним отаманом. Його позиція тільки ускладнювала боротьбу з окупантами. Та отаман більше дбав про свою репутацію, ніж про долю людей.

—    Таким був Тарас від часу заснування ним “Поліської Січі”, — згадував події дворічної давності шеф штабу. — Та він ради того, щоб зберегти себе, як військову одиницю, шукав зближень з гестапо. Та злякавшись, що його, як українського самостійника, можуть схопити, більше не йшов з ними на зв’язок.

—    Чув я, що Бульба був на прийомі в більшовицькій розвідці,

—    підкинув Зубатий.

—    Таке було насправді, — підтвердив шеф служби безпеки Байда. — Отаман “Поліської Січі” зустрічався з полковником Лукіним, що його спеціально закинула до нас Москва. Але й тут переговори зайшли в глухий кут.

—    Боїться втратити свободу дій, — підтримав далі розмову шеф штабу. — Ну, чому б йому не скористатися нашим запрошенням приєднатися до УПА? Став би членом нашого штабу. Так ні, під нічиєю рукою не хоче бути. Подавай йому гетьманську булаву...

Так тривало до серпня, коли УПА охопила цілість регіону, і терпіти під боком отаманщину стало нестерпно. Безглуздо було на одному терені творити різні “республіки”. І сотня Дороша оточила групу бульбівців і взяла їх без єдиного пострілу. В складі захопленої групи було три полковники, кілька старшин і сотня з шістдесяти трьох козаків. Як з’ясувалося, ці люди випадково попали в табір Бульби, ховаючись від переслідувань німців. На їх прохання всіх прийняли в лави УПА. Полковники працювали в штабі групи УПА-Північ: Кульжинський став відати організацією і вишколом кавалерії, а Литвиненко — артилерії. Сам Бульба з групою козаків утік і переховувався в районі Людвиполя. А коли й тут його потурбували, втік з німцями. У листопаді гестапо заарештує його у Варшаві.

Одночасно з ліквідацією бульбівського козацтва курінь “Заграва” роззброїв мельниківські відділи, значна частина яких під проводом майора Поль-Польового влилася в лави УПА. У той час на Волині організовувалася Старшинська Школа УПА, і Поль-Польовий став її начальником.

Тепер УПА була єдиним провідником революційних перетворень на Волині...

Одночасно серпень приніс деякі посадові переміщення в штабі групи УПА-Північ. Полковника Шелеста, організаторська і структуральна місія якого на Волині, по суті, завершилася, тепер Центр Проводу ОУН відкликав до Галичини. Там творилася нова група УПА-Захід, якій потрібні були його організаторські й військові здібності. Штабні справи групи війська УПА-Північ Шелест передав іншій людині, не менш поважній і компетентній — полковнику ( а в недалекому майбутньому генералу) Леоніду Ступницькому, відомому учасникові історичного Зимового Походу отамана Тютюнника в двадцять першому році. Тоді він, молодий полковник, командував Волинським полком. Тепер же полковник під псевдом Гончаренко мав обійняти за призначенням Центру посаду шефа штабу групи УПА-Північ. Познайомившись ближче з командуючим групи полковником Климом Савуром, з працівниками штабу, командирами, новий шеф штабу сказав:

—    Тепер, як говорили древні римляни, ресюдіката, тобто справа вирішена, приступаю до своїх обов`язків, панове офіцери... Вірібус унітіс — спільними силами — маємо вершити покладене на нас історією завдання. Україна чекає від нас чесного і самовідданого служіння їй і всім тим, хто так потребує нашого захисту...

—    Пан полковник, бачу, поклонник давніх ерудицій і домагань, — звернув увагу на вільне вживання латинських зворотів в своїй мові паном полковником Клим Савур. — Студіювали латину?

—    Так, між іншим, і — ґрунтовно... Тільки невблаганний час відніс те в нікуди, молодий чоловіче. Вибачте за моє неординарне звертання...

—    Все підвладне своєму часові, — погодився Клим. — Всі ми ходимо під ним смертні...

Штаб, командири головно займалися бойовими операціями. Клим Савур брав на свою відповідальність ще проблеми духовного та господарчого розвитку в селах, вільних від окупантів.

Йому, звичайно, допомагали своїми порадами з досвіду Бусол із Зубатим та шеф штабу Гончаренко, хоча останній, як суто військовий спеціаліст, підключався рідко до вирішення сільських проблем.

Першою турботою Клима в духовному плані була проблема шкільництва.

—    Не роблю відкриття, коли кажу, що завдяки “визволителям” освіта й культура в нашому краю стоїть на нулю, — розмірковував уголос Клим Савур. — Більше року в Рейхскомісаріяті України не працює жодна школа по прихоті гауляйтера, якому потрібні приборкані раби, а не освічені люди...

—    Не йде з пам’яті той дикий наказ закрити школу, — спрямовував свою думку в русло думок Клима його заступник Бусол.

— А культуру нашого народу здавили, взагалі, без жодних наказів, силою беззаконня й вседозволеності. Збрело якомусь дикунові перетворити клюб на конюшню і — вже готово...

— Для них цивілізованих законів не існує. Та — Бог з ними... Мене, Якове, болить інше. Діти наші зростають у темряві. А їм треба вчитись, розуму набиратися... Я хочу відкрити школи в селах, де нема окупантів. Але ти допоможи мені, друже, кадри знайти — вчителів. На тебе та Карповича дуже надіюся...

—    Вчителі не в кожному селі залишилися.

—    Де вони є, там, думаю, справи підуть. А нам треба шукати серед стрільців таких, що могли б працювати з дітьми в школі. Ми повинні таких знайти, щоб першого вересня відкрити дітям шкільні двері...

А селянське земельне питання треба теж спішно вирішувати. Хліборобів замучили більшовики колгоспами, а тепер “лігеншаф-тами” німці. Селянинові треба віддати землю, реманент, худобу. Хай працює вільно на власній ниві, досить наймитувати на чужинців.

—    Ось поглянь, Яшко, яке я готую розпорядження щодо земельної власності. Може, не все передбачив, то підкажеш...

Клим добув з папки аркуш паперу, змережаний словами і місцями покреслений, з заміною слів.

—    Розпорядження складається з десяти точок, які стосуються майна регіону. Ось, наприклад, перша точка: “Всі землі України з їх водами, наземними багатствами і підземними становлять добро українського народу”. А далі ось така головна думка: “Касується засадничо колгоспну систему і впроваджується приватна селянська власність”. Розподіл колгоспів, радгоспів, фільварків доконують місцеві громадські управи, затверджені УПА, і земельні комісії, вибрані громадськими зборами... А ось норми наділу, про МТС... тож як, нормально?

—    Авжеж, — погодився Бусол. — Юридично все сходиться... Головне, щоб земля, як найбільше добро народу, не лежала облогом, а була оброблена і засіяна.

—    А це в розпорядженні, ось, точка восьма. Узаконимо її...

—    Тоді гаразд. Хай Карпович, як правник, відточить все як слід і — оголошуймо народові...

Керівники на хвилину задумались, зважуючи все до останніх крапок. Кожен з них розумів, що час осінньо-польових робіт не за горами і що треба вводити новий Закон негайно. П’ятнадцятого серпня командир УПА-Північ Клим Савур підписав розпорядження, яке набирало чинності від дня його підписання...

Такі повсякденні турботи, крім військових справ, забирали багато енергії й сил, але Клим Савур з усім справлявся, не відкладав на пізніше їхнього вирішення. Працював, як мовиться, на повну силу. І якщо хто по-дружньому жалів його, обіймав того зболеним поглядом і питав:

—    Як відпочивати, коли ще стільки невирішених справ? Комусь треба ними займатися. То чому ж не мені?

Гарною сонячною погодою землями Ковельщини крокував початок вересня. Та під кінець п`ятиденки світ раптом спохмурнів, ніби землю хто відгородив від неба велитенським сірим шатром, розіп’ятим на всю широчінь виднокола. Глибокий смуток впав на землю, оповив озерну гладінь, зелену даль і відгороджені мочарищами від світу села.

В один з таких днів, сьомого вересня, в напрямку польської колонії Засмики, де сконцентрувалися більшовицькі партизани, для відплатної їм акції пересувалися повстанські загони округи “Турів”, проваджені командиром Вовчаком. Для проведення операції він стягнув сюди три курені УПА: Голобенка, Щуки та Яреми, а також вишкільну сотню артилерії під командою Розважного. Коней не підганяли, щоб не перевтомлювати перед боєм.

Попереду куренів гарцювали на конях Вовчак з своїм заступником Рудим та курінним Голобенком. Два інші куренні, Щука з Яремою, їхали на віддалі на чолі своїх куренів. Командири перевіряли перед боєм окремі моменти своїх дій в заздалегідь спланованій операції: хто, звідки й як повинен зав`язати бій, хто стоїть в резерві. Головна роль відводилась сотням Байди, Кубіка і Залізняка з куреня Голобенка. Щука з Яремою мали забезпечити своїми сотнями засідку, на випадок потреби, і стояти в резерві до спеціального сигналу.

Раптом командири почули вдогін собі кінський тупіт. Їх наздоганяло кілька вершників. Коли ті наблизились до відстані, на якій вже можна було їх розпізнати, побачили командира куреня окремих доручень Сокола з невеликим супроводом стрільців.

Коли Сокіл порівнявся з командирами, ті вже стояли на місці, очікуючи вершників. Своїми поглядами зупинилися на першому.

