Ернст Заграва В ЧОМУ СИЛА ДЕРЖАВИ І ЩО МОЖЕ ЗРОБИТИ ДОБРИЙ ЦАР? або Соціально-економічна програма з портретом Явлінського на розвороті Стаття -------------------------------------------------- Сьогодні, у наслідок несповнення мрій 1991-го року, перед українським народом зокрема (а перед багатьма народами колишнього СРСР взагалі) постає багато питань: чи правильно було вибрано курс? Чому в одних неоліберальний курс призвів до катастрофи, в інших він не приніс такого руйнівного ефекту, а в третіх навіть дав дуже позитивні наслідки? Серед іншого постають питання про роль держави. Цілковито ошельмована на початку 90-х, вона і зараз сприймається багатьма як головний винуватець всього, що було, і всього що відбувається тепер. "Держава перешкоджає розвитку дрібного бізнесу" – достатньо поширена думка в народі. "Головне, щоб держава не заважала, а ми все зробимо" – гордо заявляють хазяйчики крамничок, можливо маючи на увазі, що тоді вони виведуть Україну на перші позиції у біохiмічному синтезі чи у продукуванні роботизованих виробництв. "Домінування олігархії в економиці тримається на силі держави" – ось думка багатьох аналітиків. Її логіка така: Держава створює для підприємств олігархів монопольні умови з одного боку надаючи їм виняткові права розпорядження і власності, з іншого боку ускладнюючи іншим економічним суб'єктам вихід на ринок (бюрократичною волокитою) і можливість утриматися на ньому (несправедливими податками). Тому, якщо усунути державу (бюрократів) із економичного життя, тоді в умовах вільного ринку "імперії" олігархів швидко перейшли б у руки справді ділових вмілих людей, що змогли б налагодити виробництво. Наслідок з цього подвійний: по-перше, економіка швидко пішла б у гору, а по-друге, була б встановлена справедливість – власністю володили б ті, хто найбільше того заслужив своїм вмінням налагоджувати виробництво і приносити найбільшу користь країні та нації. Правда не розкритим залишається інше питання. Якщо усунути державу, то чи зможуть в умовах вільного ринку зростати дрібні підприємства і чи зможуть їх власники зрештою подолати імперії олігархів? Уявляється, що навпаки. Досвід людства показує, що справді вільний ринок призводить до монополізму, як це і було в Європі та Північній Америці наприкінці ХІХ та першій третині ХХ століть. Цей же досвід показав, що вільність ринку може бути врятована лише за допомогою втручання держави. Серед багатьох різних мір, які не будемо тут згадувати, навіть найзапекліші вільнориночникі визнають принаймні один – введення антимонопольних комитетів. Ці комітети повинні перешкоджати компаніям захоплювати монополію на ринку, чи навіть розколувати монопольні компанії на кілька менших, аби жодна з них не мала монополії. Це маленький виняток державного втручання, що можна дозволити, аби зберегти сутність – вільний ринок. Отже державна бюрократія повинна ввести якісь критерії монополизму для кожної окремої галузі, тоді ввести ринкові показники, за якими треба спостерігати, щоб вчасно визначити "настання монополізму", способи контролю і збору інформації. Нарешті треба посадити криштально чесних людей приймати рішення у антимонопольних комітетах. І ось тут для вдумливого читача обов'язково мусить виникнути питання: "Якщо олігарх міг підкупати податкових інспекторів та депутатів, що перешкодить йому підкупати згаданих бюрократів?" І не лише тих, що сидять у антимонопольному комітеті, а й тих, що визначали критерії, показники і способи. Таким чином питання "допомоги" держави олігархам ані трохи не знімається. Вдавшись до такого переможного способу, який, як та чарівна паличка, мусив все для нас розв'язати, ми потрапили туди звідки вийшли. Отже практика ставить неолібералізм у нерозв'язне протиріччя: якщо усунути державу, то найбільші компанії захоплють монопольний стан на ринку і перешкоджатимуть зростанню недужих ще конкурентів. Якщо дозволити державне втручання, то воно призведе до підтримки державою монополій. Розв'язання цієї проблеми, очевидно, мусить проходити у три етапи: усвідомлення проблеми, пошуку коріння проблеми, винахід рецептів лікування. Проблему ми вже усвідомили. Тепер треба знайти її коріння. З цією метою цікавим є простежити як саме ліберальна думка потрапляє у ці тенета і як намагається виплутатися з них. Зараз світова наукова думка має багатий дослідний фактаж, що їй дають післякомуністичні країни. Гайда спробуємо простежити за розвитком думки одного з типичних прибічників вільного ринку. Можливо це допоможе нам ........................... Наприкінці 80-х Явлінський був у перших лавах тих, хто розкривав, тоді ще радянським людям, очі на головну причину їхнього "жалюгідного життя" – державну машину. Він розповідав їм про іншу систему, що працює сама, без жодної потреби в гігантській всез'їдаючій і вседушащій пірамиді. Системі, що по своїх власних законах штовхає економіку вперед. Він, і такі як він, писали програми 500 днів, день перший – справжній соціалізм, день 501 – справжній капіталізм (вільноринковий і щасливий), агітували і переконували. У 2002 р. Явлінській написав нову програму. І ця програма є показовою. В ній вся сила і слабкість неоліберальної доктрини виступають особливо випукло, бо виходять з-під пера талановитої людини. Що маємо? "...