—    Друже-полковнику! — гукнув Сокіл, здибивши свого коня.

— Я — з постою... Командувач збирає командирів ВО на раду. Наказано негайно прибути на постій!..

—    Що ж, Ігоре, — звернувся Вовчак до свого заступника Рудого, — приймай команду і дій на свій розсуд: хай Бог помагає!..

А тоді до одного з охоронців:

—    Залізняка до мене!..

Через хвилину сотник Залізняк слухав завдання.

—    Бери, друже, сотню, — розпорядився командир, — і гайда за нами, на постій!..

Вершники розвернули коней і помчали в протилежну сторону.

Рудий під’їхав до сотника Байди і наказав:

—    Починай, сотнику! Твоє завдання першим...

Байда з сотнею мав заблокувати дорогу Ковель — Радловичі, щоб не підпустити польської поліції на засмики. Та несподівано наткнувся на німецьку автоколону. Як з’ясувалося пізніше, це була військова частина в силі понад чотири сотні вояків, яка їхала на фільварки і села грабувати продовольство. Стався непередбачений бій. На допомогу Байді прибула ще сотня Кубіка. Німці не витримали натиску. Залишивши п`ятьох вбитих і одинадцях поранених, вони втекли до Ковеля.

Наступного дня з Ковеля на місце бою прибув німецький полк з танкеткою і двома панцерними автами, а залізницею прибув ще німецький панцерник. Зав’язалися завзяті дводенні бої. Повітря здригалося від надмірних вибухів вогнепальної зброї, а земля стогнала від свіжозавданих ран. Вогні освітлювали сіру пелену осені і відносили луну від вибухів у ще глибшу піднебесну сірінь... Німці зазнали цілковитого розгрому, бо не орієнтувалися в кількості та розміщенні повстанських сил. Вони поводилися надто вільно і тим себе виставили на дошкульні удари повстанців. Тим більше, що ще на початку бою в німецькому панцернику пошкодили радіоприймач. Не визнаючись в розгорненій боєм ситуації, панцерник засипав гарматним вогнем німецьке військо, яке зайняло позиції сотні УПА, що відійшла на нову позицію...

Під вечір наступного дня розбитий німецький полк відступив до Ковеля. У дводенному бою німці втратили вбитими і пораненими двісті вісім солдат. Повстанці залишили на полі бою шістнадцять стрільців. Зате здобули три скоростріли, п’ятдесят шість крісів та багато амуніції.

Полеглих стрільців похоронили в братській могилі, над якою відслужили панахиду місцевий парох та капелан УПА о Лев...

Під час поховального ритуалу сонце прорвало сіру пелену хмар і намагалося спалахнути на всю силу. Але — де там! — воно ледве блимало, наче вогник з сирих дровець, що не може спалахнути яскравим полум’ям. Так і щезло воно, не розгорівшись, у вечірній темені...

Через день на бойовище знову приїхали німецькі вояки. Стрільці УПА їх привітали гарматним вогнем, але ті в битву не в’язалися. Зібрали тільки своїх убитих і повернулися до Ковеля...

Поки під Радовичами розгорялися бої, на постої у командира групи УПА-Північ Клима Савура відбувалася нарада військового та організаційного характеру, в якій взяли участь командири військових округ: від ВО “Турів” Вовчак, від “Заграви” Пташка, від “Волині-Південь” Береза. Запрошені були ще й командири, які обійматимуть нові посадові місця.

Про воєнне становище в регіоні та про першочергові завдання доповідав шеф штабу групи генерал Гончаренко (підвищений у званні в липні). Про потрібні організаційні зміни на даний момент доповів полковник Клим Савур. Він обґрунтував потребу поєднати військові округи “Турів” і “Заграву” в єдину оперативну групу “Лісова пісня”. Командири округ залишилися на своїх місцях, а командиром нового об`єднання “Лісова пісня” призначається сотник Дубовий. Його заступником в адміністративних справах призначений Юрко, а заступником військових справ — Штаєр...

Радовицький бій підняв бойовий дух українських повстанців. На Житомирщині, де рейдувала група УПА в кількості шістьох сотень, в жовтні-листопаді відбулися бої з німцями біля села Могилівки, на шляху Зв’ягель - Коростень, в містечку Бараші. На схід ще прибудуть з Волині свіжі сотні УПА і поширять бойові дії на Київщину і Кам’янець-ГІодільщину. Успішними боями-рейдами вславляться командири Дубовий, Верещака, Бистрий. І скрізь — звитяга, великі трофеї.

Війна гриміла скрізь: десь поруч і зовсім далеко. Війна відкрита, з поєдинками віч-на-віч, і війна таємна — розвідувальної агентури. Ще з весни сорок третього на Волині діяли розвідувальні групи з Москви. Їх закидали спочатку в середовище німців. Та гітлеризм вже захитався на ногах, і кремлівська агентура переорієнтовується на підрив УПА, як найбільшого потенційного свого противника в майбутньому.

В грудні до рук української служби безпеки потрапило кілька таємних більшовицьких агентів: Чхеїдзе — Чапаєв, доктор Мавсія, фельдшерка Клавдія. Виявилося, що ті від серпня одержували з Москви інструкції, як працювати в УПА.

— Поляки давали нам допомогу і охорону, — мовив шеф розвідки Чапаєв. — Робили це з патріотизму, з ненависті до німців і до українців. Щоб більше загострити польсько-українську ворожнечу, наші партизанські відділи мали виконати під фірмою “бандерівців” кілька особливих акцій проти польського населення, щоб тоді стати нібито на захист його від “злочинних дій” українців... Знаю, що подібні акції були проведені одним нашим відділом з доручення Топкар-Сауре і мали повний успіх.

А ще агенти мали завдання морально готувати населення до повернення радянської влади, використовувати людей, прихильних до неї. Вони мали через довірених осіб скеровувати регулярні повстанські загони в сторону червоних партизан, де на них вже чекали засідки. Нарешті, повинні були дізнаватися про розвідку, озброєння, бойових вишкіл і забезпечення харчами УПА.

Один з більшовицьких агентів мав доручення вбити командувача УПА. “За це, — обіцяли, — отримаєш орден Леніна, ще й одинадцять тисяч марок з німецького боку”.

Але розвідник завдання не виконав, бо сам “піддався” пропаганді УПА. Він переконався, що його дурили, ніби УПА співпрацює з німцями. Насправді вона боролася з ними. А він, радянський агент, мав отримати марки від німців за доконане вбивство...

Перепровадити відділ УПА в засідку під кулі червоних партизан погодився зрадник — сотенний УПА з Клеванщини Садиба. Він зумисне переночував з сотнею в селі, неподалік від ворожих постоїв, не виставивши стійок. Вночі сотню оточили червоні.

— Рятуйся хто як може!.. — розпачливий крик з пострілами прорвав тишину ночі.

Майже вся сотня полягла.

Щоб не викликати підозри в зраді Садиби, сотенного відпустили нагим, ніби так вирвався з бандитських рук. Гадали, повстанці його приймуть, не запідозривши в зраді, і там матимуть свого таємного агента для доконання атентату. Але служба безпеки викрила зрадника і віддала його під військово-польовий суд, який виніс вирок — кара смерті.

Потім ворожа розвідка зробила ще кілька спроб проникнути в становище УПА, але й ці спроби закінчилися провалом.

Такі події змушували Клима Савура та його штаб проявляти особливу пильність у боротьбі з невидимим ворогом, що запрагнув осісти в їхньому становищі. І ця боротьба була, звичайно, набагато важчою від тієї, яку доводилося вести у відкритому полі. Треба було готуватися до всіх несподіванок і фатальних ігрищ долі...

Напередодні Водохреща полковник Клим Савур, сидячи в теплій кімнатці, ознайомлювався з тільки що віддрукованою в підпільній друкарні листівкою, текст якої склав політвиховник штабу Максим.

У листівці полковник прочитав: “УПА постала з метою, щоб доказати, що український народ не дозволить себе безкарно винищувати, що він не стане знаряддям у ворожих руках імперіялістів, що він не дасть добровільно своєї праці і крови для загарбницьких цілей Москви і Берліна”... Далі в листівці мовилось, що окупант ніяким терором не домігся зломити нашу самооборону й пересвідчився, що відправити, як йому того хотілося, мільйони людей на каторжні роботи до Рейху, не вдасться, що вивезти останнє зерно з України йому не дозволять. Треба тільки бути єдиними з народом, у цьому наш порятунок.

І тут полковник навіть незчувся, як від політичної риторики думки перенесли його на інший берег, на берег загубленого в мороці літ свого безвтішного напівсиротинського дитинства. Згадав Водохреще в рідній хатині, біля матері. Тоді теж, як сьогодні, січневе сонце, бліде й несміливе, тулилося теплим рукавцем до шибок. І від того його опертя розтеклися прозорими струмочками кришталеві квіти, так майстерно розписані вночі морозом, і блискучий меч сонця впав посеред долівки... Все, як тоді, тільки він вже не той і середовище інше... Причулася щедрівка: за вікном, чи на дні перегорілого на вогнищі війни серця. Йому так хотілося вблагати час не виривати його від замрії, дати можливість додивитися оте казкове щедрівниче диво...

Хвилина меланхолійного ослаблення минула. Стріпнув із себе мрево спогадань, і свідомість вивела його знову в реальний світ війни — “Листівка нормального змісту. Хай люди читають і знають, хто їх захищає насправді, а кого треба оберігатися”

Клим давно вже не зустрічався з одноногим художником Зотом, що тепер працював над ескізами бойових нагород для старшин та стрільців, які особливо відзначились в боях з окупантами. Застав художника за роботою — доробляв малюнок медалі “За боротьбу в особливо важких умовах”.

—    Маєте вже які форми готові? — поцікавився полковник.

—    Маю. Скоро їх повезу до Головного Проводу, щоб там їх відлити. Бійці зачекалися нагород...

Зот розклав перед командиром готові “кліше” партизанських

орденів, яким невдовзі будуть нагороджені уславлені стрільці повстанської армії. Серед тих заготовок були зображення бронзового, срібного і золотого Хрестів Бойової заслуги першого-третього ступенів.

—    Задум чудовий, — мовив задоволений побаченим Клим Савур. — Це будуть пристойні нагороди для сотень наших героїв. Державницького зразка...

А потім, після хвилинної задуми, додав:

—    Це — добре... А тільки жаль буде з вами, Ніле, розставатися. Світ широкий, досить тривожний, і в ньому не важко буде загубитися. А ми ж з вами вже добре зжилися...

У воєнній віхолі й наближенні східного фронту справді загубитися буде легко. І не тільки недавно знайомим, а й найближчим друзям, з якими щодень ділиш і сум, і радість, останню засушену пайку хліба.

Наближався час великих занепокоєнь і розлук, розгублень людських доль в міграційних хвилях, що їх викличе переміщення театру воєнних дій по всій території України.

І той неспокій приніс вже лютий, коли фронт підійшов впритул до Волині і навіть вже переступив її історичні межі. В перших числах місяця Червона армія зайняла Рівне, Луцьк і багато більших і менших населених пунктів краю.

Тепер німецьке командування було б не проти скористатися послугами УПА проти більшовицького натиску. Але Головне Командування повстанської армії строго заборонило командирам своїх відділів і груп вступати з німцями в будь-які контакти.

На жаль, не всі прийняли цей наказ до виконання. Серед командирів траплялися й такі, що знехтували наказом Головного Командування. Так, виконуючий обов`язки командира загону ім.Богуна Сосенко-Кліщ вступив у переговори з німцями, чим виступив проти генеральної політичної лінії УПА. Наказом командира УПА-Північ скликаний був військово-польовий суд на чолі з командиром Омельком, який розглянув справу Сосенка-Кліща, підтвердив його провину і присудив йому вищу міру покарання. Подібний випадок мав місце і в УПА-Захід, де перед сотнею був розстріляний сотенний Орел за порушення наказу Головного Командування УПА.

Втеча німців і поява на теренах Волині й Полісся більшовицьких військ викликала розгубленість серед частини повстанських лав. А ще до того спричинилася поява офіційного звернення уряду УРСР “До учасників УПА-УНРА”, в якому прозвучав заклик переходити "на бік чесних, самовідданих борців за Радянський Союз, на бік радянських партизан”.

— “Виходьте з лісів! — закликали листівки нового окупанта.

— Здавайте Червоній Армії свою зброю! Вертайтеся до рідних осель! До чесної мирної праці... Іменем Уряду УРСР ми гарантуємо тим, що піддадуться, цілковите прощення їхньої тяжкої помилки, їхніх минулих провин перед Батьківщиною”.

Урядове звернення підписали Гречуха і Хрущов.

Звернення до певної міри діяло: в повстанських рядах знаходилися й такі, яким серце почала смоктати зневіра і, впавши духом, кидали своїх друзів по боротьбі напризволяще і йшли за ласкою до нового окупанта. А той використовував їхню інформацію, щоб завдати смертельного удару нескореним, а тоді, забувши про обіцяні гарантії на прощення, їхніми ж тілами та тілами їхніх рідних гноїв далекі сибірські простори...

Сорок четвертий рік започаткував другий етап діяльності УПА. Вона стає на захист населення від сталінського тоталітарного режиму, від репресій і вбивств невинних людей. Це буде боротьба за гідну смерть в двобої з військами внутрішніх справ, з приданими їм військовими частинами разом з гарматами, танками і літаками. Це буде війна, якої не вів в таких умовах жоден народ Європи, окупованої фашизмом. Все це вимагатиме від Головного Командування УПА перегляду тактики й стратегії оперативних дій, що й буде доконано найближчим часом...

А весна вже була не за горами. Сонце піднімалося все вище й вище, озолочуючи сплюндровану боями землю. Білі снігові лицарі щезали в чорній пащі землі, їхньою брудною кров’ю впивався звільнений від морозного поневолення ґрунт...

Весна здолала зиму на очах. Її березневий екскорт відлунював в краю лісів та озер пеанами славних її звитяг, золотими сурмами сонця видзвонював під склепінням неба і кликав землю змивати з себе кров і бруд страхітливої війни. Та до миру на голубій планеті було ще дуже далеко. Не скоро припиниться людське кровопролиття. Доля наворожила не одне ще життя принести на вівтар свободи. Окупант ще довго недораховуватиметься своїх карателів, а Україна — синів-героїв...

Зранку сонце всміхнулося примороженій з ночі землі. А під обід надтягнули з півночі крижані хмари. Неприємна холодінь лизнула заболочену польову рівнину, яка тремтливо очікувала, коли сніговій знову засіє її білим зерном. Насторожено очікував переміни погоди далекий ліс.

Тим часом польовою дорогою в сторону лісу посувалася група вершників, за якою тягнулася валка навантажених возів, зверху щільно обтягнених брезентом.

Відстань до лісу повільно скорочувалася і залишалася на око десь в межах милі. Але вершники, втомлені довгою розбитою талими водами дорогою, не поспішали. Знали, що до вечора на постій доберуться.

Монотонний скрип коліс не притлумив пильного слуху охоронців. Їхнє чуйне вухо вловило підозрілий гул моторів, що доносився здалеку з-поза спини валки. Командир Пташка (а це він очолював валку) оглянувся і — стерп: їхніми слідами на великій швидкості мчало кілька вантажних авт з ворожими солдатами. Треба було нагально приймати оперативне рішення. “До лісу, — гризла думка, — вже не дістатися, треба негайно окопуватися під захистом возів на місці”...

—    Друже курінний, — звернувся командир до курінного Шавули. — До лісу не доберемось вже. Ворога перестрінемо тут, лаштуй сотню до оборони... Тут ми в них — як на долоні, хай стрільці окопуються...

По команді курінного Шавули валка зупинилася. Вози стали розвертати півколом, як колись козаки робили в обороні. Коней випрягли, зігнали всіх в табун і доручили трьом стрільцям гнати їх з усіх сил під захист лісу.

—    Друже командир, — звернувся курінний до Пташки, віддавши всі невідкладні розпорядження. — Здається, їх не так уже й густо. Два-три нехристи на кожного нашого стрільця. А ще їм наступати...

—    Якби тільки це, — мовив Пташка дещо стурбовано, віднявши від очей далекогляд. — А то гарячі гостинці везуть: у кожного авта на «хвості» теліпається “моздир”...

—    Ай справді, — спохмурнів курінний, доглянувши вже неозброєним оком на причіпі за тягачами сорокап’ятки. — Мабуть, на фронт їдуть, а ми їм в зуби полізли...

—    Ситуація непроста, — кивнув на згоду командир. — Влипли добряче, і тут...

Командир не договорив, але курінний і близькі від них стрільці зрозуміли, що опинилися у безвиході...

Дві ворожі машини зупинилися, а решта пішла в обхід, щоб взяти повстанський обоз в “мішок” Довівши свою підготовку до кінця, червоні командири запропонували оточеним повстанцям не чинити опору, а здатися під гарантією збереження життя.

—    Будемо оборонятися до останнього набою! — такою була відповідь командира Пташки.

Вороги вишикувались у лаву і по команді кинулися до атаки, їх зустрів прицільний вогонь з “папашок” та трьох кулеметів.

Шквал вогню поклав на заболочену землю перші жертви з двох сторін.

Атака захлинулася. Недобитки ворожих бійців відкотилися на свої позиції.

Тим часом одна з машин розвернулася носом сорокап’ятки до серйозного противника і через лічені хвилини випустила на нього кілька стрільн. Пекельні вибухи підняли у повітря рештки кількох возів і забрали життя кільком десяткам повстанців. Серед тих, хто поклав свою голову, був і курінний Шавула.

Ворог пішов у другу атаку, щоб захопити живим командира. Його знову зливою куль зустріла жменька оборонців, серед яких відчайдушно билися й поранені. Кулемет безжально клав знахабнілих нападників, які з лютою лайкою намагалися добитися своєї мети — увірватися на оборонну позицію повстанців.

Врешті і ця атака захлинулася в крові. Поле було густо встелене людським трупом...

Настала хвилина передишки. До бою розгорталося ще дві сорокап’ятки. Тепер становище повстанців стало вже безнадійним.

—    Друже командире, — обізвався поруч Пташки молоденький стрілець. — Мабуть, отут і загинемо... А життя таке прекрасне...

Глянув на нього командир, і серце йому стиснув біль: “Який він ще юний!.. Мабуть, не кохав ще нікого і його вже ніхто не назве коханим”... Обійняв його, як рідного сина і міцно притис до себе голівку, що так щиро просилася жити.