речь здесь идет не только о высшем слое государственных чиновников или пресловутых "олигархах" - старых и новых. Группы интересов, взаимодействие между которыми определяет реальные условия хозяйствования, лишь частично связаны с офицальными властными структурами различного уровня. Главным критерием, позволяющим сегодня той или иной группе участвовать в процессе организации общероссийской хозяйственной жизни, является реальный контроль над теми или иными ресурсами - хозяйственными территориями, объектами инфраструктуры, трудоспособным населением и денежными средствами. Группы интересов могут быть организованы по разным признакам общности: по территориальному, отраслевому, корпоративному, клановому и т.п. У них может быть и самая разная степень внутренней интегрированности и самые различные формы их конкретной организации. Это могут быть и официальные органы власти, и полуофициальные структуры, включая общественные монополии различных уровней, и крупные частные предприятия, и разнообразные финансовые структуры с той или иной степенью государственного участия, либо без него, и криминальные "бригады". При всем многобразии форм все эти структуры, однако, объединяет два основных признака - реальный контроль над основными хозяйственными ресурсами и преимущественно внеэкономический, административный характер такого контроля. Главным признаком наличия контроля над ресурсами является физическая возможность способствовать или препятствовать их использованию в целях получения дохода. При этом основанием для контроля является не столько юридически оформленное право собственности на них, сколько возможность принуждения в отношении тех, кто не признает права группы на соответствующий контроль. Методы принуждения могут быть прямыми или косвенными, легальными или нелегальными, но в конечном счете сводятся к возможности использования экономического давления либо прямого насилия. Другой особенностью такого рода структур является то, что их члены крайне редко извлекают доход непосредственно от использования хозяйственных ресурсов. Преимущественно они ограничиваются предоставлением права пользования этими ресурсами другим организациям с получением рентного дохода (в виде разного рода отчислений, взяток, "гонораров", регулярных и нерегулярных поборов и т.п.). Это не значит, конечно, что, например, все высшие чиновники повально берут взятки или банально разворовывают общественные фонды - система выстроена таким образом, что позволяет использовать административный ресурс и в более тонких, некриминальных формах. Впрочем, это не меняет сути явления, заключающейся в том, что доход извлекается не на основе производительной деятельности, а благодаря принадлежности к той или иной корпоративной общности". Приватизація державних функцій, вибудова ієрархії особистих залежностей, економічний та позаекономічний контроль ресурсів. Це до болю знайомі класичні, підручникові ознаки феодалізму. Феодалізм – це держава зведена до функцій зовнішньої оборони та ще арбітражного суду при суперечках між соціально-економічними потугами, якими є феодальні ієрархії: герцог – його барони – їхня шляхта – їхні селяне. Але в наш вік, ці ієрархії складніші, вони вибудовуються не лише на певній території, а також в рамках галузей, корпорацій, кланів і т.п. Час іншій, умови інші, принаймні немає кріпосної залежності... Звідки ж схожість? А схожість є наслідком послаблення державної машини – тої самої пірамиди, гатити в яку переконував маси Явлінській. Осколки розбитої, колись монолітної піраміди, включаються у нові соціально-економічні потуги. Це є потуги, що складаються з цих самих осколків державної машини і місцевого "великого бізнесу". Явлінський справді розумна людина. І позиції обіймав достатньо високі, щоб все роздивитися правильно. Він відмічає: "Когда же речь идет о крупных хозяйственных интересах, то способность субъекта реально «проломить» свое решение или действие в конфронтации с конфликтующими интересами является зачастую единственным реально значимым фактором. (внешняя видимость законности при этом может соблюдаться, а может и нет). Средством принуждения при этом может выступать административный ресурс, контроль над рынком или его субъектами или прямое насилие (криминал), но в любом случае оно базируется на неформальном «праве» - «право сильного»". Що пропонує неоліберальна думка? Звичайно, ні Явлінський, ні його однодумці, ні за що не визнають, що вся ця нова система – прямий наслідок їхніх вільноринкових ідей. І зроблять вони це на тій підставі, що в намальованій системі активну роль беруть рештки державної машини. Саме вони контролюють, не підпускають конкурентів, обрушують адміністративні гоніння на конкурентів. А вони ж якраз і закликали до усунення держави з господарчої діяльності. Тому вихід з ситуації, що склалася, неоліберальна думка, закономірно, шукає в ще більшому витисненні державної машини, державного контролю. Революціонери не доробили свою святу справу – рештки недобитого державного організму ще дихають і не дають жити вільному бізнесу. Якщо їхня лінія остаточно переможе, вони приватизують все і вся, вони усунуть бюрократію від будь-якого контролю будь-чого і тоді, контроль над господарчими ресурсами почне переходити з рук у руки, в залежності від ділових якостей бізнесменів та ефективності суб'єктів економічної діяльності. Більш успішні почнуть витісняти менш успішних, в наслідок чого загальна ефективність цілої економіки стане зростати, ... трата-та, трата-та, трата-та.... щасливе майбутнє. Чому насправді цього не буде. Але Явлінський достатньо розумна людина, і на відміну від більшості ура-вільнориночників добре розуміє реальну ситуацію. Він каже: "Средством принуждения при этом может выступать административный ресурс, контроль над рынком или его субъектами или прямое насилие (криминал), но в любом случае оно базируется на неформальном «праве» - «право сильного»". Таким чином при усуненні решток державної машини залишається монопольний контроль ринку та прямий криминальний тиск. При цьому треба згадати, що зростання – це невід'ємна риса сучасного підприємства. Вкладаючи частину прибутку в розширення виробництва, підприємства зростают і захоплюють все ширший ринок. Ті, що так не роблять, безжально витісняються іншими. Але маючи своєю природою зростання корпорації самою своєю природою приречені захоплювати весь ринок у своє монопольне володіння. На практиці 3–5 компаній ділять цей самий ринок між собою. І ці триумвіри є реальними "контролерами" ресурсів, як матеріальних так і людських. При цьому ресурси ці набагато перевищують активи компанії і кількість її робітників. Так само як потуга, ресурси кланів, що їх нам описує Явлінській, набагато перевищує усю грошову масу, якою сумарно володіють члени клана та кількість членів цього клану. Адже в обох випадках рішучим чинником є факт монопольного володіння ресурсом. Це саме стосується і, скажімо, італійської, чи американської мафій. І міра контролю, що її можуть обійняти великі корпорації чи мафія (які зрештою скрізь зливаються) залежить саме від того, наскільки держава здатна перешкоджати їм у цьому. Монопольний контроль ринку та прямий кримінальний тиск були саме тим "джентельменським набором", що визначав ситуацію "справжнього капіталізму", що склався на початку ХХ століття в розвинутих країнах. Соціально-економічні потуги того часу – фінансові та промислові імперії, захоплювали ринок у монопольне володіння, що дозволяло їм не підпускати конкурентів (а отже середньому бізнесу ставати великим), а прямі зв'язки з мафією допомагали "налагоджувати" стосунки з профспілками. Саме мафіозо під виглядом штрейкбрехерів влаштовували погроми робітничих страйкових пікетів, що закінчувалися смертями і каліцтвами, тероризували керівників робітничого руху, нападали на профспілкові штаби. Нинішній капіталізм передових країн далеко відійшов від такого стану. І відійшов він саме у наслідок посилення ролі держави як в господарчий[1] так і в соціальній[2] царинах. Але, як можемо бачити, вільноринкові, неоліберальні приписи ведуть не до тої соціальної системи, що склалася тепер на Заході, а саме до такого "справжнього капіталізму" початку XX століття. Послабивши державний контроль, майже зруйнувавши відлагоджений державний механізм, і, як наслідок, призвівши до поточного плачевного стану, вони бачать своїм завданням подальше послаблення державних інституцій і ще більше усунення державного контроля. Адже неоліберальним ідеалом є держава усунута від втручання у економічні й соціальні процеси. Як жінка Третього Рейху була усунута від економічного і соціального життя і їй було залишено лише три німецьких "К": Kuche (кухня), Kirche (церква), Kinder (діти), – так державі неолібералів залишаються лише 1) суд, 2) військо, 3) поліція. Але усунення держави залишає Працю і Дрібний Бізнес один на один з великим капіталом, з великими корпораціями. І без посередництва та арбітражу держави капітал почуває себе вільним поступати так, як вважає за потрібне. А без потреби, великі корпорації не бачуть необхідності ділитися ринком з дрібним бізнесом та доходами з працею. Таким чином позбавившись диктату держави, дрібний бізнес і праця потрапляють під прес великого бізнесу. Останній монополізує ринок і душить дрібний бізнес не гірше ніж комуністична держава, але економічними засобами замість політичних. Чому і ця, описана ситуація не є довговічною. Та ось справа в тому, що "справжній капіталізм", на відміну від поточної української ситуації, є станом не стійким. Стан "справжнього капіталізму" викликає незадоволення як дрібного та середнього Бізнесів, що не можуть стати великими, так і Праці, що організується і намагається захищатися. Союз з мафією – лише тимчасовий вихід. З часом така система піддається все більшому тискові, що виливається у різного роду заворушення (безперевні страйки і демонстрації, псування майна компаній, підпільні організації типу "Червоних Бригад" в Італії та партизан Латинської Америки. Зрештою ситуація наближається до революційної). В такий ситуації суспільно-економічні потуги – монополії, їхні власники, вимушені вдаватися до допомоги держави. Властиво до тих засобів, що вони залишили державі – поліції, суду та війська. І тоді державній машині надається більше повноважень, з метою контролювати, усувати, перешкоджати, упереджати. І тоді Дрібний Бізнес разом із Працею, яких Явлінський вів на боротьбу з всевладдям держави, бачать перед собою... до болі