—    Ні, синку, помирають боягузи. І не раз, а кожної миті... А ми будемо жити, в пам’яті народу, в безсмертній пісні... про нас скажуть, що ми вміли жити і про смерть не думав з нас ніхто...

Та всього не встиг виказати командир, з того, що налягло на серце...

Тріснула тишина, і поруч гепнули нові стрільна сорокап’яток. Земля здригнулася від того падіння. Здавалося, що саме небо обвалюється на закривавлене бойовисько...

Ворожі солдати піднялися в третю атаку.

Повстанців залишився неповний десяток. І в усіх кров’ю розмальовані обличчя...

Поле клекотіло ще боєм. Розпачем відлунював далекий ліс.

Останками сил Пташка звівся на ноги, піднявши револьвер над головою. І кинув ослабленим голосом останню в своєму житті команду:

—    Друзі, вперед!.. Соромно ховатися... від смерті... Приймемо її в лице... Хай ворог знає, що нас...

В повітрі просичало кілька куль. Командир похитнувся і впав обличчям до ворога на землю.

—    Друже командире... Батьку!.. Не вмирайте... Ми йдемо за вами...

Пташка, мабуть, почув ще ці слова, а тоді його очі почали згасати.

І тоді молоденький стрільчик, що так хотів жити, підняв командирів револьвер і скомандував:

—    Вперед, друзі!.. За нашого командира!..

Він подав команду і сам її виконував. За ним ніхто не йшов, бо всі вже мертво спали.

—    Затямте, катюги! Вам нас не...

Обірвалася остання ниточка життя повстанського відділу. Більшого доконати не змогли...

Вороги зібрали своїх поранених і пішли з поля бою переможцями.

Через кілька днів повстанські дозорці знайшли закостенілі в полі тіла своїх побратимів. Вони повідомили постій воєнної округи.

Похоронити полеглих в бою прибув загін Дубового з курінними Шакалою й Гострим. Сотні Шавули приїхали самі похоронити свого курінного.

Серед поля виросла висока братська могила.

Сумно завивав у полях вітер, оплакуючи вбитих замість матерів, сестер і коханих. Автоматна сальва провела в останню путь своїх героїв.

Був вівторок останнього дня лютого...

Смерть командира “Заграви” привела до змін у воєнних округах. Об’єднання “Лісова пісня” припинило своє існування. Повернулися до попереднього поділу на “Турів” і “Заграву”. Командиром “Заграви” був призначений майор Дубовий...

Генерал Гончаренко розглядав мапу Волині, на якій робив позначення місць, де відбувалися бої підрозділів УПА з більшовиками. Пригадавши собі щось, звернувся до свого заступника Карповича:

— Друже майор, покажіть мені “Хроніку” за березень. Треба дещо узгодити...

Пробіг очима всі записи за останній місяць.

“8 березня. Курінь Яреми звів бій з прикордонниками на Вітковицьких хуторах побіля Случі. Відбиті більшовики залишили 30 вбитих бійців. Втрати повстанців: 7 вбитих і 4 поранених...

9    березня. Курінь Лайдаки розбив під Річицею батальйон військ НКВД, здобувши при тому 15 возів обозу...

10 березня. Проти загону Ясеня в Мощаниці й Облогові проведена військово-чекістська операція. Втрати з обох сторін значні”...

Звичайне щоденне інформаційне зведення. Всі населені пункти його вже на мапі позначені. Вже хотів закривати блокнот, як зір впав на число 20 березня. “Оця подія всіх попередніх значніша”. Йшлося там про те, що на шосе Корець-Рівне підпільники групи Енея звели бій з автоколоною більшовицьких панцирних частин. Вони обстріляли автомобіль головнокомандувача Першим Українським фронтом генерала Ватутіна з його штабістами. В цьому бою генерал був поранений у ногу. Потім, були чутки, він помер у київській лікарні.

Після цього випадку пожвавилася наступальна активність окупанта проти націоналістичного підпілля, на знищення якого він кинув до бою всеможливі свої резерви і навіть військові частини...

До “Теплого Олекси” штаб групи УПА-Північ і її командування отримало від Головного Штабу при командуючому Українською Повстанською Армією розпорядження терміново перевести з Волині в Карпати Старшинську Школу УПА, яка тут пропрацювала рік під керівництвом майора Поль-Польвого і встигла провести два старшинські і три підстаршинські випуски командирів. У Карпатах Волинську школу об’єднають зі школою групи УПА-Захід під кодовою назвою “Олені” і теж під керівництвом того ж майора Поль-Польового.

З керівником школи відправили в західний регіон України її викладачів: майорів Лісового, Степового, Гамалію, Кацо (осетин), сотника Босого. Їх мали супроводити два курені — Чутки та Євгена — із загону Олега. З групою “Школа” їде до Ковеля заступник Клима Савура Бусол. Там їхні дороги розійдуться. Бусол зверне на постій полковника Остріжського, командира загону ім. Богуна з ВО “Турів”. Йому Бусол передасть розпорядження командувача Клима Савура виділити і перекинути з ним, Буслом, на Холмщину, частину своїх відділів для врегулювання там складного становища, для захисту українського населення від терактів польської Армії Крайової.

Смутно заіржали коні під вершниками, ніби відчуваючи, що сюди вже ніколи не повернуться.

—    Може, ще зведе Бог зустрітися коли з волинською землею,

— з сумом говорив корінний волинянин Бусол. — Все ж таки рідна вона, материзна.

—    Сподіваюся, Якове, — мовив полковник Клим Савур, обнімаючи на прощання друга. — А тепер — щасливої дороги!

—    І не згадуй нас прикрим словом, — додав Карпович.

—    А тобі, Мишко, бажаю бути гідним заступником нашого командира, — сказав Бусол. — Я радий, що працював при такому вродженому командирові, як наш Клим... Друзі, гаразду вам і доброї долі...

Коні рушили з місця — земля тільки застогнала.

Клим ще довго-довго дивився вершникам у спини. Запекло щось йому в оці, і він стріпнув з вій вологу.

— Що ж, мій новий заступнику, полковнику Карповичу, до праці. Нас чекають невідкладні справи...

Квітень не полегшив, а ще більше ускладнив становище повстанських підрозділів. Невдалі бої з переважаючими силами ворога, відступи, втрати — все знижувало настрій вояцтва, яке звикло до звитяжних боїв.

Інформацію для внесення до “Хроніки” Карпович отримував регулярно. В більшості, від неї так і віяло смутком. В останньому донесенні з Костопільщини повідомлялося, що в погоринських лісах, між селами Жильне й Берестовець, повстанці зазнали тяжких втрат: впали на полі слави курінний Гострий, сотенний Вихор, провідник служби безпеки куреня Василь. Залишки куреня вивів з оточення Гамалія і повів у Пустомитські ліси.

В середині квітня під Пустомитськими лісами, в районі Людвиполя, проти загону Енея радянське командування зосередило потужну силу, з танками й літаками. Ворожий наліт розпочався запеклими атаками, від яких повстанці мужньо відбивалися. Вони захопили в полон двадцять двох ворожих бійців, від яких довідалися, що ворог втратив сто сорок сім вбитих вояків і п’ять підбитих танків. Повстанці з честю відступили з-під Людвиполя до Ленчин.

Більшовики збирали військову потугу на величезному відтинку між Шепетівкою, Рівним і Збаражем. Проти групи Ясеня, що складалася з куренів Сторчана, Мамая, Дика, Докса, Довбенка, Бувалого, Шума і Залізняка, які разом нараховували до п’яти тисяч стрільців УПА, ворожий набрід в складі п’яти бригад військ НКВД, чисельністю в тридцять тисяч бійців; підпертих гарматами, танками й літаками, двадцять другого квітня розпочав бої в селах Антонівка, Забари, Андрушівка, Обгів. Відділи УПА з боями відходили в Гурбенські ліси, де самі себе заганяли до ворожого “мішка”. Вночі зробили ще спробу вирватися з пастки і змушені були прийняти бій.

Третя година ночі. Ліси не сплять від людського гамору. Зайнявши становище, повстанські відділи окопувалися самі і вкопували гармати. Кожен курінь готував собі позицію до бою.

Через годину більшовики почали обстрілювати з гармат і мінометів відтинок куреня Сторчана, а по кількахвилинній артпідготовці розпочали атаку. Коли вороги з дикими криками наблизилися до позицій Сторчана, командир скомандував:

— Прицільний вогонь!..

Вдарили повстанські кулемети, загриміли чотири гармати. І ворожі піхотинці не витримали такого опору й відкотилися назад. Та від влучних повстанських куль мало хто вирвався живим.

Тоді в наступ по всій лінії фронту пішли танки.

Спочатку відділ Яструба, а за ним курінь Залізняка не вистояли проти цієї сили. Їхній відступ дав змогу більшовикам оточити курінь Сторчана. Сторчанівці відбивали всі атаки і навіть самі перейшли в контрнаступ... Поки командир з шістьма десятками повстанців стримував противника, три сотні повстанців з гарматами вирвалися з оточення. А горстка оборонців зі своїм командиром героїчно протрималася понад шість годин. Та... набої закінчилися. Хто не впав від ворожої кулі, обірвав своє життя останнім набоєм. Живим не здався ніхто...

Поки сторчанівці стримували ворожий наступ, повстати готували другу оборонну лінію...

Завзятий бій на всіх відтинках тривав аж до вечора наступного дня. Тоді під прикриттям темноти повстанські відділи, звівши кілька стрічних боїв з ворожими заставами, вирвалися з оточення. Під Гурбами повстанці втратили, разом зі сторчанівцями, десь близько вісім десятків стрільців. Втрати ворога були десятикратними. Але в більшовицький полон дісталося понад дві сотні неозброєних новобранців та сотня поранених стрільців, які були по-звірячому закатовані.

Відділи УПА, що вирвалися з Гурбенських лісів, відступили в Суразькі ліси. Головні сили направились на Полісся. Розбивши в Бущі червоні застави, повстанські відділи УПА вийшли на шосе Рівне-Київ.

Квітневі бої на цьому не завершилися. В передостанній день місяця біля села Залізниця, на Кременеччині, більшовики втратили двісті сорок бійців. Зате в іншому бою, біля Березини, впав смертю героя популярний в УПА командир Буревій.

В травні збройні сутички повстанців з більшовиками відбувалися майже щоденно...

Після Гурбєнських боїв до Клима Савура надходили донесення доволі сумні, а то й болючі. Повстанська армія відходила з боями, в ратоборстві з більшовицькою військовою потугою, залишаючи на бойовищах значні жертви. Від тих донесень ставало моторошно на душі, віяло болісним сумом, пекучою тугою. Сум брав за важкі вимушені відступи, а біль і туга — за втраченими в тих боях командирами — побратимами, які ще зовсім недавно під його керівництвом примножували славу української звитяги. Впав у кордишевській битві сміливець Кропива, прийняла подільська земля на вічний сон доблесного Батька, командира групи УПА-Південь... І такі вістки накладали на його чоло страдницьку печать самомук, рили безжально на ньому візерунки-зморшки, а очі від них, тих донесень, відсвічували втомою й передчасним старінням.

“Потроху відходимо всі зі світу цього, залишаючи нащадкам болючу пам’ять”...

Більшовики наступали тепер цілими дивізіями, з обов’язковою артилерією, танками й авіацією. Трагічна доля групи УПА- Південь змусила Головне Командування УПА міняти тактику повстанських дій. Бої кількох чи кільканадцяти куренів збирали в повстанських лавах великі жертви. В нових умовах треба було діяти не кількістю, а мобільністю невеликих загонів, не більших за дві сотні, а то й маленькими групами — чотами й роями, — завдаючи противникові несподіваних, але дошкульних ударів. Така тактика ведення бою зменшувала втрати і збільшувала шанси на успіх...

Шеф Штабу групи УПА-Північ генерал Гончаренко збирався у важливе відрядження на Остріжчину. Клим глядів якось сумно йому в очі, ніби відчував, що ця зустріч у них остання. Якою теплотою, батьківською ласкою сповнені ті вицвілі з літами очі! Час не стер в них щирості, бо в неї нема кольору.

—    Пане Леоніде, — вперше від часу їхньої спільної праці звернувся до нього по імені Клим Савур. — Ті дні без вашої присутності лежатимуть мені важким тягарем на душі... Мені на кожному кроці бракуватиме ваших розумних порад, без яких я був би бездіяльним, бо вони мені як поради батька синові...

—    Голубе мій, — обійняв Клима за плече генерал. — Я теж був щасливим, що працював поруч з тобою, з таким просто вродженим командиром... Але навіщо піддаватися суму?  Алеа якта ест, як говорив Цезар, жереб кинуто... Мушу поїхати, бо мене там чекають. Але скоро повернуся. Остріжчина не такий вже далекий край. За день-два і зустрінемось...

Навіть до думки не припускав Клим, а тим більше генерал, що ця їхня зустріч остання... Так захотілося долі, що на цей час на Остріжчині енкаведисти проводили тотальну облаву, і в їхню пастку в передостанній день липня попав генерал Гончаренко. Він відстрілювався до останнього набою, поки ворожа куля не обірвала його героїчне життя. Смерть ставала на його життєвій дорозі вже не раз: і як був полковником армії УНР, і як повів волинський полк в Зимовий Похід з отаманом Тютюнником, і, нарешті, в Другій світовій. Завжди вибирався з найскрутніших ситуацій. А ось цього разу смерті не перехитрив. А поруч з генералом поліг командир Лемко, керівник генеральної округи ОУН на Осе-редньо-Східних Українських Землях (ОСУЗ).

Ця втрата для Клима Савура була найболючішою з усіх попередніх втрат. Ріднішої людини, як генерал, на Постої в нього не було. Тепер осиротів він без названого батька.

“Скільки жертв вже принесло наше покоління на вівтар своєї поневоленої нації! — роздумував Клим на самотині. — А ще скільки принесе, поки здійснить заповіт предків — збудувати рідну державу!.. На крові тих, що полягли на полі бою, і тих, що закатовані в тюрмах і концтаборах, росте безсмертна легенда воюючої поневоленої нашої нації. Вогненним смолоскипом горить вона в серцях і думках всіх поколінь, вона й освітить нащадкам шлях до світлого майбуття”...

Майже місяць збіг від того дня, коли в Карпатах зібралися делегати від усіх українських суверенних земель на Перший Великий Збір, який остаточно проголосив себе Тимчасовим Українським парламентом під назвою Українська Головна Визвольна Рада (УГВР). П’ятнадцятого липня відбулися вибори Голови Президії УГВР та її членів, Голови Генерального Секретаріяту та Головного Судді. Посаду Генерального Секретаря Військових Справ і Головного Командира УПА обійняв Тарас Чупринка. Форум УГВР опрацював і прийняв ряд політичних документів, і в їх числі присягу вояка УПА.

Вістка про Великий Збір і текст присяги потрапила на Волинь з великим запізненням. Але ритуал прийняття нової присяги на постої групи УПА-Північ та на теренах всіх її бойових одиниць готувався. Під час приготувань до Свята Присяги Клим дістав ще одне сумне донесення: восьмого серпня впав на полі слави шеф штабу ВО “Заграва” майор Макаренко.

Втрати... втрати... втрати...

І проблиску ніякого на зміну ситуації.

Літо сорок четвертого забрало надто багато жертв, чого не було за попередні роки. Але боротьба не припинялася, хоч як того прагнули окупанти. Ще були тисячі патріотів, готові на жертовність кожної хвилини. Жертви окуплять себе: Україна мусить вижити і стати незалежною державою. Хоча б для нащадків...

Нарешті настав день Свята Присяги.

У глибині костопільських лісів вибрано було найбільшу галявину, на якій мав відбутися ритуал Свята. Підрозділи охорони Постою вишикувалися чотирикутником, в центрі якого стояв польовий вівтар — з хрестом, Євангелієм, свічками. Біля вівтаря розтягнено килимок з прикріпленим до нього Тризубом під вишитим рушником. На землі, під килимком, оперті один на одного навхрест два кріси і по одному кулемету. Обабіч герба прилаштовано два блакитно-жовті прапори. Недалеко вівтаря, за капеланом УПА о.Левом, стояли командири і штабісти.

Сотенні зголосили командувачу про готовність війська до прийняття присяги.

Ритуал розпочався. Отець Лев поблагословив зібрання і запросив до молитви. У молитві застиг заворожений ліс. Здавалося, молилося саме небо...

Після молитви полковник Карпович став зачитувати окремі точки присяги, а кожен стрілець піднесено за ним повторював:

—    Я, воїн Української Повстанської Армії, узявши в руки зброю, урочисто клянусь...

—    Клянусь... клянусь... клянусь... — злилося дихання сотень в одне русло.

—    ...боротися за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу...

—    ...здобути Українську Державу... — знову на одному подиху.

—...в цій боротьбі не пожалію ні крови, ні життя і буду битися до останнього подиху...

—    ...до останнього подиху...

—    ...буду мужнім... хоробрим... гідним побратимом в бою... Суворо зберігати військову і державну таємницю...

—    ...зберігати таємницю...

Кожен стрілець під час складання присяги стояв струнко, і тільки голоси вібрували над їхніми головами.

—    Коли я порушу цю мою Присягу або відступлюся від неї, — завершував читання тексту Карпович, — то нехай мене покарає суворий Закон Української Революції і паде на мене зневага українського народу.

—    ...зневага українського народу.

Карпович хвилину промовчав, а тоді продовжував:

—    Кожен з вас невдовзі отримає присяжний лист для підпису.

А зараз скріпимо Присягу хресним цілуванням...

Першим поцілував хреста Клим Савур, за ним всі старшини, що стояли біля вівтаря. Потім хрест передали по рядах вишикуваним стрільцям для урочистого цілування...

Коли цілування хреста завершилося, всі співали гімн “Ще не вмерла Україна”.

—    Слава Україні! — кинув наостанку гасло Клим Савур.

Всі, як один, хором відповіли: — Героям слава!..

Осінь минула в короткотривалих боях з Червоною армією і військами НКВД. У Свинарському лісі, на Волині, діяв курінь Голуба і окремі сотні Криси й Ворона, у Камінь-Каширському районі — загін Верховинця “Помста Полісся”, в околицях Берестечка — сотні Базаренка й Залізняка. Повстанські відділи рейдували уздовж Прип`яті. Впродовж літа-осені було проведено дванадцять рейдів на східні землі, в Житомирщину і Вінничину. Останній більший рейд досягнув слобожанських лісів, звідки, після великих боїв з військами НКВД, учасники рейду повернулися на захід...