знайомий образ сильної, агресивної держави – поліцейської машини. Але тепер вже не самостійної держави, не бюрократичного апарату-хазяїна країни, а держави-невільниці, держави-апарату насилля на службі у монополій, апарату пригнічення бідних багатими. Бо лише така ситуація і є насправді устійлива (в тій мірі, в який їй вдається придушувати незадоволення мас). Зрештою – це є суспільна рівновага Латинської Америки. Таким чином, мусить бути ясно, що кінцевим пунктом всіх приватизацій і усувань контролю держави – буде латиноамериканізація нашої країни (втім вона практично сталася з одною суттєвою відмінністю за яку ще згадаємо). Чи є хоч якийсь позитив в неоліберальній програмі Явлінського? Але що ж власне пропонує господин Явлінський в своїй Програмі? Якщо поставитися до цього документу як до програми, то вона мимоволі викликає сарказм – Програма передбачає Вступ, де животрепетно описується увесь жалюгідний теперішній стан країни, далі сама Програма, що намічає заходи, і нарешті Закінчення, де описується розквіт добробуту, що неминуче наступить внаслідок втілення запропонованих заходів. Але "Програма" Явлінського побудована оригінально. І ця оригінальність налаштовує більше на співчуття ніж на сарказм. Вся "Програма" – це опис плачевного поточного стану. В останніх кількох абзацах цього документу, де він ставить питання, "а чи можна щось зробити?", він доходить висновку, що порятує новий "добрий цар". Розворот думки звичайно цікавий як для Демократа. І що ж той добрий цар буде робити? "Если у него есть мужество, он может действовать решительно: вернуть свободу слова, обеспечить независимость суда, приглашать во власть приличных людей, сформировать правительство, не связанное с корпоративными кланами, организовать механизм "круглого стола" с участием и тех представителей элиты, которые готовы подняться над своими корыстными интересами, чтобы предотвратить сползание страны на задворки мировой цивилизации". Ось вона вершина неоліберальної думки пострадянського простору! – Він рішуче поверне свободу слова! Але свобідні ЗМІ хочуть добре жити, і вони друкуватимуть те, за що їм добре платять. А гроші мають саме згадані соціально-політичні потуги. І стільки скільки заплатять вони, не заплатить ніхто. Та власне їм легше скупити всі ЗМІ, і навіть поширювати їх безкоштовно. Вони це можуть. Незалежним ЗМІ треба на щось жити, вони мусять продаватися за гроші. – Забезпечить незалежність суду! Яким чином? Якщо судді нижніх рівнів залякані прямими погрозами, а судді вищих рівнів купуються з потрохами. Що зробить добрий цар? – Запросить до влади пристойних людей, не зв'язаних з корпоративними інтересами! Але ж вони є не зв'язані з корпоративними інтересами, бо були далеко від влади. Тепер вони стануть прямим об'єктом атаки. Гроші і погрози. Що буде тримати цих достойників? Сама пристойність? – Організує круглі столи з тими представниками еліти, що готові піднятися над своїми корисними інтересами! Але що ці бідолахи, відірвавшись від "своїх", зрадивши їхні інтереси, дістанут навзамін? "Програма" приховує це від нас, бо наведена цитата є фактично її завершенням. Пан Явлінський гадає, що судді будуть не брати хабарі, а чесно засуджувати голів соціально-економічних потуг, "пристойні представники еліти" зраджувати інтереси "своїх" для того, щоб послабити державну машину ще більше і відсторонити її від впливу на економіку? Він нам про це не пише, але що нам залишається гадати? Неборака Явлінській у полоні своїх вільнориночних поглядів вдається до соціальних безсилих фантазій? Але є ознаки того, що Явлінській зараз на розвороті. Протягом всієї "Програми" він розкидав такі зауваження: "Государство не выполняет, и, более того, органически неспособно выполнять роль беспристрастного арбитра в хозяйственных спорах и гаранта исполнения контрактов. Функцию последнего вынуждены брать на себя сами хозяйствующие субъекты, полагаясь исключительно на собственную силу или силу своих покровителей. Доверие между экономическими субъектами находится на крайне низком уровне. Поскольку гарантией исполнения обязательств является не государственная машина, а с неизбежностью ограниченные собственные силы и возможности экономических агентов, возникает ситуация системного дефицита доверия. - Необходимость собственными силами обеспечивать исполнение обязательств и опора на неформальное "право" с неизбежностью порождают олигархическую структуру экономики. - Любой студент знает, что для исправления ситуации необходимы: отвечающая своему назначению система судебных и правоохранительных органов; надзор за соблюдением экономического законодательства и жесткое пресечение любых его нарушений; контроль за распределением и целевым использованием общественных ресурсов; прозрачная и четкая система налогового учета и финансового контроля и многое другое. - Правоохранительная и судебная системы оказались частью приватизированными или коррумпированными, частью просто недееспособными. Органы финансового контроля превратились в инструмент давления на бизнес и граждан и полуфеодального их обложения официальными и неофициальными поборами, размер которых определяется не столько законом, сколько произвольными решениями и взаимным торгом." Ось тут ми і бачимо Явлінського на розвороті. Як уявляється, він доходить висновку, що держава мусить буди ЗДАТНОЮ виконувати роль неупередженого арбітра! Що потрібний НАГЛЯД за дотриманням законодавства та жорсткі міри покарання порушень законодавства. Ой-йой. А як же держава може все це зробити, в чому полягає її ЗДАТНІСТЬ? Може в тому, що вона буде грати на розбіжностях в інтересах різних кланів, послаблювати їх у взаємній боротьбі, користуватися їхньою потребою в арбітражі? Тобто знайде себе у ролі феодальної держави? Але він зауважує: "Лозунг "диктатуры закона" так и остался лозунгом: ни одна влиятельная группа этого не требовала и не требует, и более того, в ней никак не заинтересована, поскольку в этом случае рискует многое потерять. Что же касается поддержки "твердой и жесткой власти" как верховного арбитра в частных спорах, то такая поддержка весьма условна и к тому же предполагает возможность влияния на эту "твердую и жесткую власть". В основе ее лежит, помимо прочего, понимание того факта, что официальная власть не располагает и в обозримом будущем не будет располагать необходимым количеством ресурсов для того, чтобы играть роль единоличного независимого арбитра." Влада НЕ МАЄ РЕСУРСУ! Про що це він? " ...официальная власть и при новом президенте опирается не столько на собственную мощь, сколько на использование одних групп в борьбе против других, что невозможно без взаимных уступок и компромиссов." Держава мусить СПИРАТИСЯ НА ВЛАСНУ ПОТУГУ?! Від кого ми це чуємо? "Заявленное два года назад намерение вывести основные финансовые и ресурсные потоки в стране из-под контроля узких корпоративных групп и поставить их под надзор общества осталось нереализованным..." Поставити фінансові і ресурсні потоки під контроль суспільства державою, що спирається на власну потугу? Браво, пане Явлінський. З цього треба було починати. А що є власною потугою? Нажаль пан Явлінській ні поставив, ні відповів на це питання. Відповідь, яку неолібералізм завадив побачити пану Явлінському. Але відповідь до смішного проста. Просто Явлінській все ще боїться її. Соціально-економічна потуга держави полягає у тому ж, у чому полягає соціально-економічна потуга тих самих кланів. Економічна частина потуги держави так само спирається на власні підприємства і на побори, що у випадку держави носять назву податків. Приватизуючи національні підприємства і знижуючи податки для "створення сприятливого інвестиційного климату" вільнориночники, знаменом яких довго був Явлінській, підрубають опори держави, залишаючи її ефемерним замком у повітрі. Замком з зубцями і бійницями, що однак не має плоті. І не має відданого війська, готового стояти або вмерти – бо бюрократія шукає інших, справжніх, не ефемерних потуг, де її відданість буде оцінена належно. Соціальна частина потуги держави – це відданість людей цій структурі, чи вона куплена грішми, страхом, ідейними настановами чи усвідомленням свого інтересу. І ось тут дається взнаки відмінність ситуації на пост-радянському просторі від ситуації в Латинській Америці. В Латинській Америці Дрібний Бізнес і Праця бачать державу, що б'є їх, пригнічує, не пускає і ставить перешкоди. Але в той же час, вони добре бачать великий капітал, що сформувався у кланові пірамиди, і маячить за спиною держави. Вони бачать державу – безвільну невільницю цього капіталу, що як той шістка бігає за дорученням пахана бити їх по головах. І вони бажають вирвати її з її поневолення. Вирвати, щоб поставити НАД капіталом, над кланами, щоб колишня невільниця, ставши ВЛАСТИТЕЛЬНИЦЕЮ примусила капітал дати дорогу дрібному бізнесу, примусила його вступити у переговори з Працею. Вони хочуть вирвати державу, щоб підтримувати її в позиції найсильнішої потуги суспільства, потуги, що знаходить опору в народі – Дрібному бізнесі та Праці. На пост-радянському просторі маємо чи не абсолютно іншу картину. Дрібний бізнес і Праця бачать державу, що б'є їх, пригнічує, не пускає і ставить перешкоди. Але в той же час, вони не бачать великий капітал, що сформувався у кланові пірамиди, і маячить за спиною держави. Немає звіра страшнішого за кішку для миши. Не пускає і пригнічує держава? Отже треба її знести, усунути, зруйнувати. І ця зацькована, всіма ненавидима шістка – держава бачить добру посмішку лише від свого пахана-капіталу. І ... готова служити йому ще відданіше. Але така держава не більше як цепний пес для капіталу – він легко міняє пса, що вже не тримає порядок на кращого. Каміння, стусани і ненависть – все для пса. Але на зміну забитому псу прийде інший. Нас чекає ще довга дорога, перш ми дійдемо того рівня усвідомлення ситуації, що існує в Латинській Америці. І тоді лише ми почнемо нашу боротьбу, що Латинська Америка веде вже сьогодні. Щоб вирватися з Третього Світу у Світ Перший. В нас попереду – ще довгий біг навздoгін за Уругваєм і Гондурасом. Чи може... чи може ми на розвороті? На розвороті до правильного усвідомлення нашої ситуації, причин, що привели нас у неї, і шляхів виходу з неї? НАШИХ шляхів виходу з неї? Явлінський поки що лише на самому початку свого розвороту. Він каже насамкінець: "Позитивной альтернативой "доброму царю" могут быть только люди, граждане, ведущие себя не по-советски (именно ведущие, а не только говорящие). Что