У вересні уряд УРСР видав офіційне звернення до бійців УПА з повною амністією для всіх, хто прийде з каяттям і зголоситься служити в Червоній армії. У противному разі — пощади нікому не буде.

Подібного змісту листівки, із закликами “вийти з лісу” і “стати до творчої праці для своєї звільненої батьківщини”, розкидали літаки над лісами. Повстанці глузували з тих закликів, а цигарковий папір, на якому вони друкувалися, використовували на свої потреби.

І все ж, політична опозиція в рядах УПА визрівала, навіть на рівні керівництва. Один з членів УГВР, видатний член ОУН Павленко, а також керівники великих відділів УПА Босота і Ломиніс оголосили, що вони розпускають ОУН і створюють Народно-Визвольну Революційну організацію, яка готова співпрацювати з радянською владою. Головна Команда УПА повела рішучу боротьбу з опозицією. Босота, Козуб, Гамалія та ще ряд інших “вождів” цієї організації були в листопаді страчені за наказом командуючого Клима Савура. Розгром опозиції дозволив сконсолідувати всі сили УПА...

Був тільки жовтень, а ліси вже скидали з себе золоті свої шати. Вітри безжально обтрушували кожне дерево, залишаючи його в жалюгідному убозтві, у глухому царстві пралісів і вічних боліт, яких навіть пекуче літнє сонце не могло висушити. Природа в’янула в сором’язливій наготі і лише зітхала по загубленій своїй красі.

В один з таких днів на бойове завдання з Постою вийшла сотня Панька. В лісі не шелеснуло — окіл стояла гнітюча могильна тиша... Тільки пов’ялі листочки на землі перешіптувалися зрідка між собою зрозумілою лише їм мовою та потріскувала під ногами суха ламань. Потрібна була лисяча обережність, і стрільці, ніби тіні, мовчки посувалися вперед.

На виході з лісу чуйне вухо лісовиків вловило далекий гуркіт моторів. Машин ще не було видно, але ревіння моторів уже вібрувало над землею.

“На облаву, або з неї... — осінила сотника думка. — Отут їх і заскочимо. Місцевість зручна”, — окинув пильним оком господаря довкілля.

І враз приймає рішення: поки ворожі вантажівки доберуться сюди, перекрити дорогу вибухівкою, а самим залягти обабіч на віддалі прицільного стрілу і по сигналу належно їх зустріти.

Меткі стрільці швидко втілили задум командира, залягли по одній чоті з кожного боку, а третя чота з сотником заховалася за горбом, що лежав перед лісом.

Довго не довелося чекати гостей. З-за обрію виповзло декілька машин. Ще не видно було їх кількості, але по реву моторів можна було здогадатися, що їх було не менше п’яти.

“Головне, перехопити до своїх рук ініціативу, — думав сотник. — Несподіваний блискавичний удар після вибухів під колесами машин має забезпечити успіх операції”...

Машини не поспішали, солдати в кузовах горланили пісень, начебто поверталися з похмілля.

“Ми мірниє люді, но наш бронєпоєзд стаїт на запасном путі”,

— неслося з першої машини.

А з другої машини розливалася інша пісня: “І пока за туманамі відєть моґ парєньок”...

На задніх машинах лунали безладно свої баси.

“Що за безглуздя? — дивувався сотник Панько. — Справді налигалися, а чи просто розігрують комедію?..”

—    Щось вони надто осмілілі, — шепнув сотник чотовому Скоку до вуха. — І де ж вона, пильність їхня чекістська, поділася?!

—    Вони, здається, справді напідпитку...

Перша машина наїхала на вибухівку.

Вибух отверезив гостей і зупинив їхній рух. Зрозуміли, що попали на повстанську засідку. Але настрій на легку перемогу їх не покинув.

Поки палав вогнем мотор першої машини, солдати скочили на землю і вдарили на всі боки з “папуш”.

Стрільці не відповідали на їхню сальву і чекали ворога на приціл.

Солдати осміліли і з лайками та криками: “Бандіти, гдє ви? Вихаді!” — рушили у двох напрямках, де їх чекала пастка. Коли ж вони наблизилися на відстань прямого влучання, сотник Панько випалив з ракетниці, і з двох сторін на ворожих солдат полився прицільний шквал автоматного вогню.

Перші ряди похитнулися і впали, щоби не вставати, а задні, недобитки, розвернулися з розгублення, щоб тікати під захист машин. Та до машин добігти їм не вдалося. Всіх їх поклав прицільний вогонь повстанців, які з кличем “Слава-а!” бігли до машин.

Задні дві машини встигли розвернутися і кинулися до втечі.

—    Паліть по шинах! — наказував своїй чоті Скок. — Не дайте їм втекти...

Одна з машин зупинилася, а другій таки пощастило.

—    Негаразд, хлопці, — покрутив головою сотенний. — Вона приведе сюди цілу зграю собак... Кінчаймо шабаш, беріть зброю — і в дорогу.

Повстанці дали останні автоматні черги по моторах машин, і вони спалахнули вогняними свічками.

Дверці однієї з палаючих машин відчинилися, і з кабіни випала людина в офіцерській формі.

Чотовий прискочив, щоб добити ще одного ворога, як він несподівано впав на коліна і приємним жіночим голосом заблагав:

—    Стійте!.. Не вбивайте мене, я вам пригоджуся...

—    Диви, баба в капітанській шкурі, — здивувався котрийсь з стрільців.

—    Не слухайте її теревень! Відьма бреше і заворожить вас...

—    Кінчайте з нею, з червоною лярвою!..

—    Спочатку вислухайте мене... Соромно розправлятися з безборонною жінкою, — боронилася полонянка. — Я розповім все, що цікавить вашу команду. А щоб ви мені повірили — погляньте в кузов. Там люди лежать пов`язані. Шестеро ваших стрільців, яких ми везли, як здобич, до Костополя... Допоможіть їм!..

Троє повстанців миттю видряпалося на машину. Справді, там лежали пов’язані, ще й з кляпами в ротах, люди. Були це хлопці, як вони представилися, з сотні Ворона...

—    Чотовий Скок, — розпорядився сотник Панько. — Офіцера взяти під охорону, на особисту відповідальність.

—    Слухаюсь, друже сотенний...

Повстанці покинули палаючі машини на дорозі, а самі, з живою “здобиччю” та звільненими повстанцями, вирушили на Лісничівку.

Починав накрапати дощ, що поступово переходив у густіший. Треба було людей забезпечити дахом та відпочинком...

Дощ вже третій день не припинявся. Цідився повільно і нудно крізь рідке сито озимини, перетворюючи поля в звичайні багнюки. Польові дороги розкисли, розбиті людськими ногами. Болото налипало на чоботи, і ноги з трудом вилазили з липкого замісу. Йти ще так далеко, добре, що з поля вибралися на лісову місцевість. Тут теж мокрота, але хоч до ніг не налипає...

В таку днину на постій повернулася з рейду сотня Панька.

—    Друже Климе, — в піднесеному настрої підійшов до полковника сотник Полин. — Яку вістку тобі приношу!.. І не догадаєшся. Здивую так, що ти ніколи ще не впадав у такий подив...

—    Гадаєш?.. І що ж то за вістка така, друже Полине? Думаю, не з давніми знайомими зустрівся...

—    Ти вгадав. Наш спільний знайомий, вірніше — знайома...

—    Ти мене заінтригував. Розповідай швидше. У нас, здається, таких не було...

Клим тримався спокійно, хоча цікавість розпирала душу: “Хто ж то така?”

—    Тож я пішов, — загадково посміхнувся Полин. — А ти згадуй. .. А втім — скажу: була така в Збаражі революціонерка Шмигельська, пам`ятаєш її?

—    Чого б не пам’ятати? Ти, може, бачив її десь тут?

—    Її зараз до тебе приведуть... Думай, як гостю зустрічати.

—    Звідки вона тут? Хто її взяв?

—    Спочатку з нею поговориш. А я пізніше своє докажу...

Полин вийшов. Клим тим часом наодинці гасив свій подив.

Відчинилися двері. Вартовий пропустив поперед себе жінку-

капітана внутрішніх військ, а сам застиг біля порога.

—    Залишіть нас самих, — звернувся Клим до вартового.

Той слухняно закрив з другого боку двері.

Клим уважно прочитав передану йому записку, а тоді до гості:

—    Ваше прізвище, капітане?!. — питав, просвічуючи її наскрізь гострим, як бритва, поглядом.

—    Половиніна... — відповіла чи то лестиво, чи то розгублено.

—    А ім'я, якщо не підводить мене пам’ять, Дана?.. Чи і його поміняли?..

Прибула вирячила від здивування свої великі очі на господаря і, впізнавши його, здригнулася й зблідла, як смерть. В її очах ніби застигла притьмарена тупість.

—    Дмитро?.. — прошепотіла, не виходячи з розгубленості. — Що за міраж?! Таки звела нас доля ще раз. А я гадала тоді — з тобою покінчено.

—    Нема більше Дмитра, — сказав холодним голосом Клим, підійшовши ближче до жінки-капітана. — Перед вами, громадянко Шмигельська, чи пак Половиніна, командир УПА на Волині полковник Клим Савур.

—    Чула, чула... Тільки не знала, хто скривається під цим псевдом... А ти таки вижив. Що ж, катуй мене, твоя черга... Мстися за зло, заподіяне тобі мною. Будем квити!..