это значит? Это значит обращение к нашей нравственности, ответственности, самому наличию жизненной позиции, наконец". Він бачить в народній позиції і державі АЛЬТЕРНАТИВИ, а не взаємопідтримуючі сили, що з двох боків облягають великий бізнес і з двох боків тиснуть на нього. Він навіть не дає напрямку для "життєвої позиції". В чому вона мусить полягати і що відстоювати? Чи є альтернатива явлінській альтернативі? Є. Замість того, щоб витісняти державу від контролю за головними економічними ресурсами, краще відтиснути від них великий капітал і припинити кокафонію насилля, убивств та "танцю із саблями" навколо шкіри, ще не до кінця іздохшего ведмідя. "Танець" припинеться не раніше ніж буде покладено рішучий край самій МОЖЛИВОСТІ дележу, самій НАДІЇ на нього. Немає предмету дележу – немає пристращів навколо нього, немає підкупів, насилля і убивств. Держава, забравши назад (ренаціоналізувавши) стратегічні "економічні ресурси", як висловлюється Явлінській, забирає потугу від тих самих "всесильних" кланів. Що власне слід розуміти під "економічними ресурсами"? Сировину, капітали, робочу силу, але в даному разі, перш за все, засоби виробництва – заводи, фабрики тощо, всі великі підприємства, що дають великий прибуток, або від продукції і послуг яких, залежить велика кількість інших підприємств. Втративші ці самі ресурси, клани автоматично втрачають і своє всесилля. А поряд із ренаціоналізацією держава, у цілковитій згоді з неоліберальною доктриною, добровільно усувається від контролю за економікою ... дрібного масштабу – за дрібним та частково середнім бізнесом. Таким чином держава стає дешевшою (бо пильнувати дрібний бізнес – справа необ'ятна і невдячна) і перестає дратувати дрібних господарів. Та й грунт для надуживань звужується. Натомість цілком і повністю розв'язується ініціатива мас. Та ініціатива, яка лише і може вивести нас у майбуття. З іншого боку, зосередження великих економічних ресурсів в руках одної національної компанії, улаштованої як великий економічний конгломерат, дає той рівень концентрації, який один лише і здатний дати можливість для розгортання великих проектів на проривних напрямках. Проектів, що вимагають великих капіталовкладень і не дають великих прибутків найближчим часом. Проектів, що служать потребам всієї нації, а не вузьким інтересам певних кланів. Проектів, які наші слабенькі приватні компанії поки що не здатні "витягувати" самі. Але це ще не все. Зосередження великих економічних ресурсів в руках держави (а отже позбавлення кланів цих ресурсів) має своїм наслідком посилення соціально-економічної потуги держави (і, відповідно, послаблення кланів). В такій ситуації державна бюрократія перестане орієнтуватися на ще вчора потужні клани. І тоді розбиті шматки державного апарату знову почнуть лаштуватися у струнку пірамиду, відновиться керованість державним механізмом. Виключно держава здатна регулювати доступ до "головних економічних ресурсів" в інтересах нації, а не певного клана. Властиво це є її головним покликанням. Такий розвиток подій, однак, несе в собі загрозу повернення всевладдя держави. Необхідним гарантом проти цього має бути наявність альтернативних державі соціально-економічних потуг, що володіють (у сукупності) не меншими економічними ресурсами ніж держава. А ними як раз і повинні бути великі приватні корпорації. Що ж випадає? Що треба ренаціоналізувати не все і залишити в руках у кланів частину їхньої потуги для того, щоб їхня потуга складала конкуренцію державній потузі? Але мислячи так, мусимо не забувати, що ця кланова потуга по самій своїй природі є кримінальною. На додаток до цієї проблеми маємо іншу. Сильна держава, що дотримується правильної економічної політики, зможе відновити роботу ренаціоналізованих підприємств, бо припиниться їхній свідомий і відвертий грабунок. Як мінімум вони почнуть працювати не гірше ніж у 1987 році. Тобто ми вправі очікувати досить швидкого виходу на рівні 1990 року. Але ці підприємства знов потрапляють у тепличну атмосферу монополізму, відсутності конкуренції. І ми знов станемо перед проблемою від якої тікали у 1991 році – як підвищити їхню ефективність до рівня західної? Знов таки, запорукою підвищення ефективності може бути лише наявність недержавних підприємств, що складають конкуренцію державним. І такими підприємствами не можуть бути підприємства дрібного бізнесу. Тому національним пріоритетним інтересом є державне сприяння становленню, а головне зростанню фірм дрібного бізнеса. За певний час з середовища дрібних компаній почнуть виростати великі корпорації. І ці нові приватні корпорації складуть конкуренцію державним підприємствам. Але проблема в тому, що раніше виникненню і зростанню фірм дрібного бізнесу перешкоджала держава із ідеологічних міркувань, тепер цьому перешкоджає монополізація ринку кланами. Із чого бачимо, що для успішного розвитку дрібного бізнесу в наших умовах ми потребуємо виконання двох умов: 1) сильна держава, що вирве ринок з-під контролю кланів і контролюватиме його сама (за допомогою своїх наглядових служб, арбітражних судів, регулюючих рад та за рахунок володіння ключовими ресурсами), 2) розуміння корисності сприяння зростанню дрібного бізнесу і воля проводити відповідну політику в життя. Зрештою, простіше це виглядає так: якщо командні висоти в економіці перебувають в державних руках, то держава здатна задушити, або незадушити дрібний бізнес, і дати йому можливість розвиватися. Дії її залежатимуть від того, як вона розуміє національний інтерес. Комуністична держава вважала, що суспільний інтерес вимагає придушення будь-якого приватного бізнесу. Якщо держава розуміє його корисність, то стане йому сприяти. Приватний же інтерес ніколи (в великих масштабах і тривалий час) не стане підтримувати своїх прямих майбутніх конкурентів. Отже, за умови контроля командних висот економіки (або ключових ресурсів) приватним інтересом, дрібний бізнес ніколи не матиме дружнього середовища для свого розвитку. Отож за сильної держави і правильного розуміння нею цілей, нові приватні корпорації згодом складуть конкуренцію державним підприємствам. Цей процес, однак, не може не бути довгим. Настільки довгим, щоб держпідприємства встигли знову знизити свою ефективність за відсутності конкурентного середовища. І тому рішенням мусить бути зняття перешкод для приходу західних корпорацій. Більш за те, політика сильної держави як раз і мусить бути спрямована на створення умов, прийнятних для західних корпорацій. Зрештою лише сильна держава і здатна створити такі умови – знизити злочинність, примусити суб'єкти господарчої діяльності дотримуватися закону і контрактів, нещадно викорінювати корупцію з лав власного апарату. Навпаки, за слабкої нинішньої держави, що не здатна примусити суб'єкти господарчої діяльності дотримуватися контрактів, західні корпорації ніколи не прийдуть в Україну. Властиво в чому була проблема феодальної держави? В тому, що королі (держава) не могли примусити магнатів з усією їхньою дрібною шляхтою (клани) підкорятися. Ресурсом держави був властиво королівській (державний) феод (домен). Безпосередні васали короля, що сиділи на цій землі та можливості селян та міщан корони (державних селян та міщан) продукувати продукцію необхідну для військових експедицій визначали потугу державного батогу, а загальна економічна потуга коронного домена продукувати багатство визначали величину державного пряника. Проблема була в тому, що ні королівській батіг не міг злякати магнатів, що часто мали більше васалів ніж король, ні королівській пряник не міг їх привабити, бо їхні доходи з власних феодів могли набагато перевищувати королівські доходи. Теоретично король мусив би спиратися на інших феодалів, щоб приборкати непокірних. Але феодали швидко зрозуміли свій класовий інтерес і не йшли на подібне "штрейкбрехерство". Отже феодальні держави не мали необхідного ресурсу. Лише час від часу вони з ефемерних ставали реальними – коли найсильніший феодал ставав королем. Він мав найпотужнішій ресурс і міг, хоча і обмежено, застосовувати свій найпотужнішій батіг і пропонувати шматки свого найбільшого пряника. Таким чином найголовнішим ресурсом середньовіччя була земля – розміри домену визначали кількість васалів (військову потугу) та кількість сел і міст (економічну потугу). Лише з того часу, коли королям вдалося розширити свій королівській домен (тобто суттєво збільшити державну власність) країни нарешті набули стабільності. Бо держава стала найпотужнішою потугою країн. Часи змінилися і змінилися головні ресурси. Володіння землею і сьогодні є вагомим чинником але вже не вирішальним. Ми живемо в індустріальному світі, що поступово переходить у постіндустріальний і тому сьогодні вирішальним є володіння визначною індустріальною потугою та знанням. Розумна тактика для держави володіти ключовими ресурсами у кожній галузі. Робити так, щоб інші потуги (чи то присловуті клани, чи то великі корпорації) потрапляли в залежність. Скажімо, якщо держава володіє всіма комунікаціями країни, то будь-які корпорації потрапляють у певну залежність, бо не можуть не користуватися тими комунікаціями (дороги, зв'язок, засоби поширення інформації такі як радіо- та телестанції, телефонні та телеграфні лінії тощо). Або скажімо виробка, а особливо подача енергії. Всі компанії в тій чи іншій спосіб споживають енергію (як мінімум вони освітлюють приміщення свого офісу). Тримаючи в своїх руках такі ключові вузли економіки, держава наче як тримає приватний бізнес на короткому поводку, в той же час надаючи йому цілковиту волю руху в радіусі цього поводка. Коли треба поводок може бути скручений ще коротше, коли треба розкручений на більшу дистанцію. Отже воля руху приватного бізнесу виявляється необмеженою, але у відпущених межах. Приватний бізнес – це дуже важливий елемент економічної системи, бо він способом самореалізації людської ініціативи, способом, який не є можливим в рамках державних підприємств (так само, як і в рамках великих приватних компаній, що вже існують). З іншого боку приватний бізнес утворює конкурентне середовище, що лише і здатне постійно підтримувати ефективність підприємств на належному рівні. Вирощувати великі успішні приватні компанії є прямим обов'язком держави, оскільки це вигідно для національних інтересів. В той же час держава не має права ризикувати залишитися символічним королем, якими стали середньовічні монархи, роздавши чи не всю свою потугу по частинам різним феодалам. Держава мусить прагнути бути найсильнішою