—Так, твої органи не відняли в мене життя. Не змогли... Свою смерть я переміг. А тебе катувати не стану. Ми не чекісти-вигадники нелюдських туртур. Ти отримаєш заслужену кару за вироком  військово-польового суду...

Зрозуміла, що Клима Савура не похитне ніякою грою, що слів на вітер він не кидає. Впала навколішки до його ніг.

—    Дмитре, зжалься, я ж така ще молода... Подаруй мені життя раз, а я тобі ще послужу...

—    Послугами лицемірів і зрадників не користаюся. Ти своїх зраджуєш, зрадиш і нас... Встань з колін, май людську гідність... Думаю, Дарина Савур не ставала на коліна перед тобою. Вона гідно прийняла смерть... А ти злочини творила, то май тепер мужність за них відповісти. І померти людиною... Я тобі не суддя, зрадників у нас судить народ... Вартовий! — покликав до дверей. — Вивести заарештовану!

—    Дмитре... — глянула благально на полковника, кинувши до гри свій останній козир. — Климе, не поспішайте мене позбутися. Я вам відкрию ще одну таємницю, від якої залежить ваше життя. Ті хлопці, що зі мною... Насправді вони...

—    Мовчіть, негідна! — сердито обірвав її мову Клим. — Доносами не користуюся. А втім — знайте: їх вже викрили. Це — переодягнені ваші сатанинські слуги, які під вашим крильцем мали шпигувати в мене на постої, а згодом весь наш командний склад ліквідувати... Невдало розіграли ви той фарс з моєю сотнею. Не пожаліли навіть своїх солдат, відправивши їх напідпитку на вірну смерть. Операція ваша провалилася, товаришу капітан...

Холодний погляд Климових очей ніби важким каменем привалив полонянці уста.

—    Вартовий, виведіть громадянку Половиніну!.. — повторив полковник наказ...

Сорок четвертий рік, рік остаточного вигнання з українських земель коричневого окупанта і заміни його червоним радянським режимом, добігав до свого фатального завершення. Був це рік особливо жорстоких боїв Української Повстанської Армії з величезною воєнною міццю, якої не зумів зламати навіть озброєний до зубів гітлерівський вермахт. Незважаючи на болючі жертви і втрати, боротьба за волю і свою державну незалежність продовжувалася ціною нових смертей, нового пролиття крові. Українські патріоти, особливо молоде покоління, зробили свідомий вибір: краще впасти на полі слави, аніж схилити голови в ярмі...

Ворог лютував від безсилля зламати волелюбний дух нації. До боротьби з затятим опором нескорених одчайдухів він кидав всі здобутки військового й дипломатичного арсеналу: від численних армійських лав, підпертих грізною бойовою технікою, до найтонших провокаційних заходів. І кожна його провалена спроба тільки змушувала супостата шаленіти і знову повторювати одне і те ж, поки не доб’ється свого...

Одного сонячного передноворічного дня полковник Клим Савур, після оперативної наради з найдовіренішими людьми в штабі, наказав сотенним зібрати весь особовий склад охорони постою для термінової розмови. “Мабуть, отримав від розвідки важливі вісті”, — билися в здогадках сотенні.

Коли на прибраній від снігу галявині зібралися стрільці обидвох куренів — Кори з загону ім.Коновальця і Дороша з загону Енея, — до них вийшов в оточенні полковників Карповича, Литвиненка й Омелюсіна, а також двох курінних командувач групи УПА-Північ Клим Савур. Він окинув пильним оком налаштоване до уваги військо і після короткої задуми почав свою мову:

—    Славне військо Української Повстанської Армії, старшино і стрільці! Дорогі мої побратими! Я зібрав вас для того, щоби ще раз пересвідчитися у вашій бездоганній вірності повстанській присязі, в вашій непохитності й вірі обраному шляху, шляху важкої ратної справи, незрівняної з ніякими іншими справами в наших умовах... Я зібрав вас, щоби ще раз відчути ту одностайність, з якою ви прийшли до мене послужити рідному краєві, українському народові...

Поглянув на ряди стрільців, на вдумливі зосереджені обличчя своїх слухачів, і його очі загорілися завзяттям. Перед ним стояли загартовані вже не в одному бою вояки, твердої вдачі і сильного характеру, які вступили в бій без найменшого вагання. І він радів, як батько синами, що набиралися житейської мудрості і вміння для ведення будь-якої господарської справи...

І, гордо закинувши посивілого чуба, продовжував:

—    Я пишаюся вами, мої незламні волонтери, захисники знедоленого люду: жінок, дітей, старців, — доля яких прирекла на жалюгідне існування в рабстві. А ви, волелюбні сини і брати їхні, взяли на себе відповідальність вибороти для тих людей краще життя або скласти свої голови в боротьбі за нього. Ви — їхня остання надія, тому й підтримують вони вас матеріально і духовно, бо іншого захисту в них просто нема. Тож хіба можна не пишатися таким військом, якому позаздрити може кожен європейський володар...

Клим знову віддихнув, любуючись стрільцями, яких він завжди щиро величав волонтерами. В його устах це звучало як найвища похвала воїнові.

Поки полковник обдумував те головне, ради чого зібрав на галяву стрільців, вони терпеливо очікували наступної команди. А може, ще скаже щось важливе? Передні ряди чекали в мовчанні, а за їхніми спинами дехто перешіптувався.

Між балакучим Довганем, що серед стрільців був найнижчого росту, та завжди залишеним Квіткою відбувалася тиха розмова:

—    Гарного командира Господь дав нам, — шептав сусідові, нагнувшись до нього головою, Квітка. — Розумного і правдолюба...

—    І скромного, бо все хвалить нас, а про себе — нічичирк, — погодився з побратимом Довгань, підтягуючись на пальцях до його вуха.

—    Що так, то так... Я думаю, що таких командирів, як наш, справді не мають чужі володарі...

—    А сміливий, як ніхто з нас, — підтягався вище Довгань. — І знаєш чому? Бо він характерник, о! Такий, які були серед козаків...

—    Та не кажи, таких тепер нема...

—    Не віриш?.. Та його енкаведисти під “стєнку” поставили, розстріляти, значить, а його кулі не беруть. То що воно по-твоєму?..

—    Такого я не чув. Справді — дивина...

Розмова обірвалася, бо почав говорити полковник Клим Савур:

—    Та є і неприємні випадки, коли окремі стрільці виходять з-під контролю свідомості, зневірюються в своїх можливостях, забуваючи святі вимоги присяги... Останніми днями над теренами нашої групи УПА-Північ появилися радянські прокламації, які брехливо обіцяють бійцям УПА, що прийдуть до властей із каяттям, простити їхні “злочини” і прийняти в свою сім`ю... Дивно це звучить: бо хто, як не ворог, може назвати священну боротьбу за волю злочином? Це самі злочинці, щоб посіяти розбрат в наших рядах, маскуються під наших доброзичливців, щоб тільки виманити до себе людей, а тоді їх і їхню всю родину жорстоко покарати. Хіба можна назвати народним заступником того, хто просить ласки у ворога, рятуючи своє власне життя?..

—    Ганьба таким! — гукнуло кілька сотень стрілецьких голосів.

—    Таким не місце серед нас!..

—    Відступники і боягузи гідні покарання...

Клим підняв руку — і стрільці знову перетворилися в слух.

—    Є для цього наш повстанський суд, який може визначати міру провини і покарання. Але ваш осуд таких дій — це теж своєрідне покарання... А тепер ще про одне прикре діло. Слабодухість проявили не тільки деякі бійці-дезертири, а й деякі бездіяльні командири, які не вміють або просто ставляться легковажно до своїх підлеглих. Їхня байдужість розвалює військову дисципліну. В таких командирів і трапляються зневірені люди, які стають без приділеної їм уваги дезертирами...

Хвилинне мовчання командувача використав чотар Скок і вигукнув:

—    Якщо такий командир тут з нами, то хай вийде перед народ і покається...

—    Найбільше дезертирів у Яреминій сотні! Хай понесе відповідальність...

—    Ярему — до суду!..

—    Ні, друзі, про відсутнього, як і про покійника, говорять добре або нічого... Його справою вже зайнявся суд, нехай судді ухвалюють вирок. А ми вже своїм осудом караємо такі дії... Я завершую свою мову. Вірю, що серед вас не знайдеться більше жодного відступника. Ваша рішучість і мужність потроює і мої сили. Ще раз повторюю: я пишаюся своїм військом. З таким народом, як ви, ми все подужаємо на шляху наших змагань, навіть і нездоланне...

Вибух стрільна із сорокап`ятки потряс повітря. Він вибив полковника зі спогадань...

В кутку, на підлозі, стогнав сотник Тиша. Клим нахилився над пораненим, заглянув у сумні його очі.

—    Пане полковнику... ото вже все... Навоювався...

Сотник хотів підвестися, та спроба була даремна. Клим допоміг пораненому звести голову, підтримуючи його руками.

—    Спасибі, пане полковнику... Так краще...

—    Друже мій Тишо... Петре,вперше за стільки часу назвав сотника по імені.Тут, перед лицем смерті, нема чинів. Всі перед нею і перед Богом рівні...

—    Дмитре... Я зворушений,спробував посміхнутися Тиша і тільки болісно скривився.А ти... мужній, як мало хто... Звідки вона в тебе, ота мужність?..

—    Йшов я до неї, Петре, все своє свідоме життя, а почерпнув її вперше у більшовицькій камері смертників...

—    Не пощастило скоріше з тобою запізнатися... Може б, і більше для України... зробив... Пожити б ще...

—    Поживемо, якщо виберемося цілі з цього пекла...

Стрільна сорокап`ятки рвалися поза стінами хатини, де в

снігу коцюбли живі і мертві стрільці. Інша зброя мовчала.

Тиша пристрасно глядів Климові у вічі.

—    Будь таким... Дмитре... до кінця... А я... я...

Тиша вмирав на руках Клима.

—    Тримайся, Петре, ми ще поживемо...

Сум зник із сотникових очей, губи витиснули щось подібне на усмішку і так застигали.

Клим поцілував холодіюче чоло побратима і опустив його тіло на землю.

—    Дорого заплатите, вбивці, за нашу смерть,погрозив Клим кулаком до вікна.Вас ще знайде людська відплата...

Полковник схопив до рук кулемета, що стояв у кутку, і подався до дверей.

Двері розчинилися. На поріг ступили троє поранених стрільців.

—    Пане полковнику, миостанні... Сотні більше нема...

Клим здригнувся:

—    А Темний, теж поліг?..

—    Сотенний зібрав десяток уцілілих стрільців і повів їх на пробій. Їм би до Суська тільки, а там... Ми не мали сил йти з ними,сумно доповів стрілець із закривавленою головою.

—    А може, таки проб`ються,підкинув інший, в очах якого загорілася надія на їхній порятунок.

«Коли не поляжуть,ворухнулась думка в полковниковій голові.Добились би до Карповича... Та диво стається раз у житті»...

Вороги обступали хатину з усіх сторін.

Полковник відчинив двері і вийшов з «дехтярем» на поріг. І в той час, коли він намірявся прилягти біля кулемета, зрадлива куля вдарила його під серце. Хитнувся на ногах. Ще побачив двір, устелений своїми і чужими тілами. Наче скошений сніп, вклався біля кулемета. Якась незвідана млість огортала тіло.

«Дива цього разу не сталося»...

Фатальна куля, видно, призначалася йому, бо постріли враз обірвалися. Настало бойове затишшя.

І тоді з мегафона пролунала чужа мова:

—    Клім, ми знаєм, що ти тут... Здавайся, єслі дорога тобі жизнь!..

Відповіді мовець не отримав.

—    Слишіш, Клім! Жизнь тобі гарантіруєм...

Відповідьмовчання.

—    Дайом тобі півчаса на обмишлєніє! Будеш умнимвийдеш з тих развалін... Даєм тобі послєдню возможность...

Мегафон замовк.

Стрільці тим часом затягнули в хатину непритомне тіло свого улюбленого командира. Поранені забули про власний біль. Мовчки сиділи над непритомним полковником, а в очах кожного світилися сльози...

Клим крізь стулені вії бачив себе на незнайомій зеленій поляні, над якою линув чарівний янгольський спів, а в усю далінь, скільки око проглядало, снувалися якісь тіні у людській подобі. Одна з них наблизилась до нього.

«Та це ж батько!»

«Дмитрику, сину мій! Скоро вже обірвуться твої муки...»

«Тату, то ж ви у стрілецькім мундирі до мене просто з фронту?»

«Так, сину, так... Мусів прийти на схилі літ»...

«Але ж ви такі молоденькі, як пішли від нас... А матуся чому не прийшла?.. Я за нею стужився, ходячи по цій землі»...

«Матері з нами нема ще... Їй відміряла доля довге страдницьке життя на землі... А тепер бувай, синку, до зустрічі з нами. Тут з тобою ще хочуть інші побачитися».

«То я вже мертвий?..»

Йому не відповів ніхто.

Батьків образ розплився серед тіней. А його місце зайняла жіноча тінь.

«Дмитрику, як ти прожив ці роки без мене?.. Знаю, нелегко було тобі...»

«Даринко, світе мій ясний, ти жива?..»

«Ні, любий, я в царстві тіней, у якому чекаю тебе... Тут всі мертві...»

«Дарцю, не зникай з віч... Постій наді мною, мені тебе так завжди бракувало...»

«Ти ще не перейшов межі вічності, любий. Але скоро вже будемо разом. Тепер йду, бо чекають побачення з тобою, ще живим, інші»...

Образ Дарини зблід, перетворюючись в тінь.

На їі місце тиснулися інші тіні Він впізнавав усіх: Клима Вірного, Остапа, генерала Гончаренка...

Всі привітно махали йому руками, а останній, по-батьківськи зазирнувши в душу, сказав улюбленою своєю латиною:«Фестіна ленто, як говорив Цезар, поспішай поволі... З нами тобі буде добре. Знайдеш вічний спокій від усіх земних турбот...»

Тіні ще напирали і відходили, а він лежав непорушно, бо так відчував себе вільним...

Раптом тіні щезли разом з янгольським співом.

Климові очі розплющились, і він побачив над собою сумні і закривавлені обличчя стрільців.

Хотів щось в них запитати, та не мав сил ворухнути губами. Але відчув їхню радість.

—    Батьку, ви отямились з мар... Як добре!..

—    Живіть ще нам на радість...

З їхніх лиць геть розвіявся сум, і ніби рани перестали їх боліти.

—    Одужуйте...

—    Ми вам ось нашої повстанської заспіваємо... Павле, починай...

Серед побитих стін хатини раптом спалахнув слабенький голос пораненого в голову Павла:

“Вже вечір вечоріє, повстанське серце б`є, а лента набої поспішно подає’’.

До голосу Павла приєдналися ще два голоси:

“Ах лента за лентоюнабої подавай.

Україн... ”

Пісня обірвалася па півслові. Час, відведений ворогом на “об мишлєніє”, вичерпався. З хатини ніхто не вийшов просити помилування. Енкаведисти розуміли, що Клима Савура їм не взяти живим, і вони пустили на хатину гарматне стрільно.

Після вибуху замість хатини виднілися купи руїн...

Для нащадків залишилася тільки жива легенда про одного з борців за волю України Клима СавураВолонтера Свободи...

P.S Посланець чорної вісті

Сотенний Темний вночі прибився з Лісничівки з кількома змореними до краю стрільцями з сумною для майора Карповича звісткою: у нерівному бою з червонопогонниками впав смертю хоробрих командир групи “УПА-Північ” Клим Савур.

Полин, який вранці почув цю сумну вістку, сприйняв її як особисте горе, бо втратив не тільки славного командира, а й найліпшого свого товариша з дитинства... Згадав собі останню розмову з Климом.“Влодку, — говорив якось занепокоєно, ніби відчував лиху годину. — Всі ми ходимо під Богом... Але всяке може трапитись. Якщо зі мною станеться раніше, то повертайся до Збаража. Маму мою зустрінь і скажи”... Його голос затремтів пізнім осіннім листочком і зламався, ніби суха гілка під ногами. А в очах так і застиг біль... Полин ще дорікнув Климові містичним настроєм... Тепер мав виконати останнє його доручення.

Майор Карпович, який тепер перейняв командування групою, не заперечував рішення Полина повернутися до Збаража. Навпаки, посприяв швидкому його від`їзду з постою...

І ось однієї квітневої ночі хтось постукав у віконце хатини на тернопільському передмісті в Збаражі. В шибку виглянуло злякане жіноче обличчя.

—    Пані Клячківська, не бійтеся мене, ради Бога... то я, Влодко, товариш вашого Дмитра, від нього... впустіть на хвилинку...

“Чому вночі?.. Чи теж боїться тих?..” — подумала собі, відкриваючи сінешні двері.

Глянула на зніченого незнайомого чоловіка і серцем відчула своє горе. Стояла, ніби з хреста знята.

—    Від Дмитра я... Він... там... просив переказати вам...

Не втрималася на ногах. Впала йому на груди зі словами:

—    Дмитрику мій!.. Чому не сам?.. Я ж тебе вже так зачекалася...

—    Просив переказати...

Влодко з хвилюванням розгубив усі думки.

—    Просив переказати, що... вас дуже любив...

—    Любив? То його вже таки нема?.. Дмитрику, дитино моя...

її ридання не могла заглушити ніч.

—    Мамо, — звернувся Влодко, як до найріднішої тепер людини. — Мамо, будьте мужні... Ви подарували Україні славного сина — бійця і командира... Тепер він навічно... на волинській землі...

Сльози не давали щось більше сказати. Поцілував руку нещасної матері. Попрощався і...

Темна ніч заховала в своїх обіймах післанця чорної вістки...

Літо 2000р.

Товариство «Сокіл», м. Збараж. Дмитро Клячківський стоїть четвертим зліва

Товариство «Сокіл», м. Збараж

Товариство «Сокіл», м. Збараж, 1935 р. У першому ряду, третій справаДмитро Клячківський

Змагання самоосвітників читалень «Просвіти» Збаразької філії в дні березня 1936 р. Перший справа —Дмитро Клячківський

Монумент легендарному командирові у м. Збаражі

Автор книги О. Заячківський вдома у власній бібліотеці

Зміст

Шановні краяни! (Передмова О. Заячківського).............................5

Останній бій Клима Савура............................................. 7,48,75,139

«Збараже рідний мій...»................................................................... 10

Станіславські та львівські будні.....................................................49

Волонтером свободи на Волині......................................................81

Р.5. Посланець чорної вісті............................................................143

Омелян Заячківський ВОЛОНТЕР СВОБОДИ Повість

148