потугою країни. Отже дати волю, але тримати на поводку. Більше за те, дати літати як вільним птахам, але тримати злітні смуги за собою. Вони можуть літати де хочуть і як хочуть, але повертатимуться на наші національні аеродроми. І там вони запитуватимуть у нашій національній диспетчерській дозволу на посадку. А це реальна залежність від держави. Насправді такі структури як Телеком, станції радіо- та телемовлення, електростанції, дорожні будівельні компанії, авіакомпанії, компанії по міськими та міжміським перевезенням тощо не мусять загнивати у монополізмі. Вихід із протиріччя (потрібна державна власність на ключові ресурси – небезпека зниження ефективності) полягає у збереженні національної власності на подібні господарства з одного боку, та налагоджуванні їм конкуренції з іншого боку. Таким чином, замість того щоб подрібнювати наші великі компанії (доводячи їх до повної неконкурентоздатності відносно західних корпорацій-монстрів), більш слушним є залишити їх цілком у власності нації (або відновити цю власність), а для конкуренції дозволити (і силою держави забезпечити) прихід західних великих компаній, які й складуть їм цю саму необхідну конкуренцію. Але контроль держави мусить неподільно залишатися в царинах природної монополії – там, де конкуренція не є можливою. Скажімо не є можливою конкуренція у власності на землю чи її надра, на повітряний простір. Те ж саме стосується скажімо доріг чи ліній електро-, або телефонних ліній, чи газотранспортної мережі тощо. Було б безглуздо будувати паралельно поряд з державним шосе 10 приватних, щоб була конкуренція. Хоча в окремих найбільш завантажених дільницях це має сенс. Теж саме стосується і залізниць чи електричних ліній. Врешті решт конкуренція можлива і між національними підприємствами. Все це мусить вирішуватися в кожному окремому випадку. У новітню добу дуже важливим стає продукування знання і наявність високопрофесійних кадрів. Цей чинник і раніше був важливим, а тепер його вага критично зростає. Наші компанії практично всі заслабі, щоб мати власні дослідницькі інститути. Тому вирішальною у справі створення і підтримки науково-дослідних інститутів мусить бути роля держави в нашій країні. А фундаментальна наука взагалі майже завжди і скрізь є виключно справою держави, бо приватним компаніям є важливою порівняно швидка віддача від вкладених капіталів, а фундаментальна наука таких не обіцяє взагалі, або обіцяє у віддаленому, невизначеному майбутньому. Нарешті підготовка кадрів потребує системної і регулярної роботи на загальнодержавному рівні з прогнозування потреби в спеціалістах та з організації і підтримки учбових закладів. Приватні ВУЗи можуть грати свою позитивну ролю, але треба завжди мати на увазі, що вони звужують коло добору майбутніх спеціалістів сім'ями з достатнім для оплати навчання статком. Обмеженність кола добору майбутніх управлінців і спеціалістів від'ємно позначається на ефективності цілої економічної системи країни. Тому навіть у випадку задіяння приватних ВУЗів на державу лягає важливий обов'язок організації системи низькопроцентних позик для бажаючих поступати в ВУЗи. Приватний капітал не буде нести тягар позик з відсотковою ставкою відчутно нижчою від ринкової з урахуванням високої імовірності їхнього неповернення. Справжню зацікавленість у такий системі і воля тягнути такий тягар може бути лише у держави, як виразника національного інтересу. (А поряд із цим важливою є зацікавленість приватного сектора у спеціалістах, яких готуватиме держава). Конкретна тактика мусить мінятися в залежності від прогресу в відновленні порядку і досягнення устійлівих показників зростання ВВП. Але завжди фокус мусить залишатися на збереженні державної потуги, як головної потуги країни. Звичайно, слабкість цього проекту в тому, що він, як і "програма" Явлінського потребує і "доброго царя" і свідомого народу. Але на відміну від Явлінського цей шлях по-перше не розводить їх в альтернативі один одному, а по-друге дає їм чітке уявлення про ситуацію і чіткий напрямок подальшого руху. Хто з них сформується, виникне раніше, мусить породити іншого. Свідомий народ мусить піднести "доброго царя" і поставити його над великим капіталом і надавати йому постійну підтримку у боротьбі з цим великим капіталом, а також мусить розуміти, що СИЛЬНА держава не ворог його, а союзник. А "добрий цар" мусить просвіщати народ, мусить вживати цілеспрямованих заходів, щоб усі групи населення усвідомили свій груповий інтерес, а також і загальний інтерес нації. А усвідомивши свій інтерес, вони усвідомлять необхідність підтримки держави у боротьбі з великим капіталом. Явлінській на розвороті? Суспільство на розвороті? Крига скресає? ------------------------- Примітки: [1] Ернст Заграва. Глобалізація і нації. К.: "Фенікс", 2002. [2] Ернст Заграва. Сучасність і солідаризм. [3] Веніамін Сікора. Національна ідея в економіці. К. "ЕксОб", 1999. [4] Перехід IV – 2002 - №1. [5] Социально–економическая программа Григория Явлинского. --- КІНЕЦЬ --- Текст звірено з виданням: Ернст Заграва. Свобода чи Порядок? Або пошук їх рівноваги. Оригінальний текст взято з е-бібліотеки Exlibris: www.exlibris.org.ua У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво": www.chtyvo.org.ua